1.1.3. Механізм реформування системи освіти в Україні.

Реформам у освітянській галузі на сучасному етапі розвитку українського суспільства заважає недосконалість механізму реформування системи освіти. Останні кризові роки додали цій проблемі ще більшої гостроти.

Так, зокрема у 2000/2001 навчальному році в українських школах бракує понад 5000 педагогів. В освітній галузі виплату заробітної платні працівникам затягують у часі від 3 до 7 місяців. Навчальні заклади заборгували астрономічні суми за енергоносії та комунальні послуги. Майже повністю припинилося оновлення навчального обладнання та книжкового фонду бібліотек. Давно не ремонтують приміщень і будинків. Кожна друга школа не має жодного комп’ютера, решта переважно використовує давно застарілі моделі. Нині в Україні друкують лише близько 30% від реальної потреби школярів у підручниках.

У системі професійно-технічної освіти навчаються понад півмільйона учнів. Колись цю систему на 50% фінансували базові підприємства та галузеві міністерства. І тут криза внесла свої “корективи”: не стало безкоштовного обладнання, сировини, баз для виробничої практики, наставницьких кадрів. У системі вищої освіти поширилося хабарництво, обмежується діяльність ВНЗ недержавної форми власності. Зокрема ВНЗ недержавної форми власності працюють як комерційні підприємства і сплачують податки згідно із своїм комерційним статусом. Студенти і громадськість не можуть зрозуміти, чому акредитований ВНЗ недержавної форми власності розглядається органами державної влади як комерційна організація, а ВНЗ державної форми власності, що приймає до 50% студентів за контрактами на платній основі, комерційною організацією не вважається.

Все ці кризові явища, що продовжують характеризувати стан справ в освітянській галузі, свідчать про необхідність розробки та впровадження чітких механізмів реалізації стратегії розвитку освіти. Тому проблеми розробки стратегій поліпшення системи освіти в Україні з урахуванням суспільних змін, вимог світового ринку та інтеграції у світову спільноту набувають все гострішого значення. Нагальною стає потреба залучення до вироблення такої стратегії громадськості, керівників великих підприємств, бізнесменів.

1.1.4. Вчителі та інші освітяни – суб’єкти реформування системи освіти в Україні.

Сьогодні вчителі та інші освітяни є переважно об’єктами реформування системи освіти в Україні. Підтвердженням цього є ініціювання реформ в освіті “згори”, відсутність консенсусу між педагогічною громадськістю і органами управління у питаннях реформування освіти, вироблення освітньої політики.

Звичайно, потрібно відмітити ряд педагогічних ініціатив і пошуків у створенні нових моделей навчальних закладів, здійснення ряду цікавих інноваційних освітніх проектів, підтриманих донорськими організаціями, зокрема вивчення педагогічного досвіду Соросівських учителів тощо, проведення ряду всеукраїнських акцій, конкурсів, створення громадських об’єднань і товариств педагогів, але в цілому педагогічні працівники залишаються скоріше об’єктами реформ, аніж їх активними учасниками чи агентами. Зокрема опитування вчителів засвідчило, що більше 60% педагогів не вважають себе активними учасниками реформування школи.

Органам управління освітою доведеться переконатися, що реформи в освіті приречені на невдачу, якщо вони не враховують думку громадськості, передусім педагогічної, не супроводжуються відповідним неперервним удосконаленням чи підвищенням кваліфікації вчителів.