Документ Microsoft Office Word (2)

Зберігання речей у готелі (ст. 975 ЦК). Готель, як місце, призначене для тимчасового проживання осіб, відповідає за схоронність речей, внесених ними до готелю. Річ вважається внесеною до готелю за умови, якщо вона передана його працівникам або знаходиться у відведеному для особи приміщенні (ч. І ст. 975 ЦК). Готель зобов’язаний забезпечити схоронність особистих речей особи, яка проживає у ньому, і за загальним правилом не відповідає за втрату грошей, інших цінностей (цінних паперів, коштовностей). Така відповідальність покладається на готель лише у випадку, коли речі окремо передані йому на зберігання з детальним описом властивих їм індивідуальних особливостей. Як правило, такі речі підлягають оцінці за домовленістю сторін. У разі втрати або пошкодження речей особа має негайно повідомити про це готель, а останній - вжити заходів до їх розшуку або відшкодувати спричинені збитки. Якщо особа заявила про пропажу речей або їх пошкодження після закінчення строку проживання, готель відповідальності за це не несе. Розглянуті положення застосовуються до випадків зберігання речей фізичних осіб у гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає (ч. 4 ст. 975 ЦК). Адміністрація гуртожитку несе відповідальність за збереження майна студентів, зданого до камери зберігання гуртожитку. За речі, які не були здані на зберігання, адміністрація відповідальності не несе.

66666666\\\\\\\\\ДДД)))))) Одним із способів (видів) забезпечення правильного вирішення спору з приводу конкретної речі є передання цієї речі на зберігання іншим особам. Передача речі, яка є предметом спору, на зберігання третій особі була відома ще за часів римського приватного права і отримала назву секвестр.

Цей вид зберігання передбачається цивільним законодавством багатьох країн світу, проте для цивільного законодавства України він є новим. Крім того, такий різновид зберігання виступає одним із способів забезпечення позову в цивільному процесі (ст. 152 ЦПК України від 18 березня 2004 p.). Закон України "Про виконавче провадження" (ст. 58) передбачає можливість передачі майна, на яке накладено арешт, на зберігання стороннім особам.

Договір щодо зберігання речей, які є предметом спору, призначений захистити інтереси тієї особи, яка буде визнана законним володільцем чи власником речі, і отримає право претендувати на її отримання.

Зберігачем за цим договором може бути фізична або юридична особа, яка погоджена усіма сторонами спору, визначена судом або державним виконавцем. Однак ним не може бути учасник відповідного спору, тобто зберігач має бути незацікавленою у вирішенні спору особою.

Річ передається на зберігання іншій особі за її згодою, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 976 ЦК України). Так, відповідно до пунктів 1.1, 1.2 Положення про порядок і умови зберігання цінних паперів, на які накладено арешт, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 4 жовтня 1999 р. № 489, відповідальне зберігання цінних паперів, що випущені в документарній формі, на які накладено арешт і які підлягають обов´язковому вилученню, здійснюється територіальними управліннями Національного банку України на підставі письмової угоди, укладеної з районним, міським (міст обласного значення), районним у місті відділом державної виконавчої служби, що знаходиться в межах цього регіону.

Предметом цього договору може бути будь-яка річ. Як вказується в спеціальній літературі, предметом такого зберігання можуть бути не лише рухомі речі, а й нерухомі, що за загальним правилом не притаманно договорам зберігання.

Особливості укладання договору зберігання речі, що є предметом спору, полягають в тому, що цей договір може бути укладений:

1) шляхом волевиявлення осіб, між якими виник спір (добровільний секвестр);

2) за ухвалою суду (судовий секвестр);

3) постановою державного виконавця (виконавчий секвестр). Секвестр може бути відплатним і безвідплатним, що впливає

на права та обов´язки сторін цього договору та їх відповідальність за його невиконання чи неналежне виконання, які визначаються за загальними положеннями про договори про надання послуг і зберігання.

За загальним правилом зберігач має право на плату за рахунок сторін, між якими є спір (ч. 2 ст. 976, ч. 5 ст. 626 ЦК України). Якщо секвестр здійснюється на безоплатній основі, про це має бути зазначено в договорі.

Закон України "Про виконавче провадження" (ст. 58) передбачає, що особа, якій передано на зберігання описане майно, може ним користуватися, якщо особливості цього майна у разі користування не призведуть до його знищення або змен

шення цінності. ЦК України такого правила не передбачає, тому користування предметом добровільного і судового секвестру заборонено (ст. 944 ЦК України).

