Умови ефективності розумового виховання.

Ефективність розумового виховання значною мірою залежить від багатьох чинників. Узагальнено їх можна звести до таких положень:

— уміння педагога виділити в навчальному предметі світоглядні твердження, ідеї, закони, закономірності, концепції й реалізувати їх під час навчання;

— дотримання педагогом принципу внутріпредметних і міжпредметних зв'язків як фактора єдності та взаємозв'язку явищ, процесів реального світу;

— оволодіння учнями, студентами аналізом, синтезом, порівнянням, узагальненням, вироблення навичок аргументувати свої думки, відстоювати свої світоглядні позиції;

— залучення учнів, студентів до активної громадської діяльності з метою зміцнення єдності світогляду і поведінки;

— своєчасне коригування відхилень у поведінці окремих учнів, студентів;

— відповідність світоглядної позиції педагогів і батьків потребам суспільства.

Попри певні універсальні особливості розумове виховання у вищій школі має свою специфіку. Оскільки кожен вищий навчальний заклад забезпечує професійну підготовку, то основним його завданням є максимальний розвиток пізнавальних і творчих здібностей студентів — майбутніх спеціалістів, — формування у них наукового світогляду. Не менше значення має й подальший розвиток культури розумової праці. З цією метою багато вищих навчальних закладів передбачають заняття, які розкривають особливості планування самостійної роботи конспектування лекцій, наукової літератури, користування каталогами бібліотек, Інтернетом, опанування основ наукових досліджень тощо.

3. Загальна мета виховання конкретизується в сучасних концепціях навчання і виховання. Згідно з Державною національною програмою «Освіта. Україна XXI століття» розбудова системи освіти, її докорінне реформування мають стати основою: відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні. Тому необхідно створити в суспільстві атмосферу загальнодержавного, всенародного сприяння розвиткові освіти, активізувати зусилля суспільства для виведення її на рівень досягнень сучасної цивілізації, залучити до ЇЇ розвитку державні, громадські, приватні інституції, сім'ю, кожного громадянина. Важливо створити життєдайну систему безперервного навчання і виховання для забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального і культурного потенціалу як найвищої цінності нації.

У сучасних концепціях визначено головну мету національного виховання в Україні: набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді особистісних рис громадянина Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

У Законі України «Про освіту» (стаття 26 «Дошкільне виховання») йдеться про те, що «дошкільне виховання здійснюється у сім'ї, дошкільних дитячих закладах у взаємодії з сім'єю і має на меті забезпечення фізичного, психічного здоров'я дітей, їх повноцінний розвиток, набуття життєвого досвіду, вироблення умінь, навичок, необхідних для навчання в школі». Сім'я зобов'язана сприяти здобуттю дитиною освіти у дошкільних та інших навчальних закладах або забезпечити дошкільну освіту в сім'ї відповідно до вимог Базового компонента дошкільної освіти. Як зазначено у Державній національній програмі «Освіта. Україна XXI століття», дошкільне виховання спрямовується на оволодіння рідною мовою в сім'ї та дошкільному закладі; забезпечення пізнавальної активності; розвиток творчих і художніх здібностей в ігровій та інших видах діяльності; виховання культури спілкування, поваги і любові до батьків, родини, Батьківщини; започаткування основ трудового виховання, екологічної культури, моральної орієнтації в національних і загальнолюдських цінностях. У ранньому дитинстві перші педагоги, батьки, покликані «створити умови для повноцінного фізичного та психічного становлення особистості, забезпечити дитині почуття захищеності, рівноваги, довіри, сформувати активне, зацікавлене ставлення до навколишнього світу». Суспільне виховання разом із сімейним забезпечує повноцінний і всебічний розвиток дитини на засадах національної культури і духовності з урахуванням різноманітності національного складу та регіональних умов України.

Мета виховання є єдиною для всіх ланок системи освіти, що забезпечує повноцінний всебічний розвиток особистості від народження і протягом усього життя. Реалізація мети здійснюється відповідно до особливостей кожного вікового етапу з орієнтацією на наступність у вихованні повноцінної особистості.

