14. Гнучкість і прогностичність системи освіти.

Цей принцип передбачає варіативність, саморегуляцію і безперервне оновлення вищої освіти, її адаптацію до вимог суспільства згідно визначених Болонськими угодами європейських стандартів. Реалізації цього принципу має сприяти перехід на модульно-кредитну систему навчання, педагогічний експеримент з упровадження якої в навчальний процес вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації розпочався в Україні з 2004-2005 н.р.

Одним з головних завдань модернізації системи вищої освіти має стати чітке прогнозування потреб суспільства на підготовку фахівців, усунення структурних невідповідностей між потребами економіки та структурою підготовки і перепідготовки фахівців.

15. Безперервність і різноманітність системи освіти.

В основу принципу покладена концепція „навчання впродовж усього життя”, яка є істотним елементом Зони європейської вищої освіти. Наразі суспільство, наука, економіка потребують мобільних, постійно оновлювальних знань, тому стратегія навчання протягом усього життя постає поряд із проблемою конкурентоспроможності. Ці функції може забезпечувати самостійне навчання і самоосвіта з метою забезпечення високої якості життя, а також післядипломна освіта. Біля 40% населення країн Європи активного віку (24-65 років) бере участь в освітніх програмах, що стимулюється наданням субсидій, грантів, компенсацією (до 50%) плати за навчання.

Післядипломна освіта у вигляді спеціалізації, стажування, клінічної ординатури, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів може забезпечуватися: академіями, інститутами (центрами) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально-курсовими комбінатами; підрозділами вищих закладів освіти; відповідними підрозділами в організаціях та на підприємствах.

У зв’язку з потребою „Навчання упродовж життя” одним з найбільш важливих завдань вищої школи є формування у випускників системи вмінь самоосвіти, які є підґрунтям неперервної освіти.

16. Поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Цей принцип полягає у оптимальному розподілі функцій в управлінні освітою між державними органами та органами самоврядування ВНЗ за умов забезпечення університетської автономії. Аналізуючи проблему демократизації вищої освіти, ми вже зупинялися на проблемах поєднання державного управління і автономізації вищих навчальних закладів.

17. Єдність і наступність системи освіти.

Система вищої освіти в Україні побудована на принципі послідовності, який забезпечується внутрішньою єдністю структури освіти та узгодженістю ступенів і етапів навчально-виховного процесу. Згідно Болонських угод мова повинна йти про використання прозорих схем та етапів підготовки фахівців, які будуть відкритими і порівнянними для різних країн. Як можлива модель пропонується двоступенева система освітньо-кваліфікаційних рівнів за схемою „бакалавр-магістр”. Перший етап в академічному плані повинен повністю забезпечити доступ до другого рівня підготовки магістра. Разом з цим освіта на рівні магістра дає право продовжити післядипломну освіту і здобути ступінь доктора наук (доктора філософії). Наступність в освітній практиці забезпечується також методично і психологічно обґрунтованою побудовою програм, підручників, дотриманням послідовності руху від простого до складного в отриманні знань та організації самостійної роботи студентів.

7. Організаційно-правова основа освітньої політики

Організаційною основою державної політики є програми розвитку освіти, що приймаються найвищим органом законодавчої влади. Державна освітня політика ґрунтується на конституційних нормах; стратегічних документах розвитку освіти (доктрини, програми, концепції тощо); міжнародних, міждержавних договорах, ратифікованих вищим законодавчим органом; законах, законодавчих актах; указах і розпорядженнях Президента України; постановах Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; наказах, розпорядженнях Міністерства освіти і науки України, міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти; наказах та розпорядженнях регіональних (місцевих) органів виконавчої влади, виданих у межах їхньої компетенції.

У 1991–1992 роки Україна прийняла цілий пакет законів, що легалізували, поряд із багатоукладністю економіки, і діяльність освітніх структур, заснованих на недержавній (приватній) формі власності. Тоді ж був прийнятий і перший Закон «Про освіту», нову редакцію якого прийняли, як було сказано вище, в 1996 р. і відповідно до якого освітня діяльність одержала найвищий пріоритет у структурі всіх інших пріоритетів країни.

