2. Теорія біхевіоризму

Філософія прагматизму спричинила появу в американській психології біхевіоризму, або науки про поведінку (Уотсон).. Біхевіоризм заперечує свідомість як предмет психології.

Предметом біхевіоризму є вивчення поведінки як зовнішніх реакцій організму на стимули, що діють на нього. Поведінка, на думку біхевіористів, формується в результаті неусвідомлюваного відбору фізичних рухів як реакцій на стимули.

Головне у поведінці -- це навички. Мислення ними зводиться до мови та мовних навичок. Провідною у навчанні є дресура, в процесі якої набуваються необхідні навички. Усвідомлення мети, змісту та процесу навчання вони недооцінюють.

Закони дій і поведінки були відкриті при дослідженні тварин (переважно білі пацюки) і переносилися на людину.

3. Теорія гештальтизму.

Німецькі психологи (Вертгеймер, Келер, Коффка, К.Левін) на підставі спеціальних досліджень висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур - гештальтів (образів, форм). Образ і форма відображеного предмета - функціональна структура, яка відповідно дії її законів, упорядковує розмаїття окремих відображених явищ. Гештальти - образи первинні по відношенню до своїх компонентів. Було доведено, що внутрішня, системна організація цілого (образу, форми) предмета визначає властивості і функції частин, що складають це ціле.

Ідея примату цілісності над структурою спростовувала уявлення про принцип розчленування свідомості на елементи і побудову на цих елементах за законами асоціацій, або творчого синтезу, складних психічних феноменів.

Загальна хар-ка гуманістичної психології.

Гуманістична психологія - один з напрямків сучасної психології, орієнтованих на вивчення смислових структур людини.

До цього напряму можуть бути віднесені А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл, Ш. Бюлер, Ролло Мей, С. Джурард та ін. Гуманістична психологія опирається на екзистенціалізм.

Методологічні позиції гуманістичної психології сформульовані в наступних посилках:

1. Людина цілісна;

2. Цінні не лише загальні, а й індивідуальні випадки;

3. Головною психологічною реальністю є переживання людини;

4. Людське життя - єдиний процес;

5. Людина відкритий до самореалізації;

6. Людина не детермінований лише зовнішніми ситуаціями.

20. Класифікація потреб.

Потреби – стан індивіда, який відображає залежність віл умов існування і призводить до активності по відношенню до цих умов.

Види потреб:

За походженням: природні (первинні, вроджені, біологічні, вітальні), які забезпечують збереження та підтримку життя людини у їжі, сні, відпочинку, температурному режимі, в особі протилежної статі; культурні (набуті, суспільні) – в них виявляється залежність людини від продуктів людської культури,

За характером: матеріальні – залежність людини від предметів, матеріальної культури (в одязі, житлі, тощо); духовні потреби – залежність від продуктів суспільної свідомості, необхідність поділитися думками, переживаннями, відвідати культурні заходи тощо).

Ієрархія потреб за Маслоу, який вважав, що всі потреби вроджені.

5-й рівень – найвищий, 1-й - найнижчий

5. Потреби самоактуалізації

4. Потреби в самоповазі

3. Потреби в приналежності та любові

2. Потреби в безпеці та захисті

1. Фізіологічні потреби

Фізіологічні - потреби в їжі, воді, кисні, фізична активність, сон, захист від екстремальних температур і сенсорна стимуляція

Потреби з безпеці та захисті –виражають зацікавленість у довготривалому виживанні.

Потреби з приналежності, любові – люди прагнуть встановлювати зв’язки з іншими людьми, потреби в дружбі, необхідність утворенні сім’ї, народження дітей.

Потреба в самоповазі має два типи: власне самоповага (переживання компетентності, незалежності, свободи) та повага з боку інших людей (престиж, визнання, репутація, статус, прийняття іншими).

Потреба в самоактуалізації - бажання людини стати тим, ким вона може стати, реалізація своїх талантів, здібностей, потенціалу.