Дошкільне дитинство — досить тривалий час розвитку дитини і неповторний за темпами. Завдання виховання на кожному етапі цього періоду мають свою специфіку. У не-мовлячому і ранньому дитинстві важливо формувати якості, які зумовлюють розвиток суто людських властивостей і здібностей (потреби у спілкуванні, прямоходінні, діях із предметами та ін.). Завдання виховання значно ускладнюється у дошкільному віці, коли формуються якості, що Лизначають подальший розвиток дитини. V- Концепція дошкільного виховання в Україні передбачає широкі можливості для створення дошкільних закладів, які б якнайповніше використовували досягнення ет-ропедагогіки, світової педагогічної думки відповідно до реалій суспільного буття, виховних традицій народу, окреслюючи такі його завдання:

1. Пробудити в дитині духовне начало, розвинути його як домінуюче в структурі особистості.

2. Формувати особистість у контексті рідної культури, мови як емоційного природного середовища дитини, що відповідає її етнопсихології.

3. Відновити престиж української мови — материнської мови дітей, державної мови суверенної України, мови корінної нації як засобу соціалізації особистості.

4. Сформувати творчу індивідуальність, яка живе активно, цікаво, відповідно до вікових і фізіологічних потреб, готова фізично і психічно до подальших вимог сім'ї, школи, життя.

5. Прищеплювати дитині безкорисливість як вищу цінність культури, а також елементи економічної обізнаності, діловитості.

Вимоги суспільства до вихованості й навченості дошкільника, а також умови, за яких вони можуть бути досягнуті, сформульовані у Базовому компоненті дошкільної освіти, який репрезентує ступінь компетентності — комплекс особистісних якостей і властивостей, потреб і здібностей, елементарних теоретичних уявлень, що становлять систему знань дитини, життєво важливих практичних умінь, які гарантують здатність реалізувати можливості розвитку особистості.

Компетентність — це не лише поінформованість із різноманітних проблем, а й відповідна поведінка, яка ґрунтується на знаннях і чуттєвому досвіді. Компетентність передбачає інтелектуальну та поведінкову самостійність, ініціативу, творчість, незалежність, критичність, оптимізм, наполегливість, уміння доводити розпочате до кінця, брати на себе відповідальність за помилки. Дорослі мусять визнавати цю якість особливо важливою для особистісного становлення дитини, давати їй змогу виявляти самостійність, не караючи, не нав'язуючи готових рішень, не втручаючись у її діяльність, допомагаючи лише за об'єктивної необхідності.

Базовий компонент дошкільної освіти окреслює вимоги до її змісту, рівня та обсягу, які є основою оцінювання освітнього рівня дитини, узгоджують її інтереси й потреби суспільства щодо освіченості. Йдеться про формування певної життєвої позиції дошкільника, розвиток його елементарної життєвої компетентності.

Матеріал- Базового компонента дошкільної освіти структуровано за сферами життєдіяльності, що відображає нові світоглядні підходи, досягнення сучасних природознавчих і людинознавчих наук. Його вимоги передбачають збагачення досвіду дитини, озброєння її навичками практичного життя, вдосконалення вміння спілкуватися з незнайомими людьми, гармонійно входити в нове оточення, вдаватися до асоціативних зв'язків, користуватися наявним досвідом, експериментувати, адекватно поводитися у незвичних життєвих обставинах.