Трансформація системи освіти в період з 1992 р. і до прийняття нової редакції Закону «Про освіту» викликала бурхливу законодавчу діяльність. Причому значною мірою цьому сприяв приватний освітній сектор, активне становлення якого в умовах часткового правового вакууму обумовило необхідність посилення державного контролю як над його діяльністю (віднесеної чинним законодавством до різновиду підприємницької), так і установами освіти в цілому. Результатом нового підходу з боку державних органів до приватних освітніх установ постало прийняття 16.12.1994 року доповнення до Закону України «Про підприємництво», згідно якого надання освітніх послуг було віднесено до ліцензованих видів підприємницької діяльності.

У свою чергу правове оформлення нових форм освіти знайшло відбиття в постановах Кабінету Міністрів України від 05.04.1994 р. № 228 «Про порядок створення, реорганізації й ліквідації навчально-виховних закладів» і № 316 від 17.05.1994 р. «Про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення освітніх видів діяльності».

Необхідність перетворень у системі вищої освіти в зазначений період, який ознаменувався гострою боротьбою за визнання приватного сектору освіти й одночасно його впорядкуванням, викликала прийняття Указів Президента України «Про основні напрямки реформування вищої освіти в Україні» від 12.09.1995 р. № 832/95 і «Про заходи щодо вдосконалення діяльності органів освіти» від 10.10.1995 р. № 942/95, які вивели на передній план питання забезпечення якості надаваних освітніх послуг, вирішення яких було досягнуто впровадженням системи акредитації ВНЗ, яку було закріплено постановою Кабінету Міністрів України від 12.02.1996 р. № 200 «Про ліцензування, атестацію й акредитацію навчальних закладів». Саме в цей період у Закон України «Про освіту» були внесені істотні зміни й доповнення, що відображають ситуацію, яка склалася в освітній сфері в другій половині 90-х років.

Прийняття Конституції України й великого пакета законів та інших нормативно-правових актів, які регулюють освітню діяльність мало велике значення для розвитку законодавства про освіту. Серед найважливіших законодавчих актів можна назвати нову редакцію закону «Про основи державної політики в сфері науки й науково-технічної діяльності» від 01.12.1998 р.28, який закріпив основні форми й методи державного регулювання в науковій і науково-технічній діяльності, а також Закони України «Про професійно-технічну освіту» від 10.02.1998 р.29, «Про загальну середню освіту» від 13.05.1999 р.30, «Про позашкільну освіту» від 22.06.2000 р.31, «Про дошкільну освіту» від 11.07.2001 р.32, «Про вищу освіту» від 17.01.2002 р.33

У той же час, крім законів в освітній сфері, діють й інші нормативні акти: Укази Президента, Постанови Верховної Ради й Кабінету Міністрів, накази й розпорядження міністра освіти й науки, інструкції, рекомендації, циркулярні листи і т. д.

У результаті на кінець першого десятиліття XXI століття чинне освітнє законодавство склалося у дійсно величезний масив нормативно-правових актів на всіх рівнях освітньої вертикалі.

Щоб уявити обсяг нормативно-правових актів, які регулюють відносини в освітньому просторі України, досить подивитися на пропозиції, подані науково-виробничим підприємством «Форум» (amaslova@ifl.com.ua), яке на підставі Листа міністерства юстиції (від 12.12.2008 р. № 34-26/194 «Про систематизацію законодавства») виконало й стратегічно не тільки не забезпечує перспектив розвитку

вітчизняної системи освіти, але воно найчастіше не відповідає навіть запитам поточного часу. Причому правові норми, що регулюють ті або інші окремі комплекси відносин, які пов’язані або випливають із діяльності в сфері освіти, містяться, крім профільних нормативних актів, у законах та інших підзаконних джерелах, які регулюють адміністративні, бюджетні, податкові, трудові й інші відносини.

Поділяючи оцінку ролі законодавства в розвитку системи освіти, подану в Національній доктрині розвитку освіти України, а також в інших нормативно-правових актах, вважаємо, однак, що кардинальний спосіб підвищення ролі законодавства в регулюванні відносин у сфері освіти не може зводитися до «латання дір» у єдиному правовому просторі шляхом коректування й прийняття нормативних документів відповідно до чинних законів, тому що багато з них самі потребують удосконалення.

