28 Червня 1940 р. Румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину.

2. Радянізація Західної України

Вже 2 серпня 1940 р. Верховна   Рада СРСР вирішила включи­ти Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР. Ще раніше,  1 листопада 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз'єднання Західної України з УРСР було затверджене Верхов­ною  Радою СРСР, а 14 листопада – Верховною Радою УРСР.

Об'єднання всіх українських етнічних тери­торій мало глибокий психологічний і культурний вплив на розді­лених до того часу українців, — підкреслює канадський історик українського походження О. Герус. — Інтеграція й асиміляція західних українців у радянську систему з їхньою відмінною полі­тичною, культурною та релігійною спадщиною виявилася, всу­переч волі режиму, процесом двобічним. У той час як західні українці піддавалися систематичній комунізації, східні, або ра­дянські українці відкривали ідеали й цінності своїх західних спів­вітчизників".

Між тим "медовий місяць" радянсько-німецького "шлюбу за розрахунком" підходив до кінця. 18 грудня 1940 р. Гітлер підписує директиву № 21 (план "Барбаросса") — план нападу на СРСР, основна ідея якого була висловлена ще п'ятнадцять років тому у "Майн кампф": "Коли ми говоримо сьогодні про придбання но­вих земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію та про підкорені їй окраїнні держави... Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації..."

Отже, наприкінці 30-х — на початку 40-х років було здійсне­но етнічне возз'єднання і західноукраїнські землі формально увій­шли до складу УРСР, фактично ж на практиці відбулася інкор­порація цих територій, тобто їх "входження" до складу СРСР. Об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави біль­шості українських етнічних територій, незважаючи на неодноз­начність і суперечливість політики сталінського режиму в захід­ноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кро­ком у розв'язанні українського питання.

12,1 Політична роздробленість Київської Русі

Роздробленість Київської Русі

Добу від середини XII до середини XIII ст. в історії Київської Русі дослідники називають добою роздробленості. Йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць: хоч їх і справді не бракувало, проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини XII ст. нею почало керувати об'єднання найсильніших князів — правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з'їздом отчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості.

Причини роздробленості Київської Русі. Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них і великі розміри території держави та їх різний етнічний склад, і князівські усобиці, відсутність сталого порядку столонаслідування, напади степових кочовиків і занепад торговельного шляху «з варяг у греки».

Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Більше того, вони прагнули для себе таких само повноважень.

Та, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою — з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою. Київ лишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми — головним чином, пов'язані з організацією спільних походів проти половців. Кожен удільний князь, тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для посилення великокнязівської влади й відновлення централізації держави.

Київське князівство. Землі сучасної України входили переважно до 5 головних князівств (дрібніших і меш важливих, як Турово-Пінського, не будемо тут торкатися). Головне місто Київського князівства було, як і раніше, загальнодержавним центром. Окрім того, Київ залишався найбільшим містом усієї Східної Європи. Тут розташовувалися численні двори бояр і купців, великі ремісничі майстерні. У Києві мешкали близько 50 тис. осіб. Авторитет міста підтримувався й церквою

Переяславське князівство. Однією з трьох частин Руської землі, що існувала ще до її розподілу між синами Ярослава Мудрого, було Переяславське князівство. Розташоване в безпосередній близькості до земель мешкання кочівників (формально — аж до Дніпрових порогів), воно було вельми почесним, хоч і нелегким володінням. Проте в XII—XIII ст. Переяславщина не мала політичної самостійності та цілком залежала від Києва. Центр князівства — місто Переяслав — було одним із найбільших градів Південної Русі. Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Надійні мури майстерно збудованої фортеці слугували захистом не тільки для прикордонного міста, а й усієї Русі.

Чернігово-Сіверське князівство. Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське. Остаточно воно склалося в XI ст., коли Ярослав Мудрий віддав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, в'ятичів, а також Муромську волость і Тьмутаракань. Чернігівське князівство займало землі на Лівобережжі (головна їх частина — у басейні річки Десни).

Усередині XII ст. від Чернігова відокремилося Новгород-Сіверське князівство, а згодом й інші землі, де виникли дрібніші князівства. Багато подій історії Київської Русі пов'язано з містами Чернігівщини — Черніговом, Новгородом-Сіверським, Путивлем, Брянськом, Курськом, Стародубом. Столичне місто Чернігів посідало друге після Києва місце серед найбільших міст Південної Русі.

Галицьке та Волинське князівства. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торговельних шляхах із Заходу. Ремісники становили основну частину населення галицьких міст. Саме міське ремесло визначало високий рівень матеріальної культури цього краю. Крім того, в Галичині містилися великі родовища солі.

12,2 Іван Степанович Мазепа (Мазепа-Колединський 1639-1709) - гетьман України в 1687-1709гг. Походив з української шляхти на Білоцерківщині. Батько гетьмана Адам належав до білоцерківської шляхти та володів селом Мазепинці. Мати гетьмана Мазепи Марія походила з шляхетського роду Макієвського. Навчався в Києво-Могилянській Академії, був пажем при дворі польського короля Яна-Казимира. Він досконало володів латинською мовою, добре знав польську, німецьку та італійську мови. За спогадами сучасників, Мазепа привертав до себе увагу оточуючих не тільки своєю високою освіченістю але також умінням встановлювати дружні відносини з людьми, вселяти в них довіру до себе. Після повернення з Польщі вступив на службу в козацьке військо. Під час правління гетьмана Самойловича був призначений генеральним осавулом, а також виконував важливі дипломатичні доручення. Після невдалої Кримської кампанії 1687г. всю провину було покладено на гетьмана Самойловича, який був усунений з поста гетьмана і засланий до Сибіру. При підтримці з боку Василя Голіцина, фаворита тодішньої правительки царівни Софії, 25 липня 1687г. Івана Степановича Мазепу обрали гетьманом.