Загалом, мета і завдання виховання дитини в сім'ї, дошкільних закладах полягають у формуванні її особистісної культури і компетентності. Конкретизує їх Концепція безперервної системи національного виховання, яка передбачає:

— повноцінний і всебічний розвиток дітей на засадах національної культури і духовності з урахуванням різноманітності національного складу та регіональних умов України;

— забезпечення фізичного і психічного здоров'я дітей, своєчасне виявлення тих, хто потребує корекції здоров'я; здійснення виховного процесу з урахуванням особистісних якостей, стану здоров'я, природних задатків дитини;

— розумовий розвиток дітей, розвиток пам'яті, уваги, мислення, уяви, допитливості, захоплень; оволодіння рідною мовою, прищеплення навичок культури спілкування;

— започаткування основ трудового виховання, екологічної культури, орієнтації в національних і загальнолюдських цінностях, набуття життєвого досвіду; виховання поваги і любові до батьків, родини, Батьківщини, людей праці; створення сприятливих умов для розвитку моральної самооцінки, яка має відображати ставлення дитини до себе як суб'єкта гуманних, доброзичливих взаємин з оточуючими;

— прилучення дітей до культури, мистецтва, традицій, обрядів українського народу, формування духовності, прищеплення шанобливого ставлення до культурних надбань, звичаїв, традицій інших народів; своєчасне виявлення ранньої обдарованості, забезпечення умов для розвитку талановитих дітей;

— соціалізацію особистості дитини, яка полягає в організації спілкування як особливого виду діяльності, що дає дитині змогу пізнавати дійсність, світ людських взаємин і саму себе не лише вербальне, а й у процесі обміну емоціями й почуттями;

— інтеграцію родинного і суспільного дошкільного виховання на засадах народної педагогіки, національної культури, сучасних досягнень науки, надбань світового педагогічного досвіду;

; — психологічну підготовку дітей до навчання у школі, забезпечення пізнавальної активності, розвитку творчих і художніх здібностей в ігровій та інших видах дитячої діяльності.

Закон України «Про дошкільну освіту» зосереджує увагу на таких завданнях дошкільної освіти:

— збереження і зміцнення фізичного, психічного і духовного здоров'я дитини;

— виховання у дітей любові до України, шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу, цінностей інших націй і народів, свідомого ставлення до себе, оточуючих і довкілля;

— формування особистості дитини, розвиток її творчих здібностей, набуття нею соціального досвіду;

— виконання вимог Базового компонента дошкільної освіти; забезпечення соціальної адаптації та готовності продовжувати освіту.

Детальною конкретизацією вимог Закону «Про дошкільну освіту» є Коментар до Базового компонента дошкільної освіти в Україні, який спрямовує на вирішення таких завдань:

— створення належних умов для реалізації дитиною свого природного потенціалу (фізичного, психологічного, соціального);

— формування механізмів саморозвитку дошкільника, розширення свідомості, сприяння його свідомому існуванню;

— розвиток базових якостей особистості;

— навчання жити у злагоді з довкіллям та собою, адекватно реагувати на події, оптимістично ставитися до життя, довіряти людському оточенню, відчувати себе захищеним, орієнтуватися в ньому;

— підтримка дитячої субкультури, збагачення дитячих видів діяльності;

— створення культурного середовища, сприяння становленню в дитини основ особистісної культури, залучення до світу національної та світової культур;

— вироблення оптимістичної гіпотези розвитку кожної конкретної дитини;

— опанування дошкільником навичками практичного життя;

— забезпечення гармонійного та особистісного розвитку, формування ціннісного ставлення до природи, культури, людей і до себе.

Отже, загальною метою виховання дітей дошкільного віку е всебічний розвиток дитини, формування базису її особистісної культури. Реалізується вона в єдності складових частин виховання дітей дошкільного віку.

4.Розумове виховання полягає у збагаченні знань дитини, розвитку мислительних процесів, формуванні вміння знаходити, осмислювати, інтерпретувати, використовувати відповідно до потреби інформацію. Його успіх залежить від характеру засвоюваних знань, від засобів і методів, якими послуговується вихователь, його уміння налаштовувати дитину на постійний інтелектуальний розвиток і продуктивну інтелектуальну діяльність. Ці аспекти є складовими змісту розумового виховання.

Зміст розумового виховання — формування у дітей певного обсягу знань про предмети і явища (суспільне життя, природу, людину тощо), способів мислительної діяльності (вміння спостерігати, аналізувати, порівнювати, узагальнювати).

