5. Розвиток культури

У ХІV–ХVІІ ст. південно-західна Русь (Україна) не просто зберегла свою культурну самобутність, але й вплинула на розвиток усього Великого князівства Литовського й Руського. Менш розвинена Литва, в особі її знаті, швидко адаптувалася до руських звичаїв, права, культури. Офіційно-канцелярською мовою в князівстві була руська. Про її значення говорить той факт, що усі великі князі з роду Ягеллонів (нащадки Ягайла) віддавали перевагу руській перед литовською та польською.

Руською в дану епоху називалася давньоруська мова, а точніше, її західний (білоруський) діалект. Протягом трьох століть у мові накопичувалися регіональні розходження, у результаті чого сформувалися самостійні білоруська й українська мови.

Про стан освіти у Русько-Литовській державі у ХІV–ХV ст. збереглися дуже обмежені свідчення. Відомо, що шкіл було чимало. Як правило, вони існували при церквах, монастирях, іноді при благодійних установах і у маєтках феодалів. Учителями були дяки, що учили писанню, читанню, рахуванню, молитвам. Окремі представники знаті мали можливість одержати освіту за кордоном.

У середні століття уся справа освіти й виховання підростаючого покоління за невеликим винятком було зосереджена у руках церкви. Тому в другій половині ХVІ – на початку ХVІІ ст. існували школи православні, католицькі, протестантські, уніатські.

Кращими школами були єзуїтські колегіуми. Створені за зразком протестантських, вони швидко перевершили їх за якістю. Навчання в них було ідеологізованим, велося латинською мовою за західноєвропейською схоластичною системою. Кваліфіковані викладачі навчали дітей граматиці, поетиці, риториці, філософії, історії, географії й іншим наукам. Якість підготовки залучало у ці навчальні заклади українську шляхетську й міщанську молодь.

Православна церква у ХVІ ст. переживала, як уже відзначалося, період занепаду й разом з нею деградували православні школи. Але наступ католицизму підштовхнув православних проводити більш активну політику в галузі освіти. Величезну роль у цьому відношенні зіграла діяльність князя К. К. Острозького, котрий заснував на Волині ряд шкіл для підготовки духовенства, здатного вести ефективну боротьбу з католицизмом.

У 1570 р. у своїй резиденції в Острозі князь заснував першу в Україні вищу школу, відому як Острозька академія. Рівень навчання тут відповідав кращим стандартам того часу. В академії, як і в єзуїтських колегіумах, викладалися «сім вільних наук» і мови: старослов'янську, грецьку, латинську, польську. Особлива увага приділялася богослов'ю. Князь зумів залучити у свою резиденцію групу учених богословів, що займалися перекладом із грецької та науковою обробкою рукописних текстів Святого Писання. У 1581 р. тут була надрукована «Острозька біблія» – перше повне видання біблії старослов'янською мовою. Острозька академія підготувала блискучу плеяду культурних, релігійних і політичних діячів, таких як Мелетій Смотрицький, Петро Сагайдачний та ін. Але у 1608 р. К. К. Острозький помер, а нащадки-католики не побажали продовжити його справу.

Острозька академія вплинула на організацію та діяльність братських шкіл. Перша така школа була заснована у 1586 р. Успенським братством міста Львова. Пізніше братські школи діяли у Галичі, Вінниці, Кам'янець-Подільському, Луцьку, Перемишлі, Пагорбі й інших містах. У цих школах училися діти міщан, козаків, нижчого духовенства й дрібної шляхти. Навчання, як і в Острозькій академії, велося старослов'янською мовою. Навчальна програма включала «сім вільних наук», мови й була близька до академічної.

