1.,34.Історіографія походження словян.Письмові джерела фіксують слов'ян – виразно, з прив'язкою до певної території – лише починаючи з середини І тис. н. є., коли наші предки виступають на історичній арені Європи як сформована суспільнополітична сила. Візантійські автори VI ст. Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта, Маврикій Стратег знають слов'ян під іменем венедів, антів та склавінів і характеризують їх як численний народ, що бере активну участь в історичних подіях Південної та Південно-Східної Європи. Йордан у своїй праці «Гетика», написаній у середині VI ст. і присвяченій північно-германським племенам готів, розповідає про племена Центральної й Східної Європи, що з ними готам доводилося стикатися на шляху свого переходу з Нижнього Повисли в Північне Причорномор'я, й відзначає венедів, антів і склавінів. Венедів знали і більш ранні автори – Пліній Старший (23–79 рр.), Тацит (55–120 рр.), Птолемей (100–178 рр.) Вони також розміщали слов'ян – венедів у Сарматії, на схід від Вісли. За Плінієм Старшим, венеди проживали між сарматами та германськими племенами скіррів і гіррів, Тацит же вагався, «чи віднести певкінів, венедів і феннів до германців чи сарматів…». Птолемей у своїй «Географії» згадує галіндів, судинів, стазанів та аланів. На думку багатьох істориків-славістів, ставани – це перекручена самоназва слов'ян.

До свідчень про територію розселення слов'ян – венедів слід додати ще одне раннє джерело – так звану Певтінгелову карту, відому в історіографії ще як Пентінгерові таблиці й датовану Л. Нідерле кінцем III – початком IV ст. Місця проживання венедів-сарматів позначені на ній у Дакії та межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю. У 80ті роки молдавські та українські археологи виявили там археологічні пам'ятки III–V ст. типу Етулії, за характером житлового будівництва, поховального обряду і кераміки близькі до синхронних слов'янських пам'яток Верхнього і Середнього Подністров'я. З огляду на це Певтінгерова карта набуває особливої ваги, адже в ній міститься підтверджена археологічно перша звістка про заселення слов'ян амивенедами в III–IV ст. областей між Нижнім Дністром і Дунаєм.

У Йордановій «Гетиці» говориться про єдність походження венедів, антів і склавінїв: «…починаючи від місця народження Вістули, на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем'я венетів. Хоч їхні найменування тепер змінюються відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавінами й антами… Ці венети, як ми вже розповідали на початку нашого викладу – а саме при переліку племен – походять від одного кореня й сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавінів». Такі відомості потребують пояснення. В літературі наводяться різні погляди на етнос венедів. В історичних джерелах натрапляємо на згадки про венетів (венедів), які в різний час проживали в Галлії, Італії, Прибалтиці. На думку більшості вчених, вони не мали до слов'ян ніякого відношення й могли бути кельтами, іллірійцями, балтами. Деякі польські й радянські дослідники вважають, що серед прибалтійських венедів були і слов'яни, однак це важко підтвердити лінгвістичними та археологічними даними. Натомість повідомлення Йордана дозволяють пов'язати зі слов'янами чи прасловянами венедів, котрі займали регіони на схід від Середньої та Верхньої Вісли, тобто там, де, за Птолемеем, локалізується і плем'я ставанів (слов'ян). Ряд науковців вважають, що назву «венеди» германці перенесли зі своїх західних сусідів на східних–слов'ян. Ще в пізньому середньовіччі германці та фінни називали слов'ян венедами.