Найістотніші зрушення у розумовому розвитку дитини є результатом засвоєння не окремих знань і вмінь, а певної їх системи і загальних форм розумової діяльності, які є основою розумового розвитку. Таке бачення змісту розумового виховання спирається на психологічні дослідження (Л. Виготський, П. Гальперін, О. Запорожець, М. Поддьяков та ін.), ідеї гуманістичної педагогіки К. Ушинського, який переконував у недоцільності штучного спрощення наукових знань до рівня дитячого розуміння, а також у нераціональності донесення до дітей знань, які перевищують рівень їхнього розумового розвитку.  Для розумового виховання важливо забезпечити здобуття дитиною систематизованих знань — організованих у певній послідовності й повноті знань, що дає змогу розглядати і використовувати їх як єдине ціле. Орієнтація на систематизацію сприяє актуалізації попередньо здобутих знань і глибокому розумінню тих, що формуються. У процесі засвоєння систематизованих знань можливе формування загальної стратегії пізнавальної діяльності дітей — від виокремлення предмета до встановлення його зв´язку з іншими предметами, поряд з якими він існує. Згодом відбувається аналіз його окремих властивостей у системі функціональних зв´язків з іншими предметами. Отже, необхідним елементом змісту розумового виховання є засвоєння систематизованих знань про навколишній світ.  Зміст розумового виховання реалізується через використання таких його засобів:  1. Ознайомлення з предметами і явищами навколишнього світу. Обсяг і характер знань визначає програма виховання і навчання у дошкільних закладах дітей кожної вікової групи відповідно до можливостей їхнього розумового розвитку. Усі знання об´єднані в розділи: про природу, предметний світ, працю дорослих, явища суспільного життя тощо.  У ранньому дитинстві дитину знайомлять з конкретними предметами і явищами найближчого оточення. Оволодіння різними видами предметних дій і мовою забезпечує формування елементарного кола уявлень: про якості і властивості предметів побуту, іграшки, певні об´єкти природи, про призначення окремих предметів і способи користування ними.  У дошкільний період дитина оволодіває основними уміннями і навичками різних видів діяльності: ігрової, трудової, навчальної, спілкування, малювання, ліплення, конструювання. Розширення знань про предмети і явища відбувається завдяки опануванню і розвитку нових видів діяльності, поглибленню змісту тих, які сформувались у ранньому віці. Педагоги, батьки допомагають дітям сформувати уявлення про сім´ю, життя і працю дорослих, норми і правила поведінки, стосунки між людьми, явища суспільного життя, рідне місто чи село, рідний народ, його звичаї і традиції тощо. У старшому дошкільному віці знання поєднуються з формуванням пізнавального ставлення до навколишнього світу, що вимагає розвитку певних способів його освоєння. Діти оволодівають такими мислительними операціями, як порівняння, узагальнення, класифікація; у них формується загальний метод розумової діяльності — здатність швидко і точно зрозуміти завдання, планомірно і послідовно вирішувати його, правильно оцінювати результати. Розумова діяльність дітей формується у процесі навчання під керівництвом дорослого.  Усе, що оточує дитину (люди, предметний світ, природа, явища суспільного життя), є джерелом розумового розвитку. У своєму повсякденному житті дитина здобуває нові знання, набуває нового досвіду. Цей процес, особливістю якого є вплив суспільного середовища на інтелектуальну працю, О. Усова назвала природною “дидактикою життя”.  Дитина ознайомлюється з навколишнім середовищем завдяки безпосередньому, послідовному й активному сприйманню предметів і явищ. Виховання, як зауважував К. Ушинський, повинно вправляти здатність дітей до спостереження — цілеспрямованого збирання фактів про предмети і явища дійсності, поведінку і діяльність особистості з метою їх аналізу і тлумачення. Правильно організоване спостереження сприяє вихованню у дітей зосередженої уваги і поглиблює їхній інтерес до пізнання світу.  2. Спілкування з дорослими. Особливу роль у розумовому вихованні відіграють відповіді дорослих на численні запитання дітей, які є одним із показників їхнього розумового розвитку. Спочатку ці питання є простими: “Яка киця?”, “Що робить зайчик?”. Пізніше розвивається допитливість та інтерес до предметів і явищ не лише безпосереднього оточення, а й віддалених: “Чому дме вітер?”. Сукупність дитячих запитань учені (О. Сорокіна) класифікують на такі категорії:  — питання, що містять бажання дитини одержати від дорослих пораду або допомогу (“Ви навчите мене малювати цей візерунок?”); адекватною реакцією на них буде конкретна допомога дорослих у тому, про що дитина просить;  — питання, що відображають намагання дитини викликати емоційне співпереживання дорослих (“Добре я відповідав на занятті?”); у такому разі педагог, відповідаючи на питання дитини, має виявити зацікавленість нею, її успіхами, а за необхідності — співчуття;  — пізнавальні питання, зумовлені прагненням дітей до знань (“Звідки приходить зима?”); вони зобов´язують педагогів, батьків до точних, правильних за змістом і з наукової точки зору відповідей.  В ознайомленні дітей з навколишнім світом не можна недооцінювати спілкування з дорослими поза процесом навчання. Цей спосіб розумового виховання М. Поддьяков назвав стихійним, неорганізованим навчанням.  3. Різні види діяльності дітей. Важливим засобом виховання є організована вихователем розумова діяльність дітей. У ранньому віці розумове виховання відбувається у процесі організації предметної діяльності дітей. Це вимагає створення предметного середовища, яке б спонукало дітей до пізнавальних дій.  