34.Публічний розгляд справ. Розумний строк.

Відповідно до вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція) справи про цивільні права та обов’язки осіб, а також справи про кримінальне обвинувачення мають бути розглянуті у суді впродовж розумного строку.Ця вимога спрямована на швидкий захист судом порушених прав особи, оскільки будь-яке зволікання може негативно відобразитися на правах, які підлягають захисту.А відсутність своєчасного судового захисту може призводити до ситуацій, коли наступні дії суду вже не матимуть значення для особи та її прав.

Запровадження в новому процесуальному законодавстві України поняття розумних строків розгляду справ у суді зумовлює необхідність з’ясування суті цього поняття та його тлумачення Європейським Судом з прав людини (далі – Європейський Суд).

Розумні строки розгляду справ в українському законодавстві

Для наближення до європейських стандартів український законодавець почав використовувати критерій “розумності” для встановлення строків розгляду справ у суді.У новому Цивільному процесуальному кодексі (ч. 1 ст. 157) йдеться про розгляд справ протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження, а справ про поновлення на роботі, про стягнення аліментів – одного місяця.Призначення справи до апеляційного розгляду має відбутися у розумний строк, але не пізніше п’ятнадцяти днів після закінчення дій з підготовки справи до розгляду (ч. 2 ст. 302).

Правило про розгляд справ у розумний строк (але не більше двох місяців) міститься також у ч. 1 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства.Крім того, про розумний строк йдеться також у правилах про підготовку адміністративної справи до розгляду (ч. 2 ст. 110) та проведення попереднього судового засідання (ч. 1 ст. 111).

У Кодексі адміністративного судочинства вперше здійснено спробу на законодавчому рівні визначити поняття розумного строку.Так, згідно з п. 11 ст.3, розумний строк – це найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах.

Таким чином, крім традиційного визначення граничних строків розгляду, у нових кодексах висувається додаткова вимога про необхідність дотримання розумного для кожного випадку строку.Це означає, що цивільна чи адміністративна справа у нагальних випадках повинна бути розглянута швидше, не чекаючи закінчення граничного строку.Тобто, якщо процесуальним законом і встановлені конкретні максимальні строки розгляду судової справи, їх дотримання не можна вважати єдиним критерієм для визначення розумності часу вирішення конкретної справи.

Практика Європейського Суду

Для визначення того, чи була розумною тривалість розгляду справи у суді, перш за все, Європейський Суд встановлює початок цього строку та його закінчення.

Перебіг строку у справах про цивільні права та обов’язки відраховується з моменту відкриття провадження у справі, а в окремих випадках – і з моменту виникнення права на подання позову до суду.Початок перебігу строку у справах про кримінальне обвинувачення визначається моментом пред’явлення обвинувачення, тобто моментом “офіційного повідомлення особі компетентним органом державної влади про наявність припущення про те, що цією особою вчинене кримінально каране правопорушення”. В Україні поняття “кримінальне обвинувачення” необхідно тлумачити, виходячи з видів правопорушень, які підпадають під ознаки кримінального правопорушення, що були виведені Європейським Судом. Тому, кримінальне обвинувачення може вважатися пред’явленим у випадках затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, повідомлення про підозру у вчиненні злочину через здійснення відмітки у протоколі допиту підозрюваного, складення протоколу про вчинення адміністративного правопорушення, за яке передбачена сувора санкція у вигляді арешту, оплатного вилучення майна, конфіскації майна та позбавлення спеціального права, складення протоколу про вчинення корупційного діяння, санкцією за яке може бути відмова у призначенні на посаду або позбавлення права балотуватись у депутати або на виборні посади в державні органи.

Різним є момент закінчення перебігу строку.У справах про цивільні права та обов’язки таким моментом найчастіше Європейський Суд визнає повним виконанням судового рішення.У справах про кримінальне обвинувачення перебіг строку розгляду справи закінчується ухваленням остаточного рішення у справі.

Для встановлення розумності строку розгляду конкретної справи у національних судових органах Європейський Суд виробив у своїй практиці кілька взаємопов’язаних критеріїв:

- складність справи;

- поведінка заявника (тобто особи, яка звернулася до Європейського Суду);

- поведінка судових та інших державних органів;

- важливість предмету розгляду для заявника.

Довга тривалість розгляду справи може бути визнана розумною, якщо сама справа є складною як з фактичного, так і з правового боку.

У разі необхідності, особа, яка звертається до Європейського Суду із заявою про визнання розгляду справи необґрунтовано довгим, має довести, що вона особисто не вчиняла дій, спрямованих на затягування процесу.Тобто, Європейський Суд кожного разу оцінює поведінку заявника та її вплив на тривалість розгляду справи.Однак, аналізуючи одну зі справ про кримінальне обвинувачення, Суд зазначив, що неможливо вимагати від особи, щоб вона сприяла суду у розгляді справи, якщо таке сприяння приведе до її засудження.

Яскравим прикладом, коли поведінка заявників стала однією з причин тривалого розгляду спору, є справа Чірікоста і Віола проти Італії, де 15-річний строк розгляду було визнано виправданим, оскільки самі заявники сімнадцять разів зверталися з проханням про відстрочення процесу і не заперечували проти шістьох перенесень розгляду, здійснених на підставі заяви іншої сторони у справі.

Водночас використання всіх засобів оскарження, які передбачені національним законодавством, не вважається Європейським Судом таким, що свідчить про затягування строків розгляду справи через поведінку заявника.

Крім поведінки заявника, при встановленні розумності строків розгляду справ Європейський Суд аналізує і поведінку органів влади. Серед основних причин затягування розгляду справ з вини держави, як правило, бувають: велике навантаження на суди, недофінансування судів, відсутність достатньої кількості суддів та допоміжних працівників тощо. Подібні проблеми в організації правосуддя притаманні не лише для України. Свого часу Європейський Суд зазначив, що “... навіть реформування Цивільного процесуального кодексу не змогло розв'язати реальну проблему функціонування судів в Італії, яка полягає в постійній нестачі засобів та персоналу на всіх рівнях судової системи”.

Подолання зазначених проблем є завданням кожної держави, оскільки держави-учасниці Ради Європи зобов’язані “організовувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити додержання вимог параграфу 1 статті 6 (Конвенції – уточнення авт.), разом із вимогами судового розгляду продовж розумного строку".

Затягування строків розгляду спорів може відбуватися також внаслідок несвоєчасного проведення судових експертиз. Європейський Суд зобов’язує суддів слідкувати за проведенням цих експертиз: “Експерти працюють в межах судового розгляду, який контролюється суддею. Він залишається відповідальним за підготовку справи до судового розгляду та швидкий хід процесу”.

Порушенням розумних строків розгляду справ про цивільні права та обов’язки може вважатися тривале невиконання судових рішень з вини державних органів.Згідно з прецедентною практикою Європейського Суду, процедура виконання рішень суду є невід’ємною частиною судового розгляду.У цьому випадку неможливо не процитувати прецедентне положення рішення у справі Хорнсбі проти Греції: “параграф 1 статті 6 (Конвенції – уточнення авт.) гарантує кожній особі розгляд судом спорів про її цивільні права й обов'язки; у такий спосіб реалізується “право на суд”, найважливішим аспектом якого є право доступу до правосуддя, тобто право звернутися до суду у цивільних справах. Однак це право стало б ілюзією, якби правова система держави дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове судове рішення залишалося недіючим на шкоду одній зі сторін.Важко уявити, що стаття 6 (Конвенції – уточнення авт.), докладно описуючи надані сторонам процесуальні гарантії - справедливий, публічний і швидкий розгляд, - залишила реалізацію судових рішень без захисту. Якщо вважати, що стаття 6 (Конвенції – уточнення авт.) говорить тільки про доступ до правосуддя і судового процесу, то це, імовірно, привело б до ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, який Договірні Держави зобов'язалися дотримуватися, коли вони ратифікували Конвенцію. Виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, повинне, таким чином, розглядатися як невід'ємна частина "суду" у розумінні статті 6 (Конвенції – уточнення авт.); більш того, Суд уже застосовував цей принцип у справах про тривалість розгляду”.

Насамкінець, для визначення розумності строків розгляду справ Європейський Суд часто звертається до характеристики впливу часу розгляду справи на становище особи.Звісно, що ступінь ризику у кримінальних справах, зокрема коли особа перебуває під вартою, є більшим, ніж у справах про цивільні права та обов’язки.Хоча Європейський Суд застерігає від повільного розгляду окремих цивільних справ, результати яких суттєво впливатимуть на становище осіб.Серед таких справ – справи про опіку; трудові справи; справи, пов’язані з травматизмом; справи щодо ВІЛ-інфікованих тощо.

Засоби оскарження надмірної тривалості розгляду справ у суді

Важливість гарантії розгляду справ упродовж розумного строку зумовив вироблення позиції Європейського Суду щодо необхідності існування у національному праві спеціальних правових інструментів, за допомогою яких заявник міг би оскаржити тривалість провадження та прискорити його. Так, у справі Кудла проти Польщі Європейський Суд констатував порушення статті 13 Конвенції, оскільки заявник не мав у своєму розпорядженні ефективного національного засобу правового захисту, за допомогою якого він зміг би відстояти своє право на "судовий розгляд упродовж розумного строку" відповідно до параграфу 1 статті 6 Конвенції. Наслідком відсутності зазначених правових механізмів стало також те, що заявник не міг отримати належну компенсацію за шкоду, завдану перевищенням розумних строків розгляду його справи.