20. Класифікація мотивів.

Мотив – спонукання до діяльності, пов’язане із задоволенням потреби. Мотиви поділяються на:

- усвідомлювані – людина дає звіт своїй діяльності, може її критично оцінити;

- неусвідомлювані – вони впливають на поведінку,але людина не дає собі звіту про їх наявність.

Усвідомлювані мотиви:

Інтерес – емоційний прояв пізнавальних потреб людини: безпосередній та опосередкований; глибинний та поверховий; широкий та вузький; стійкий та нестійкий.

Переконання – усвідомлення спонукання діяти у відповідності до своїх поглядів та ціннісними орієнтаціями; переконання та знання визначають світогляд.

Прагнення – мотив, який визначає необхідність досягнути певного результату вольовим зусиллям. Його форми: наміри (аналіз умов та засобів); мрії (образ бажаного майбутнього); пристрасті (акцентуація всього, що пов’язано з потребами); ідеал (необхідність наслідувати приклад, який прийнятий за зразок у поведінці, діяльності).

Неусвідомлювані мотиви: установка (готовність, схильність суб’єкта, яка визначає стійкий, цілеспрямований характер сприймання, діяльності чи поведінки людини), яка може бути позитивною і негативною; потяг (психічний стан, який є перехідним явищем до задоволення потреби або її згасання), який характерний для юнацького віку, переходить у бажання або згасання.

Спрямованість – це система спонукань, домінуючих мотивів, яка визначає вибірковість ставлень та активності особистості. Проявляється у таких формах: світогляд, ідеали, інтереси, бажання, переконання тощо. Розрізняють три види спрямованості: 1) егоїстична, або спрямованість на себе, коли людина більше керується мотивами власного благополуччя; 2) колективістська, або альтруїстична, або спрямованість на взаємодію, коли людина керується мотивами та інтересами інших осіб; 3) ділова спрямованість, або спрямованість на завдання, коли людина керується мотивами, пов’язаними з виконанням певної діяльності, завдання

20. Психологічна структура діяльності.

Структура діяльності за А.В.Петровським:

1. Мотиваційна основа.

2. Цільова основа.

3. Інструментальна основа активності: знання (сукупність відомостей, здатність людини орієнтуватись у системі соціальних відносин, діяти відповідно до життєвих ситуацій), навички (автоматизовані дії, які визначають опанування способів виконання певних видів діяльності, доведені до автоматизму, неусвідомлювані), уміння (включають в себе знання і навички, це здатність свідомо виконувати певні дії, вони є основою майстерності в нових умовах, професіоналізму).

Структура діяльності за О.М.Леонтьєвим, Л.С.Виготським:

1. Мотиви (близькі або далекі, особисті або суспільні).

2. Дії: зовнішні та внутрішні. Зовнішні – це фізичні, предметні, рухові дії; внутрішні – сенсорні, перцептивні, мнемічні, мислительні та імажинативні. Інтеріоризація – перехід зовнішніх дій у внутрішні дії, мислительні. Екстеріоризація – перехід внутрішніх дій у зовнішні, наприклад, створення предметів (тексту, письма, картини, тощо).

3. Цілі – кінцевий результат, який має бути досягнутий. Цілі можуть бути близькі або далекі, особисті або суспільні.

Ієрархічна будова діяльності:

1. Рівень особливих діяльностей (види діяльності). Особливими діяльностями визначають ігрову, навчальну та трудову діяльність. Кожна із них складається із сукупності дій, що керуються певними специфічними мотивами і орієнтовані на певний результат.

2. Рівень дій. Дія – основна одиниця аналізу діяльності. Дія – процес, спрямований на досягнення мети. Через дії людина проявляє активність і досягає мети.