2, 35. Проблема словянської прабатьківщини.Питання про походження та місцезнаходження слов'янської прабатьківщини, формування етнічно-культурної спільноти й напрями поширення процесу розселення давніх слов'ян і сьогодні не втратили своєї актуальності. Певні варіанти відповідей на них можна відшукати в різноманітних концепціях та гіпотезах, які перебувають у сучасному науковому обігу."Дунайська гіпотеза", як найдавніша, посідає серед них провідне місце. Вперше її висунув у середині XI ст. літописець Києво-Печерської лаври Нестор. У "Повісті временних літ" він починає слов'янську історію саме з Подунав'я: "По мнозех же временах сели суть слов'яни по Дунаєві". За Нестором, саме ця велика європейська ріка стала для слов'янства не тільки кордоном, а й центром - місцем, де розпочався процес формування та поширення слов'янства.У XVIII ст. певного поширення набула "теорія азійського походження" слов'ян, її автори - окремі вчені (німці за походженням) спробували обґрунтувати "неарійське" походження слов'ян. Вони намагалися довести, що слов'янські племена з'явились у Європі лише в середині І тис. н. е., під час "Великого переселення народів", разом з гунами, аварами, булгарами та іншими тюркськими народами. Однак уже в першій половині XIX ст., після виходу праць видатного словацького історика-славіста П. Й. Шафарика (1795-1861), ця концепція була спростована. Спираючись на широке коло історичних джерел, порівняльно-історичний аналіз географічних і топографічних даних, він переконливо довів, що слов'яни є автохтонами Європи, одним із корінних ("домашніх") народів. П.Шафарик навів докази того, що окремі слов'янські мови з'явилися не раніше середини 1 тис. н. е. Він також обґрунтував висновок про те, що слов'яни разом зі своїми сусідами (галлами, німцями, литовцями та ін.) є творцями європейської культури.У XX ст. виникла "привісельська концепція" знаходження прабатьківщини слов'ян, прихильники якої спирались на відомості про венедів (венетів) античних авторів І-II ст. н. е. Так, венеди, згідно з їхніми повідомленнями, жили вздовж Балтійського узбережжя між Штеттінською і Данцизькою затоками, там, де впадає Вісла, та вздовж її річища аж до верхів'їв Карпатських (Венедських) гір. Ці та інші свідчення, що наводяться в різних джерелах, сягають часів, коли слов'яни були втягнуті в глобальні міграційні процеси, а місце їхнього розташування в басейні Вісли може бути підтвердженням того, що саме там була їхня ймовірна прабатьківщина, або ж один із районів розселення конкретних слов'янських племен.Наведені концепції щодо розташування прабатьківщини слов'ян та формування в найдавніші часи слов'янської спільності базуються здебільшого на певному зіставленні відомостей з різних галузей знань: історії, археології, етнографії, лінгвістики, антропології тощо. Й хоча застосування такого методу не привело до розв'язання всіх проблем давньої історії слов'янства, він дав змогу створити певну систематизацію характерних ознак пращурів слов'ян (венедів, антів, склавинів), які першими згадуються в писемних джерелах. Саме на підставі реконструкції найдавніших повідомлень, порівняння даних археології і антропології з даними лінгвістики тривають спроби відтворити ймовірну територію правітчизни й наступного розселення слов'янських племен, сформувати достовірні уявлення про їхні етнокультурні та етнополітичні об'єднання на різних етапах розвитку європейської цивілізації.

3. 36.Утворення Болгарської держави і народності.Слов'яни і Візантійська імперія в VI-VII ст. Нове державне утворення виникло на Балканському півострові на території між Дунаєм і Балканськими горами в 80-і рр. VII ст. На початкових етапах формування болгарської державності в цьому процесі взяли участь два народи - протоболгари (народ тюркської групи) і слов'яни. На південно-заході Балкан ще в середині II ст. до н.е. виникла провінція Македонія. Придунайські землі утворили римську провінцію Мезія, на території на південь від Балканських гір - провінцію Фракія. Незважаючи на те що в перших століттях нашої ери на Балканах утвердилася переважно римська провінційна культура, на Чорноморському узбережжі зберігалося грецьке населення зі своїми традиціями.