Багато європейських країн вже почали формувати механізми захисту прав осіб від надмірної тривалості розгляду справ у національних судах з метою приведення внутрішнього законодавства у відповідність до вимог Конвенції. На виконання Рішення Європейського Суду у справі “Кудла проти Польщі” у Польській Республіці прийнято Закон "Про порушення права сторони на розгляд справи без необґрунтованої затримки судового розгляду". В Італії також діє так званий Закон Пінто, який передбачає національні засоби правового захисту у разі порушення розумної тривалості судового розгляду.

Згідно з цими законами, заява про відшкодування шкоди, завданої порушенням строків розгляду справи, подається до суду вищого рівня щодо того судового органу, який допустив стверджуване порушення.Питання про порушення строків розгляду справи судами вищого рівня вирішують безпосередньо ці самі суди.За наслідками розгляду заяви суд може ухвалити рішення про задоволення вимог та визнання факту порушення строків розгляду справи та відшкодування особі завданої шкоди.

Необхідно зауважити, що українське законодавство поки що не передбачає права учасників процесу оскаржувати надмірну тривалість провадження у справі та не гарантує права на відшкодування шкоди, завданої внаслідок необґрунтованого затягування розгляду справи в суді.

Щоправда, під час підготовки проекту нового Цивільного процесуального кодексу пропонувалося передбачити право оскаржувати зволікання із вирішенням справи в апеляційному та касаційному порядку.Так само під час доопрацювання проекту Кодексу адміністративного судочинства висловлювалися пропозиції визначити особливості розгляду справ щодо оскарження бездіяльності судів при розгляді ними справ.Такі пропозиції не знайшли текстуального втілення у прийнятих Кодексах. Однак це, на наш погляд, не перешкоджає адміністративним судам відкривати провадження у таких справах і розглядати їх.Це стимулюватиме законодавця до детальної регламентації порядку вирішення цих справ.

Висновки

Держава є відповідальною за додержання національними судами розумних строків розгляду справ.Тому, важливим у цьому процесі є діяльність з повного укомплектування суддівського корпусу та фінансування усіх потреб судової влади.А встановлення бюджетного фінансування витрат держави на відшкодування шкоди особам внаслідок бездіяльності суду, зокрема яка призвела до порушення розумних строків розгляду справи, дозволить особам отримувати реальне відшкодування понесених втрат.

Адміністративні суди, в свою чергу, можуть використовувати надані їм Кодексом адміністративного судочинства України повноваження на розгляд справ про оскарження бездіяльності суду, яка проявляється у порушенні розумних строків розгляду справи, і вирішувати питання про відшкодування шкоди, завданої такою бездіяльністю суду.

Суддям доцільно додержуватися розумних строків розгляду справи і завершувати справи у розумний для кожного випадку строк, не очікуючи на закінчення граничного строку, визначеного процесуальним кодексом.

--------------------------------------------------------------------------------

35. рекомендація комітету ради міністрів європи в контексті європейських пенітенціарних правил.

36.Право обвинуваченого бути негайно й докладно сповіщеним на зрозумілій йому мові про характер обвинувачення.

37. міжнародні стандарти керування пенітенціарними установами.

38.Роль захисника у кримінальному судочинстві право на безкоштовний захист.

Таким чином, захисник - це особа, яка уповноважена в передбаченому законом порядку здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваних і обвинувачуваних (підсудних, засуджених і виправданих). Участь захисника в кримінальному процесі виступає гарантом реалізації конституційного права кожної особи на захист. Справа не лише в тому, що ми начебто повинні захищати злочинця, власне це має робити захисник, лише для того, що фактично повинні дотримуватися закону, а справа в тому, що на жаль правозастосовчі органи в особі спочатку слідчого органу, а потім в особі прокурора і суду (чи судді одноосібно) припускаються дуже вагомих помилок. Саме вагомих, бо навіть незначна помилка в розслідуванні обставин справи може серйозним чином вплинути на кваліфікацію діяння, а потім і на міру кримінальної відповідальності винного (а іноді навіть і невинного!). Це природньо, без помилок зовсім - такого не може бути, але до цього потрібно прагнути. Людині властиво помилятися, "Errare humanum est" - відомо з часів Стародавнього Риму: "Людині властиво помилятися". В.І. Ліфшиць Слово адвокату. М. - 1990.

39. ст. 5 євро конвенції прав і основних воль людини

40 євро конвенція прав і основних воль людини про поводження з особами позбавленими волі.

41.

42 мінімальні стандартні правила обігу з увязниними ( 00н) і євро пенітенціарні правила як джерло міжнародно правових стандартів у сфері обігу із правопорушниками.

Сьогодні існують усі підстави для ствердження, що Мінімальні стандартні правила разом з іншими документами, прийнятими в рамках ООН з пенітенціарних проблем, складають міжнародно-правовий інститут захисту прав людини, засудженої в умовах позбавлення волі, як елемент єдиної системи міжнародного права, єдиного міжнародного механізму їх реалізації, також відіграють значну роль у справі підвищення поваги до демократичних прав і свобод, у зміцненні миру та демократії.

З огляду на розмаїтість юридичних, соціальних, економічних і географічних умов зрозуміло, що не всі правила можна застосовувати повсюди і водночас. В цілому вони відображають ті мінімальні умови, які Організація Об'єднаних Націй вважає прийнятними.

З іншого боку, ці стандартні правила не перешкоджають проведенню експериментів і введенню нової практики, які є сумісними з викладеними в них принципами і спрямованими на досягнення окресленої в них мети.

В усіх місцях ув'язнення треба мати реєстр у вигляді журналу з пронумерованими сторінками, куди повинні заноситися щодо кожного в'язня такі дані:

— відомості про особу;

— причини, за якими його ув'язнено, і найменування урядового органу, що прийняв рішення про його ув'язнення;

-день і година його прибуття, а також виходу з місця ув'язнення.

Нікого не можна приймати до в'язниці без офіційного наказу про ув'язнення, подробиці якого попередньо заносяться в реєстр.

Тримаються засуджені в різних закладах або в різних частинах одного й того самого закладу, з урахуванням їхньої статі, віку.

попередньої судимості, юридичних причин їх ув'язнення та нормативно визначеного характеру поводження з ними.

Так, чоловіки та жінки повинні, якщо це можливо, утримуватися в різних закладах. Якщо вони утримуються в одному й тому самому закладі, то жінок слід розташовувати в абсолютно окремих приміщеннях. Крім того, засуджених вперше в'язнів слід розміщувати окремо від інших засуджених.

Осіб, засуджених за невиконання боргових зобов'язань, та інших в'язнів, засуджених за цивільними справами, слід розташовувати окремо від осіб, які вчинили кримінальний злочин.

Неповнолітніх правопорушників слід утримувати окремо від дорослих.

Стосовно приміщень, у яких тримаються ув'язнені, мають бути виконані такі умови: там, де в'язні ночують у камерах або кімнатах, кожен з них повинен мати окрему камеру або кімнату. Якщо ж з особливих причин, таких як тимчасове перевантаження тюрми, центральному в'язничному управлінню необхідно відмовитися від цього правила, все одно розміщення двох в'язнів в одній і тій самій кімнаті є небажаним.

Там, де є загальні камери, в'язнів, яких в них розміщують, треба ретельно відбирати, аби переконатися, що вони здатні жити разом у таких умовах. Кожної ночі слід здійснювати постійний нагляд, відповідно до характеру закладу.

Всі приміщення, якими користуються в'язні, особливо спальні, мають відповідати всім санітарним вимогам, причому належну увагу слід звертати на кліматичні умови, особливо на кубатуру цих приміщень, на їхню мінімальну площу освітлення, опалення і вентиляцію.

Приміщення, де живуть і працюють ув'язнені мають відповідати таким вимогам:

- вікна повинні мати достатні розміри для того, щоб в'язні могли читати і працювати при денному світлі, і повинні бути сконструйовані так, щоб забезпечувати доступ свіжого повітря, незалежно від наявності штучної системи вентиляції;

- штучне освітлення має бути достатнім для того, щоб в'язні могли читати і працювати без шкоди для зору.

Санітарні вузли повинні бути достатні для того, щоб кожен в'язень міг задовольнити свої природні потреби, коли йому це потрібно, в умовах чистоти і пристойності.

Окремо треба зупинитися на ролі лікаря в установі виконання покарань. Про фізичне і психічне здоров'я в'язнів зобов'язаний піклуватися лікар, який повинен щодня приймати або відвідувати всіх хворих, а також всіх, хто скаржиться на хворобу, та тих, на кого він звернув особливу увагу.

Щоразу, коли лікар вважає, що фізична або розумова рівновага в'язня була порушена чи загрожує бути порушеною в результаті його ув'язнення або у зв'язку з якимись умовами ув'язнення, він доповідає про це директорові.