Численні положення основних освітніх законів мають загальний характер, позбавлені дієвих способів їх юридичної охорони. При цьому, як і раніше, неврегульованими залишаються такі важливі питання освітніх відносин, як відповідальність освітніх установ внаслідок порушення прав учнів, розмитими залишаються обов’язки випускників, які здобули безкоштовну (за рахунок коштів державного бюджету) освіту, гарантії науково-педагогічним працівникам, особливо приватних ВНЗ та ін. Виявлені й неодноразово відзначалися протиріччя й певні невідповідності зазначених законів та інших нормативних актів про освіту Цивільному кодексу України, Кодексу законів про працю України.

Як приклад розглянемо закон «Про вищу освіту», який, безумовно, є пріоритетним законодавчим актом у зазначеній сфері, й прийняття якого постало значним внеском у систему правового регулювання цієї найважливішої освітньої галузі. Закон встановив правові, організаційні, фінансові й інші основи функціонування системи вищої освіти, закріпив умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства й держави у кваліфікованих фахівцях. У той же час ані сам закон, ані внесені в нього протягом майже 10 років зміни й доповнення не усунули ряд системних проблем теоретичного й практичного характеру, які впливають на розвиток як усієї системи української вищої школи, так і на її значну складову – приватні вищі навчальні заклади. Так, наприклад, дотепер не визначений правовий статус і організаційно-правова форма приватного ВНЗ, які здебільшого створені у формах, передбачених для ведення підприємницької діяльності. А закріплення для ВНЗ, заснованих на різних формах власності, різних організаційно-правових форм не буде сприяти досягненню їх правової рівності.

Проведений аналіз проекту нового закону «Про вищу освіту» дозволяє відзначити ряд позитивних змін: суттєво розширені права студентів і аспірантів (ст. 54), нормативно закріплений обсяг робочого часу науково-педагогічних працівників (ст. 49), розширений перелік підстав для відрахування студента з ВНЗ, що підвищує правову захищеність навчального закладу (ст. 45). У той же час у Проекті не викорінено практику поділу ВНЗ за формою власності. Більшість змін мають стосовно приватних ВНЗ дискримінаційний характер, доповнюючи преференції державним ВНЗ. Прийняття зазначеного Проекту

з наданням державним ВНЗ ще більшого обсягу конкурентних переваг закріпить нерівність правового статусу державних і приватних ВНЗ і в результаті може викликати самоліквідацію приватного освітнього сектору.

Крім того, запропоновані зміни сприяють «плавній» фактичній приватизації державних ВНЗ. Найбільш яскраво це проявляється в пропозиціях скасувати норму (яка досі не набула законної чинності) про необхідність обов’язкового перевищення в державних ВНЗ числа «бюджетних» студентів над «контрактними» у співвідношенні 51 до 49% (п. 4 ст. 23). Проект не змінив вимоги до конкурсного набору студентів, хоча за нашим глибоким переконанням, його доцільно використовувати тільки для абітурієнтів, які бажають навчатися за рахунок коштів державного бюджету. Обмежень же для бажаючих вчитися за власні кошти бути не повинно.

Таким чином, однією з характерних рис чинного освітнього законодавства України є наявність у ньому різноманітних протиріч, які відрізняються за видом, підставами виникнення, змістом і т. д. У свою чергу модернізація вітчизняної освітньої галузі вимагає якнайшвидшого вирішення зазначених проблем.

8. Конституційні засади освітньої політики в Україні

Основним джерелом формування законодавства про освіту є Конституція України, що закріпила в статті 53 право кожного громадянина на освіту, а в статті 54 - гарантії свободи наукової й технічної творчості й розвитку науки, сприяння науковим зв’язкам України зі світовим співтовариством. Крім цього, у статті 92 закріплено виключне право Верховної Ради України визначати основи регулювання освітньої діяльності, а в статті 116 закріплено обов’язок Кабінету Міністрів України з забезпечення єдиної державної політики в даній сфері державного управління.

