Матеріали для самостійного вивчення

1. Лінгвістичний термін граматика походить від грец. словосполучення – письмове мистецтво, що свідчить про практичний характер цієї дисципліни в античному грецькому світі; основним її завданням було навчити правильно писати й правильно розуміти написане.

Термін «граматика» має двояке значення: 1) наука про граматичну будову мови; 2) сама граматична будова мови.

Граматика як наука досліджує, описує творення слів, їхні граматичні значення й форми та існуючі в мові засоби поєднання їх у речення для вираження думки. Залежно від об'єктів, які вона вивчає, граматика як наука поділяється на дві частини: морфологію і синтаксис.

Морфологія – це розділ граматики, що вивчає внутрішню граматичну будову слова і граматичні класи слів.

До складу наукових понять граматики входять передусім такі узагальнені граматичні поняття: граматичні форми, граматичні значення, граматичні категорії. До складу смислової структури слова, поряд з його лексичним значенням, входять ще відповідні граматичні значення.

Граматичне значення – це таке абстраговане поняття, яке оформляє лексичне значення й виражає різні його відношення за допомогою граматичної форми.

Граматичні значення, на відміну від лексичних, не співвідносяться безпосередньо з предметами, явищами й ознаками об'єктивної дійсності; вони відображають різні типи відношень між словами з лексичним значенням. Тобто лексичне значення пов'язане насамперед з номінацією, з називанням відчуттів, уявлень, понять, що, у свою чергу, відображають предмети й ознаки об'єктивного світу; граматичне значення характеризується вираженням відношень між словами – носіями лексичних (номінативних) значень для оформлення повідомлень про процеси і явища, що відбуваються в об'єктивній дійсності. Отже, усі так звані службові слова, що використовуються для вираження взаємозв'язку між повнозначними (номінативними) словами, є носіями граматичних значень. Повнозначні (номінативні) слова, крім лексичного значення (чи значень), мають також граматичне, оскільки в процесі мовної діяльності вони так чи інакше пов'язані з іншими повнозначними словами. Тобто граматичне значення відповідно оформляє лексичне значення слова.

Граматичне значення тісно пов'язане з лексичним; лексичне значення є субстратом, підосновою існування відповідного граматичного значення. Граматичне значення посередньо, через лексичне, співвідноситься з об'єктивною дійсністю.

Відмінність між граматичним і лексичним значенням виявляється також у плані їх вираження: граматичне значення виражається за допомогою відповідних граматичних засобів, що входять до складу слова (афікси); лексичне ж значення передається цілим словом (напр. стіл, дуб, підручник – ч.р, одн., наз. відмінок).

Граматична форма. Слово форма походить від латинського слова вигляд.

Граматичні форми слова – це засоби вираження граматичних значень, показник граматичних значень. Найчастіше виражає одне граматичне значення або кілька якась одна морфема, напр.: закінчення –и в іменника. Це може бути й родовий відмінок однини (дороги), і називний множини (батьки, дороги), а закінчення –і виражає і родовий однини (землі), й давальний та місцевий однини, називний та знахідний множини (землі), тобто є омонімічним для кількох відмінків. Проте не можна ототожнювати граматичну форму з морфемою – вона визначається з усього слова взагалі. Граматичне значення й граматична форма нероздільні: не може бути граматичного значення, яке б не виражалося граматичною формою, і, навпаки, немає таких граматичних форм, що не були б носіями певного граматичного значення. Граматичне значення визначає граматичну форму, і навпаки. Між граматичною формою й граматичним значенням як її змістом існує діалектичний узаємозв'язок, у якому граматичне значення відіграє вирішальну роль. Зміна граматичного значення одночасно зумовлює зміну його граматичної форми.

Один і той же формальний показник може бути носієм кількох граматичних значень одночасно. Проте це не значить, що декілька граматичних значень передаються однією і тією ж граматичною формою. Поняття граматичної форми слід розуміти ширше. Це не тільки певний формальний показник, а і його відношення до інших показників, що виступають у цьому ж слові при його зміні. Наприклад, формальний показник -у в слові пиш-у вказує одночасно на такі дієслівні значення: 1-у особу, однину, теперішній час, активний стан, дійсний спосіб. Кожне із цих значень виражається за допомогою одного й того ж формального показника, бо він по-різному протиставляється іншим формальним показникам дієслова.

