2. Політична система Великого князівства Литовського й Руського

Політична система Великого князівства, усі її складові елементи протягом ХІV–ХVІ ст. зазнали серйозної трансформації й повинні розглядатися тільки у динаміці.

Литовсько-Руська держава склалася як федерація окремих земель і князівств із різним ступенем залежності від центру. Форми цієї залежності багато у чому визначалися обставинами входження територій у Велике князівство й фіксувалися договором – «рядом». При цьому права й звичаї земель зберігалися у недоторканності. Пізніше відносини між центральною й місцевою владою оформлялися спеціальними грамотами – привілеями, пожалуваними, зокрема, у 1507 р. Київщині та у 1501, 1509 рр. Волині.

Головною тенденцією у зміні державного устрою Великого князівства було посилення централізації. Тверду централізаторську політику став проводити Вітовт наприкінці ХІV – на початку ХV ст. А його спадкоємці успішно завершили цей курс. У результаті до кінця ХV ст. уділи були повністю ліквідовані й князівство перетворилося у єдину централізовану державу, регіони якої, однак, зберегли широку внутрішню автономію.

На чолі держави стояв великий князь із роду Гедеміновичів, що зосередив у своїх руках законодавчу, виконавчу й судову владу. Порядок успадкування, очевидно, узаконений не був і здійснювався на змішаних засадах: на престол обирався один із синів великого князя.

Владні функції глави держави перетерпіли істотні зміни спочатку в напрямку посилення, а потім – обмеження одновладдя. Після Кревської унії під впливом Польщі у Вільно остаточно оформилася великокняжа рада – Рада панів, що складалася з вищих чинів держави й близьких родичів князя. Спочатку Рада діяла як дорадчий орган, поступово набираючи силу, і з кінця ХV ст. набула рівні з великим князем владні повноваження. Правова основа її діяльності була визначена привілеєм 1492 р. Вона була досить численною й негнучкою. Її членами могли бути тільки католики (хоча існували й виключення) і до того ж дуже багаті оскільки участь у її роботі не оплачувалася.

Із середини ХV ст. великий князь за прикладом Польщі став залучати до рішення державних справ дрібну шляхту. У 1440 р. вона вперше брала участь у виборах глави держави. Збори дрібної та середньої шляхти – сейми, стали традиційними. Їхня компетенція розширилася й фактично цілком повторювала компетенцію Ради панів.

У 1566 р. 2-й Литовський статут юридично оформив проведену напередодні реформу політичної системи. У результаті великий князь фактично став конституційним монархом, який поділяв владу з Радою панів і сеймом. Статут юридично закріпив порядок і норми представництва шляхти у сеймі: від кожного повіту обиралося по два делегати.

2-й Литовський статут закріпив також новий чіткий адміністративний розподіл Великого князівства на 13 воєводств, у тому числі 5 українських: Берестейське, Брацлавське, Волинське, Київське, Підляшське. Воєводства були різні за розмірами (українські набагато більші за інших) й складалися з повітів. На чолі воєводства стояв призначуваний князем воєвода, на чолі повіту – староста, що обирався шляхтою. Крім того, для судочинства було створено 30 судових округів з виборними суддями-шляхтичами.

Протягом тривалого часу Русько-Литовська держава не мала узагальнюючого документа, що регламентував правові відносини у суспільстві. Ці відносини базувалися на різних урядових постановах, привілеях, місцевих традиціях. Широко застосовувався кодекс «Російська правда», що дістався у спадщину від Київської Русі. Усе це дозволяє говорити про панування у князівстві руського права.

До початку ХVІ ст. об'єктивно назріла необхідність юридично оформити нові політичні й соціально-економічні відносини у суспільстві. З ініціативи шляхти після всебічного обговорення у 1529 р. сейм затвердив збірник законів – 1-й Литовський статут. Він складався з 13 розділів, що поділялися на 264 артикули. У 1-му розділі визначався статус верховної влади й ставлення до неї населення, у 2-му регламентувалася організація військової служби, у 3-му – права шляхти, у 4-му – положення про суди й суддів, у всіх іншим містилися норми цивільного й карного права, порядок судочинства.

І за структурою, і за змістом 1-й Литовський статус був дуже близький до Руської правди, тому що обидва документи успадковували одні зразки, один тип правосвідомості та розуміння правових відносин у суспільстві.

Друга редакція Статуту була затверджена сеймом у 1566 р. й узаконила додаткові права та привілеї шляхетського стану, але цьому документові не судилося довге життя, оскільки підписана у 1569 р. Люблінська унія докорінно змінила політичну ситуацію в країні. Люблінський сейм обрав комісію (з одних литовців) для приведення Статуту у відповідність до польського законодавства. Хоча комісія, відредагувавши документ, свідомо не вирішила поставлену задачу (у новій редакції свого основного закону Велике князівство як і раніше виступало як самостійна й повноправна держава), під тиском обставин і литовської шляхти король Речі Посполитої Сигізмунд Ш змушений був затвердити цей Статут.

3-й Литовський Статут був надрукований у Вільно (попередні були рукописними) й покладений в основу правової системи, у тому числі й на українських землях, що увійшли до складу Польщі. Він на сторіччя пережив саме князівство, залишаючись аж до початку XIX ст. діючим правом на Лівобережній Україні та більшості інших українських земель.