Вступ

Актуальність теми дослідження. Перехід України на ринкові форми господарювання зумовив гостру потребу у створенні сприятливої правової бази для розвитку національного підприємництва. Великого значення набуває розробка єдиної наукової концепції, в рамках якої здійснювалося б удосконалення українського законодавства. В цих умовах важливого значення набуває проблема подальшого розвитку і вдосконалення правового регулювання трудових відносин у сфері автомобільного транспорту.

Транспорт – одна з найважливіших інфраструктурних галузей матеріального виробництва, яка забезпечує виробничі й невиробничі потреби народного господарства і населення в усіх видах перевезень.

Велике значення має транспорт для зв’язку між галузями народного господарства, між містом і селом, між окремими районами країни. Транспорт сприяє суспільному територіальному поділу праці, є активним фактором формування економічної спеціалізації господарства окремих районів, неможливої без обміну продукцією.

Транспорт повинен сприяти якнайшвидшій інтеграції України в загальноєвропейську економічну систему, що потребує створення залізничних та автомобільних шляхів з центральних частин Західної Європи – у країни СНД, з півночі Західної Європи – у країни Близького Сходу.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є комплексний аналіз системи нормативно-правових актів України, що регулюють особливості правового регулювання у сфері автомобільного транспорту.

Поставлена у роботі мета зумовила такі завдання:

– визначити особливості правового регулювання трудових відносин у сфері автомобільного транспорту;

– дослідити особливості правового регулювання окремих елементів у сфері автомобільного транспорту;

– проаналізувати нормативну базу з охорони праці в сфері автомобільного транспорту України.

Об’єктом дослідження є трудові відносини, які виникають при організації автомобільного транспорту.

Предметом дослідження є нормативно-правові акти та практика їх застосування в практичній діяльності, а також інші джерела, за допомогою яких було здійснено комплексне дослідження правової природи регулювання у сфері автомобільного транспорту.

Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань дослідження в роботі було використано загальнонаукові та спеціальні методи пізнання правових явищ. Зокрема, за допомогою формально-логічного та структурно-аналітичного методів було зроблено виділення найважливіших юридичних конструкцій особливостей правового регулювання у сфері автомобільного транспорту, дано його загально-правову характеристику, тлумачення його змісту, визначені прогалини його правового регулювання; на основі порівняльно-правового були проаналізовані основні підходи до визначення особливостей правового регулювання у сфері автомобільного транспорту та визначені напрями вдосконалення його регламентації.

Розділ 1. Загальна характеристика трудових відносин у сфері автомобільного транспорту.

1.1. Поняття трудових правовідносин на автомобільному транспорті.

Основним видом відносин, що регулюються трудовим правом, є трудові правовідносини. Перш за все вони характеризуються безпосереднім виконанням роботи і суб’єктним складом (працівник і роботодавець).

Різниця між трудовими правовідносинами і іншими відносинами, що діють у процесі праці, полягає у тому, що:

а) трудові правовідносини обов’язково настають із фактом початку роботи, тоді як інші правовідносини (наприклад, із притягнення до дисциплінарної або матеріальної відповідальності, з розгляду трудових спорів) можуть для працівника не виникнути зовсім;

б) суб’єкти трудового правовідношення завжди є суб’єктами трудового права, тоді як не всі суб’єкти трудового права є суб’єктами трудових правовідносин. Наприклад, ними не є трудові колективи, профспілкові органи, органи влади та місцевого самоврядування, органи нагляду та контролю за дотриманням законодавства про працю, органи із розгляду трудових спорів [25, c.345].

Трудовому правовідношенню притаманні загальні ознаки правовідношення:

– сторони правовідношення завжди мають суб’єктивні права і несуть юридичні обов’язки;

– правовідношення завжди являє собою двосторонній зв’язок;

– правовідношення є суспільним відношенням, де права та обов’язки сторін забезпечені можливостями державного примусу;

– правовідношення виступає як конкретний правовий зв’язок.

Крім загальних ознак, специфічними ознаками трудового правовідношення є те, що:

– воно виникає тільки з початком роботи за трудовим договором;

– трудове правовідношення є індивідуальним; його суб’єктами є працівник і роботодавець;

– юридичним змістом його є сукупність прав та обов’язків суб’єктів;

– робота за трудовим правовідношенням виконується працівником особисто, і він не вправі передоручити її нікому іншому;

– робота виконується за певною професією, спеціальністю, кваліфікацією, посадою;

– працівник підпорядковується внутрішньому трудовому розпорядку;

– працівник виконує міру праці;

– оплата праці провадиться на підставах, визначених законодавством, локальним регулюванням і договором сторін [28, c.123].

