11. Психологія теоретична, науково-прикладна, практична.

1. Теоретична психологія: загальна психологія, історія психології, експериментальна психологія, генетична психологія, соціальна, диференційна, психологія особистості тощо.

2. Науково-прикладна психологія, яка в залежності від виду діяльності та поведінки людини включає такі напрямки, як психологія праці, інженерна психологія, психологія творчості; в залежності від питання розвитку – вікова психологія, спеціальна психологія (психологія аномального розвитку); за відношенням до нормальної та здорової психіки – психологія здоров’я, медична психологія, патопсихологія; за відношенням до права – юридична кримінальна, судова психологія та психологія слідства.

3. Практична психологія. Це система спеціальних психологічних служб: психологія сім’ї та соціального захисту, психологічна служба системи освіти, психологічна служба бізнесу та економіки, психологічна служба праці та професійної орієнтації, психологічна служба в армії, спорті тощо.

8. Методи психології доступні вчителю ф/к.

Стан навченості та здатності до навчання школярів може бути виявлено найбільш надійним чином в реальних умовах навчально-виховного процесу. Перший шлях – це діагностично побудований усне опитування учнів, коли вчитель не поспішає виставити оцінку за відповідь учня, а намагається додатковими питаннями та завданнями промацати причини неповного засвоєння. Інший шлях – спеціально підібрані письмові контрольні роботи, в яких треба передбачити завдання на всі види знань, їх рівні, якість, стан навчальної діяльності. Але розробка контрольних робіт, які фіксують зміни в психічному розвитку учнів, їх навченості та здатності до навчання, – справа, що вимагає великих психологічних знань і досвіду роботи в школі. Таким чином, для вчителя цілком доступні і інформативні саме портативні моделі психологічних діагностичних прийомів, включені в реальний хід навчально-виховного процесу.

Стан навченості може виявлятися також за допомогою тестів, де відповіді учня порівнюються з деякими нормами. Наприклад, використовуються короткі завдання (предметні тести), на які учні повинні реагувати складанням відповіді (що часто є заповнення прогалин), вибором правильної відповіді, об’єднанням відповідних елементів, судженням про правильність пред’явлених відповідей (І. Унт).

Обучаємость школярів найкраще виявляється в індивідуальному формуючому експерименті, наприклад, у формі додаткових індивідуальних занять з дозованим допомогою дорослого (загальна підбадьорювання, навідні запитання про причини труднощів, показ учневі початку дії, показ усієї дії). Учитель пропонує учням завдання, кілька перевищує їхні можливості, і, пред’являючи послідовно систему підказок, встановлює рівень навченості школярів.

Вихованість школярів вивчається в ході тривалого спостереження за повторюваними вчинками учнів на основі фіксації їх у щоденниках спостережень, зіставлення думок декількох експертів в педагогічному консиліумі. Реально воспитуемость виявляється постановкою учнів у ситуації морального вибору, необхідності зіставлення школярами кількох мотивів і прийняття рішення. Крім того, можуть застосовуватися опитувальники-завдання, де учні не стільки вирішують проблеми, скільки повідомляють щось про себе, а також проективні методи, де даються малоструктурірованние завдання та учням пропонується самостійно сформулювати рішення або відповідь.

Результати вивчення учнів оформлюються в щоденниках, записах. Поряд з цим можуть використовуватися прийоми експрес-діагностики навченості та вихованості школярів, що полегшують вчителю зіставлення характеристик, оскільки припускають застосування готових бланків, на яких педагог може швидко зробити свої позначки на основі попередніх спостережень. Нижче пропонуються розроблені нами бланки для подібної експрес-діагностики.

9. Спостереження як метод психології

Метод спостереження – є одним з найбільш вживаних методів вивчення психіки людини. Спостереження – це цілеспрямоване, планомірне сприйняття дій і вчинків особистості у різних життєвих ситуаціях. Спостереження – це найдавніший спосіб пізнання психіки людини. Наукове психологічне спостереження відрізняється від звичайного життєвого спостереження тим, що воно завжди проводиться з певною дослідною метою, а також за певною програмою і планом.