На початку ХVІІ ст. братські школи з'явилися на Наддніпрянщині. У 1615 р. така школа була заснована у Києві, а у 1631 р. – у Києво-Печерській лаврі. У наступному році з ініціативи архімандрита Петра Могили обидві школи були об'єднані в єдиний навчальний заклад – Києво-Могилянський колегіум, незабаром названий академією. Колегіум був створений і працював за зразком єзуїтських шкіл. Навчання велося по класах, що мали самостійні навчальні програми. На перший план висунулося вивчення латинської мови. Усе це дозволило Києво-Могилянській академії на довгі роки зберегти за собою престиж єдиного на українських землях навчального закладу, що давало повноцінну високу освіту.

Важливим етапом у розвитку культури стало становлення друкарської справи. Перші книги старослов'янською мовою видав у 1491 р. у Краківській друкарні німець Швайпольт Фіоль. Пізніше на українських землях поширювалася література, надрукована у Білорусі й Вільно. Перша книга в Україні – «Апостол» – була надрукована у 1581 р. московським першодрукарем Іваном Федоровим, що у 70–80-ті роки працював у Львові та Острозі. У тому ж році вийшов «Буквар» – перша слов'янська граматика.

Розвиток видавничої справи утворив сприятливі умови для підйому наукової та літературної діяльності. На рубежі ХІV–ХVІІ ст. було створено кілька підручників словесності: у 1591 р. у Львові видана греко-слов'янська граматика «Адельфотес», у 1596 р. – «Граматика словенська» Мелетія Смотрицького, по якій близько 150 років училися діти у російських, українських і білоруських школах. У 1627 р. у Києві вийшов «Лексикон словенороський і імен тлумачення» Памви Беринди, у якому зі старослов'янської на розмовну українську мову було перекладено 8 тис. слів.

У ХІV – початку ХVІІ ст. бурхливо розвивалася література, як оригінальна, так і перекладна. Літературні твори створювалися, головним чином, духовними особами. Це були повчання, проповіді, житія святих. Центральне місце у богословській літературі зайняли полемічні твори, присвячені Брестській унії. Їх було небагато: 20–30, але вони широко обговорювалися читаючою публікою. Полеміку почав єзуїт Петро Скарга. Уже на початку 1597 р. він видав польською та російською мовами книгу, у якій обґрунтовував правомірність унії. У відповідь православні видали «Ектезис» – історію Брестського собору в документах. У полеміку включилися кращі літературні сили: Мелетій Смотрицький, Захарій Копистенський, Іван Вишенський, Юрій Рогатинець й ін. Уперше на всенародне обговорення виплеснулися питання загальнодержавної значимості. Результатом стала політизація й поляризація суспільства.

Характерною ознакою літературної діяльності ХІV – початку ХVІІ ст. було захоплення поезією. У віршованій формі писалися панегірики, вітання, епіграми. Поетику викладали у школах, теорію віршування Л. Зизаній включив у свою «Граматику», видану в 1596 р. Автором перших віршів був Герасим Смотрицький. Відомі також вірші К. Саковича, присвячені кончині П. Сагайдачного й П. Беринди. Останнє написано у формі фамільного герба й присвячене Є. Плетенецькому.

У ХІV–ХVІІ ст. на українських землях збереглася традиція літописання. У вогні численних війн значна частина літописів була загублена. Зі збережених найбільшу цінність для української історіографії представляє Короткий Київський літопис, що є складовою частиною Супрасльского списку (862–1515 рр.). Чимало цінних відомостей про події, що відбувалися в Україні у ХVІ ст., містить Густинський літопис. Його розповіді починаються з часів Київської Русі й спираються на ряд давньоруських і польських джерел. Період з 1500 до 1636 рр. висвітлений в Острозькому літописі, що представляє собою компіляцію з польських хронік Мартіна Бєльського.

У другій половині ХVІ – на початку ХVІІ ст. зародилося театральне мистецтво. Перші театральні постановки здійснювалися у школах силами учнів і тому називалися шкільною драмою. Вони створювалися на релігійні й міфологічні сюжети, складалися з прологу, 2–3 актів і епілогу. У перерві між актами розігрувалися інтермедії – гумористичні сценки з народного побуту. Перша відома вистава відбулася у 1619 р. на ярмарку в Каменці-Струмиловій у Східній Галичині. Разом з польською драмою Я. Гаватовича було показано дві інтермедії: «Продав кота у мішку» й «Найкращий сон».