Важливим фактором є розвиток мовлення, що відкриває нові можливості для формування первинних уявлень, допомагає встановлювати зв´язки між предметами, діями і словами, що їх називають, підводить дітей до елементарного узагальнення.  У розумовому вихованні важлива роль належить грі, в якій відображаються враження дітей про навколишню дійсність, творчо інтерпретуються їхні уявлення про предмети і явища, розуміння подій. Перші ігри малюків виникають із предметної діяльності. їх розвиток відображає спрямованість пізнання дитини. Із фокусуванням її уваги на людину в грі з´являється рольовий розподіл, який відображає людські взаємини. Рольова взаємодія сприяє усвідомленню дітьми правил і норм поведінки людей, мотивів їхньої діяльності тощо. У процесі формування ігрового задуму, розгортання сюжету гри діти удосконалюють плануючу функцію мислення, розвивають свої пізнавальні інтереси. У грі діти можуть послуговуватися засвоєними знаннями за власним задумом, переживають багато радісних емоцій, виявляють ініціативу, мають можливість бачити результати своєї діяльності.  Дбаючи про підвищення виховного ефекту творчих ігор, вихователю слід постійно збагачувати їх зміст шляхом розширення вражень, знань дітей про навколишню дійсність. Вдумливе педагогічне керівництво повинно спиратися на рівень розуміння дітьми процесів і явищ, який виявляється у грі, і поступово розвивати послідовність ігрових дій, учити дітей плануванню.  Особливо доцільні у розумовому вихованні дітей дидактичні ігри, що в ранньому віці сприяють мовленнєвому розвитку. У середньому і старшому дошкільному віці дидактичні ігри розвивають увагу, кмітливість, винахідливість, уточнюють, систематизують, узагальнюють знання про світ. Усі компоненти структури гри (ігрове завдання, зміст, дії, правила) спрямовані на розумовий розвиток, можливості якого розширюються внаслідок Урізноманітнення й ускладнення ігор. Важливо навчити Дітей розуміти гру, пояснювати її зміст, правила, способи дій, що розвиватиме їхнє мислення, мовлення, вчитиме самоконтролю.  Розумовий розвиток дитини залежить і від того, наскільки вона включена у продуктивні види діяльності. Кожна продуктивна діяльність передбачає вміння дитини планувати, тобто спершу уявляти образ того, що створюється, а потім утілювати його у практичній діяльності. Так, конструювання вимагає цілісного сприйняття предмета, що конструюється, його складових частин, уміння уявляти його в різних просторових положеннях, планувати практичні дії, оцінювати процес і результати своєї діяльності та ін. Ці дії у процесі роботи вдосконалюються. В організації предметних видів діяльності вихователь має постійно дбати про збагачення уявлень дітей про предмети, їх якості та властивості, особливості різних будівель і споруд, а також про специфіку необхідних для створення конкретної моделі матеріалів.  У процесі зображувальної діяльності (малювання, ліплення, виготовлення аплікацій) розширюються, поглиблюються знання про предмети і явища навколишнього світу, розвиваються сенсорні здібності. Образотворча діяльність розгортається на основі сприймання, осмислення, переживання сприйнятого, виявлення свого ставлення до нього через зображення. Ця закономірність і визначає суть навчання дітей образотворчої діяльності. У творчому процесі дитина вчиться аналізувати предмети, порівнювати їх, виокремлювати їх ознаки, сприймати створене і завершене зображення, оцінювати його. їй доводиться оперувати уявленнями, перетворювати попередній досвід за допомогою уяви, вдосконалювати плануючу функцію мислення. Спрямовуючи зображувальну діяльність дитини, педагог, крім передавання певних практичних навичок і умінь, має дбати про організацію систематичного спостереження за предметами і явищами, удосконалення способів їх обстеження, розвиток аналітико-синтетичних здібностей.  На розумове виховання дітей дошкільного віку впливає і трудова діяльність. Вона, значною мірою розгортаючись на сенсорній основі, вимагає від дитини елементарних навичок планування: визначати послідовність робіт, розподіляти обов´язки між учасниками, домовлятися про спільний результат. Дитина повинна заздалегідь готувати все необхідне для роботи, вміти добирати, використовувати інструменти і матеріали. У процесі організації трудової діяльності дітей вихователю слід потурбуватися про взаємозв´язок трудового і розумового виховання. Потрібно, щоб формування практичних навичок не випереджало і не відставало у часі, а відбувалося паралельно із формуванням знань і розумових умінь. На їх основі педагог розвиває вміння виявляти ініціативу, творчість, цілеспрямованість і наполегливість у досягненні результату.  4. Навчання. Цей вид діяльності є найдієвішим засобом розумового виховання. Разом із збагаченням дітей новими знаннями в процесі навчання підвищується рівень їхнього розвитку, вдосконалюються всі форми мислительної діяльності. У процесі спеціального навчання діти вчаться аналізувати предмети, оволодівають стратегією пізнавальної діяльності. Провідна роль навчання у розумовому вихованні обумовлена активною позицією педагога. Вихователь добирає, структурує для повідомлення дітям інформацію, цілеспрямовано формує уміння і навички та організовує діяльність дітей, аналізує засвоєння ними знань, що є підставою для подальшої індивідуальної роботи з ними. Під час занять формуються навички навчальної діяльності дитини: слухати і чути те, що говорить педагог, діяти згідно з його вказівками, досягати потрібних результатів й оцінювати їх. Навчальна діяльність на заняттях є колективною, внаслідок чого дитина може порівнювати свої результати із результатами інших дітей, аналізувати власні помилки, усвідомлювати необхідність і напрями самовдосконалення.  Системне використання засобів розумового виховання забезпечує загальний розвиток дитини, набуття нею знань про навколишній світ, формування її пізнавальних здібностей 