  Протягом усього свого 21-річного правління гетьман Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику зміцнення становища козацької старшини. Завдяки щедрим подарункам царя Петра I, Мазепа отримав у володіння близько 20 тисяч маєтків і став одним з найбільш багатих феодалів Європи. Ревний покровитель православ'я, він побудував на землях Гетьманщини безліч церков у стилі українського бароко. За час правління гетьмана Мазепи Києво-Могилянська Академія змогла побудувати нові корпуси і збільшити кількість студентів до 2 тисяч.

  Мазепа надавав активну підтримку Петру I в його походах проти турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696г. Азовом - ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман постійно давав молодому монархові в польських справах і з часом між ними виникла щира дружба.

  Під час війни цар висунув українцям нечувані раніше вимоги. Замість охорони своїх земель від безпосередніх ворогів - турків, татар і поляків, українці були змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві та центральній Польщі. У цих походах став до болю очевидним факт, що козаки не можуть на рівних битися з регулярними європейськими арміями. Їх полки постійно несли важкі втрати, які досягали 70% особового складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро I поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери з презирством ставилися до козацького війська, часто використовуючи його в якості гарматного м'яса.

  Загальне невдоволення козаків політикою царя змусило Мазепу шукати нового покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, гетьман звернувся за допомогою до Петра I. Цар, чекаючи наступу шведів, відмовив Мазепі у наданні військової допомоги. Вважаючи, що Петро I порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що було основою Переяславського договору 1654р., Український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708р., Коли Карл XII, який ішов на Москву, повернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню своєї землі, перейшов на бік шведів.

  27 червня 1709 відбулася Полтавська битва - вирішальний бій великої Північної війни. Перемога забезпечила Росії вихід до Балтійського моря і перетворила її на могутню європейську державу. Рятуючись втечею від переслідувала їх російської кавалерії, гетьман Мазепа і король Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській імперії. Султан турецька відмовився видати Мазепу царському послу Толстому. Але сили Мазепи вже були підірвані; він помер 21 вересня 1709р.

12,3 УРСР в період економічної політики

Нова економічна політика (НЕП) – економічна політика більшовиків в Україні в 1921 – 1928 рр., що прийшла на зміну політиці «воєнного комунізму» та базувалася на впровадженні елементів ринкової економіки. 

Причини НЕПу: 

- глибока економічна криза як наслідок громадянської війни та політики «воєнного комунізму»; - спад революційної хвилі в Європі, відкладення ідеї «світової соціалістичної революції»; - початок реалізації плану ГОЕЛРО (Державна комісія з електрифікації Росії), який передбачав будівництво електростанцій, заводів в Україні. 

Початок НЕПу – березень 1921 р. – рішення Х з’їзду Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б)) про перехід до нової економічної політики (НЕПу).

 Заходи НЕПу 

Сільське господарство 

- заміна продрозкладки продподатком; - дозвіл на оренду землі; Промисловість 

- продаж у приватну власність та передача в оренду дрібних та частину середніх підприємств; - дозвіл на використання найманої праці; Фінанси та торгівля 

- поновлення вільної торгівлі; - введення державних податків, плату за транспорт, комунальні послуги; Результати НЕПу 

- зростання господарської ініціативи, зацікавленості в результатах праці, продуктивності праці; - швидкі темпи відбудови народного господарства; - зростання життєвого рівня населення; - конфлікт між ринковими відносинами та адміністративно-командною системою. 

13,1 Походження слов'ян та їх розселення на території України Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження та етногенез якого до сьогодні остаточно не з'ясовано. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II—І тис. до Н. X.). Вперше про слов'ян згадують римські автори І—II ст. після Н. X., а з VI ст. про них дещо ширше говорять візантійські історики. Готський хроніст Йордан повідомляє, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на межі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V—IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група. Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II—IV ст. Відносини між обома народами мали нестабільний характер: спільні воєнні заходи чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які вийшли з Центральної Азії. Вони не загрожували Антському об'єднанню і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни. Упродовж другої пол. V — сер. VI ст. політичну ситуацію в Європі багато в чому визначали відносини між Антським державним об'єднанням та Візантією. Особливо це виявилося у т.зв. Балканських війнах, які анти разом із близькими до них склавинами, вели за сфери впливу на Придунайській рівнині та на Балканах. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Подальшим колонізаційним планам антів та склавинів завадила нова хвиля завойовників із Центральної Азії — авари. Заснувавши в Трансільванії свою державу — Аварський каганат та підкоривши склавинів, вони розпочали наступ на антів, який завершився поразкою останніх. Проукраїнське Антське об'єднання розпалося і з 602 р. вже не згадувалося давніми авторами. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень. До полян тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. У VII ст. всі вони почали об'єднуватися у федерацію племен, яку вже тоді називали Руссю. Основу господарської діяльності східнослов'янських племен становило орне землеробство. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку. Переважала перелогова система, використовувалися дво- і трипілля. Традиційним для праукраїнців було тваринництво. Розводили переважно велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней. Значну роль у господарстві відігравали ремесла, які поступово зосереджувалися у городищах, що переростали в міста. Найрозвинутішими були залізо-добування та металообробка. Поширення набули ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри, виробництво прикрас тощо. Серед промислів виокремлювалися мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво. Певного рівня досягла торгівля, передусім зовнішня. Вивозили рабів, зерно, хутра, шкіри, віск, мед, а ввозили вина, вироби зі скла, прикраси тощо. Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави — Київської Русі.