Лікар зобов'язаний регулярно здійснювати інспекцію і доповідати директорові з таких питань:

- кількість, якість приготування і умови розподілення їжі;

- гігієна і чистота установи та осіб, які там утримуються;

- санітарія, опалення, освітлення й вентиляція установи;

- придатність і чистота одягу та постелі в'язнів;

- дотримання правил, що стосуються фізкультури і спорту, в тих випадках, коли це не покладено на спеціалізований персонал.

Директор тюрми зобов'язаний брати до уваги доповіді і поради, що надає йому лікар, відповідно до правил 25 (2) і 26, і, якщо він згоден з рекомендаціями останнього, повинен негайно вжити заходів для втілення їх у життя; якщо ж ці рекомендації виходять за межи його компетенції або якщо він з ними не згоден, то він мусить негайно подати до вищих органів як свою власну доповідь, так і рекомендації лікаря.

Дії держав щодо даних правил. Усі держави, де норми захисту всіх осіб, які підлягали будь-якій формі затримання або тюремного ув'язнення, не відповідають Мінімальним стандартним правилам поводження з в'язнями, приймають ці правила. Мінімальні стандартні правила втілюються в національне законодавство та інші положення з урахуванням, якщо це необхідно, їх адаптації до чинних законів і культури, але без шкоди для духу і мети цих Правил. Мінімальні стандартні правила надаються в розпорядження всіх осіб, зокрема в розпорядження посадових осіб, що займаються підтриманням правопорядку, і персоналу виправних закладів для того, щоб вони могли застосовувати і виконувати їх у системі карного правосуддя. Мінімальні стандартні правила, втілені в національне законодавство та в інші положення, доводяться також до відома і роз'яснюються серед усіх в'язнів і всіх затриманих осіб під час їх прийняття до відповідних закладів і в період ув'язнення.

Держави інформуватимуть Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй один раз на п'ять років у формі відповідей на питання анкети, яку направлятиме до них Генеральний секретар, про масштаби здійснення заходів і досягнутий прогрес в плані застосування Мінімальних стандартних правил, а також про наявні фактори і труднощі, що впливають на їх застосування. Така анкета має бути підготовлена відповідно до особливої схеми, бути вибірковою і обмежуватися спеціально підібраними питаннями, щоб забезпечувати глибокий огляд і дослідження окреслених проблем.

Генеральний секретар, беручи до уваги доповіді урядів, а також іншу відповідну інформацію, доступну в межах системи Організації Об'єднаних Націй, у свою чергу здійснюватиме підготовку окремих доповідей, що стосуються застосування Мінімальних стандартних правил. Для підготовки цих звітів Генеральний секретар може також співпрацювати зі спеціалізованими установами та іншими відповідними міжурядовими та неурядовими організаціями, що мають консультативний статус при Економічній і Соціальній Раді. Генеральний секретар буде передавати зазначені доповіді на розгляд у Комітети з профілактики злочинності й боротьби з нею, з тим щоб останній вдавався до відповідних дій.

Згідно з положенням про передачу інформації, що згадувалося раніше, держави передають Генеральному секретареві:

- копії або витяги з усіх законодавчих положень, правил і адміністративних норм про застосування Мінімальних стандартних правил до осіб, які перебувають в ув'язненні, а також до місць ув'язнення;

- будь-які дані та матеріали описового характеру про програми поводження з правопорушниками, про персонал, який працює у виправних закладах, і кількість осіб, що були в будь-якій формі ув'язнені, а також статистичні матеріали, якщо такі є;

- будь-яку іншу відповідну інформацію про застосування Правил, а також дані про можливі труднощі під час їх здійснення.

Генеральний секретар розповсюджує Мінімальні стандартні правила і зазначені процедури застосування на якомога більшій кількості мов і забезпечує доступ до них усіх держав, зацікавлених міжурядових і неурядових організацій, з тим щоб добитися максимально широкого розповсюдження Правил і процедур їх застосування.

Генеральний секретар розповсюджує свої доповіді стосовно застосування Правил включно з коротким аналітичним викладом періодичних оглядів, з доповідями Комітету профілактики злочинності та боротьби з нею, з доповідями, підготовленими для конгресів Організації Об'єднаних Націй з профілактики злочинності та поводження з правопорушниками, а також з доповідями конгресів, науковими публікаціями й іншою, що стосується справи, документацією, що час від часу може бути необхідною для сприяння застосуванню Мінімальних стандартних правил.

Генеральний секретар забезпечує найчастіше звернення до тексту Мінімальних стандартних правил і використання їх в усіх відповідних програмах Організації Об'єднаних Націй, утому числі стосовно діяльності, спрямованої на здійснення технічного співробітництва.

У межах своїх програм технічного співробітництва й розвитку Організація Об'єднаних Націй:

- надає на прохання урядів допомогу у створенні та зміцненні всеохоплюючих та гуманних виправних систем;

— надає урядам, за їх проханням, послуги експертів і регіональних та міжрегіональних радників з питань профілактики злочинності та карного правосуддя;

- сприяє організації регіональних і національних семінарів та інших нарад на професійному й непрофесійному рівнях з метою сприяння поширенню Мінімальних стандартних правил і процедур застосування їх;

- розширює значну підтримку регіональним дослідницьким і навчальним інститутам у галузі попередження злочинності та карного правосуддя, пов'язаним з Організацією Об'єднаних Націй.

Комітет профілактики злочинності ООН:

— регулярно проводить перегляд Мінімальних стандартних правил з метою розробки нових норм, стандартів і процедур, що застосовуються для поводження з особами, позбавленими волі;

— здійснює контроль за виконанням процедур застосування Правил, в тому числі подає періодичні доповіді згідно з визначеною процедурою;

- надає належну допомогу Генеральній Асамблеї, Економічній і Соціальній Раді та всім іншим Органам Організації Об'єднаних Націй, що займаються питаннями прав людини, при підготовці рекомендацій за доповідями спеціальних комісій для проведення обстеження щодо питань, пов'язаних із застосуванням і виконанням Мінімальних стандартних правил;

- бере участь у процедурах застосування Правил, які не повинні тлумачитися як такі, що виключають застосування будь-яких інших заходів чи засобів правового захисту, що надаються згідно з міжнародним правом або встановлені іншими органами й установами Організації Об'єднаних Націй;

- з метою усунення випадків порушення прав людини, включаючи процедуру, що стосується систематичних грубих порушень прав людини, викладену в резолюції 1503 (ХЬУІІІ) Економічної і Соціальної Ради від 27 травня 1970 р., розглядає повідомлення, викладені у Факультативному протоколі до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та у Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації.

Вище викладене дозволяє зробити висновок, що мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими за своїм змістом мають скоріше рекомендаційний характер, але їх врахування позитивно вплине на процедуру виправлення і ресоціалізації засуджених.

Європейські тюремні правила

Особи, засуджені до покарань у виді позбавлення волі, згідно з Європейськими тюремними правилами, зберігають усі права, яких вони не були позбавлені на підставі рішення суду.

Обмеження, що накладаються на осіб, позбавлених волі, повинні бути мінімально необхідними і відповідати тій обґрунтованій меті, з якою вони накладалися.

Утримання ув'язнених в умовах, що принижують їхні особисті права, не може бути виправдане браком ресурсів.

Життя в місцях позбавлення волі повинне бути, наскільки можливо, наближене до позитивних аспектів життя в суспільстві.

Утримання під вартою має бути організоване так, щоб сприяти поверненню осіб, позбавлених волі, у суспільство.

Слід заохочувати співпрацю із зовнішніми соціальними службами і, наскільки можливо, участь громадянського суспільства в житті ув'язнених.

Співробітники пенітенціарних установ виконують важливу громадську функцію, і тому порядок їх набору, професійної підготовки і умови роботи повинні забезпечувати їм можливість підтримувати високі стандарти поводження з ув'язненими.

Всі пенітенціарні установи повинні на регулярній основі інспектуватися державними органами і перевірятися незалежними структурами.

Європейські пенітенціарні правила застосовуються щодо всіх осіб, узятих під варту відповідно до рішення судового органу, і осіб, засуджених до позбавлення волі.

Власне, особи, взяті під варту відповідно до рішення судового органу, і особи, засуджені до позбавлення волі, повинні триматися в пенітенціарних установах, тобто установах, призначених для ув'язнених, що відносяться до цих двох категорій.

Зазначені Правила застосовуються також щодо таких осіб:

- які можуть триматися в пенітенціарній установі з тієї або іншої причини;

- які взяті під варту відповідно до рішення судового органу або засуджені до позбавлення волі, але з тих або інших причин тримаються в інших місцях;

- неповнолітні віком до 18 років повинні триматися не в пенітенціарних установах для дорослих, а в спеціально призначених для них установах;

- особи, які страждають на душевні захворювання або стан душевного здоров'я яких несумісний з тюремним утриманням, повинні триматися в спеціально призначених для цього установах.

Порядок прийняття засудженої особи до пенітенціарної установи;

1. Особу може бути прийнято до пенітенціарної установи або утримано в неї лише за наявності дійсної ухвали про тримання під вартою відповідно до вимог національного закону.

2. Відомості про особу ув'язненого реєструються негайно.