Відповідно до ч. 1 ст. 53 Конституції України держава забезпечує доступність і безкоштовність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої й післядипломної освіти різних форм навчання; надання державних стипендій і пільг учням і студентам. При цьому здобуття основної загальної освіти в Україні визнається конституційним обов’язком, а забезпечення його здобуття дітьми покладається на батьків або осіб, які їх замінюють (ст. 59 Закону „Про освіту”).

Конституційні гарантії здобуття освіти в Україні повністю відповідають міжнародним стандартам і, зокрема, п. 1 ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права від 3 січня 1976 р., згідно якого освіта має бути спрямована на повний розвиток особистості, формування її гідності й повинна зміцнювати повагу до прав людини й основних свобод, сприяти взаєморозумінню, терпимості й дружбі між усіма націями та усіма расовими, етнічними і релігійними групами.

Частина 2 ст. 53 Конституції України передбачає можливість для кожного громадянина на конкурсній основі безкоштовно отримати вищу освіту в державній або комунальній освітній установі. Особам, які закінчили державні або комунальні ВНЗ, а також акредитовані приватні ВНЗ, видаються дипломи державного зразка (ст. 27 Закону „Про освіту”) і надається можливість одержання післявузівської професійної освіти з метою підвищення їх рівня наукової, науково-педагогічної кваліфікації, присудження вчених ступенів і присвоєння вчених звань (ст. 51 Закону „Про освіту”).

Право громадян України на освіту не тільки проголошено Конституцією, але й забезпечується відповідними соціально-економічними умовами її здобуття. Так, в основі гарантій здобуття громадянами освіти в державних і комунальних навчальних закладах лежить державне (бюджетне) фінансування. Крім цього, згідно п. 1 ст. 53 Закону України „Про освіту”, вихованцям, учням, студентам, слухачам, стажистам і т. д. може видаватися додаткова соціальна й матеріальна допомога за рахунок коштів місцевих бюджетів, міністерств і відомств, підприємств, установ, організацій, коштів громадян, закордонних юридичних і фізичних осіб, благодійних організацій та інших надходжень. У п. 2 цієї ж статті передбачено створення при загальноосвітніх установах фондів загального обов’язкового навчання для надання матеріальної допомоги учням, їх оздоровлення, проведення культурних заходів та інших, передбачених законодавством витрат. Ці фонди створюються за рахунок коштів місцевих бюджетів у розмірі не менш 3% від витрат на утримання шкіл. У статті закріплені й інші види соціальної й матеріальної підтримки учнів.

Матеріальну основу державних гарантій доповнює пільгова податкова політика в даній сфері державного управління. Так, згідно п. 3 ст. 61 Закону „Про освіту”, кошти установ освіти й науки, які повністю або частково фінансуються з бюджету й отримані від здійснення або на здійснення діяльності, передбаченої їх статутними документами, не вважаються прибутком і не оподатковуються. Причому також не оподатковуються кошти, матеріальні цінності й нематеріальні активи, отримані установами освіти й науки у вигляді безповоротної фінансової допомоги або добровільних пожертвувань юридичних і фізичних осіб, у т. ч. нерезидентів, за умови, що метою діяльності таких установ не є одержання прибутку й ці кошти спрямовані на здійснення освітньої, наукової, спортивної й культурної діяльності.

На жаль, положення зазначених норм не поширюються на діяльність приватних навчальних закладів і є істотною конкурентною перевагою державних освітніх установ.

Закріплення в законодавстві державних освітніх стандартів, які є „основою об’єктивної оцінки рівня освіти й кваліфікації громадян незалежно від форм здобуття освіти” (п. 1 ст. 15 Закону „Про освіту”), дозволяє забезпечити високий рівень освіти відповідно до останніх наукових досягнень і прогресивних методик викладання навчальних дисциплін.

Як можна побачити, із прийняттям Конституції України й Закону „Про освіту” державне управління в сфері науки й освіти одержало базову законодавчу основу, виникнення й становлення якої органічно пов’язано із завданням регулювання всіх освітніх компонентів єдиної системи освіти. Звідси правове регулювання освітньої діяльності як особливого виду творчості передбачає поряд з ними використання актів, які їх доповнюють, розвивають і конкретизують.