До наукового спостереження висуваються певні вимоги:

1. Спостереження повинно проводитись у звичних умовах. Важливо, щоб людина не знала, що за нею проводять спостереження. Потрібно, щоб дослідник не став сам причиною змін в поведінці особистості. Щоб забезпечити цю умову, необхідно, щоб дослідник сам включився в групу, колектив... і таким чином проводити включене спостереження.

2. Спостереження завжди повинно бути цілеспрямованим, тобто мають бути чітко визначена мета і завдання, які потрібно вирішити в процесі спостереження. На основі мети і завдання складається план спостереження, визначається чи буде воно суцільним, чи вибірковим. План і програма спостереження дозволяють контролювати, як реалізовується мета і завдання спостереження.

3. Обов’язковим є фіксація результатів спостереження. Це потрібно для того, щоб зберегти факти, які були одержані в результаті спостережень. Фіксуються дії, вчинки, поведінка та висловлювання досліджуваного а також умови, в яких здійснюється спостереження. Фіксація дозволяє встановити суттєве і несуттєве у поведінці людини. Результати спостережень можуть фіксуватися за допомогою технічних засобів.

Позитивним моментом у спостереженні є те, що психологічні прояви фіксуються в звичайних для людини умовах. Але даний метод має свої негативні сторони. Спостережник завжди займає пасивну позицію, оскільки він не може втручатися в перебіг подій, а повинен очікувати події і явища, які його цікавлять.

9. Види експерименту.

Головним методом психологічного пізнання вважається експеримент. Дослідник активно втручається у діяльність та поведінку піддослідного для створення необхідних умов, за яких виявляються ті чи інші психологічні факти, явища, якості. В експериментальному дослідженні має бути обов'язковий контроль за умовами перебігу експерименту, за подразниками, що діють на людину, за її реакціями на них.

Експеримент – метод наукового пізнання, спрямований на встановлення причинно-наслідкових залежностей в спеціально створених умовах.

Метод експерименту –це основний метод дослідження, що використовується у психології.

Експеримент – це метод збору фактів у спеціально створених умовах.

Існує два види експерименту: лабораторний і природний.

Лабораторний експеримент – проводиться у спеціально створених умовах, як з використанням певної літератури, приладів, але з обов’язковим використанням спеціально розроблених експериментальних матеріалів. Лабораторний експеримент широко використовується для вивчення пізнавальних процесів.

Природний експеримент. Його особливістю є те, що він зберігає зміст звичного життя людини, але створюються спеціальні умови, при яких обов’язково викликаються явища, які вивчаються.

Для встановлення загальних закономірностей розвитку та функціонування психіки до експерименту залучається ве­лика кількість піддослідних. Практикується й експеримент з однією особою.

Залежно від рівня втручання дослідника у перебіг психічних явищ експеримент може бути констатуючим, коли вивчаються наявні психічні особливості без зовнішнього втручання, та формуючим, коли психічні властивості особистості вивчаються в процесі «штучного» цілеспрямованого розвитку з використанням засобів навчання й виховання людини.

За схемою констатуючого експерименту можна також вивчати природу психічних властивостей у процесі їхнього розвитку, для чого застосовуються так звані поперечні та поздовжні зрізи. При поперечному зрізі одночасно порівнюються психічні властивості кількох груп піддослідних, які відрізняються за віком, щоб розкрити динаміку вікового розвитку досліджуваної психічної властивості. Однак при такому підході залишаються поза увагою індивідуальні особ­ливості розвитку психіки.

При поздовжньому зрізі простежуються зміни у психічних властивостях певних людей протягом тривалого часу (місяці й роки). Це допомагає вивчати розвиток особистості в її цілісності.