Зберігач зобов´язується повернути річ, яка є предметом спору, особі, визначеній за рішенням суду або за погодженням усіх сторін, між якими виник спір, а в разі зберігання речі, на яку було накладено арешт державним виконавцем, припинення зберігання здійснюється за постановою державного виконавця.

Стаття 976. Зберігання речей, що є предметом спору

Стаття 976. Зберігання речей, що є предметом спору 1. Дві або більше осіб, між якими виник спір про право на річ, можуть пере­дати цю річ третій особі, яка бере на себе обов'язок після вирішення спору по­вернути річ особі, визначеній за рішенням суду або за погодженням усіх осіб, між якими є спір. 2. Річ, яка є предметом спору, може бути передана на зберігання за рішенням суду. Зберігачем у цьому разі може бути особа, призначена судом, або особа, ви­значена за домовленістю сторін, між якими є спір. Річ передається на зберігання інший особі за її згодою, якщо інше не встановлено законом. Зберігач має пра­во на плату за рахунок сторін, між якими є спір. 1. Це новий для вітчизняного права різновид зберігання, який був відомий ще за часів римського права як секвестр (від лат. — секвеструм) — заборона або обмеження, яке покладається державною владою на користування чи розпоря­дження будь-яким майном. Річ, що є предметом спору, передається на зберігання сторонами, між якими виник спір, або за рішенням суду третій особі внаслідок побоювання, що одна із сторін спору може нею заволодіти. Такий спеціальний спосіб зберігання здійснюється в інтересах особи, яка пізніше буде визнана законним володільцем речі. 2. Законом визначені два види зберігання речей, що є предметом спору: договірний і судовий. При договірному зберіганні речей, що є предметом спору, необ­хідна згода сторін, між якими виник спір на укладення договору, а також визна­чення зберігача за погодженням усіх осіб з наступною виплатою винагороди. Судовий вид зберігання виникає на підставі рішення суду (ухвали суду про забезпечення позову) про передачу речі, з приводу якої виник спір. При судовому секвестрі, коли річ передається на зберігання третій особі за рішенням суду (ухвалою) або постановою судового виконавця (наприклад, ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р., із змінами), зберігання передбачає право зберігача на отримання плати за рахунок сторін, між якими виник спір. Секвестр може застосовуватись для охорони спадкового майна в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою його збереження до прийняття спадщини спадкоємцями. Зберігачем у такому разі може бути виконавець заповіту чи інша особа, за вибором або нотаріуса, або відповідних органів місцевого самоврядування, або спадкоємців (статті 1283,1284 ЦК). Специфічною ознакою зберігання речей, які є предметом спору, є те, що та­ким предметом можуть виступати як рухомі, так і нерухомі речі, що у випадках стосовно загальних положень про зберігання не можуть бути предметом договору зберігання. Другою специфічною ознакою є те, що потрібна згода третьої особи на набуття статусу зберігача. Відповідальність зберігача при секвестрі підпорядковується загальним пра­вилам ЦК про зберігання.

666666666666\\\\\\\\\\\\\\ЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕ)))))))))