9. Міжнародно-правова база здійснення державної політики в галузі освіти України

Основні шляхи розвитку міжнародного співробітництва України в галузі освіти було сформульовано в перші роки незалежності. У стратегічному документі з питань освіти - Державній національній програмі „Освіта” (Україна ХХІ століття) поставлено завдання щодо створення та впровадження довготермінової програми співробітництва в галузі освіти, вироблення ефективних механізмів входження до освітніх і наукових програм ЮНЕСКО, інших міжнародних організацій, фондів тощо, а також створення із зарубіжними країнами спільних центрів освіти, укладення міжнародних угод щодо нострифікації документів про освіту й кваліфікацію спеціалістів та робітників.

Національною доктриною розвитку освіти визначено такі завдання: вихід вітчизняної освіти на ринок світових освітніх послуг, поглиблення міжнародного співробітництва, розширення участі навчальних закладів, учених, педагогів і вчителів, учнів і студентів у проектах міжнародних організацій та співтовариств.

Міжнародне співтовариство напрацювало низку нормативно-правових актів, де визначено міжнародні стандарти в галузі освіти. Відповідно до норм міжнародного права деякі з них, такі як резолюції і декларації, не обов’язкові для виконання, інші (договори, пакти, конвенції) мають обов’язкову юридичну силу, якщо вони ратифіковані вищим законодавчим органом держави. Це положення закріплено у статті 9 Конституції України, де зазначено, що „чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України”.

Загальна декларація прав людини 1948 року - універсальний документ щодо прав людини, зокрема й права на освіту. Стаття 26 декларації проголошує право кожної людини на освіту. Освіта повинна бути спрямована на всебічний розвиток людини, сприяти взаєморозумінню, терпимості й дружбі між усіма народами, расовими або релігійними групами, бути безоплатною, хоча б початкова й загальна, початкова освіта має бути обов’язковою, технічна і професійна - загальнодоступною, вища - однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного; батьки мають право пріоритету у виборі виду освіти для своїх дітей.

Після ратифікації Конвенції про права дитини 28 лютого 1991 року Україна взяла на себе зобов’язання створювати для дитини безпечні та сприятливі умови, забезпечивши доступ до високоякісної освіти та охорони здоров’я.

Положення Конвенції про права дитини, що стосуються права на освіту, ґрунтуються на положеннях Конвенції ЮНЕСКО (організація ООН із питань освіти, науки та культури) про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти. Держави-учасниці запроваджують безплатну й обов’язкову початкову освіту; заохочують розвиток різних форм середньої освіти, і загальної, і професійної; забезпечують доступність вищої освіти для всіх на основі здібностей кожного; забезпечують доступність інформації та матеріалів у галузі освіти й професійної підготовки для всіх дітей; уживають заходів для сприяння регулярному відвідуванню шкіл і зменшенню кількості учнів, які залишили школу.

Відповідно до Конвенції держави-учасниці погоджуються з тим, що освіта дитини має бути спрямована на розвиток особистості, талантів, розумових і фізичних здібностей дитини; виховання поваги до прав людини та основних свобод; підготовку дитини до свідомого життя у вільному суспільстві в дусі розуміння, миру, терпимості, рівноправності чоловіків і жінок та дружби між усіма народами, етнічними, національними й релігійними групами тощо. У державах, де є етнічні, релігійні або мовні меншини чи особи з корінного населення, дитині, яка належить до таких меншостей, не може бути відмовлено у праві разом з іншими членами її групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію або виконувати її обряди, а також спілкуватися рідною мовою.

Отже, Конвенція про права дитини - найповніший документ, що відображає права дитини. Вона покликана створити сприятливі умови для розвитку дітей, яким належить у майбутньому будувати гуманний світ.

Наступним міжнародним документом, який після його ратифікації Верховною Радою України 3 грудня 1999 року набув статусу закону України, стала Конвенція про визнання кваліфікацій з вищої освіти в Європейському регіоні (Лісабонська конвенція від 11 квітня 1997 року). Конвенцію розроблено й прийнято під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО. Головна ідея Конвенції - надати всім людям Європейського регіону можливість повною мірою користуватися джерелом різноманіття систем освіти, максимально полегшити доступ жителям кожної держави й учням навчальних закладів до освітніх ресурсів інших держав.