І, навпаки, одне й те ж граматичне значення може виражатися кількома різними граматичними формами. Наприклад, відмінкові значення іменників у сучасній українській літературній мові виражаються системою форм з різними типами закінчень: голов-а, дуб, тінь, серц-е, міст-о – називний однини; голов-и, дуб-а, тін-і, серц-я, міст-а – родовий однини і т. д.

Граматичними формами можуть бути афікси – суфікси й префікси: розоряти – розорити, дати – давати,ступати – ступнути, казати – сказати, нагородити – нагороджувати, співати – заспівати. Показником граматичного значення може виступати наголос (голови – голови, пізнаю – пізнаю, вибігати – вибігати).

Засобом вираження граматичного значення іноді виступають службові слова, найчастіше прийменники, частки. Зрідка використовуються суплетивні форми (форми одного й того ж слова, які утворюються від різних коренів чи основ: брати – взяти, я – ми, поганий – гірший, гарний – кращий). Допоміжне значення мають такі засоби граматичних значень, як порядок слів у речення (Сміх викликає гнів), чергування звуків (перемога – перемозі, заготовити – заготовляти). Інколи граматичне значення встановлюється в контексті (Голова зборів сказала).

Граматичні форми поділяються на два типи: морфологічні і синтаксичні. Морфологічні форми – це видозміни одного і того ж повнозначного слова, що характеризують його здатність поєднуватися з іншими повнозначними словами або виражають певні абстраговані від лексичного змісту слів поняття (часу, ступеня інтенсивності вияву ознаки тощо). Сукупність усіх морфологічних форм слова становить його парадигму. Синтаксичні форми — це способи вираження типів поєднуваності слів.

До морфологічних форм належить не лише система закінчень, але й система відповідних основ. Наприклад, у парадигмі іменників типу селянин систему форм цього слова творять не тільки відповідні закінчення селянин-а, селянин-ові, а й зміна основи слова: селян-и (пор. також рік і в роц-і, біг-ти – біж-и-ш і т. д.).

Морфологічну форму треба відрізняти від оформлення слова. Усі слова мають якесь оформлення, але не всі слова мають граматичну форму. Наприклад, службові частини мови оформлені, але не мають граматичної форми. Невідмінювані іменники також відповідно оформлені, хоч і не мають морфологічних показників, які виражають граматичні значення властивих іменникові роду, числа й відмінка. Ці значення морфологічні, бо їх існування зумовлене наявністю в іменника парадигм роду, числа й відмінка, але виражаються вони за допомогою синтаксичної форми: поєднанням іменника з відповідними формами прикметника, прикметникового займенника і частково дієслова (форм минулого й давноминулого часу та умовного способу).

Граматична категорія. Одним з найважливіших і при цьому найскладніших центральних понять граматики (морфології і синтаксису) є граматична категорія. Термін «граматична категорія» у нашу граматичну науку ввів О.О. Потебня. Граматична категорія – це найбільш узагальнене поняття, яке об’єднує однорідні граматичні значення, виражені різними мовними засобами. Так, однини і множина становлять категорію числа, недоконаний і доконаний вид – категорію виду, дійсний, умовний і наказовий способи – категорію способу. Граматичні категорії за своїм способом не однакові. Категорія числа охоплює багато частин мови, так само й роду, а категорії часу, способу властиві тільки дієсловам. Поняття граматичної категорії є родовим стосовно кожного ряду підпорядкованих їй взаємозалежних граматичних значень. Наприклад, граматична категорія відмінка – це таке родове загальне граматичне поняття, якому підпорядкована вся система відмінків як видових понять, виражених за допомогою системи відповідних граматичних форм.

До складу морфологічних категорій сучасної української літературної мови належать такі: роду, числа, відмінка, ступенів порівняння, перехідності/неперехідності, особи, часу, способу, виду, стану.

Морфологічні категорії характерні для змінних частин мови: іменника, прикметника, займенника, числівника, дієслова.