За наявністю оснащення психологічний експеримент може бути лабораторним і природним. При лабораторному експерименті використовується спеціальна апаратура, наприклад тахістоскоп — при обстеженні обсягу уваги — або комп'ютер — для пред'явлення тесту. Дії піддослідного регламен­туються інструкцією. Природному експерименту властиві звичайні умови, коли піддослідний не здогадується про власну участь у дослідах, а експериментальні умови обмежуються замаскованим включенням дій дослідника або його асистента у спільну з піддослідним поведінку (скажімо, у гру дітей у дитсадку).

Переваги експерименту:

1. експериментатор не повинен вичікувати проявів певного факта, а сам обумовлює умови для його проявів

2. можливість багаторазово повторювати експеримент

3. аналіз протоколу експеримента простіший ніж спостереження, так як фіксується в числових показниках

Недоліки експерименту:

1. Так як психолог сам викликає психологічний факт, то порушується його природність.

2. Не дає цілісне уявлення про особистість експериментованого

3. Проведення експерименту потребує спеціальної підготовки психолога, оволодіння технічними навиками, які забезпечують чистоту експерименту

12. Індивід, особистість, індивідуальність.

Поняття «людина» включає в себе сім вимірів, або іпостасей: людина як індивід, людина як організм, людина як індивідуальність, людина як «Я», людина як роль, людина як особистість, людина як фізичне тіло, підвладне законам механіки.

Індивід – це людина як одинична природна істота, представник виду homo sapiens, продукт філогенетичного та онтогенетичного розвитку, єдності вродженого та набутого, що визначається таким набором рис: вік, стать, зовнішність, задатки, потяги, а також освіта та професія.

Особистість – це соціалізований індивід, це людина у системі взаємин з іншими людьми. Природні властивості індивіда соціалізуються в особистості. Особистість – це такі соціально значущі риси: соціальний статус, авторитетність, лідерство, членство в групі, життєва позиція, свобода волі, здатність до вибору, відповідальність тощо.

Особистість кожної людини має сукупність рис, які властиві лише їй та утворюють її індивідуальність. Це поєднання психологічних особливостей людини, які визначають її своєрідні відмінності від інших людей; проявляються в різних сферах (інтелектуальній, емоційній, вольовій, поведінковій тощо).

Поняття «людина» включає в себе сім вимірів, або іпостасей: людина як індивід, людина як організм, людина як індивідуальність, людина як «Я», людина як роль, людина як особистість, людина як фізичне тіло, підвладне законам механіки.

Індивід – це людина як одинична природна істота, представник виду homo sapiens, продукт філогенетичного та онтогенетичного розвитку, єдності вродженого та набутого, що визначається таким набором рис: вік, стать, зовнішність, задатки, потяги, а також освіта та професія.

Особистість – це соціалізований індивід, це людина у системі взаємин з іншими людьми. Природні властивості індивіда соціалізуються в особистості. Особистість – це такі соціально значущі риси: соціальний статус, авторитетність, лідерство, членство в групі, життєва позиція, свобода волі, здатність до вибору, відповідальність тощо.

Особистість кожної людини має сукупність рис, які властиві лише їй та утворюють її індивідуальність. Це поєднання психологічних особливостей людини, які визначають її своєрідні відмінності від інших людей; проявляються в різних сферах (інтелектуальній, емоційній, вольовій, поведінковій тощо).

Суб’єкт – людина, яка проявляє себе в певній діяльності. Основним проявом суб’єкта діяльності є його активність.

12. Структура особистості.

Основу особистості становить її структура – це відносно стійкий зв’язок і взаємодія всіх сторін особистості як цілісного утворення.

Структура особистості за Рубінштейном:

1. Спрямованість особистості (потреби, інтереси, ідеали людини).

2. Знання, уміння, навички людини.

3. Індивідуально-типологічні особливості (темперамент, характер, здібності).