5. Психолого-педагогічні дослідження Л. І. Божович, Л. С. Виготського, В. В. Давидова, А. В. Запорожця, А. Н. Леонтьєва, Н. Ф. Тализіної, Д. Б. Ельконіна та ін доводять, як важливо враховувати в ході виховно-освітнього процесу власну активність дитини, що характеризується переважанням ініціативності над реактивністю. Уроботах М. І. Лісіна, А. А. Люблінської, А. М. Матюшкіна, В. С. Юркевич та ін розумова активність постійно пов'язується з діяльністю, а в структурі діяльності - перш за все з таким її ланкою, як потреба. На думку Д. Б. Богоявленської, І. А. Пєтухової, розумова активність визначається як "потреба в розумовій діяльності".

У дослідженнях Н. С. Лейтеса представлена ​​більш широка формулювання, яка вказує на те, що розумова активність багато в чому висловлює "природно обумовлену потребу в розумових зусиль". При цьому мова йде перш за все про широку допитливості, якими б психологічними засобами вона не реалізовувалася: інтелектуальними, перцептивними або навіть чисто сенсорними. Взаємозв'язок активності з потребами діяльності обумовлює їх нерозривний зв'язок з емоційними переживаннями. У роботах Б. Г. Ананьєва, Л. І. Божович, В. С. Юркевич та ін Підкреслюється думка про те, що активність народжується зі стану, що має насичений емоційний тон.

