31. Займенник: стилістичні можливості.

Заслуговують на пильну увагу стилістичні функції інших морфологічних одиниць, зокрема займенникових та прикмет¬никових. Займенники, як слова-еквіваленти інших частин мови, самі не мають конкретно виявленого матеріального змісту і є певною мірою узагальненими. Тому для займенників більше значення, ніж для слів інших лексико-граматичних розрядів, має контекст, той комплекс виражальних засобів, у якому зай¬менники розкриваються своїми відтінками й значеннями, реалі¬зують свої стилістичні можливості. Особливо у стилях худож¬ньо-белетристичних, зокрема в поезії, займенникові форми мають інтимізуюче, підсилювальне, оцінювальне значення: Хто може випити Дніпро, хто властен виплескати море... (М. Риль¬ський); Вставай, хто живий, в кого думка повстала!; А я піду за волю проти рабства, я виступлю за правду проти вас (Леся Українка). Окремі займенникові розряди мають різну частот¬ність у різних мовних стилях. Займенники у мові виконують функцію узагальнених замін¬ників слів іменних частин мови, бо мають дуже загальну вказів¬ну, неозначену або заперечну семантику. Однак основний ком¬понент у їх семантиці — це відносність. Завдяки їй кожний зай-менник може співвідноситися з якимись (і багатьма) словами конкретної семантики інших іменних частин мови. Стилістика виділяє дві основні стилістичні сфери займен¬ників. Перша — це можливість у результаті заміни займенни¬ками інших слів, як правило іменних, уникати повторів, урізно¬манітнювати текст і до того ж створювати цілу гаму стилістич¬них значень (інтимізувати, виділяти, приховувати особу тощо). А друга — творення з допомогою займенників семантичного ланцюжка, внаслідок чого формується семантична і граматична зв'язність тексту.

33. Метафора як об’єкт стилістичного аналізу.

Мета́фора (грец. metaphora — перенесення) — один із основних тропів поетичного мовлення. У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастним порівнянням. За способами впливу на адресата метафори поділяються на епіфори та діафори. Для перших основною є експресивна функція (апеляція до уяви), для других – сугестивна (апеляція до інтуїції). За когнітивною функцією метафори поділяються на другорядні (побічні) та базисні (ключові). Перші визначають уявлення про конкретний об’єкт або окрему категорію об’єктів, другі (це завжди діафори) визначають спосіб мислення про світ або його фундаментальну частину. Метафоризація значення може відбуватися в межах однієї функціональної категорії слів або супроводжуватися синтаксичним зсувом. Метафора, яка не виходить за межі конкретної лексики, використовується з метою номінації. Вторинна для метафори функція служить технічним прийомом утворення назв предметів («білок ока», «ніжка стола»). Номінативна метафора часто породжує омоніми. Метафоризація значення означальних слів полягає у виділенні в об’єкті ознак, які властиві іншому класу предметів (порівняйте «тупий ніж» і «тупий біль»). Тут метафора служить джерелом полісемії слова. Образна метафора вводить у мову синоніми (порівняйте «лякливий» і «заєць»). Таким чином, можна виділити такі типи мовної метафори: 1) номінативна, 2) когнітивна, 3) образна. В усіх випадках метафора, в кінцевому результаті, зникає.

Для виявлення походження метафори необхідно визначити її синтаксичні властивості. Речення з метафоричним присудком синтаксично подібне до твердження тотожності за такими рисами: виражає фактуальне судження, вказує на неградуйовану ознаку, дає константну характеристику предмета, не допускає синтаксичного поширення означальними словами, що вказують на міру подібності. Воно відрізняється від речень тотожності за такими ознаками: істинність метафорично вираженого судження не завжди може бути логічно встановлена, предикативна (образна) метафора не може бути кореферентна своєму суб’єкту, метафоричне речення є асиметричним. Ці властивості зближують метафоричні речення з твердженнями схожості та подібності.