  Стаття 978. Договір охорони 1. За договором охорони охоронець, який є суб'єктом підприємницької діяльності, зобов'язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов'язані ви­конувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і по­місячно сплачувати охоронцю встановлену плату. 1. Одним із спеціальних видів зберігання є договір охорони. Він — двосто­ронній. З одного боку, виступає охоронець, який повинен бути суб'єктом підприємницької діяльності, з іншого — володілець майна, що охороняється, або особа, яку необхідно охороняти. Юридичні особи, засновницькими документами яких прямо передбачено здійснення підприємницької діяльності з надання послуг по охороні власності, охороні громадян, монтажу, ремонту і профілактичному обслуговуванню засобів охоронної сигналізації, а також підприємці-громадяни, котрі досягли 18-річного віку, подають до територіального управління Державної служби охорони при УВС за місцем державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності заяви про видачу ліцензій з надання послуг з обраного виду діяльності. Тобто цей вид діяльності підпадає під ліцензування. Метою ліцензування охоронної діяльності є здійснення єдиної державної політики у галузі охорони власності та охорони громадян і забезпечення законності у діяльності охоронних підприємств та громадян суб'єктів підприємництва, високого рівня якості послуг з охорони, що ними надаються. Договір охорони регламентується такими основними нормативними актами, як накази МВС України: «Про затвердження Інструкції по організації охорони Державною службою охорони при МВС України об'єктів, квартир та приміщень з особистим майном громадян за допомогою технічних засобів » від 25 листопада 2003 р. № 1429; «Про затвердження Інструкції по організації службової діяльності цивільної охорони Державною службою охорони при МВС України» від 25 листопада 2003 р. № 1430; «Про умови і правила здійснення підприємницької діяльності з надання послуг по охороні колективної і приватної власності, а також охороні громадян, монтажу, ремонту і профілактичному обслуговуванню засобів охоронної сигналізації та контроль за їх дотриманням» від 30 серпня 1994 р. № 112 та ін. 2. При зверненні власника до підрозділу охорони з проханням про прийнят­тя об'єкта під охорону створюється міжвідомча комісія у складі представників власника та підрозділу охорони. Комісія проводить обстеження об'єкта з метою розроблення документів (акт обстеження) для найкращого забезпечення збереження майна. Прийняття об'єкта під охорону оформлюється договором та складається дислокація, яка є невід'ємною частиною договору. У ній зазначається перелік об'єктів, що охоронятимуться, час та вид охорони, дислокація постів охорони,розрахунки, а також витрати на обслуговування технічних засобів охоронного призначення. Закон звертає увагу на те, що цей договір не обов'язково повинен укладати власник майна. Обов'язковою умовою на час укладення та здійснення договору є явність у особи, яка звернулась, повноважень на його володіння (у формі оренди, лізингу, доручення тощо), відомості про що надаються при укладенні договору охорони у посвідченій власником письмовій формі. 3. Договір охорони є консенсуальним, тому що об'єкт вважається прийнятим під охорону з часу виставлення поста і оформляється актом, а також оплатним, тому що володілець майна або особа, яку охороняють, зобов'язані щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.

За договором про охорону об'єктів "Охорона" зобов'язується забезпечити збереження товарно-матеріальних цінностей "Власника" і здійснювати пропускний режим на об'єктах, а "Власник" зобов'язується створити необхідні умови для несення служби і провадити оплату за охорону відповідно до встановленого тарифу.    Предметом договору є організація і забезпечення охорони матеріальних цінностей "Власника" від розкрадання і здійснення на об'єктах пропускного режиму.    Передумовою укладення договору на охорону об'єктів є обстеження об'єкта і складення двостороннього акта про технічний стан укріпленості об'єкта, в якому зазначають дії, які необхідно виконати власнику (поставити ґрати на вікна, добудувати тамбур, поміняти двері, прикріпити сейфи до підлоги тощо).    "Охорона" несе матеріальну відповідальність за збитки: заподіяні розкраданням під час знаходження об'єкта під охороною внаслідок незабезпечення належної охорони або внаслідок невиконання "Охороною" встановленого на об'єкті порядку вивозу (ввозу) товарно-матеріальних цінностей; нанесені знищенням або псуванням майна сторонніми особами, які проникли на об'єкт внаслідок неналежного виконання "Охороною" її обов'язків; заподіяні пожежами або внаслідок інших причин з вини працівників, які здійснюють охорону об'єкта.    "Охорона" звільняється від відповідальності:    - коли грошові кошти чи вироби з дорогоцінних металів зберігалися на об'єкті понад встановлений ліміт;    - коли грошові кошти зберігалися не в сейфі або металевій шафі (ящику), прикріплених до підлоги;    - за збитки, заподіяні зловмисником всередині приміщення, що охороняється, якщо він проник у це приміщення до його закриття і залишив його в період, коли воно не охоронялось;    - за крадіжку з вітрин магазинів, ательє виставлених товарів за відсутності огорожі, пломб та опису цих товарів та виробів;    - при невиконанні "Власником" вимог щодо технічного зміцнення об'єкта у встановленому двостороннім договором порядку, якщо це стало умовою здійснення крадіжки;    - при масових заворушеннях і в деяких інших випадках.