Дієвим механізмом захисту прав дитини, розвитку системи освіти України відповідно до світових та європейських стандартів стали також такі міжнародно-правові акти: Конвенція про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.); Конвенція про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти (Париж, 14 грудня 1960 р.); Рекомендації МОП/ЮНЕСКО щодо становища вчителів (Париж, 5.10.1966 р.); Рекомендації про виховання в дусі міжнародного взаєморозуміння, співпраці й миру, виховання в дусі пошани прав людини й основних свобод (Париж, 1974 р.); Рекомендація про розвиток освіти дорослих (Париж, 1976 р.); Рекомендації МОТ/ЮНЕСКО про статус викладацьких кадрів закладів вищої освіти (Париж, 11.11.1977 р.); Рекомендація № R(83)4 Ради Європи (Комітет Міністрів) „Про сприяння обізнаності про Європу в середніх школах” (18. 04. 1983 р.); Рекомендація № R(83)13 Ради Європи (Комітет Міністрів) „Про роль середньої школи в підготовці молоді до життя” (23.09.1983 р.); Резолюція № 1 „Про нові завдання вчителів та їх підготовку” (Постійна конференція європейських міністрів освіти) (Гельсінкі, 5-7.05.1987 року); Резолюція 874 (1987) „Про якість і ефективність шкільної освіти” (Парламентська асамблея Ради Європи); Рекомендація № R(88)7 „Про освіту з питань охорони здоров’я в школі та роль і підготовку вчителів” (Комітет Міністрів) (18.04.1988 р.); Конвенція про технічну та професійну освіту (Париж, 10.11.1989 р.); Рекомендація 1123 (1990) „Про практичну допомогу в питаннях освіти в Центральній і Східній Європі” (Парламентська асамблея Ради Європи); Рекомендація № R(91)8 „Про розвиток освіти з питань довкілля в шкільних системах” (Комітет Міністрів (17.06.1991 р.); Рекомендації про визнання навчальних курсів та свідоцтв про вищу освіту (1993 р.); Всесвітня програма дій у сфері освіти з прав людини та демократії (Монреаль, 1993 р.); Рекомендація 1248 (1994) „Про освіту для обдарованих дітей” (Парламентська асамблея Ради Європи); Рекомендація 1281 (1995) „Про гендерну рівність у галузі освіти” (Парламентська асамблея Ради Європи); Декларація принципів толерантності (Париж, 1995 р.); Міжнародна стандартна класифікація освіти (Париж, ЮНЕСКО, 1997 р.); Рекомендація № R(98)6 „Про сучасні мови” (Комітет Міністрів) (17.03.1998 р.); Декларація про вищу освіту для ХХІ століття (Париж, 5-9.10.1998 р.); Рекомендація № R(99)2 „Про середню освіту” (Комітет Міністрів) (19.01.1999 р.); Резолюція 1193 (1999) „Школи, які дають другий шанс, або як подолати безробіття та виключення, надаючи освіту і підготовку” (Парламентська асамблея Ради Європи); Рекомендація 1437 (2000) „Про неформальну освіту” (Парламентська асамблея Ради Європи); Рекомендація (2001) 15 „Про викладання історії у ХХІ столітті в Європі” (Комітет Міністрів) (31.10.2001 р.); Рекомендація 1501 (2001) „Обов’язки батьків і вчителів у вихованні дітей” (Парламентська асамблея Ради Європи) тощо.

Україна як співзасновниця Співдружності Незалежних Держав (СНД) бере участь у міжнародних договорах і програмах у межах цієї організації, зокрема з питань освіти й науки. Так, у травні 1992 року глави урядів деяких країн, що входили до СНД, підписали угоду про співпрацю в галузі освіти, підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів і нострифікації документів про їхню кваліфікацію. Для успішної реалізації зазначених угод проведено дві конференції міністрів освіти держав-учасниць СНД, створено Міжнародну асоціацію державних органів атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

У січні 1997 року глави урядів Азербайджану, Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Молдови, Росії та Таджикистану підписали пакет документів щодо формування єдиного (загального) освітнього простору СНД, а в листопаді 1998 року уряди Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Російської Федерації - угоду про визнання еквівалентності освітніх документів.