3. При реєстрації обов'язково фіксується:

- день і година прийому;

- список особистого майна, що належить ув'язненому і приймається на відповідальне зберігання згідно з Правилом 31;

- будь-які помітні тілесні ушкодження і скарги на погане ставлення до перебування у пенітенціарній установі;

- відповідно до вимог медичної таємниці будь-які відомості про здоров'я ув'язненого, що мають відношення до фізичного і психічного стану ув'язненого або інших осіб, оголошувати забороняється.

У мінімальні строки після прийняття:

- відомості про стан здоров'я ув'язненого, отриманні під час прийому доповнюють результатами медичного огляду;

- визначається режим утримання ув'язненого;

- визначається ступінь небезпеки ув'язненого;

- розглядаються всі наявні відомості про соціальне становище ув'язненого для задоволення його особистих і матеріальних потреб;

- здійснюються необхідні кроки щодо здійснення програм виправлення і ресоціалізації.

Щодо місця відбування покарання і розміщення, то по можливості ув'язнені повинні спрямовуватися для відбування покарання до пенітенціарних установ, розташованих поблизу від дому або місць соціальної реабілітації.

При направленні слід також враховувати вимоги, пов'язані з продовженням кримінального розслідування і забезпеченням безпеки, а також необхідність створення відповідного режиму для всіх ув'язнених.

По можливості слід з'ясувати думку ув'язненого стосовно призначеного для нього місця відбування покарання і будь-яких подальших переведеннях з однієї пенітенціарної установи до іншої.

Розміщення ув'язнених, зокрема надання місць для сну, необхідно проводити з повагою людської гідності відповідно до санітарно-гігієнічних вимог, з урахуванням кліматичних умов, площі, кубатури приміщення, освітлення, опалювання і вентиляції, а також намагатися забезпечити можливість самоти.

Правилами визначено вимоги до всіх будівель, де ув'язнені повинні жити, працювати або збиратися:

- вікна мають бути достатньо великими, щоб ув'язнені могли читати або працювати при природному освітленні в нормальних умовах, а також для забезпечення притоки свіжого повітря, окрім тих випадків, коли є відповідна система кондиціонування повітря;

- штучне освітлення має відповідати загальноприйнятим технічним нормам;

- має бути передбачена система сигналізації, яка дозволяє ув'язненим негайно встановлювати контакт із персоналом.

Ув'язнених зазвичай слід розміщувати на ніч в окремих камерах, за винятком тих випадків, коли має перевагу їх спільне розміщування з іншими ув'язненими.

Спільне розміщення допускається лише в тому випадку, якщо приміщення підходить для цієї мети і у в' язнені підходять один до одного.

Якщо це можливо, ув'язнені мають бути вправі обирати, з ким із ув'язнених їх розміщуватимуть на час сну.

При ухваленні рішення про направлення ув'язненого до тієї або іншої пенітенціарної установи або до конкретного відділення пенітенціарної установи слід належним чином врахувати необхідність утримання під вартою:

- підслідних окремо від засуджених;

- чоловіків окремо від жінок;

- молодих ув'язнених окремо від ув'язнених старшого віку. Допускаються відступи від вимог про роздільне утримання з

тим, щоб дати ув'язненим можливість спільно брати участь у заходах, що організовуються, проте ці групи завжди розділяються на ніч, якщо тільки ув'язнені не згодні утримуватися разом і адміністрація пенітенціарної установи не вважає, що це найбільшою мірою відповідатиме інтересам всіх ув'язнених.

Заходи безпеки при розміщенні всіх ув'язнених повинні бути мінімально обмеженими з урахуванням небезпеки втечі або спричинення ув'язненими шкоди собі або іншим.

Всі частини пенітенціарної установи повинні постійно утримуватися в порядку і чистоті.

Камери або інші приміщення, в яких ув'язнені розміщуються, повинні бути чистими.

Ув'язнені повинні мати безперешкодний доступ до санітарних устроїв, що відповідають вимогам гігієни і дозволяють самоту.

Ванн і душових повинно бути достатньо для того, щоб кожний ув'язнений міг користуватися ними при температурі, відповідній клімату, по можливості щоденно, але не менше двох разів на тиждень або частіше, якщо це необхідно для підтримки гігієни.

Ув'язнені повинні утримувати себе, свій одяг і спальні місця в чистому і охайному вигляді.

Адміністрація пенітенціарної установи надає їм для цього відповідні засоби, у тому числі туалетне приладдя, а також приладдя і матеріали для підтримки чистоти. Слід передбачити необхідні заходи для задоволення санітарних потреб жінок.

Ув'язнені, що не мають власного припустимого одягу, отримують одяг відповідно до клімату. Цей одяг не повинен бути принизливим або образливим. Весь одяг повинен утримуватись у хорошому стані і у разі необхідності замінюватися.

Ув'язнених, які отримали дозвіл на вихід за територію місця ув'язнення, не можна примушувати надягати одяг, що видає в них ув'язнених. Кожний ув'язнений забезпечується окремим ліжком та індивідуальним постільним приладдям, яке утримується в належному порядку і чистоті та оновлюється так часто, як це необхідно.

Харчування ув'язнених здійснюється з урахуванням їх віку, стану здоров'я, релігії, культури і характеру їх роботи.

Вимоги стосовно раціону харчування, включаючи мінімальну кількість калорій і утримання білків, визначаються національним законодавством.

їжа готується і подається із урахуванням санітарно-гігієнічних вимог. Харчування організовується три рази на день із розумними інтервалами. Ув'язнені повинні постійно мати доступ до чистої питної води.

Лікар або кваліфікована медична сестра можуть наказати змінити раціон харчування окремому ув'язненому, якщо це необхідно за медичними міркуваннями.

Правилами врегульовано й такий аспект, як контакти з зовнішнім світом. Так, для ув'язнених передбачено можливість максимально часто спілкуватися поштою, за телефоном або за допомогою інших засобів спілкування зі своїми сім'ями, іншими особами і представниками зовнішніх організацій; дозволяється також відвідування ув'язнених згаданими особами.

Спілкування і відвідування можуть бути обмежені або поставлені під контроль, якщо це необхідно для продовження кримінального розслідування, підтримки порядку і безпеки, запобігання кримінальним злочинам і захисту жертв злочинів, проте такі обмеження, включаючи спеціальні обмеження, що встановлюються судовим органом, повинні допускати прийнятний мінімальний рівень спілкування.

У національному законодавстві повинні бути зазначені національні й міжнародні органи і посадовці, спілкування •ув'язнених з якими не обмежується.

Відвідування повинні бути організовані таким чином, щоб дати ув'язненим можливість максимально природно підтримувати і зміцнювати родинні відносини.

Адміністрація пенітенціарних установ повинна допомагати ув'язненим підтримувати адекватні контакти із зовнішнім світом, з цією метою надає їм відповідну матеріальну підтримку.

Будь-які відомості про смерть або важку хворобу кого-небудь із близьких родичів негайно доводяться до ув'язненого.

Завжди, коли це дозволяють обставини, ув'язненому слід надавати можливість із супроводом або самостійно покидати пенітенціарну установу для відвідування хворого родича, присутності на похоронах або за іншими гуманними мотивами.

Слід дозволяти ув 'язненим негайно інформувати свої сім'ї про ув'язнення або переведення до іншої пенітенціарної установи, а також про будь-яке важке захворювання або травму.

При прийнятті ув'язненого до пенітенціарної установи у разі його серйозного захворювання, отримання ним тяжкої травми або переведення ув'язненого до лікарні адміністрація повинна, якщо тільки ув'язнений не попросить не робити цього, негайно проінформувати чоловіка (дружину) чи партнера ув'язненого, якщо ув'язнений неодружений, найближчого родича або іншу особу, раніше вказану ув'язненим. В разі смерті ув'язненого зазначені особи також негайно про це повідомляються.

Ув'язнені повинні мати нагоду регулярно отримувати інформацію про суспільні події, одержуючи за передплатою або в інший спосіб газети, періодичні видання й інші публікації, а також із телевізійних та радіоповідомлень, за винятком окремих випадків, коли судовий орган встановлює конкретну заборону на певний період.

Адміністрація пенітенціарної установи забезпечує участь ув'язнених у виборах, референдумах та інших сферах життя суспільства, враховуючи обмеження цього права не національним законода вством.

Ув'язнені повинні мати нагоду спілкуватися із представниками засобів масової інформації, за винятком випадків, коли є вагомі причини заборонити це з метою забезпечення безпеки, або в громадських інтересах, або для захисту жертв, інших ув'язнених або персоналу.

Утримання всіх ув'язнених повинне передбачати збалансовану програму заходів, які дають їм можливість проводити стільки часу в день за межами своїх камер, скільки необхідно для нормальної людської і соціальної взаємодії, а також дозволяти забезпечувати матеріальні потреби ув'язнених.

Особливу увагу слід приділяти потребам ув'язнених, що стали жертвами фізичного, психічного або сексуального насильства.

Трудову діяльність в місцях ув'язнення слід розглядати як позитивний елемент внутрішнього режиму і ніколи не застосовувати як покарання.