Дія складається з таких частин: орієнтувальна частина (забезпечує відображення, сукупності умов, як об’єктивних, так і суб’єктивних, необхідних для виконання дії); виконавська, або робоча, частина (здійснює задані перетворення в об’єкті дій); контрольно-корегувальна (відстежує хід виконання дій, спів ставляє отримані результати із заданими зразками, за необхідності забезпечує корекцію як орієнтувальної, так і виконавської частин). Дії реалізуються через операції.

3. Рівень операцій. Операція – це спосіб виконання дії. Психологічна характеристика операцій полягає в тому, що вони мало усвідомлюються чи не усвідомлюються і цим відрізняються від дій, які орієнтовані на свідому мету.

4. Рівень психофізіологічних функцій. Під психофізіологічними функціями в теорії діяльності розуміють фізіологічне забезпечення психічних процесів (здатності відчуттів, моторні здібності тощо) вони даються суб’єкту від природи

25. Засоби спілкування.

Зміст спілкування реалізується за допомогою певних засобів, головним з яких є мова. Мовні (вербальні) засоби доповнюються невербальними: жести, міміка, пантоміміка та ін.

Мова і мовлення. важливою характеристикою людини, яка відрізняє її від інших живих істот, є здатність до передачі та засвоєння досвіду за допомогою мови.

Мова — це система словесних знаків. Вона включає в себе слова з їх значеннями і синтаксис - набір правил, за якими будується речення.

Слова як знаки характеризуються тим, що ними позначається не лише критичні ситуації, як у тварин, а майже все.

Процес використання людиною мови для спілкування називають мовленнєвою діяльністю.

Мовлення — це конкретне застосування мови для вислов­лення думок, почуттів і настроїв. Мовлення є явищем психічним. Воно завжди Індивідуальне і суб'єктивне, адже виявляє ставлення індивіда до об'єктивної реальності.

20. Навичка та її формування.

Основною оволодіння діяльністю є дослідницькі спроби та відбір (людина робить спроби якісно виконати рух, контролює результат; успішні спроби залишаються, неуспішні відкидаються). Таке багаторазове повторення певних дій чи елементів діяльності, метою якого є засвоєння, що спирається на розуміння і супроводжується свідомим контролем, називається вправою. В результаті багаторазових вправ виникає навичка як автоматизований спосіб виконання дії.

Етапи формування навичок (за К.К.Платоновим):

1. Початок осмислення навички.	Чітке розуміння мети, але невиразне уявлення способів її досягнення, грубі помилки.
2. Свідоме, але невміле виконання.	Чітке розуміння того, як потрібно виконувати дію, але неточне її виконання.
3. Автоматизація навички.	Чітке виконання дій. Уникнення зайвих рухів. Можливість позитивного перенесення.
4. Високоавтоматизована навичка.	Точне економне стійке виконання дії; іноді стає основною для виконання більш складної дії.
5. (Необов’язковий) Деавтоматизація навички.	Погіршення виконання дії, поява попередніх помилок та напруженості.
6. Повторна автоматизація.	Поновлення особливостей 4-го етапу.

Етапи формування за Амезо, Домашенко.

1. Аналітичний.	Вичленовування та оволодіння окремими елементами дій.
2. Синтетичний.	Об’єднання елементів у цілісну дію.
3. Автоматизація.	Подолання напруженості, досягнення необхідної швидкості та плавності дії.

Кожна навичка формується в системі з іншими: одні з них допомагають утворенню нових, інші – перешкоджають. Це явище називається взаємодією навичок. Характер взаємодії (перенесення навичок) може бути різний: 1) позитивне перенесення (узгодженість навичок) виникає тоді, коли одна навичка є засобом для виникнення іншої; кінець першої навички є початком наступної; 2) негативне перенесення (інтерференція навичок) – взаємний негативний гальмівний вплив або злиття навичок;

Ще один елемент діяльності, який відрізняється від навичок, ‑ звичка. Основа її властивість: вона може бути непродуктивним елементом, досить часто вона негнучка, нерозумна частина діяльності, яка не має свідомої мети, але може певною мірою свідомо контролюватись.