Концепція формування єдиного (загального) освітнього простору СНД, Угода про співпрацю для формування єдиного (загального) освітнього простору СНД і Положення про Раду у справах співпраці в галузі освіти держав - учасниць СНД стали нормативними актами, що забезпечують розроблення низки модельних законотворчих актів, які регулюють відносини в галузі освіти.

Постановою Ради Міжпарламентської асамблеї держав-учасниць СНД від 17.10.1998 року № 45 створено робочу групу для підготовки модельного Освітнього кодексу для держав-учасниць СНД, в основу якого покладено модельні закони „Про освіту”, прийняті Міжпарламентським комітетом (постанова від 11.10.97 № 4-11) і Міжпарламентською асамблеєю (постанова від 03.04.99 № 13-8). У 2006 році модельний Освітній кодекс було затверджено. Україна в цьому процесі брала активну участь.

У кодексі визначено основні норми, правила та принципи функціонування освітніх систем загального освітнього простору СНД. Це, зокрема, збереження самостійності освітніх систем; орієнтація на адекватність і якість освіти; відносини партнерства між освітою й ринком праці, а не підпорядкованість одне одному; сприяння розвитку мобільності студентів і викладачів як у межах СНД, так і в міжнародному просторі; опора на результати наукових досліджень у галузі освіти для вироблення державної політики щодо розвитку освіти.

Наведені міжнародні нормативно-правові акти - орієнтир для багатьох країн у формуванні власного освітянського законодавства. Наприклад, ратифікувавши в 1991 році Конвенцію ООН про права дитини, Україна визнала свою відповідальність перед світовим співтовариством щодо забезпечення на власній території всіх положень цього документа, підтвердила курс на підтримку загальнолюдських цінностей та розбудову соціальної, правової, демократичної держави. Норми, зафіксовані у Конвенції, знайшли відображення у вітчизняному законодавстві щодо захисту права дітей, зокрема права на освіту. Так, статтею 3 Закону України „Про освіту” визнано право громадян України на безкоштовну освіту в усіх навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального й майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров’я, місця проживання та інших обставин. Законом задекларовано, що здобуття освіти в Україні - стратегічний загальнонаціональний пріоритет, а це цілковито відповідає статті 28 Конвенції ООН про права дитини.

Задля створення рівних умов для доступу кожної дитини до високоякісної освіти відповідно до статей 23, 25, 29, 31 Конвенції в Україні прийнято закони України „Про освіту” (1991 р., 1996 р. - нова редакція), „Про дошкільну освіту” (2001 р.), „Про загальну середню освіту” (1999 р.), „Про позашкільну освіту” (2000 р.), „Про професійно-технічну освіту” (1998 р., зі змінами - 2003 р.), „Про вищу освіту” (2002 р.), „Про охорону дитинства” (2001 р.), „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” (2005 р.); „Про Загальнодержавну програму „Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на період до 2016 року” (2009 р.), розпочато реалізацію інклюзивної моделі навчання дітей з особливими освітніми потребами тощо.

Отже, методологічними та соціально-політичними інтегрованими документами, покладеними в основу розвитку освіти в Україні, вибору пріоритетів, інтеграції національної освіти у світовий та європейський освітній простір, стали конвенції, резолюції та рекомендації ООН, ЮНЕСКО, Міжпарламентської асамблеї держав-учасниць СНД.

Після приєднання України до Болонського процесу постала нагальна потреба внесення змін до чинних законів, насамперед законів України „Про освіту” та „Про вищу освіту” для адаптації їх до вимог Болонського процесу. Необхідно, по-перше, привести до європейських стандартів структуру вищої освіти, впорядкувати мережу вищих навчальних закладів, реформувати вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації відповідно до підготовки фахівців за освітньо-кваліфікаційними та освітньо-науковими рівнями. По-друге, забезпечити ефективність державного замовлення. По-третє, внести зміни та доповнення до законодавства про освіту щодо запровадження й використання в навчальному процесі положень європейської кредитно-трансферної системи. По-четверте, на законодавчому рівні закріпити реальну автономію вищих навчальних закладів, забезпечити розвиток студентського самоврядування тощо.