З'явившись в VI ст. н. е. на Балканах слов'яни увійшли, таким чином, в сферу впливу більш високої культури, що, безсумнівно, справила величезний вплив на їх розвиток. Вони поміняли місця свого звичного проживання, захоплені так званим «Великим переселенням народів». У V - початку VI ст. слов'янські поселення виявляються біля кордонів, а потім і на землях Візантійської імперії. Знайомство з Візантією слов'яни почали з набігів на її територію, позбавивши імперію спокою. Особливо докучали слов'яни Візантії в період правління імператора Юстиніана I (527-565). Найбільші візантійські історики VI-VII ст. характеризували непрошених гостей вельми безсторонньо. Негативні відгуки про слов'ян, безперечно, перебільшені, але немає підстав взагалі їм не довіряти, бо оцінки різних авторів, свідків тих далеких подій, нерідко збігаються. Між тим середина VI ст. принесла важливі зміни. Від набігів слов'яни стали переходити до розселення на землях Візантійської імперії. До кінця VI ст. Балканський півострів був заповнений слов'янськими поселеннями. Колонізації піддалася і територія між Балканськими горами і Дунаєм. Саме тут в 80-і рр.. VII ст. стало формуватися болгарську державу. Слов'яни принесли на заселені землі свою культуру, яка стала верхнім пластом вже існували там культур.Слов'яни і протоболгари. Балканський півострів, особливо його північно-східна частина, був дуже щільно колонізована слов'янами, коли на цій же території з'явилися нові прибульці - тюркське плем'я протоболгар. Один з протоболгарскіх спілок влаштувався в 70-х рр. VII ст. в межиріччі Дунаю, Дністра і Прута, в районі, іменованому в джерелах терміном «Онгл». Войовничим протоболгарамі вдалося підкорити жили по Дунаю слов'янські племена. А на початку 80-х рр. ними було підкорене і слов'янське об'єднання «Сім пологів». Бажання скоріше облаштуватися на нових землях об'єднало переможців і переможених. Слов'ян і протоболгар згуртовувала і небезпека, постійно виходила з Візантії.Вимушені волею доль жити на одній невеликій території, два народи були вкрай несхожі. Різні етноси мали свою специфічну культуру, звички і уподобання. Тому процес консолідації єдиної слов'яно-болгарської народності розтягнувся на століття. Соціально-політична організація, релігія, господарсько-культурний тип - все було на перших порах різним. Протоболгари були спаяні стійкими родовими зв'язками, деспотичний хан очолював явно воєнізований суспільство. Слов'яни ж відрізнялися більшою демократичністю. Обидва етносу, будучи язичниками, поклонялися різним богам, кожен своїм. Вони говорили на різних мовах, використовуючи як мови спілкування та писемності грецький. І нарешті, слов'яни займалися переважно землеробством, а протоболгари - скотарством. Відмінності були подолані приблизно до середини X ст., Коли дві народності, різні господарські системи утворили єдиний економічний організм, а тюркським етнонімом «болгари» стала називатися єдина слов'янська народність.Початок державного будівництва. Складний етнічний процес відбувався в рамках державного утворення, що виникло на колишніх візантійських землях, що отримав назву «Болгарія». Початкові кроки болгарської державності відносяться до 681 р., коли Візантія, безуспішно відображала натиск об'єднаних загонів слов'ян і протобол-гар, змушена була укласти з ними мир, та ще на умовах виплати хану Аспарух щорічної данини.Держава очолював хан, який був верховним правителем і головнокомандувачем. Обширний ряд протоболгарскіх ханів відкриває засновник болгарської держави хан Аспарух (681-700), хоча що склалася в ранньосередньовічної Болгарії історіографічна традиція зводила початок болгарської державності до легендарних часів вождя гунів Атілли (сер. V ст.). Внутрішня і зовнішня політика болгарських ханів. Зайняв після Аспаруха болгарський престол хан Тервел (700-721) зумів подружитися з Візантією і в 705 р. посприяв відновленню на престолі скинутого візантійського імператора Юстиніана II, з'явившись під стіни Константинополя з великим військом. В нагороду за підтримку Тервел отримав титул кесаря і область Загір'я, на південь від Балканських гір. Короткочасна сварка Болгарії та Візантії через цю області в 708 р. не затьмарила подальших мирних відносин. У 716 р. Тервел підписав вигідний для Болгарії мирний договір, згідно з яким Візантія підтверджувала своє зобов'язання виплачувати данину Болгарії. Тервел виступав союзником Візантії в боротьбі з арабами. Цей хан був яскравою особистістю, не цурався він і християнських ідеалів, незважаючи на те, що сам очолював язичницьку Болгарію. Зберігся його перстень з написом «Богородиця, допоможи Тервела, кесарю». На час правління цього хана відносять спорудження вражаючого кам'яного барельєфа, висіченого на скелі поблизу містечка Мадара, недалеко від Плиски. Збережені навколо «Мадарський вершника» написи, правда, фрагментарні і насилу читаються, розповідають про успіхи політики Тервел.У 803-814 рр. на болгарському престолі був хан Крум, не менш блискучий, ніж Тервел. Про нього розповідають багато джерел, з яких дізнаємося про вражаючою внутрішньої і зовнішньої політики цього болгарського правителя. Так, Крум з'явився першим законодавцем Болгарії. Його закони збереглися в переказі візантійського енциклопедичного словника - «Суди» (X ст.). Згідно з даними цього пам'ятника, закони були видані ханом після того, як він допитав аварських полонених, які в числі причин, які спричинили загибель свого потужного держави, назвали кле-ветнічество, хабарництво, пияцтво і зростання соціальної нерівності. Щоб зупинити розвиток цих вад у Болгарії, Крум і видав закони, що регулюють судочинство, що посилюють покарання за крадіжку. Крім того, він наказав вирубати в Болгарії виноградники.Хану Крум вдалося провести адміністративну реформу. Було ліквідовано поділ країни на племінні одиниці - Славіна, замість яких вводилися комітати з представниками центральної влади на чолі.