Частини мови – лексико-граматичні класи слів, кожен із яких характеризується морфол., синтакс., лекс.-сем. особливостями. Принципи віднесення слів до різних частин мови досі не усталені, тому в різних граматичних розробках визначається неоднакова кількість частин мови. Загальноприйнята класифікація, в основу якої покладено морфологічний принцип, що доповнюється синтаксичним і лексико-семантичним. Кожна частина мови має певний граматичний стрижень, який об’єднує усі належні до неї слова. Для іменників – це предметність, для прикметників – ознака, що супроводжує предметність, для дієслів – процесуальність та ін. Головною морфологічною ознакою, покладеної в основу лексико-граматичної класифікації слів, є здатність або нездатність їх до формотворення (словозміни). За цією ознакою виділяють змінювані і незмінювані слова.

За співвіднесеністю з поняттям слова поділяються на повнозначні (співвідносні з поняттям) і неповнозначні (не співвідносні з поняттям).

До змінюваних повнозначних слів належать ім.., прикм., числ., займ., дієслово, до незмінюваних – прислівник.

Неповнозначні слова не мають парадигми словозміни, граматично поєднуються з іншими словами в реченні, не співвідносяться з поняттями. Це клас службових слів, серед яких виділяють прийменники, сполучники, частки. Поза частинами мови перебуває вигук, який виступає як еквівалент слів і речень.

Значення перехідних явищ у СУМ полягає в тому, що вони роблять мову гнучкішою, багатшою, адже за допомогою таких переходів утворюються граматичні омоніми (омоформи), які сприяють збагаченню лексичного запасу мови. Найпоширенішими є перехід прикметників у іменники (субстантивація), дієприкметників у прикметники (ад’єктивація), різних форм іменників у прислівники (адвербіалізація). Повнозначні слова (частини мови) переходять у частки мови (службові слова): у прийменник – прислівники та іменники (препозиціоналізація), у сполучники (кон’юнкціоналізація). Перехід може бути повним і неповним.

Партикуляція – це перехід прислівників, сполучників, займенників та дієслів у частку (наприклад, Як чудово сказано!).

Перехід інших частин мови у вигуки називається інтер'єктивацією (наприклад, подумаєш!, прошу!, прощавайте!).

2. Іменник – змінювана повнозначна частина мови, яка має значення предметності, що виражається в граматичних категоріях роду, числа і відмінка. У реченні іменники найчастіше вживаються у ролі підмета, додатка, НО, іменної частини складеного присудка, обставини.

Однією з найістотніших ознак, якою іменник відрізняється від інших частин мови, є категорія роду – самостійна, синтаксично незалежна категорія.

Належність того або іншого іменника до певного роду визначається лексичним значенням, морфологічними ознаками (х-ром основи та відмінковими закінченнями в різних типах відмін), синтаксичними зв’язками з іншими словами в реченні (узгодж. прикм, дієприкм, займ. тощо). Категорія роду в ім. – назвах істот та ім.. – назвах предметів вир-ся по-різному.

В іменників назвах істот категорія роду має семантичний характер (батько-мати, дід – баба). В іменників, що означають неживі предмети, категорія роду асемантична. Пор. компоненти лекс-сем. груп, які диференціюються за родами: назви меблів – стілець (ч.р.), полиця (ж.р), ліжко (с.р.). Іменниковий рід виз-ся за закінченням наз.в.одн.: ч.р.:

– нульова флексія (будинок, обрій, ячмінь, свинець);

–о (соловейко, батько, Дмитро);

–е (вовчище, комарище, кабанище);

–а, –я (староста, воєвода).

Ж.р.:

–а, –я (калина, вода, земля);

– нульова флексія (велич, капость, мідь, мазь).

С.р.:

–о (вікон, дно, добро);

–е (горе, море, поле);

–а (дівча, лоша, ведмежа);

–я (картання, орля).