Наведені ознаки дозволяють виокремити трудове правовідношення з-поміж інших «внутрішніх» відносин галузі трудового права (з організації праці, із забезпечення соціально-побутових умов на виробництві), так і схожих на них «зовнішніх» відносин із застосування праці, що регулюються іншими галузями права (наприклад, цивільно-правових договорів підряду (побутового, будівельного, на проведення проектних та пошукових робіт), на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, про надання послуг тощо).

Трудове правовідношення – це двосторонній правовий зв’язок між працівником і роботодавцем, що виникає на підставі трудового договору, і зміст якого полягає у сукупності суб’єктивних прав і обов’язків з виконання працівником за винагороду роботи за певною професією, спеціальністю, кваліфікацією, посадою з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, та зі створення належних умов для її виконання й оплати праці роботодавцем.

У трудових правовідносинах умовно виділяють організаційно-трудовий, майновий (відплатний) і особистісний елементи.

Організаційно-трудовий елемент у трудовому правовідношенні проявляється у включенні фізичної особи до складу працівників організації, у підпорядкуванні його внутрішньому трудовому розпорядку як необхідної складової організації праці.

Правова сутність організації праці базується не на тому, що роботодавець використовує найману працю, а у застосуванні працівником здібностей до пращ-трудових навичок, знань, умінь. У процесі роботи працівник підкорюється не волі роботодавця, а порядку на виробництві, встановленому нормативними актами. Право організаторів і керівників процесу праці давати працівнику обов’язкові для виконання доручення і вказівки теж засноване на організації праці та розподілі функцій.

Працівник виконує роботу, що обумовлена при укладенні сторонами трудового договору, за певною професією, спеціальністю, кваліфікацією, посадою. Робота протікає в умовах певного режиму, регульованого за допомогою різних інститутів трудового права – робочого часу, часу відпочинку, дисципліни праці. Працівник виконує міру праці, він дотримується вимог організації праці та її технології [16, c. 44-45].

Майновий (відплатний) елемент полягає:

– в оплаті праці працівника за встановленими нормами, розцінками, матеріальними способами стимулювання праці;

– в обов’язку працівника ефективно використовувати засоби виробництва, надані працівникові для виконання його трудової функції;

– в обов’язку дбайливо ставитися до майна власника та відповідальності (у тому числі матеріальної) за невиконання цього обов’язку;

– у компенсації використаного в процесі праці працівником інструмента, захисних засобів, спецодягу.

Водночас майновий елемент не означає, що здатність до праці, сама праця або робоча сила можуть бути товаром. Трудовий договір не має нічого спільного із цивільно-правовими договорами купівлі-продажу або найму-продажу, за якими майно (товар) переходить у власність покупця, або договором найму, предметом якого є річ. Здатність до праці не можна відділити від людини і надати їй властивості товару, що є предметом самостійного обігу.

Особистісний елемент знаходить прояв у тому, що у процесі праці кожен працівник виявляє унікальне поєднання знань, умінь, навичок, досвіду. Кожен має певний рівень не тільки працездатності, а й дисциплінованості, правової свідомості. Особисті сні якості працівника (комунікабельність, доброзичливість, готовність співпрацювати і т. д.) можуть суттєво впливати на забезпечення морально-психологічного клімату в колективі.

При прийнятті на роботу, у процесі документально-ознайомчої процедури, виявляються й оцінюються усі якості працівника – професійні, ділові, особистісні – в їх сукупності. З особою не просто укладають трудовий договір, їй доручають роботу на основі оцінки таких якостей. Особистісний елемент трудового правовідношення виявляється у:

– виконанні працівником дорученої роботи особисто, коли він не вправі передоручити її виконання нікому іншому (ст. 30 КЗпП);

– у персональній відповідальності працівника за доручену роботу;

– у регулюванні в процесі трудової діяльності міжособистісних відносин;

– в обов’язку працівника утримуватися від дій, що заважають іншим працівникам виконувати їх обов’язки, поводитися гідно, дотримувати правил співіснування (п. 11 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку від 20.07.1984 р.) [20, c.207-212].