Адміністрація пенітенціарної установи повинна прагнути надати у достатній мірі корисної роботи. Наскільки це можливо, характер роботи, що надається, повинен підтримувати або розвивати навички, які дозволять ув'язненому заробляти собі на життя після звільнення.

Під час розподілення роботи не повинно бути ніякої дискримінації за ознакою статі. Ув'язненим, для яких це може мати користь, особливо молодим ув'язненим, має надаватися робота, що включає елемент професійної підготовки.

Вони можуть вибирати вид діяльності, в якій хотіли б брати участь, в межах наявних можливостей, із урахуванням відповідного професійного відбору і вимог порядку і дисципліни.

Організація і методи роботи у виправних установах повинні бути максимально схожими на організацію і методи аналогічної роботи в суспільстві, з тим щоб підготувати ув'язнених до умов їхньої професійної діяльності.

Хоча отримання фінансового прибутку від діяльності підприємств у виправних установах може бути корисним з огляду на підвищення стандартів, а також на якість і доцільність професійної підготовки, проте інтереси ув'язнених не можна підкорювати цій меті.

Робота ув'язненим надається або адміністрацією пенітенціарної установи, безпосередньо або спільно з приватними підрядчиками як на території пенітенціарної установи, так і за її межами.

У будь-якому випадку ув'язнені мають отримувати за свою працю справедливу винагороду. Ув'язнені повинні мати нагоду витрачати принаймні частину свого заробітку на придбання дозволених предметів для особистого користування і виділяти частину заробітку своїм сім'ям.

Слід заохочувати ув'язнених до того, щоб вони економили частину свого заробітку, який вручатиметься їм після звільнення або використовуватиметься для інших дозволених цілей.

Заходи з охорони здоров'я ув'язнених і забезпечення безпеки їхньої праці повинні бути не менш жорсткими, ніж заходи, що приймаються стосовно працівників на волі.

Слід передбачити засоби для виплати ув'язненим компенсації у разі отримання виробничої травми, включаючи професійні захворювання, на умовах не менш сприятливих, ніж умови, передбачені законом для працівників на волі.

Максимальна тривалість робочого дня і робочого тижня ув'язнених встановлюється відповідно до місцевих норм або звичаїв, що визначають умови найму вільних працівників.

Ув'язнені повинні мати принаймні один день відпочинку на тиждень і достатньо часу для освіти та інших занять.

Наскільки це можливо, ув'язнених, що працюють, необхідно включати до в національних систем соціального забезпечення. Кожен ув'язнений повинен мати нагоду щодня не менш як годину на день займатися фізичними вправами на відкритому повітрі, якщо дозволяє погода. За несприятливої погоди слід передбачити інші можливості займатися фізичними вправами.

Належним чином організовані заходи щодо підтримки фізичної форми і надання можливостей для заняття фізичними вправами та дозвілля є невід'ємною складовою частиною внутрішнього режиму.

Адміністрація пенітенціарних установ сприяє таким заняттям, через надання відповідних споруд та устаткування, вживає заходів щодо організації спеціальних видів занять для ув'язнених, які потребують їх.

Надається можливість для проведення дозвілля, у таких формах, як спорт, ігри, культурні заходи, захоплення та інші форми проведення дозвілля, і ув'язненим в міру можливості слід дозволяти організовувати такого роду заняття.

Ув'язнені повинні мати нагоду спілкуватися один із одним під час занять і з метою участі в заходах, пов'язаних з дозвіллям.

Правилами передбачено доступ всіх ув'язненим всіх ув'язнених до освітніх програм, які повинні бути максимально широкими і відповідати індивідуальним потребам та спрямуванням ув'язнених.

Першочергову увагу слід надавати ув'язненим, які не вміють читати, писати і рахувати, а також тим, які не мають базової освіти або професійної підготовки.

Особливої уваги слід приділяти освіті молодих ув'язнених, а також ув'язнених із особливими потребами.

За внутрішнім режимом статус освіти повинен бути не нижчим, ніж статус праці, і ув'язнені не повинні бути ущемленими у фінансовому плані або в інший спосіб внаслідок участі в освітніх програмах.

Кожна установа повинна мати бібліотеку для ув'язнених, відповідним чином укомплектовану різноманітними популярними та навчальними матеріалами, книгами й іншими носіями інформації. По можливості, роботу бібліотек пенітенціарних установ слід організовувати спільно з місцевими бібліотечними службами.

Наскільки можливо освіта ув'язнених має бути інтегрованою в загальнонаціональну систему освіти і професійного навчання з тим, щоб після звільнення вони могли продовжити без проблем свою освіту і професійну підготовку. Також організація навчального процесу має проходити під патронажем зовнішніх закладів.

Процедура звільнених ув'язнених відбувається відразу ж після закінчення строку їх ув'язнення або при винесенні судом або іншим органом ухвали про звільнення.

Дата і час звільнення реєструються в спеціальному журналі. Всі ув'язнені повинні мати нагоду скористатися заходами, що здійснюються для надання їм допомоги під час повернення до суспільства після звільнення. При звільненні ув'язненому повертаються всі предмети і гроші, які були узяті на відповідальне зберігання, та які належать йому, за винятком тих випадків, коли проводилося санкціоноване вилучення грошей або санкціоноване направлення будь-якого такого майна за межі пенітенціарної установи, або за санітарними міркуваннями було визнано необхідним знищити ті чи інші предмети. Ув'язнені розписуються в отриманні поверненого майна.

При підготовці до звільнення, відповідно до Правил проводиться медичний огляд ув'язненого, по можливості якомога ближче до дати звільнення.

Мають бути зроблені відповідні кроки для того, щоб при звільненні ув'язнені отримували відповідні документи і документи, що засвідчують їх особу, а також допомогу в пошук у відповідного житла і роботи. Звільненим ув'язненим надаються засоби допомоги, вони мають бути одягнені відповідно до клімату і пори року та мати достатньо коштів, щоб дістатися до місця призначення.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок, що Європейські тюремні правила - це певний порядок виконання та відбування покарань, тому доцільно порівняти їх з порядком і умовами виконання та відбування покарань в Україні, ознайомити з ними персонал установ виконання покарань, які повинні використовувати їх у професійній діяльності.

43. вимоги до умов утримання увязниних.

44. мед обслуг увязниних.

45 дисциплінарні покарання увязниних.

46. праця ув’язнених.

Взяття під варту не є підставою для припинення трудового договору. Тому протягом часу перебування в місцях попереднього ув'язнення за особою зберігається місце праці і посада, які вона займала до арешту. При звільненні цієї особи на реабілітаційній основі час перебування в місцях попереднього ув'язнення зараховується як до загального трудового стажу, так і до стажу роботи за спеціальністю. У разі засудження особи і вступу вироку в законну силу трудовий договір розривається з дня взяття під варту.

Відповідно до ст. 16 Закону України "Про попереднє ув'язнення", особи, взяті під варту, і засуджені за їх згодою та з дозволу особи або органу, у провадженні яких перебуває справа, можуть залучатися до праці в межах території слідчого ізолятора у виробничих майстернях, у камерах або на ремонтно-будівельних роботах.

При цьому дотримуються відповідні вимоги ізоляції та законодавства про охорону праці і забезпечуються правила техніки безпеки.

Виробничі майстерні, як правило, розміщуються в окремих будинках і тільки в межах території, що охороняється. У них обладнуються ізольовані приміщення із заґратованими вікнами і дверима тюремного типу.

Особи, які працюють у майстерні, перебувають під постійною охороною і наглядом. При вході до майстерні, а також у коридорі встановлюється необхідна кількість кнопок охоронно-тривожної сигналізації. Пост молодшого інспектора в майстернях обладнується прямим телефонним зв'язком з черговим. При поверненні працюючих осіб із майстерні в камери вони обшукуються, а приміщення майстерні оглядаються.

У майстернях вивішуються протипожежні правила, правила техніки безпеки та відповідні витяги із Закону України "Про охорону праці".

Особи, узяті під варту, і засуджені не допускаються до роботи у відділах (відділеннях, групах) спеціального обліку, фотолабораторіях, радіотрансляційних вузлах, з розмножувальною апаратурою, до управління транспортними засобами, що виїжджають за межі слідчого ізолятора, а також до ремонту та експлуатації засобів охоронно-тривожної сигналізації, зв'язку та догляду за службовими собаками.

Господарське обслуговування слідчих ізоляторів

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про попереднє ув'язнення" та ст. 24 Виправно-трудового кодексу України, засуджені до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими, можуть бути залишені з їх письмової згоди у слідчому ізоляторі для роботи по господарському обслуговуванню чи благоустрою.

Залишення засудженого для роботи по господарському обслуговуванню чи благоустрою оформляється наказом начальника слідчого ізолятора. Копія наказу і заява засудженого долучаються до його особової справи.

Крім визначених законом категорій засуджених не дозволяється залишати для роботи по господарському обслуговуванню чи благоустрою слідчих ізоляторів іноземних громадян та осіб без громадянства, колишніх військовослужбовців, засуджених за самовільне залишення частини та дезертирство, колишніх працівників правоохоронних органів, які засуджені за тяжкі злочини, осіб, засуджених за злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотиків, розкраданням зброї, боєприпасів, а також осіб, які не мали постійного місця проживання.