Самостійний вид театрального мистецтва являв собою вертеп – ляльковий театр, що з'явився в Україні на початку ХVІІ ст. Репертуар вертепів був таким само, як і у шкільної драми. Спектаклі звичайно готували учні й показували їх у дерев'яному ящику, у якому одночасно розвивалося дві дії: на верхньому поверсі – біблійна, релігійна, на нижньому – народна, побутова.

Музична культура завжди була поширена на українських землях. В основі її лежала усна народна творчість. Загальною любов'ю користувалися кобзарі та бандуристи – творці й виконавці пісень і дум, завдяки яким із покоління у покоління в поетичній формі передавалися розповіді про славні та сумні сторінки історії українського народу. Улюбленими музичними інструментами були кобза, бандура, сопілка, дуда, трембіта.

Паралельно з народною музикою розвивалася духовна. Музику й спів вводили в програму шкіл, колегіумів, академій. У навчальних закладах, церквах, монастирях, садибах магнатів існували хорові капели. У ХVІ ст. церковний хор якісно змінився: на зміну одноголосому співові прийшов змішаний багатоголосий.

Архітектура й образотворче мистецтво усіх східних слов'ян розвивалися на самобутній давньоруській основі. У ході бурхливих подій середніх віків багато архітектурних пам'ятників були знищені, але ті, що залишилися дозволяють судити про високий рівень майстерності українських зодчих і про основні тенденції, що характеризують розвиток цієї галузі культури.

Архітектурні споруди, що представляють собою цінність, можна розділити на три групи: культові будівлі, житла феодалів, міські укріплення. Але, незалежно від основного призначення, усі вони могли виконувати захисні функції на випадок нападу ворога, Спочатку основним будівельним матеріалом було дерево. Не тільки будинки, але й фортифікаційні споруди Чернігова, Стародуба, Новгород-Сіверська, Путивля й інших міст Лівобережжя були дерев'яними. А на Правобережжі та у західних регіонах, де лісу не вистачало, укріплення будували з каменю.

Як фортеці найчастіше будувалися культові споруди й замки феодалів. Такими були церква Богоявлення в Острозі, Дермантський монастир на Волині, трикутний замок у Зинькові на Поділля.

Разом з католицтвом з ХІV ст. на українських землях почала поширюватися готична архітектура. Саме у цьому стилі були побудовані костьоли у Львові (початок ХV ст.), Перемишлі (ХV ст.) й ряді інших міст. Вплив готики помітно в архітектурі деяких православних церков – Різдва Христова у Галичі (ХІ ст.), Вірменської у Львові (ХІV ст.), у Межиріччі на Волині (ХV ст.) та ін.

ХVІ ст. – час наступу ренесансу в архітектурі України. Кращі пам'ятники цього стилю, творчо з'єднаного з національною самобутністю, збереглися у Львові: Успенська церква, міська ратуша, будинок активіста Львівського братства купця К. Корнякта й ін.

Значний крок уперед у своєму розвитку зробила живопис. Головним замовником залишалася церква, тому в живописі переважала релігійна тематика. Але ідеї Реформації принесли нові віяння й в образотворче мистецтво. Кращі церковні розписи й ікони ХVІ–ХVІІ ст. створені у реалістичній манері.

Поряд з церковним розвивався світський живопис. Художники зверталися до реального життя й писали природу, побутові та військові сцени, портрети. Замовником цього виду мистецтва виступала шляхта.

У другій половині ХVІ – на початку ХVІІ ст. розвивалася книжкова мініатюра, гравюра. Значних успіхів досягли українські майстри у литті міді й олова, у художній обробці металів. Центром цього виду мистецтва став Львів.