20. Функції спілкування.

Спілкування -_ взаємодія двох чи більше людей, яка полягає в обміні між ними інформацією пізнавального чи афективно-оцінного характеру

За метою виділяють наступні функції спілкування (Л.Карпєнко)

1) Контактна. Метою цієї функції є встановлення контакту як стану спільної готовності до прийому та передачі повідомлення взаємоорієнтованості.

2. Інформаційна. обмін повідомленнями

3. Спонукальна. Полягає у стимуляції активності партнера в спілкуванні,

4. Координаційна. Полягає у взаємному орієнтуванні і узгодженні дій для організації спільної діяльності.

5. Функція розуміння. адекватне сприймання, і розуміння партнерами один одного (намірів, установок, переживань, станів).

6. Амотивна. Передбачає цілеспрямоване збудження у партнера потрібних емоційних переживань (обмін емоціями) чи несвідомий «обмін емоціями

7. Управління відносинами (функція встановлення стосунків) - усвідомлення і фіксування свого місця в системі міжособистісних та інших зв'язків спілкування

8. Функція здійснення впливузміна намірів, установок, думок, поглядів, рішень, уявлень, потреб, дій, активності, смаків, норм та стандартів поведінки, оцінки партнера.

В.В.Знаков виділяє наступні функції спілкування:

а) організація спільної діяльності;

б) зізнання людьми один одного;

в) формування і розвиток міжособистісних стосунків.

25. Механізми взаємовпливу при спілкуванні.

Сприймання людьми одне одного у процесі спілкування, формування враження є вихідною передумовою їх пізнання. Таке сприймання — набагато активніший процес, ніж сприймання людиною інших об'єктів світу, оскільки воно особливо активізує розумові, вольові, емоційні процеси, частіше спонукає до дії, осмислення себе та інших, нових знань.

Безпосередньо цей процес починається із відображення зовнішності. Спостерігач оцінює зовнішні ознаки і робить умовиводи (іноді несвідомо) про внутрішні психологічні властивості партнера по взаємодії. За одними ознаками робиться висновок про расову і національну належність людини, за іншими — про стать, вік, соціальну належність, рівень культурного розвитку, ще за іншими — про характерологічні особливості, здібності, спроможності до конкретної справи. Взаємне сприймання ставить до учасників взаємодії високі вимоги, пов'язані з поглибленим інтелектуальним аналізом.

Загальну особистісну сутність людини встановлюють шляхом інтерпретації елементів її зовнішності, поведінки, вчинків. Під час спілкування її образ є результатом взаємодії та комунікації, перебираючи на себе функції регулятора спілкування. При цьому людина розкривається партнерові як особистість з індивідуальними характерологічними рисами, емоційними, вольовими, інтелектуальними властивостями, поведінковими можливостями. У розкритті цих властивостей і полягає міжособистісне розуміння.

Накопичення досвіду спілкування сприяє розумінню інших людей. Зумовлюється воно завданнями взаємодії, особистісними характеристиками учасників спільної дії (життєвим досвідом, рівнем самооцінки та ін.).

Проникнення у внутрішній світ іншої людини є нелегкою справою. Вона потребує принципово іншої пізнавальної праці, ніж сприйняття її зовнішнього образу (поведінки, висловлювань, переживань, комунікативних можливостей). Ця праця постає як процес переходу міжособистісного сприймання в розуміння і в оцінку іншої людини. Процес розуміння розгортається на двох рівнях:

1. Усвідомлення цілей, мотивів, установок іншої людини.

2. Прийняття цілей, мотивів, установок іншої людини як своїх.

29. Класифікація груп.

1. Лабораторні-природні (натуральні) - групи, які спеціально створюються для виконання експериментальних завдань у лабораторних умовах, та групи, які існують у реальних життєвих ситуаціях, мають певну історію, сформовану структуру, рівень розвитку.