– у можливості звільнення окремих категорій осіб, для яких виховання є одним із основних елементів змісту трудової функції, за аморальний проступок.

Крім того, особистісний елемент у трудовому правовідношенні проявляється у праві.

1.2. Суб'єкти договірних відносин у сфері транспорту

Участь у договірних відносинах у сфері транспорту беруть різні категорії осіб, які мають необхідний для цього обсяг правосуб’єктності.

Учасників договірних відносин у сфері транспорту умовно можна поділити на дві категорії:

1) безпосередні учасники (як сторони відповідних договорів);

2) опосередковані учасники (здійснюють регулювання договірних відносин, координацію дій безпосередніх учасників договірних відносин). 

Безпосередніми учасниками договірних відносин у сфері транспорту є транспортні підприємства (індивідуальні підприємці, що здійснюють перевезення) та суб’єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, на користь та/або на замовлення яких надаються відповідні транспортні послуги.

Відповідно до ст. 6 Закону України від 10 листопада 1994 р. «Про транспорт», перевезення вантажів, надання інших транспортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів сполучення здійснюється залізницями, пароплавствами, портами (пристанями), автомобільними, авіаційними, дорожніми підприємствами та організаціями, якщо це передбачено їхніми статутами. В ч. З ст. 306 ГК України згадується, крім вищезазначених організацій, космічний, трубопровідний транспорти та інші види транспорту [6].

Транспортні організації (індивідуальні підприємці – у випадках, не заборонених законом) повинні мати відповідні ліцензії на здійснення перевезень відповідним видом транспорту, порядок отримання яких регулюється Законом України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Опосередкованими учасниками транспортно-договірних відносин є органи державної виконавчої влади, що забезпечують реалізацію державної політики у галузі транспорту. До складу системи цих органів входять:

– Міністерство транспорту України (Мінтранс) як головний (провідний) орган цієї системи;

– підпорядковані Мінтрансу: Державна адміністрація залізничного транспорту України (Укрзалізниця), Державний департамент авіаційного транспорту, Державний департамент автомобільного транспорту, Державний департамент морського і річкового транспорту, Державна спеціальна служба транспорту.

Відповідно до Положення про Міністерство транспорту України (затверджено Указом Президента від 11 травня 2000 р.) основними завданнями Мінтрансу України є:

– державне управління транспортним комплексом і дорожнім господарством України, використанням повітряного простору України, навігаційно-гідрографічним забезпеченням мореплавства та забезпечення реалізації державної політики у сфері транспорту;

– організація безпечної роботи транспортного комплексу і дорожнього господарства України;

– забезпечення взаємодії та координації роботи основних видів транспорту, дорожнього господарства, здійснення заходів щодо розвитку єдиної транспортної системи;

– створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту всіх форм власності;

– створення умов для інтеграції транспортного комплексу і дорожнього господарства України до європейської та світової транспортної системи.

Відповідно до покладених завдань Мінтранс України:

– здійснює державне управління автомобільним, авіаційним, залізничним, морським і річковим транспортом, а також координацію роботи підприємств та організацій цих видів транспорту та дорожнього господарства;

– здійснює нагляд за додержанням вищезгаданими підприємствами та організаціями всіх форм власності (за деякими винятками) вимог нормативно-правових актів щодо безпеки польотів, судноплавства, руху відповідно на авіаційному, морському і річковому, залізничному та автомобільному транспорті;

– затверджує галузеві стандарти, в межах повноважень, визначених законодавством, організовує, координує та контролює здійснення сертифікації в галузі;

– забезпечує у випадках, передбачених законодавством, ліцензування окремих видів господарської діяльності;

– організовує розроблення проектів нормативно-правових актів з питань функціонування та безпечної роботи транспортного комплексу і дорожнього господарства України, навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства, використання повітряного простору України;

– здійснює загальне керівництво проведенням державної реєстрації морських суден, цивільних повітряних суден, дипломування спеціалістів морського флоту, роботою рятувальної, лоцманської та гідрографічної служб морського і річкового транспорту;

– здійснює інші повноваження, визначені вищезгаданим Положенням, та виконує інші функції, що випливають з покладених на нього (Мінтранс) завдань [26, c.121-126].