Структура особистості за Ковальовим:

1. Спрямованість.

2. Характер, вольові якості людини, які визначають стиль її поведінки.

3. Можливості людини (система здібностей).

4. Система вправ, яка забезпечує самоконтроль та саморегуляцію людини.

Структура особистості за Платоновим:

1. Підструктура спрямованості. Вона включає ставлення людини та моральні риси.

2. Підструктура форм відображення. Це індивідуальні особливості психічних процесів.

3. Підструктура соціального досвіду (знання, уміння, навички).

4. Підструктура біологічно зумовлена. Це типологічні характеристики, патологічні зміни, вікові та статеві особливості.

12. Біологічне і соціальне у структурі особистості

Проблема співвідношення біологічного (природного) і соціального начал у структурі особистості людини є однією з найскладніших і дискусійних у сучасній психології. Є думка, що вся особистість людини розпадається на ендопсихічну та екзопсихічну організацію.

Ендопсихіка (від грец. усередині) як підструктура особистості відображає внутрішню взаємозалежність психічних елементів і функцій, начебто внутрішній механізм людської особистості, ототожнюваний з нервово-психічною організацією людини.

Екзопсихіка (від грец. зовні) визначається ставленням людини до зовнішнього середовища, тобто до всієї сфери того, що протистоїть особистості, до чого особистість може так чи інакше ставитися.

Ендопсихіка приховує в собі такі риси, як сприйнятливість, особливості пам'яті, мислення та уяви, здатність до вольового зусилля, імпульсивність; екзопсихіка — систему відносин людини та її досвід, тобто інтереси, нахили (схильності), ідеали, переважаючі почуття, сформовані знання.

Як же в людині взаємодіють ці два фактори?

Природні нахили розвитку індивіда, його тілесна організація, нервова та ендокринна системи, переваги й вади, фізична організація владно впливають на формування його індивідуально-психологічних особливостей.

Ви, напевне, помічали, що за інших приблизно однакових інтелектуальних і фахових якостей службовими щаблями скоріше просуваються люди з певною фізичною організацією — зростом, статурою, виразом обличчя тощо. Як кажуть, із представницьким, чи презентабельним, виглядом.

Часом фізично розвинуті люди не сприймають худих, слабких статурою, малих на зріст, хоч би які розумні речі ті казали.

Отже, йшла мова про домінування в комунікативних відносинах ендопсихіки над екзопсихікою. Буває і навпаки. Поведінка людини, її ставлення до інших, досвід, фахова підготовка, розуміння інтересів і спонукань інших забезпечує зовнішньо непоказній людині становище як формального, так і неформального лідера. Особливо тоді, коли все це підкріплюється здатністю останнього до вольових зусиль.

Звідси висновок, що природні й соціальні якості не можуть існувати окремо та бути протиставлені одні одним як самостійні підструктури особистості. Вони утворюють єдність.

Це можна показати й на прикладі досліджень, у яких вивчалося формування рис особистості людей, чий зріст не перевищував 80—130 см. Було встановлено значну схожість структур індивідуальності цих людей, у яких, крім низького зросту, не було ніяких патологічних відхилень. У них спостерігалися специфічний інфантильний гумор, некритичний оптимізм, безпосередність, висока витривалість до ситуацій, які вимагають значного емоційного напруження, відсутність будь-якої сором'язливості і т.д. Зазначені риси особистості, будучи наслідком природних особливостей карликів, можуть виникнути і сформуватися лише в тій соціальній ситуації, в якій карлики перебувають з моменту, коли виявилася різниця у зрості між ними та однолітками. Причина полягає в тому, що до карлика ставляться інакше, ніж до інших людей, вбачаючи в ньому іграшку і вислювлюючи здивування, що він може відчувати і думати так само, як і решта. У карликів виникає і фіксується специфічна структура індивідуальності, що маскує їхній пригнічений стан (своєрідна захисна реакція, прагнення до комфортності, рівноваги), а іноді й агресивну установку щодо себе та інших. Якщо ж уявити, що карлик формується в товаристві людей того ж зросту, то стане цілком очевидно, що в нього, як і в усіх, хто його оточує, формуватимуться зовсім інші риси особистості.