2. Формальні-неформапьні (організовані та спонтанні) - йдеться про спосіб утворення групи.

Формальні - є осередком більш широкої соціальної спільності, їхнє виникнення зумовлене суспільною потребою досягнення конкретних соціальних цілей

Неформальні - виникають самочинно. Головний стимул їхньої діяльності - спільні бажання, інтереси, потреби членів групи у спілкуванні, взаємні симпатії один до одного.

3. Первинні-вторинні групи. Відрізняються силою впливу на особистість, значущістю для члена групи, роллю в соціалізації особи.

Первинні - кола найближчого оточення (сім'я, шк. клас, студ. група).

Вторинні - кола дальшого і ширшого оточення, де спілкування відбувається не так інтенсивно (школа, факультет, завод).

4. Закриті-відкриті групи. Класифікаційною засадою є міра відкритості, доступності групи до широкого соціального середовища (трудова колонія - колектив заводу, цивільний вуз -військовий вуз).

5. Групи членства - референтні групи. Видокремлення групи грунтується на визнанні того, наскільки вона є значущою для особи в орієнтації на певні цінності, норми і впливає на поведінку людини.

• соціально-економічні; вікові;

• соціально-політичні; статеві; аматорські (самодіяльні); територіальні;

• національні; побутові...

25. Перцепція та її механізми.

У процесі пізнання іншої людини одночасно відбуваються емоційне оцінювання її, намагання зрозуміти вчинки, спрогнозувати її поведінку та змоделювати власну. Цього досягають завдяки використанню механізмів ідентифікації, емпатії, егоцентризму, рефлексії, стереотипізації, каузальної атрибуції, ефектів соціальної перцепції та ін.

Ідентифікація— процес ототожнення (уподібнення) себе з іншим індивідом або групою, основою якого є емоційний зв'язок; набуття, засвоєння цінностей, ролей, моральних якостей іншої людини, особливо батьків; копіювання суб'єктом думок, почуттів, дій іншої людини, яка є моделлю.

Наслідком ідентифікації є інтроекція — виокремлення і ототожнення себе з особистістю чи групою, перенесення, запозичення, “вбирання” в себе певних рис об'єкта і проекція — приписування іншому своїх думок і почуттів.

Емпатія— осягнення емоційних станів іншої людини; психічний процес, який дає змогу зрозуміти переживання іншої людини (механізм пізнання); дія індивіда, що допомагає йому по-особливому вибудувати спілкування (особливий вид уваги до іншої людини); здібність, властивість, здатність проникати в психічний стан іншої людини (характеристика людини, тобто емпатійність).

Егоцентризм — зосередженість індивіда тільки на власних інтересах і переживаннях, що спричинює його нездатність зрозуміти іншу людину як суб'єкта взаємодії та самодостатню особистість.

Рефлексія — усвідомлення індивідом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільності; вид пізнання, у процесі якого суб'єкт стає об'єктом свого спостереження; роздуми, аналіз власного психічного стану.

Рефлексія передбачає не тільки знання суб'єкта про себе та свою діяльність, а й уявлення про те, як він і його діяльність сприймаються іншими. Як новоутворення психіки, вона з'являється на певному етапі онтогенетичного розвитку. Дозрівання механізмів рефлекси стимулює самоаналіз, формування волі, становлення особистісної зрілості.

Стереотипізація — процес формування враження про людину на основі вироблених стереотипів; віднесення соціальних об'єктів або форм взаємодії до відомих чи таких, що здаються відомими, явищ, приписування їм знайомих рис з метою прискорення чи полегшення міжособистісного спілкування.

Каузальна атрибуція— інтерпретація необхідної суб'єкту інформації шляхом приписування партнеру по взаємодії можливих почуттів, причин і мотивів поведінки.