На шляху реалізації вимог Болонського процесу необхідні розроблення та прийняття закону про освіту дорослих упродовж життя (або про післядипломну освіту), освіту осіб з особливими освітніми потребами, внесення змін та доповнень до чинних кодексів та законів, зокрема до Земельного кодексу України щодо законодавчого закріплення власності на земельні ділянки, на яких розташовані заклади освіти тощо.

Отже, після здобуття незалежності для України відкрилися можливості розвитку міжнародної співпраці, покликаної забезпечити інтеграцію вітчизняної освіти в міжнародний освітній простір. Утвердження й забезпечення права людини на освіту, забезпечення доступності, рівності умов кожної людини для цілковитої реалізації її здібностей і всебічного розвитку стало одним із найважливіших обов'язків держави.

Міжнародні правові акти як частина національного законодавства, а також резолюції, конвенції, які мають статус рекомендаційних документів, значною мірою впливають на формування державної політики в галузі освіти. Визначальні методологічні положення міжнародних правових документів уже покладено в основу українського законодавства, яке проголошує освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного й культурного розвитку суспільства.

Саме під впливом міжнародних нормативно-правових актів стратегічною метою державної політики в галузі освіти України визначено забезпечення доступності здобуття якісної освіти протягом життя; виховання покоління людей демократичного світогляду, які цінують і обстоюють громадянські права й свободи, із повагою ставляться до традицій, культури, віросповідання та мови спілкування народів світу тощо.

10. Проблема систематизації законодавства про освіту

Безсистемність широкого спектру законів і окремих норм із питань освіти в різних нормативно-правових актах створює певні труднощі в їх застосуванні, не сприяє формуванню логічно побудованого й завершеного освітнього законодавства. Існує небезпідставне побоювання, що, продовжуючи розбудовувати прийняту «хаотичну» модель його формування, ми неминуче створимо громіздкий набір правових норм без певної логіки, а в ряді випадків і без необхідної узгодженості.

У зв’язку із цим в останні роки в Україні розгорнулася дискусія щодо систематизації законодавства про освіту. Проблеми, викликані несистематизованим характером цієї галузі законодавства, давно вже стали очевидні для багатьох.

Причому робота з підготовки Кодексу Російської Федерації про освіту ведеться з 2003 року. Кодекс про освіту Республіки Білорусь прийнято в першому читанні 05.11.2009 р.45. У Молдавії Кодекс про освіту був прийнятий парламентом республіки 19 грудня 2008 р., але не набув чинності, оскільки не був промульгований головою держави, і зараз готується до прийняття його інша редакція.

Вважається, що основним заходом, здатним якісно поліпшити стан законодавства в сфері освіти, може стати підготовка й прийняття Кодексу України про освіту. Ідея про підготовку такого нормативно-правового акту сьогодні підтримується рядом вчених-правознавців й заслуговує на найпильнішу увагу.

Причому обговорювану проблему не можна вважати зовсім новою. Ще в 1922 році, наприклад, був прийнятий Кодекс народної освіти України.

Необхідність проведення кодифікації законодавства про освіту обумовлена практично тими ж причинами, які привели до формування господарського й екологічного права, забезпечили прийняття Митного кодексу, Земельного кодексу, Повітряного кодексу, Лісового кодексу, Водного кодексу й інших актів.

Якщо звернутися до тлумачення термінів «кодифікація», «кодекс», також можна однозначно переконатися в доцільності й своєчасності роботи з вдосконалення освітнього законодавства: обсяг матеріалу, який потребує кодифікації, і рівень розв’язуваних проблем вимагають розробки акту, який за обсягом і масштабом може бути тільки кодексом.

На закінчення необхідно відзначити, що проведена в Україні реформа системи освіти, курс на входження нашої країни в єдиний європейський простір вищої освіти, а також істотні зміни, внесені в різні галузі законодавства, визначають активний розвиток освітніх правовідносин.

Тому численні організаційно-правові проблеми, які нагромадилися за останнє десятиліття, у сфері освіти, настійно вимагають якнайшвидшого вирішення. Очевидно, що зміни у формі й змісті освітнього законодавства на підставі єдиного кодифікованого акту суттєво просунуть досліджувану галузь уперед, що, у свою чергу, постане внеском у розвиток багатьох галузей права – адміністративного, цивільного, трудового та ін.