Штатна чисельність засуджених, які залишаються для роботи по господарському обслуговуванню слідчих ізоляторів, не може перевищувати 7% загальної кількості місць у слідчих ізоляторах. Для благоустрою, проведення поточного та капітального ремонтів, на підставах, згідно з якими засуджені залишаються для роботи з господарського обслуговування, створюються ремонтно-будівельні бригади з числа засуджених, яким відбування покарання призначено у виправно-трудовій колонії загального й посиленого режиму. Праця засуджених оплачується за рахунок коштів, виділених для проведення ремонтних робіт.

Засуджені, залишені для роботи по господарському обслуговуванню чи благоустрою слідчого ізолятора, працюють за розпорядженням адміністрації під постійним наглядом і охороною.

Виведення цієї категорії засуджених за межі території слідчого ізолятора може здійснюватись у виняткових випадках, тільки під конвоєм і на роботи, пов'язані з матеріальним забезпеченням, упорядкуванням і підтриманням у належному технічному стані будинків і споруд слідчого ізолятора. Виведення цих засуджених на роботи в нічний час (крім аварійних випадків) забороняється.

Умови проведення виховних заходів з особами, які тримаються у слідчому ізоляторі

Виховна робота з особами, які тримаються у слідчому ізоляторі, спрямована на підвищення їх культурно-освітнього рівня, дотримання ними законів, виконання вимог правил поведінки та режиму тримання.

Виховна робота здійснюється у формі групових та індивідуальних бесід, інформацій на морально-етичні, правові, природознавчі, наукові, релігійні та інші теми шляхом ознайомлення з періодичними виданнями, користування художньою літературою, перегляду телепередач і прослуховування радіопередач.

Виховні заходи серед осіб, які тримаються у слідчому ізоляторі, здійснюються в камерах. Камери слідчого ізолятора та приміщення карцерів радіофікуються. Трансляція радіопередач здійснюється під контролем адміністрації і згідно з установленим розпорядком дня.

Особам, узятим під варту, і засудженим видаються в камери настільні ігри (шахи, шашки, доміно, нарди) з розрахунку один комплект на шість осіб.

Із засудженими, залишеними в слідчому ізоляторі для роботи по господарському обслуговуванню чи благоустрою, виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання здійснюється в порядку, встановленому розділом VIII Виправно-трудового кодексу України і нормативними актами, передбаченими для засуджених, які тримаються у виправно-трудових установах.

Бібліотечна робота у слідчих ізоляторах

Особи, взяті під варту, і засуджені користуються художньою, науково-технічною і довідковою літературою, газетами та журналами, які є в бібліотеці слідчого ізолятора. Книжки з бібліотеки видаються в камери і замінюються не рідше як один раз на десять днів, а газети і журнали — у міру їх надходження. Повернені книги, журнали і газети ретельно перевіряються працівниками бібліотеки. При виявленні псування книжок або спроби використання їх не за призначенням до винних осіб вживаються заходи реагування.

Для осіб, хворих на туберкульоз, створюється спеціальна бібліотека, книги з цієї бібліотеки у міру псування списуються і спалюються.

Книжковий фонд бібліотеки обліковується в інвентарних книгах. Він, згідно з наказом начальника слідчого ізолятора, систематично перевіряється комісією на предмет обліку і збереження літератури.

Особливості проведення виховної роботи та організація загальноосвітніх занять з неповнолітніми

Для неповнолітніх, якщо є змога, дозволяється не менше одного разу на тиждень демонструвати кінофільми, які мають виховне значення, а також проводити перегляд телевізійних передач. При виведенні неповнолітніх для перегляду кінофільмів і телепередач забезпечуються вимоги ізоляції.

З неповнолітніми засудженими організовуються загальноосвітні заняття. У слідчих ізоляторах, де тримається значна кількість неповнолітніх засуджених, вироки щодо яких не набрали законної сили, і тих, які підлягають направленню до виховно-трудових колоній, заняття проводяться в класах з додержанням ізоляції засуджених до відбування покарання у виховно-трудових колоніях посиленого режиму від засуджених до відбування покарання у виховно-трудових колоніях загального режиму.

Неповнолітніх, які перебувають під слідством, і неповнолітніх, справи яких не розглянуті в суді, дозволяється виводити на заняття в навчальні класи лише за умови забезпечення їх ізоляції від засуджених, а також роздільно (у класах): заарештованих за злочини, що не є тяжкими, і які раніше не відбували покарання у виховно-трудових колоніях; заарештованих за тяжкі злочини; заарештованих, які раніше відбували покарання у виховно-трудових колоніях; заарештованих, які притягуються за однією кримінальною справою.

У разі відсутності умов для проведення класних (групових) занять з додержанням названих вище вимог неповнолітнім надається змога самостійного продовження навчання за програмою загальноосвітніх навчальних закладів.

Особам, які підвищують свій загальноосвітній рівень за програмою загальноосвітнього навчального закладу самостійно, надається можливість користуватися підручниками з бібліотеки, дозволяється купувати письмове приладдя за свої кошти понад установлені суми і користуватися ним.

47 захист прав людини в процесі міжнародної екстрадиції.

48 питання консульського захисту громадян зарубижем.

49 принцип невидачі осіб що зробили політичні правопорушення . Поняття політичного злочину у міжнародному екстрадиційному праві.

Інститут видачі злочинців (екстрадиції) є одним із найдавніших у міжнародному праві. Ще в XIII ст. до н. е. Єгипет і Держава хетів у договірному порядку визначили взаємні права й обов’язки щодо видачі злочинців (див. підрозділ 1.4.1). Укладення міжнародних угод з питань екстрадиції пов’язано з тим, що держава через принцип поваги суверенітету не може поширювати судову юрисдикцію на територію інших держав. Єдина можливість реалізації принципу невідворотності покарання щодо злочинця, який опинився на території іншої держави, — це звернення до такої держави з проханням про надання правової допомоги у кримінальній справі.

У процесі вдосконалення, розширення і поглиблення міжнародних відносин вдосконалюється й інститут видачі злочинців. Так, у цій сфері склався принцип невидачі осіб, що покинули країну, де вони переслідуються з політичних мотивів. У нормах міжнародного і внутрішньодержавного права юридично регламентовані підстави, процедури та документальне оформлення видачі осіб, що вчинили злочини. Міжнародна нормативна база інституту екстрадиції нині досить широка. Вона охоплює численні двосторонні спеціальні угоди про видачу злочинців; двосторонні договори про надання правової допомоги, що набувають дедалі більшого поширення; регіональні угоди про видачу злочинців і надання правової допомоги; локальні конвенції про передачу засуджених осіб; загальні міжнародні договори про боротьбу з певними злочинами, що містять положення щодо видачі злочинців.

Радянський Союз у міжнародній практиці широко використовував двосторонні угоди про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах. Такі договори були укладені з Албанією, Алжиром, Болгарією, В’єтнамом, Грецією, Іраком, Кіпром, Кубою, Угорщиною та іншими державами. Багато з них зберігає свою силу для України на підставі правонаступни- цтва. Низку аналогічних угод Україна уклала після проголошення державного суверенітету, наприклад, з Грузією (1995 p.), Естонією (1995 р.), КНР (1992 p.), Литвою (1993 p.), Молдовою (1993 p.), Польщею (1993 p.). Також Україна бере участь у багатосторонніх конвенціях у цій сфері: Європейській конвенції про видачу правопорушників 1957 p.; Європейській конвенції про взаємну допомогу в кримінальних справах 1959 p.; Конвенціях СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 і 2002 pp. (Конвенція 2002 р. ще не ратифікована Україною).

Положення стосовно надання допомоги в кримінальних справах у названих угодах мають багато спільного і в основному зводяться до регламентації питань вручення і пересилання документів; надання відомостей про чинне право і судову практику; допиту обвинувачених, підсудних, свідків, експертів; здійснення огляду, обшуку й інших процесуальних дій; проведення експертиз; передачі речових доказів; порушення кримінального переслідування; видачі осіб, що вчинили злочини. В угодах зазначаються державні органи, що надають правову допомогу (найчастіше це міністерства юстиції і прокуратура), зміст і форма доручень про надання правової допомоги і порядок їх виконання. Прохання про надання правової допомоги і додані до нього документи надаються, як правило, мовою запитуючої сторони. При цьому кожна сторона здійснює витрати, пов’язані з діями з надання правової допомоги на її території.

Центральне місце в угодах про надання правової допомоги посідає інститут видачі злочинців. Так, відповідно до Конвенції СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. (набула чинності з 1994 p., Україна бере участь) видача осіб для притягнення до кримінальної відповідальності проводиться за такі діяння, які за законами запитуючої і запитуваної сторін є карними і за вчинення яких передбачається покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менше одного року або більш тяжке покарання (п. 2 ст. 56).

Видача не проводиться, якщо:

а) особа, видача якої потрібна, є громадянином запитуваної сторони;

б) на момент отримання вимоги кримінальне переслідування згідно із законодавством запитуваної сторони не може бути порушено або вирок не може бути виконаний унаслідок закінчення строків давності або за іншою законною підставою;

в) щодо особи, видача якої потрібна, на території запитуваної сторони за той самий злочин були винесені вирок або постанова про припинення провадження у справі, що набрали законну силу;

г) злочин відповідно до законодавства запитуючої або запитуваної сторони переслідується в порядку приватного звинувачення (за заявою потерпілого).