Ефекти соціальної перцепції. Виникають вони як результат приписування чи поширення оцінного враження на сприймання дій, вчинків, особистісних рис іншої людини за дефіциту часу і джерел інформації. Найбільш вивченими в соціальній психології є ефект ореолу, феномен логічної помилки, ефект пріоритету, ефект новизни, ефект первинності, ефект поблажливості.

Ефект ореолу. При формуванні першого враження ефект ореолу проявляється в тому, що загальне позитивне враження про людину зумовлює позитивні оцінки і не представлених якостей. Буває і навпаки: загальне неприємне враження породжує негативні оцінки.

Ефект ореолу (лат. aureolus — золотий) — тенденція перебільшувати тим, хто сприймає, однорідність особистості співрозмовника, переносити сприятливе (несприятливе) враження про одну якість індивіда на всі інші.

Ефект пріоритету. Полягає в тому, що вплив отриманої раніше інформації значно сильніший від наступної.

Ефект новизни. Діє у процесі сприймання знайомої людини і полягає в тому, що остання, найсвіжіша інформація стає найзначущішою.

Ефект первинності. Він виявляється тоді, коли сприймають незнайому людину. Під час оцінювання цієї людини роль установки відіграє первинна інформація.

Ефект поблажливості. Реалізується як тенденція високого оцінювання інших людей за шкалою позитивних і низького — за шкалою негативних характеристик.

Основою всіх цих ефектів є механізми, котрі за нестачі інформації про соціальні об'єкти забезпечують її катетеризацію, спрощення і відбір.

25. Особливості педагогічного спілкування.

Педагогічне спілкування — система соціально-психологічної взаємодії між учителем та учнем, спрямована на створення оптимальних соціально-психологічних умов для обопільної діяльності.

Для цього педагогові потрібно уміти: оперативно і правильно орієнтуватися в постійно змінюваних умовах спілкування, знаходити відповідні комунікативні засоби, які відповідали б його індивідуальності, обставинам спілкування та індивідуальним особливостям учня, постійно відчувати і підтримувати зворотний зв'язок у спілкуванні. Педагогічне спілкування як професійно-етичний феномен вимагає від учителя спеціальної підготовки не лише щодо технології взаємодії, а й морального досвіду, педагогічної мудрості в організації взаємин з учнями, батьками, колегами у різних сферах навчально-виховного процесу.

За своїм змістом і сферою функціонування воно може бути професійним і непрофесійним.

Професійне педагогічне спілкування є комунікативною взаємодією педагога з учнями, батьками, колегами, спрямованою на встановлення сприятливого психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності, стосунків. Воно забезпечує передання через учителя учням людської культури, допомагає у засвоєнні знань, сприяє формуванню ціннісних орієнтацій під час обміну думками.

На противагу йому непрофесійне педагогічне спілкування породжує страх, невпевненість, спричинює зниження працездатності, порушення динаміки мовлення, небажання думати і діяти самостійно, відчуженість, стійке негативне ставлення до вчителя, навчання. Почуття пригніченості від вивчення певного предмета (а нерідко від спілкування з учителем) у деяких учнів триває впродовж багатьох років.

Педагогічне спілкування є явищем поліфункціональним, яке забезпечує обмін інформацією, співпереживання, пізнання особистості, самоутвердження, продуктивну організацію взаємодії.

Педагогічне спілкування допомагає вчителеві організувати взаємодію на уроці і поза ним як цілісний процес. Не обмежуючись лише інформаційною функцією, воно створює умови для обміну ставленнями, переживаннями, допомагає самоутвердженню школяра в колективі, забезпечує співробітництво і співтворчість у класі.

Головними ознаками педагогічного спілкування на суб'єкт-суб'єктному рівні є: особистісна орієнтація співрозмовників (здатність бачити і розуміти співрозмовника), рівність психологічних позицій співрозмовників (недопустиме домінування педагога у спілкуванні, він повинен визнавати право учня на власну думку, позицію), проникнення у світ почуттів і переживань, готовність прийняти точку зору співрозмовника (спілкування за законами взаємної довіри, коли партнери вслухаються, розділяють почуття одне одного, співпереживають, має особливий педагогічний ефект), нестандартні прийоми спілкування (відхід від суто рольової позиції вчителя).