777777777777777 Параграф 2. Зберігання на товарному складі Стаття 956. Поняття товарного складу 1. Товарним складом є організація, яка зберігає товар та надає послуги,пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності. 2. Товарний склад є складом загального користування, якщо відповідне до закону, інших нормативно-правових актів або дозволу (ліцензії) він зобов'язаний приймати на зберігання товари від будь-якої особи. 1. Згідно з ч. 1 коментованої статті товарним складом визнається організація, підприємницька діяльність якої полягає у здійсненні зберігання і наданні пов'язаних з ним послуг. Товарний склад є професійним зберігачем у розумінні ч.2 ст.36 ЦК і несе всі обов'язки, які покладені на професійних зберігачів. Товарні склади можуть зберігати найрізноманітніші речі. Разом з тим деякі види майна потребують спеціальних умов зберігання. Тому значна частина товарних складів спеціалізується на зберіганні лише певних видів речей, що, як правило знаходить відображення у назві товарного складу. Наприклад, товарні склади, що зберігають зерно, іменуються  елеваторами; ті, що зберігають овочі та фрукти, — ововочефруктосховищами, нафту — нафтосховищами та ін. У деяких випадках необхідність зберігання майна випливає з вимог чинного законодавства. Так, товари, що перетинають митний кордон України, повинні пройти митне оформлення, до здійснення якого власник не може користуватися та розпоряджатися товаром в Україні (якщо товар ввозиться в Україну) або поза її межами (якщо товар вивозиться). Тобто, щодо товарів, які перетинають митний кордон України, встановлено спеціальний правовий режим, який охоплює і вимоги щодо зберігання майна. Так, Митний кодекс України від 11 липня 2002 р. встановлює спеціальний правовий режим зберігання на складах тимчасового зберігання(статті 99—109) та на митних ліцензійних складах (статті 212—216). Склади тимчасового зберігання можуть бути закритого та відкритого типу. Склади тимчасового зберігання закритого типу призначаються виключно для зберігання власником складу товарів, що належать йому. Склади тимчасового зберігання відкритого типу призначаються для використання будь-якими особами (ст. 101 Митного кодексу України. Далі — МК). Створення окремих видів товарних складів можливе лише за наявності ліцензії у осіб, які мають намір їх організувати. Так, наприклад, відповідно до п. 3.2 Положення про склади тимчасового зберігання, затвердженого наказом Державної митної служби України від 7 жовтня 2003 р. № 674, суб'єкт господарської діяльності, який має намір організувати склад тимчасового зберігання, повинен мати ліцензію па провадження посередницької діяльності митного брокера. Незважаючи на те, що головним завданням товарних складів є зберігання, вони також можуть здійснювати ряд операцій, які супроводжують цей процес. Так,відповідно до пунктів 6.5, 6.6 Положення про відкриття та експлуатацію митних ліцензійних складів, затвердженого наказом Державної митної служби України від 31 грудня 1996 р. № 592, з товарами, що зберігаються на митному ліцензійному складі, можуть проводитися такі операції для забезпечення їх зберігання: чищення, провітрювання, фарбування, боротьба із шкідниками, по­дрібнення партій, сортування, пакування, тестування. Закон України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва» від 23 грудня 2004 р. № 2286 серед товарних складів виділяє окремий вид — сертифікований товарний склад. Він визначається як товарний склад, який отримав сертифікат про  відповідність надання послуг із зберігання, що дає право видавати прості і подвійні складські свідоцтва на окремі групи товарів, зазначені в сертифікаті про відповідність надання послуг із зберігання. 2. Одним із видів товарного складу є склад загального користування. Законодавець виділив цей вид складу серед інших за допомогою покладення на останнього обов'язку приймати товари на зберігання від будь-якої особи. Цей обов'язок може покладатися на зберігача законом, іншим нормативно-правовим актом. Наприклад, ч. 1 ст. 103 Митного кодексу України встановлює, що склади тимчасового зберігання відкритого типу призначаються для використання будь-якими особами. Відповідно до ст. 25 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» від 4 липня 2002 р. № 37 зерновий склад є складом загального користування і зобов'язаний приймати на зберігання майно від будь-якої особи. Обов'язок приймати на зберігання речі від будь-якої особи може підтверджуватися також ліцензією. Крім того, слід зауважити, що регулюванню зберігання на товарному складі присвячені норми ст. 294 ГК, зокрема ч. 1 та ч. 2 якої ідентичні положенням коментованої статті. Частина 3 встановлює, що зберігання у товарному складі здійснюється за договором складського зберігання, при цьому ч. 4 встановлює, що до регулювання відносин, які виникають із зазначеного договору, застосову­ються відповідні положення ЦК.  