4, 37.Хорватія в 7 – 13 ст. Хорвати між Франкською та Візантійськими імперіями.

Особливо докладно розповідається про захоплення та руйнації слов'янами (іноді автор ототожнює їх з аварами) м. Салону, біженці з якого заснували по сусідству сучасний Спліт (Салону раніше була адміністративним центром провінції). Аналогічна доля спіткала і м. Епідавр, колишні жителі якого заснували Рауса, нинішній Дубровник. Поселення хорватів на далматинській території представлено в творі як наступна (після аварів і слов'ян) хвиля колонізації, причому в оповідання вводиться явно легендарна історія про їх прибуття з Центральної Європи. В історіографії міцно утвердилася думка, що нова хвиля переселення слов'ян мала місце в правління імператора Іраклія (перша половина VII ст.).

Наступний етап хорватської історії пов'язаний з розвитком франкської експансії в кінці VIII - початку IX ст. У 812 р. Карл Великий уклав з візантійським імператором договір, згідно якого придбав право на хорватські землі. Франкське правління протрималося до кінця 870-х рр., коли один за іншим сталися два державних перевороти (в результаті першого - 878 р. - був зведений на престол візантійський ставленик, в результаті другого в 879 р. він був повалений). Після цього Хорватія набула статусу незалежного князівства, причому її правителі стали володіти правом на стягнення данини з далматинських міст, які все ще значилися у складі візантійських володінь.

В період повстання відбулася одна знаменна подія: помер князь Далматинської Хорватії Борна, який виступав на боці франків проти Людевіта. На прохання народу і за згодою імператора Карла наступником князя був призначений його племінник Ладислав. Це поклало початок правлінню спадкової династії, що отримала умовну назву династії Трпіміровічей від імені одного із спадкоємців вірного франкського васала.

Друга половина IX і перше десятиліття X ст. були часом розквіту держави Трпіміровічей. Цьому, мабуть, сприяла зовнішньополітична ситуація - суперництво східних і західних сусідів за володіння хорватськими землями. Зі сходу на хорватів робили замах Візантія і посилилося Болгарське царство, які боролися за гегемонію на Балканському півострові, на заході активізувалася політика Римської курії: з ім'ям папи Миколи I пов'язано підставу єпископії в м. Нін (Далмація). Особливу активність проявляє курія в період понтифікату Іоана VIII (872-882, загострення суперництва між Римом і Аквілея) та Івана X (914-928). Про події початку X ст. можна лише судити за матеріалами пізнішої хроніки. Вона містить інформацію, яка послужила основою для далекосяжних висновків (особливо текст постанов так званого «Першого сплітського собору» 925 р.). В основних рисах події в хроніці представляються наступним чином. У правління князя Томіслава (умовні дати правління - 910-930 рр.) відбувся церковний собор в Спліті, що датується 925 р., який заснував (або відновив) архієпископію в Далмації з кафедрою в Спліті, підпорядковану безпосередньо Риму, і засудив «доктрину Мефодія» (богослужіння слов'янською мовою), що розповсюдилася в Центральній Європі і на Балканах з другої половини IX ст. У 928 р. був скликаний Другий Сплітський собор, що підтвердив постанови Першого і ліквідував Нінську єпископію, глава якої, «єпископ хорватів», претендував на роль митрополита Далмації і Хорватії.

Значення описаних подій оцінюється в історіографії неоднозначно. Серед слов'янських учених, у тому числі російських, існує думка, згідно з яким рішення соборів завдали шкоди культурному розвитку південнослов'янських народів і посіяли ворожнечу серед них. Проте ніхто не заперечує, що в міжнародно-правовому аспекті підстава архієпископії представляла собою важливий акт, який сприяв підвищенню престижу хорватської держави.