У видачі може бути відмовлено, якщо злочин, у зв’язку з яким потрібна видача, вчинений на території запитуваної сторони. У разі відмови у видачі запитуюча сторона має бути проінформована про підстави відмови.

Якщо особа, видача якої потрібна, притягнута до кримінальної відповідальності або засуджена за інший злочин на території запитуваної сторони, її видача може бути відстрочена до припинення переслідування, виконання вироку або до звільнення від покарання.

Якщо вимоги про видачу надійдуть від декількох держав, запитувана сторона самостійно вирішує, яка з цих вимог повинна бути задоволена.

Встановлюються також межі кримінального переслідування виданої особи. Наприклад, без згоди запитуваної сторони видану особу не можна притягати до кримінальної відповідальності або карати за скоєний до її видачі злочин, за який вона не була видана. Без згоди запитуваної сторони особа не може бути видана також третій державі. Разом з тим такої згоди не вимагається, якщо видана особа до закінчення одного місяця після закінчення кри- міняльного провадження, а у разі засудження — до закінчення одного місяця після відбуття покарання або звільнення від нього не покине територію запитуваної сторони або якщо вона туди добровільне повернеться. В цей строк не зараховується час, протягом якого видана особа не могла покинути територію запитуваної сторони не зі своєї вини.

Запитувана сторона повідомляє запитуючу про місце і час видачі. Якщо запитуюча сторона не прийме особу, що підлягає видачі, протягом 15 днів після встановленої дати передачі, ця особа повинна бути звільнена з-під варти.

Сторони інформують одна одну про результати дій у кримінальній справі проти виданої їм особи. На прохання може надсилатися копія остаточного рішення.

Положення Конвенції СНД 1993 р. також стосуються видачі для виконання вироку за діяння, які відповідно до законодавства запитуючої і запитуваної сторін є карними і за вчинення яких особа, видача якої потрібна, була засуджена до позбавлення волі на строк не менше шести місяців або до більш тяжкого покарання.

Глави держав СНД 28 березня 1997 р. підписали протокол про доповнення цієї Конвенції. Згідно з його положеннями правоохоронні органи держав — учасниць Конвенції отримають можливість зноситися один з одним не тільки через центральні офіси, як передбачено в нинішній редакції Конвенції, а й через територіальні та інші структурні підрозділи. Такий порядок спрямований на підвищення оперативності взаємодії правоохоронних органів держав — учасниць Конвенції 1993 р.

7 жовтня 2002 р. у м. Кишинів (Молдова) укладено Конвенцію про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, яка набула чинності, відповідно до частини другої ст. 120 цієї Конвенції, на 30-й день з дати здавання на зберігання депозитарію третьої ратифікаційної грамоти для Республіки Білорусь, Азербайджанської Республіки та Республіки Казахстан. Відповідно до частин третьої та четвертої цієї самої статті між державами — учасницями Конвенції 2002 р. припиняють дію Конвенція 1993 р. та Протокол до неї від 28 березня 1997 р. Однак названі документи застосовуватимуться у відносинах між державами — учасницями цих міжнародних договорів та державами, для яких не набрала чинності Конвенція 2002 р. (Україна входить до складу останніх).

Відповідно до положень Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 2002 р. громадяни кожної з договірних сторін, а також інші особи, що проживають на їх території, мають право вільно і безперешкодно звертатися до судів, прокуратури, органів внутрішніх справ, органів безпеки та інших установ договірних сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи, можуть виступати в них, подавати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що і громадяни цієї договірної сторони. Громадяни кожної з договірних сторін та інші особи, що проживають на її території, звільняються від сплати і відшкодування судових та нотаріальних мит і витрат, а також користуються безкоштовною юридичною допомогою на територіях інших договірних сторін на тих самих умовах, що і власні громадяни.

Обсяг правової допомоги, що надається сторонами цієї Конвенції, достатньо широкий. Договірні сторони надають взаємну правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної договірної сторони, зокрема, складання, пересилання і вручення адресату документів, здійснення оглядів, обшуків, виїмок, передачі речових доказів, проведення експертиз, допиту сторін, третіх осіб, підозрюваних, обвинувачених, потерпілих, свідків, цивільних позивачів, цивільних відповідачів, їх представників, законних представників обвинувачених, експертів, пред’явлення для впізнання, у тому числі з використанням відеозв’язку, відеозапису та інших технічних засобів, розшуку осіб, здійснення оперативно-роз- шукових заходів у рамках розслідуваної кримінальної справи, кримінального переслідування, видачі осіб для притягнення їх до кримінальної відповідальності або виконання вироку, розшуку і арешту (вилучення) грошових коштів і майна, отриманого злочинним шляхом, а також доходів від злочинної діяльності, розшуку майна і грошових коштів цивільних відповідачів для виконання рішень у цивільних справах, комерційних та інших економічних спорах, визнання і виконання виконавчих приписів, судових рішень у цивільних справах і вироків.

У 1983 р. в рамках РЄ була укладена Конвенція про передачу засуджених осіб. Згідно з нею особа, засуджена на території однієї сторони, може бути передана на територію іншої сторони для відбування призначеного їй покарання. З цією метою засуджена особа може висловити державі проголошення вироку або державі виконання вироку своє бажання бути переданою відповідно до положень Конвенції. Із запитом про передачу засудженої особи може звернутись як держава проголошення вироку, так і держава виконання вироку. Конвенція регламентує питання умов передання, змісту і форми запитів та відповідей, наслідків передачі засудженої особи для запитуваної і запитуючої держави та ін.

У доктрині міжнародного права обговорюється проблема розроблення спеціальної багатосторонньої конвенції про злочини міжнародного характеру або створення міжнародного кримінального кодексу. Зокрема, Асоціація міжнародного права приділяє їй багато уваги. Вказані міжнародно-правові акти покликані кодифікувати норми щодо припинення і покарання злочинів такого роду.

Паралельно з цією роботою відбувався процес створення Міжнародного кримінального суду. У березні 1996 р. в штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку відбулося засідання першої сесії підготовчого комітету, в якій взяла участь і делегація України.

Міжнародний кримінальний суд (далі — МКС) було створено відповідно до Римського статуту, прийнятого у 1998 р. Це перший постійно діючий орган міжнародного правосуддя, до компетенції якого належить переслідування осіб, відповідальних за здійснення геноциду, злочинів проти людства, воєнних злочинів і агресії. МКС функціонує з липня 2002 p., його резиденцією є Гаага (Нідерланди), проте за рішенням Суду його засідання можуть відбуватися в будь-якому місці. Держави стають учасницями МКС (а злочини, скоєні їх громадянами або на їх території — підсудними йому) за фактом ратифікації цього статуту. Нині Римський статут ратифікований 108 державами, кількість яких постійно зростає. Україна поки не ратифікувала Статут МКС. Компетенція Міжнародного кримінального суду обмежена чотирма групами злочинів:

а) геноцид (тяжкий злочин, скоєний з наміром цілком або частково винищити національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку);

б) злочини проти людства (вчинені як частина масштабного або систематичного переслідування, спрямованого проти будь- якого мирного населення);

в) воєнні злочини (порушення законів та звичаїв ведення війни, що регулюють поведінку збройних формувань під час війни і захищають цивільне населення, військовополонених, культурне надбання та ін.);

г) агресія (з цього приводу зазначимо, що під час переговорів у Римі сторони не змогли дійти єдиного визначення цього злочи- ну, тому було вирішено, що на цей момент МКС не може здійснювати правосуддя з питань, пов’язаних із вчиненням агресії).

Компетенція МКС обмежена також у часі: він розглядає справи у злочинах, скоєних після 1 липня 2002 р. (дати набуття сили римським статутом). Якщо якийсь конфлікт, наприклад, війна в Уганді, триває вже 20 років, то компетенція МКС обмежена діями, які там вчинені після вказаної дати.

Міжнародний кримінальний суд діє тільки у випадку, якщо держава, на території якої вчинено злочин або громадянином якої є злочинець, не бажає або фактично не може здійснити розслідування і висунути звинувачення. На відміну від створених ad hoc, компетенція держави має пріоритет над компетенцією Міжнародного кримінального суду. Проте, якщо слідча і прокурорська діяльність, здійснена певною державою, не відповідає міжнародним процесуальним стандартам або має на меті захист пов’язаної зі злочином особи від юрисдикції МКС, останній має право здійснити правосуддя у цьому випадку.

Крім того, юрисдикція МКС може бути визнана також державою, яка не є учасником статуту шляхом подання секретарю заяви, в якій вона визнає юрисдикцію МКС щодо цього злочину, тобто ad hoc. На думку деяких правознавців (Р. Веджвуд, Д. Шеффер), можливість такого визнання дисонує з принципом заборони зворотної дії статуту, оскільки, найімовірніше, рішення держави щодо такого визнання прийматиметься після вчинення діяння.