8888888888 Загальна характеристика договору доручення

   За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ч. 1 ст. 1000 ЦК)    Найважливішою характерною ознакою договору доручення є те, що довірений вчиняє доручені йому дії не від свого імені, не за свій рахунок, а від імені довірителя і за його рахунок.    Серед особливостей назвемо такі:    - це фідуціарний договір (тобто укладається на особливій довірі до контрагента);    - договір може бути як безвідплатним, так і відплатним;    - сторони можуть в будь-який час в односторонньому порядку розірвати договір.    Це — консенсуальний договір. Законодавець не встановлює спеціальних вимог щодо форми договору доручення, тобто форма договору залежить від суми договору та суб'єктного складу. Якщо договір укладено в усній формі, повноваження повіреного мають бути підтверджені довіреністю.    На відміну від підряду, де предметом договору виступає результат виконаної роботи, предметом договору доручення є юридичні дії повіреного.    Довіритель зобов'язаний:    - визначити конкретний перелік дій, які необхідно вчинити;    - видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення;    - забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення;    - відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення;    - прийняти належно виконане;    - виплатити повіреному винагороду, якщо це передбачено договором, якщо вона йому належить.    Обов'язки повіреного:    - особисто виконати надане йому доручення. Повірений має право передати виконання іншій особі, якщо це передбачено дорученням або зумовлено необхідністю захисту інтересів довірителя;    - повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання доручення;    - після виконання доручення передати довірителю все виконане;    - надати звіт про виконання;    Крім загальних підстав, договір припиняється також у випадках:    - відмови довірителя або повіреного від договору. Якщо така відмова зумовила настання збитків у довірителя, який не міг по-іншому захистити свої інтереси, повірений зобов'язаний відшкодувати такі збитки;    - визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім;    - смерті довірителя або повіреного. У разі смерті повіреного його спадкоємці повинні повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема зберегти його речі, документи та передати їх довірителеві.

99999999999

Загальна характеристика договору комісії    За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦК).    Це двосторонній і завжди оплатний договір.    Сторонами за договором комісії є комісіонер і комітент, якими можуть бути дієздатні фізичні особи та юридичні особи.    Предметом договору комісії є діяльність комісіонера, тобто посередницькі послуги комісіонера, спрямовані на вчинення правочинів, а не сам правочин як результат діяльності комісіонера.    Договір комісії незалежно від суми укладається в простій письмовій формі.    Договір комісії має багато спільного з договором доручення. Як і за договором доручення, за договором комісії виконавець діє в інтересах і за рахунок довірителя.    Відмінність між цими договорами полягає насамперед в тому, що договір доручення є договором про представництво, тобто повірений діє від імені довірителя, а комісіонер хоча і діє в інтересах комітента, але виступає вже від власного імені.    Основним обов'язком комісіонера є виконання взятого на себе доручення відповідно до вказівок комітента і на умовах, найвигідніших для комітента. В договорі, як правило, встановлюється порядок визначення ціни, за якою комісіонер повинен продати товар комітента. Ціна може бути встановлена як мінімальна, так і максимальна.    Якщо комісіонер укладе договір на умовах більш вигідних, ніж ті, що були зазначені в договорі з комітентом, то вся вигода надходить до комісіонера, якщо інше не передбачено договором. У випадку коли комісіонер продасть майно за більш низькою ціною, ніж це було передбачено, без погодження з комітентом, він повинен відшкодувати різницю, якщо не доведе, що таким чином він запобіг настанню більших збитків.    Після вчинення правочину комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором комісії.    Обов'язки комітента:    - забезпечити комісіонера усім необхідним для виконання обов'язку перед третьою особою;    - прийняти від комісіонера все належно виконане за договором комісії;    - оглянути майно, придбане для нього комісіонером, негайно повідомити комісіонера про виявлені у ньому недоліки;    - виплатити комісіонерові плату в розмірі та порядку, встановлених у договорі комісії. Оскільки договір комісії вважається оплатним договором, то навіть якщо в договорі розмір винагороди не визначено, вона виплачується виходячи із звичайної ціни на такого роду послуги.    Що характерно, на відміну від договору доручення, смерть комітента не припиняє виконання договору комісіонером.