11,2 Гетьман Кирило Розумовський та його реформаторська діяльність.

Війна мала два важливих наслідки. По-перше, переконала російський уряд у неможливості вирішити свої південно-західні проблеми без економічно сильної України з власним устроєм. По-друге, ще раз показала українській громадськості життєву необхідність відновлення гетьманства як запоруки захисту від наступу імперських структур. Зміна політики російського уряду щодо України настала після зведення на престол цариці Єлизавети. У 1760 р. царський уряд, зважаючи на різні обставини, відновив гетьманство. Новим гетьманом України було призначено молодшого брата фаворита цариці — Кирила Розумовського (1750—1764). У Глухові проведено формальне його обрання, яке викликало патріотичне піднесення й сподівання української громадськості на відродження автономії України. Новий гетьман мав ґрунтовну європейську освіту. Він спочатку навчався в українській сільській школі, потім у Кенігсберзькому, Берлінському, Геттінгенському та інших європейських університетах. У 18 років став президентом Російської Академії наук і всіляко підтримував видатного російського вченого Михайла Ломоносова в його боротьбі за розвиток національної науки. Ставши гетьманом, Розумовський тільки в липні 1751 р. прибув в Україну, зробив з глухівської та батуринської резиденцій мініатюрну копію петербурзького царського двору й приступив до управління Гетьманщиною.

Протягом 1760—1763 рр. гетьманське управління здійснило судову реформу: її суть полягала в поверненні до старої судової системи, що існувала до національно-визвольної війни 1648— 1657 рр. Територія Гетьманщини поділялась на 20 судових повітів. У кожному полку створювалися по два земські, два підкоморські суди й по одному гродському. Вищою судовою інстанцією ставав не російський монарх, а Генеральний військовий суд на чолі з двома суддями. Кількість засідателів від кожного полку збільшувалась від одного до 10 осіб. Нижчі судові інстанції й окремі особи дістали право подавати апеляції прямо до Генерального військового суду. Скасовувалися судові функції Генеральної військової канцелярії.

Таким чином, за гетьманування Розумовського було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної Української держави. Але її подальший розвиток був неможливим в умовах нейтралістських прагнень Російської імперії.

11,3 . Радянсько-німецькі договори 1939 р. І західноукраїнські землі.

В умовах назрівання Другої світової війни фашистська Німеччина і СРСР, виходячи із міжнародної ситуації, яка склалася на той час, прагнучи реалізувати свої геополітичні інтереси, вдаються до спроби налагодити свої відносини.

Ліквідацією Карпатської України в березні 1939 р. Гітлер досягав трьох важливих для себе тактичних цілей: ще міцніше прив'язував до антикомінтернівського пакта Угорщину; забезпечував нейтралі­тет Польщі; певною мірою заспокоював СРСР, створюючи пере­думови для подальшого зближення.

Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня віддає таємний наказ-вермахту готуватися до нападу на Польщу. І знову спливає "ук­раїнська карта".  За рахунок Західної України Гітлер планував окупувати Польщу, унеможливити  формування антифашистської коаліції, про яку домовлялися Англія, Франція і СРСР; перетворити СРСР на свого тимчасового союзника, і створити стратегічний плацдарм для нападу на СРСР.

. 23 серпня і 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися укра­їнських земель: "У разі територіально-політичного перевлашту­вання областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну.Німеччина дала згоду на приєднання до СРСР Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної Білорусі, Західної Волині і Сх. Галичини. В свою чергу Німеччина отримала повну свободу дій у Європі і забезпечила собі поставки воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства з Радянського Союзу

1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Поль­щі, що засвідчило про початок Другої світової війни. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера.

26 червня 1940 р. радянське керівництво звернулось із заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повернення Радянському Сою­зу Бессарабії, а також про передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога передачі цієї території СРСР обґрунтовувалася також тим, що ще у листопаді 1918 р. народне віче Буковини, прийняло рішення щодо возз'єднання з Радянською Україною.