Отже, предметна (ratione materiae) юрисдикція МКС обмежується найсерйознішими злочинами, які зумовлюють стурбованість усього міжнародного співтовариства: геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини, агресія. Юрисдикція МКС за колом (ratione personae) осіб обмежена фізичними особами, які до- сягли 18-річного віку на момент вчинення злочину (хоча комбатантами визнаються особи у віці від 15 років).

Обмеженням юрисдикції МКС є можливість відстрочення розслідування або кримінального переслідування строком на 12 місяців на прохання Ради Безпеки ООН на підставі розділу VII Статуту ООН. Це прохання може бути повторено за тих самих умов. Таким чином, Рада отримала можливість накладення вето на роботу МКС, що вже і було зроблено двічі під тиском США, які загрожували заблокувати операції з підтримки миру: в резолюції 1422 (2002 р.) і в повторній резолюції 1487 (2003 p.). В обох документах Рада “просить” МКС утриматися від початку проведення будь-яких розслідувань або кримінальних переслідувань щодо нинішнього або колишнього складу миротворчих сил ООН з держав, які надають військовослужбовців, але не є учасницями статуту. Отже, Рада Безпеки ООН кваліфікувала потенційну можливість поширення юрисдикції на миротворців як загрозу миру.

Ще одним обмеженням юрисдикції МКС за часом є передбачена у статуті можливість відстрочення юрисдикції Суду щодо воєнних злочинів. Так, за наполегливою вимогою деяких західних держав, зокрема Італії і Франції, війська яких розташовані на території інших держав, до статуту було внесено тимчасове положення, відповідно до якого держава, яка стає учасником статуту, протягом семи років може не визнавати юрисдикцію МКС щодо воєнних злочинів, якщо, вірогідно, злочин вчинено її громадянами або на її території. Така заява може бути відкликана у будь- який час.

Юрисдикція МКС стосовно території є потенційно необмеженою, тобто, на відміну від Трибуналів для колишньої Югославії і Руанди, МКС є універсальним судом.

Провадження в МКС можна ініціювати трьома різними способами: два з них можна назвати загальними, третій — спеціальним. До загальних способів належить передача державою — учасницею ситуації прокурору, який починає розслідування. Спеціальним способом можна назвати передачу ситуації прокурору Радою Безпеки ООН, що діє на підставі розділу VII Статуту ООН, оскільки такий спосіб передбачається для спеціального випадку — існування загрози миру. На загальні способи поширюються певні обмеження, тоді як спеціальний майже не обмежується. У першому випадку МКС може здійснювати свою юрисдикцію, якщо одна або декілька держав є учасницями статуту або визнають юрисдикцію Суду ad hoc у спеціальній заяві. Такими можуть бути держави: 1) на території яких вчинено діяння (територіальний принцип); 2) громадянином яких є особа, звинувачена у вчиненні злочину (персональний принцип). Статутом не передбачено отримання згоди держави громадянства звинуваченої особи, якщо ця особа вчинила злочин на території держави-учасниці і навпаки. Таким чином, МКС може здійснювати юрисдикцію щодо громадян держав, які не є учасницями статуту і не визнали юрисдикцію Суду ad hoc. Якщо, наприклад, громадянин України вчинив злочин, який підпадає під юрисдикцію Суду, на території Уганди і остання є учасником статуту МКС, а Україна — ні, на цю особу поширюватиметься юрисдикція МКС без згоди України.

Дві названі вище умови не поширюються на спеціальний спосіб ініціації юрисдикції у разі, коли ситуація передається прокурору Радою Безпеки ООН. Оскільки така передача ґрунтується на компетенції Ради відповідно до розділу VII Статуту ООН, здійснення юрисдикції МКС є елементом заходів примушення. У такому разі МКС матиме юрисдикцію, навіть якщо злочин вчинений на території держави, яка не є учасницею статуту, громадянином держави, яка також не є такою, і при цьому без їх згоди. Таку юрисдикцію називають імперативною. Наділення Ради Безпеки ООН цими повноваженнями можна було б розцінити як гарантію того, що високі державні особи не зможуть уникнути відповідальності, навіть якщо їх держава не ратифікує статут МКС, проте слід зазначити, що навряд чи ця гарантія поширюватиметься на високих посадовців держав, які є постійними членами Ради Безпеки.

В американській доктрині міжнародного права поширення юрисдикції МКС у багатьох випадках розцінюється як порушення принципу поваги до державного суверенітету. Так, М. Морріс вважає, що юрисдикція цього Суду має подвійний характер: це і кримінальний суд, і міжнародний — для вирішення міждержавних правових спорів.

Після процесу формування Міжнародного кримінального суду, що тривав приблизно три роки, нині він є цілком функціональним. Прокурору було передано справи стосовно ситуацій у Демократичній Республіці Конго, Центральноафриканській Республіці та Уганді. Крім того, Рада Безпеки ООН передала на розгляд МКС справу щодо ситуації в суданському регіоні Дарфур.

У результаті був заарештований і відданий Міжнародному кримінальному суду громадянин ДР Конго Томам Лубанга Дьїло, ймовірний організатор і керівник збройного угруповання в Дарфурі. Нині ведуться слухання щодо звинувачень у призові на військову службу дітей у віці до 15 років і використанні їх у воєнних діях. Прокурор видав ордери на арешт п’яти членів озброєного формування в Уганді, обвинувачених у викраденні тисяч дітей, яких вони насильно вербували до своїх лав або використовували як домашню прислугу чи сексуальних рабів.

Деякі юристи-міжнародники (І.П. Бліщенко, Г.В. Ігнатенко, І.І. Лукашук, В.П. Панов та ін.) вважають, що в міжнародному публічному праві вже сформувалася нова галузь — міжнародне кримінальне право1. Професор І.І. Лукашук зазначає, що в міжнародно-правовій доктрині термін “міжнародне кримінальне право” сприймається без особливої готовності. Він пов’язує це з побоюваннями вчених-правознавців, особливо колишнього СРСР, що визнання міжнародного кримінального права завдасть шкоди державному суверенітету. Насправді зазначений скепсис швидше пов’язаний з тим, що міжнародне кримінальне право є ще не остаточно сформованою галуззю міжнародного права. При цьому є необхідні передумови для прискореного завершення процесу формування нової галузі міжнародного права — міжнародного кримінального права.

Проте 11 липня 2001 р. Конституційний Суд України, розглянувши справу про звернення Президента України для отримання висновку щодо відповідності Конституції України Римського статуту Міжнародного кримінального суду, дійшов висновку, що Римський статут Міжнародного кримінального суду, підписаний від імені України 20 червня 2000 р. і поданий для розгляду у Верховну Раду з метою отримання її згоди на юридичну обов’язковість цього документа для України, є таким, що не відповідає Конституції України в частині, що стосується положень ч. 10 преамбули і ст. 1 статуту, згідно з якими “Міжнародний кримінальний суд... доповнює національні органи кримінальної юстиції”. Конституційний Суд, зокрема, встановив: “Стаття 1 Статуту, вказуючи на те, що Міжнародний кримінальний суд є постійним органом, уповноваженим здійснювати юрисдикцію щодо осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства, водночас наголошує, що цей Суд доповнює національні органи кримінальної юстиції. Аналогічне положення міститься також в абз. 10 преамбули Статуту. Доповнюючий національну систему правосуддя характер Міжнародного кримінального суду конкретизується у ряді інших статей Статуту, зокрема в п. 2 ст. 4, згідно з яким Суд може здійснювати свої функції і повноваження на території будь-якої держави-учасниці, у підпункті “а” п. 1 ст. 17, відповідно до якого Суд приймає до свого провадження справи не тільки за зверненням держави-учасниці, а й з власної ініціативи, коли держава, під юрисдикцією якої перебуває особа, підозрювана у вчиненні передбаченого Статутом злочину, “не бажає або не здатна проводити розслідування чи порушити кримінальне переслідування належним чином”.

Це істотно відрізняє Міжнародний кримінальний суд від міжнародних судових органів, зокрема Європейського суду з прав людини, право звертатися до яких за захистом своїх прав і свобод закріплено в ч. 4 ст. 55 Конституції України. Такі міжнародні судові органи порушують справу лише за зверненням осіб, причому особа може звернутися до них лише після використання всіх національних засобів правового захисту.

Отже, на відміну від міжнародних судових органів, передбачених ч. 4 ст. 55 Конституції України, які за своєю природою є допоміжними засобами захисту прав і свобод людини і громадянина, Міжнародний кримінальний суд доповнює систему національної юрисдикції.

Можливість такого доповнення судової системи України не передбачена розділом VIII “Правосуддя” Конституції України. Це дає підстави для висновку, що абз. 10 преамбули та ст. 1 Статуту не узгоджуються з положеннями чч. 1, 3 ст. 124 Конституції України, а тому приєднання України до цього Статуту відповідно до ч. 2 ст. 9 Конституції України можливе лише після внесення до неї відповідних змін”.

За природою Міжнародний кримінальний суд є міжнародно- правовим судовим органом, що створюється за згодою держав — учасниць його установчого документа — статуту, положення якого базуються на принципі поваги прав і свобод людини, зокрема створення відповідних юрисдикційних механізмів для забезпечення справедливого правосуддя.

50 співвідношення міжнародно правових стандартів прав людини й нац. Права.