Політичний підйом і навіть процвітання Хорватії в цей час підтверджується свідоцтвом Костянтина Багрянородного, з якого випливає, що в середині X ст. країна була густо населена, а її архонт мав велике військо і флот, що використовувалися, втім, виключно в мирних цілях (торгівля).

Проте вже за часів Костянтина настав несприятливий перелом: візантійський імператор пише про міжусобиці, що наступили в країні внаслідок державного перевороту, здійсненого певним чиновником, який мав титул «бан», і призвів до скорочення чисельності війська і флоту. Костянтин повідомляє надзвичайно цінні відомості про адміністративно-територіальну структуру хорватської держави: поділ на жупанії та області, якими керував бан. Система поділу на жупанії збереглася згодом, а бан з часом перетворився на главу військової та судово-адміністративної влади - перша особа після короля.

Друга половина X - перша половина XI ст. вельми слабо висвітлені в джерелах. Проте достовірно відомо, що в 1000 р. хорватський флот зазнав поразки від венеціанського і далматинські міста тимчасово перейшли під владу Республіки св. Марка.

Наступний етап хорватської історії - друга половина XI ст. (період правління Петра Крешимир IV (бл. 1058-1074) і Димитрія Звоніміра (1075-1089) - наповнений важливими подіями. Вступу на престол Крешимира передував остаточний розрив між Римом і Константинополем («велика схизма» 1054 р.) - загострення політичної ситуації погіршувалося внаслідок розколу, що настав в самій західній церкві і пов'язаного з боротьбою за реформу в дусі клюнійських ідеалів, а також суперництвом між папою і німецьким імператором. В цих умовах хорватський правитель віддав перевагу орієнтуванню на папу-реформатора. У 1060 р., через рік після Лютеранського собору 1059 р., був скликаний черговий собор в Спліті, знову засудив слов'янське богослужіння і затвердив целібат.

До кінця перебування на престолі Крешимира пост бана займає Звонімір. Він був першим хорватським правителем, який отримав з Риму королівську корону. Більш того, при ньому мало місце розширення меж за рахунок Славонії, попередня історія якої (після повстання Людевіта) майже невідома.

Правління Звоніміра закінчилося (при нез'ясованих обставинах) в 1089 р., після чого почалися походи угорських королів, що незабаром призвели до встановлення в Хорватії влади найдавнішої угорської династії Арпадів.

Вирішальною подією стало укладення унії 1102 р., що на сторіччя закріпила включення хорватських земель до складу «Корони св. Стефана». Текст договору короля Коломана (Кальман) з представниками хорватських «племен» (знатних родів) не зберігся в оригіналі, проте зіставлення наявного варіанту (XIII ст.) з пізнішими документами дозволяє прийти до висновку, що Хорватія зберегла статус королівства, що володіє повною автономією. Подібні договори були незабаром укладені з далматинськими містами (перший - так званий «Трогірський диплом» в 1107 р.; грамоти, видані слідом за Трогіром іншим містам, носили аналогічний характер і в історіографії отримали назву «свобод по трогірскому типу»).

Структура хорватського суспільства в VII - початку XII ст. Судячи з творів візантійських авторів, що містять відомості про суспільний уклад слов'ян в VI-VII ст., основною фігурою слов'янського суспільства залишалася вільна людина, права якої були обмежені колективом одноплемінників. Навряд чи можна сумніватися, що влада королів, що згадується в «Стратегіконі» Маврикія (кінець VI ст.), носила приблизно такий же характер, як і у давньогерманських королів в епоху Тацита, які були виборними і задовольнялися отриманням від одноплемінників «добровільних дарів», а від чужинців - данини.

У VIII-IX ст. вже взяла гору тенденція до перетворення цих варварських королів в спадкових правителів. У хорватських землях склалася особлива ситуація. Хоча і тут мали місце прояви патрімоніальних тенденцій, їх розвитку перешкоджали деякі особливі фактори: це домагання візантійських і франкських правителів на верховну владу і збереження в далматінських містах римських правових норм, що відповідали місцевим економіко-географічним умовам. Римські юридичні норми гарантували «громадянам» досить широкі і міцні майнові права, а певній частині населення - «нобілів» - і привілеї станового характеру (участь у політичній, судово-адміністративної та військової діяльності). Високий рівень розвитку товарно-грошових відносин створював об'єктивні передумови для інтенсивного розвитку майнової диференціації, оформлюваної юридичними актами.