Психологічний портрет учителя, налаштованого на особистісно-орієнтоване спілкування: відкритість, доступність, створення для дітей можливостей висловлювати свої думки і почуття; справедливість, довіра до дітей, визнання їх неповторності, гідності; зацікавленість життям учнів, увага до їхніх проблем; емпатійне розуміння (здатність бачити поведінку учня його ж очима, відчувати його внутрішній світ); готовність завжди допомогти учням.

29. Методи вивчення міжособистісних стосунків в групі.

Важливим аспектом у життєдіяльності колективу, знання якого має важливе практичне значення для кожного, хто працює з людьми, є міжособистісні стосунки у групі. Ці стосунки неминуче виникають між членами колективу на грунті їхнього спілкування та взаємодії у процесі реалізації завдань, на виконання яких спрямовуються їхні зусилля. Цілі діяльності, її мотиви, організація дій співучасників визначають характер стосунків, що складаються. Міжособистісні стосунки мають складну структуру. У цій структурі діють не лише об’єктивні чинники (характер цілей, умови їх досягнення, особливості керівництва, стосунки, що склалися між членами групи), а й суб’єктивні (рівень свідомості та самосвідомості членів колективу, рівень їхніх домагань, індивідуально-психологічні особливості, здібності людей та ін.).

Соціометричний метод (тест, дослідження), або метод вибору (термін «соціометрія» походить від латинського слова societas – суспільство і грецького metruin – вимірюю) – це прийом стандартизованих досліджень для вимірювання міжособистісних стосунків в малих групах: з’ясування взаємин у колективі, оцінних ставлень піддослідних до інших, віддавання переваги одним членам колективу чи групи перед іншими при виборі керівника, приятеля. Підставою для оцінного ставлення та вибору є почуття симпатії або антипатії до інших.

Це теорія та метод, розроблений австрійсько-американським психіатром Якобом Морено. Він дозволяє емпірично виявляти, схематично (у вигляді соціограми) представляти та інтерпретувати структуру міжособистісних стосунків в групі. У наш час соціометрія розглядається як напрям у соціально-психологічних дослідженнях.

У психології соціометричну методику застосовують з метою вивчення групової диференціації, коли членам групи пропонують відповісти на запитання типу: «З ким ти хотів би приятелювати?», «Кого ти обрав би керівником групи?». Відповідаючи на ці запитання, досліджуваний робить послідовний вибір членів групи, яким він віддає перевагу перед іншими у певній ситуації Вибір може бути взаємно позитивним, взаємно негативним або позитивним (чи негативним) з боку члена групи та негативним (позитивним) з боку того, кого він обрав би.

Кількість позитивних і негативних виборів фіксується на матриці, після чого розраховують їх відсоток. За допомогою соціометричного дослідження можна виявити реальне місце особистості в колективі за її діловими якостями, популярністю, міжособистісними стосунками.

Цей прийом застосовується при вивченні динаміки внутрішніх стосунків у різних вікових групах (у дошкільних, шкільних класах, студентських групах тощо) для встановлення позиції індивідів, наявності замкнених угрупувань, позитивних, конфліктних чи напружених ділянок, ступеню групової згуртованості, мотиваційної структури стосунків. При цьому враховується не тільки кількісна, але й якісна сторона виражених у тесті переваг.

У залежності від вікового складу групи та специфіки дослідницьких завдань застосовуються індивідуальні й групові форми проведення тесту, а також різноманітні варіанти самих процедур вибору у вигляді експериментальної гри, вербального, письмового, наочного тесту, із використанням елементів проективної техніки (вибір у дії, вибір товариша по парті, експериментальна гра «секрет», експериментальний твір тощо).

29. Загальна характеристика пізнавальних психічних процесів