12. Рушійні сили розвитку.

Рушійними силами розвитку особистості є такі внутрішні і зовнішні суперечності: а) асиміляція і дисиміляція; б) збудження і гальмування; в) емоційна сфера (задоволення і незадоволення, радість і горе); г) спадкові дані і потреби виховання; ґ) рівень розвитку особистості і її ідеал; д) потреби особистості і моральний обов'язок; е) домагання особистості і її можливості.

До закономірностей розвитку особистості належать: а) розвиток особистості має наслідувальний характер; б) особистість людини розвивається під впливом середовища; в) людська особистість розвивається внаслідок впливу на всі сторони її психіки; г) людина розвивається в діяльності; ґ) зміна особистості вимагає зміни ставлення до неї.

12. Спрямованість особистості та її форми.

Спрямованістю особистості називається сукупність стійких мотивів, орієнтуючих діяльність особистості і щодо незалежних від готівкових ситуацій. Спрямованість особистості завжди соціально обумовлена ​​і формується шляхом виховання. Спрямованість - це установки, що стали властивостями особистості. Спрямованість включає кілька пов'язаних між собою форм: потяг, бажання, інтерес, світогляд, переконання. Всі форми спрямованості особистості разом з тим є мотивами її діяльності.

Коротко охарактеризуємо кожну з виділених форм спрямованості:

• потяг - найбільш примітивна біологічна форма спрямованості;

• установка - готовність, схильність суб'єкта до появи певного об'єкту.

• бажання - усвідомлена потреба і потяг до чого-небудь цілком певного;

• інтерес - пізнавальна форма спрямованості на предмети. Інтереси змушують особистість активно шукати шляхи і способи задоволення виниклої потреби до пізнання. Але коли настає задоволення інтересу, він не зникає, не згасає, а поглиблюється, внутрішньо перебудовується і викликає виникнення нових інтересів. Інтереси розрізняють за змістом, за широтою, ступеня їх стійкості;

• світогляд - система філософських, естетичних, етичних, природничонаукових та інших поглядів на навколишній світ;

• переконання - вища форма спрямованості - це система мотивів особистості, що спонукують її поступати у відповідності зі своїми поглядами, принципами, світоглядом. Переконання формуються на підставі знань про навколишній світ, розуміння природи і суспільства.

Мотиви можуть бути в більшій чи меншій мірі усвідомленими чи зовсім не усвідомлюваними. Основна роль у спрямованості особистості належить усвідомленим мотивам.

12. Самооцінка та рівень домагань особистості.

Самооцінка визначає систему ставлень людини до самої себе, це та цінність, значущість, якої надає собі людина в цілому чи окремим сторонам своєї поведінки/діяльності. Елементом самооцінки є рівень домагань особистості – прагнення до досягнення мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною. Самооцінка характеризується такими параметрами: 1) рівень – висока, середня, низька; 2) співвідношення з реальними успіхами – адекватна, неадекватна; 3) особливості будови – конфліктна, безконфліктна (гармонійна, дисгармонійна). Порушення самооцінки породжує такий самооцінний феномен, як афект неадекватності – стійкий негативний емоційний стан, який виникає у зв’язку з неуспіхом в діяльності і проявляється в тому, що людина не усвідомлює цю неуспішність або не бажає її визнавати. На основі самооцінки розвивається самоповага – це співвідношення справжніх досягнень особистості і того, на що людина претендує, розраховує. Самоповага = успіх/домагання. Для збільшення самоповаги є два шляхи: збільшувати успіхи, зменшувати домагання.