Аналіз психолого-педагогічних досліджень показує, що центральне ядро розумової активності становлять когнітивні функції і процеси (А. О. Люблінська, А.М Матюшкін та ін.) У дослідженнях А. М. Матюшкіна розкривається позиція, що дозволяє зрозуміти, що розумова активність не підпорядковується строгим законам тренування. Її основу складають ті принципи виховання особистості і розвитку мислення, які включають стимулювання і заохочення самих актів розумової активності з боку іншої людини (вихователя, батька, однолітка). Саме тому найбільш значимими ситуаціями у виникненні актів розумової активності є ситуації спілкування, різних типів міжособистісної взаємодії, ігри, навчання. У роботах Т. І. Бабаєвої, Л. М. Маневцовой, Є. В. Проскури та ін розглядаються різні педагогічні умови, що сприяють розвитку розумової активності дітей: організація навчання, при якій дитина втягується у процес самостійного пошуку і відкриття нових знань; різноманітність інтелектуальної та практичної діяльності дитини; створення атмосфери напруженої колективної роботи; зв'язок нового матеріалу з наявними особистим досвідом дітей.

Існують різні підходи до виділення показників розумової активності дітей: ініціативність і прагнення до самостійного пошуку вирішення завдань (Л. А. Венгер, В. В. Давидов, О. М. Дьченко, М. М. Поддьяков та ін); вміння ставити перед собою нові пізнавальні цілі та досягати їх у процесі активного пошуку (Т. І. Бабаєва, Л. В. Занков, Є. В. Проскура та ін); самостійна побудова дітьми найпростіших моделей відносин між поняттями (ЛА.Венгер, О.М . Дьяченко, С. А. Лебедєва. Н. Г. Салміна, Є. Є. Сапогова, тощо); вміння знаходити творчі, нестандартні шляхи вирішення задач (Н. Є. Веракса, В. Т. Кудрявцев, А.А . Нестеренко, А. М. Страунінг та ін.)

Вивчення психолого-педагогічної літератури з проблеми діагностики розумового розвитку дітей (Л. А. Венгер, Н. І. Гуткіна, І. В. Дубровіна, АГ.Лідерс, А. К. Маркова, Т. Д. Марцинковская, Н.І. Поліванова, І. В. Рівіна, Г. А. Урунтаева та ін) дозволило здійснити підбір психодіагностичних методик і віднести до основних показників розумової активності дітей 6-7 років життя такі з них: наявність емоційно-позитивного ставлення дитини до розумової діяльності і яскраво вираженогобажання займатися нею; системність мислення (змістовна спрямованість аналізу об'єкта, з одного боку, конструктивно-перетворює момент дії, з іншого боку); самостійність у пошуку вирішення проблемних ситуацій, використання нових способів розумової діяльності; уміння міркувати, встановлювати причинно-наслідкові зв'язки, будувати найпростіші умовиводи.