Двоїста граматична природа узгоджувальних можливостей виявляється в іменників спільного роду, які означають осіб чоловічої та жіночої статі. Здебільшого це клас назв, які дають експресивну характеристику означуваної особи (вереда, забіяка, блудяга, волоцюга). Іменники подвійного (спільного) роду характеризує яскрава експресивність, їх уживають здебільшого в розмовному мовленні, зокрема у фамільярному просторіччі: Ти така зануда і Ти такий зануда. До них наближаються іменники жіночого роду, які вживають щодо чоловіків, та іменники середнього роду, які вживають щодо осіб чоловічої та жіночої статі. Ці іменники узгоджуються в реченні тільки граматично, тобто іменники жіночого роду узгоджуються тільки в жіночому роді (Він така свиня), а іменники середнього роду – тільки в середньому роді (Оленко! Ти моє кошенятко!; Андрійку! Ти моє сонечко!).

Форми чоловічого й жіночого роду є паралельними в позначенні осіб жіночої статі за їх професією, посадою, званням та ін. Колись різні професії, посади, звання могли мати тільки чоловіки, тому й назви їх передавали в мові іменники чоловічого роду (академік, асистент, чумак, суддя). Це позначилося й на нових назвах (президент, Голова Верховної Ради України). Форма чоловічого роду тут не характеризує за статтю, тому її застосовують і щодо жінок (академік Степова В.І.). Від багатьох таких форм є паралельні форми жіночого роду (лікарка, аспірантка), які широко використовують у розмовному, художньому мовленні, в окремих жанрових різновидах публіцистичного стилю, але в офіційно-діловому стилі назви посад, професій, звань та ін. уживають здебільшого в чоловічому роді (лікар Весельська Т.К., аспірант Лесечківська Н.Ю.). Багато іменників чоловічого роду – назв за професією, званням, посадою тощо – не мають паралельних форм жіночого роду: адвокат, менеджер, муляр, міністр, нотаріус, прокурор, тренер, хірург. Немає відповідників жіночого роду в усіх складених назв посад, звань та ін.: головний бухгалтер, молодший державний інспектор, старший викладач, провідний технолог, стажист-дослідник. Загалом іменники жіночого роду на позначення посад, професій, звань виникли переважно в розмовному мовленні і йому властиві. Під упливом російської мови виникли іменники із суфіксами -ш(а), -их(а), які є стилістично зниженими назвами жінок. Крім того, за вживання цих іменників виникає двозначність, оскільки вони можуть також називати дружину того, хто має позначувану професію (генеральша –жінка-генерал чи дружина генерала?).

На позначення груп осіб чоловічої та жіночої статі, що мають спільну професію, вид заняття тощо, уживають іменник чоловічого роду: Шановні студенти! А не: Шановні студентки і студенти! Останню форму використовують з певною стилістичною метою (для розрізнення статі). Однак це не стосується офіційних і напівофіційних звертань на кшталт «Панове! Пані і панове! Шановні добродії! Шановні добродійки і добродії!», у яких є цілком рівноцінними обидва варіанти; і тільки в розмовному мовленні перевагу інколи надають другим варіантам. Є іменники жіночого роду, які не мають відповідників чоловічого роду, оскільки позначають традиційно жіночі професії та види занять: домогосподарка, покоївка, праля. Іноді лексичні значення спільнокореневих слів – назв осіб чоловічої та жіночої статі – не збігаються: друкар – друкарка, машиніст – машиністка.

Якщо іменник чоловічого роду вживають на позначення жінки, але ім'я особи при цьому не називають, то узгоджене означення й присудок мають форму чоловічого роду: Аспірант написав цікаву працю. Сполучення на кшталт доцент Стенишина вимагають, щоб присудок мав форму жіночого роду. Означення ж у такому разі має форму чоловічого роду: Мій шеф Наталя Степанишина прийшла вчасно.

У деяких іменників простежуємо вагання (хитання) у вживанні форм роду: зал – зала, клавіш – клавіша, мандаринчик – мандаринка, абрикос – абрикоса, африкат – африката, вольєр – вольєра, кахель – кахля, лангуст – лангуста, мотузок – мотузка, перифраз – перифраза, спазм – спазма, чинар – чинара.

Форма роду може:

– пов’язуватися з різним значенням слів (кар’єр – кар’єра, друкар – друкарка);

– бути нейтральною в змістовому та стилістичному плані (жираф – жирафа);

– мати стилістичне значення (туфля і туфель – останнє заст.; метод і метода – останнє заст. або наук.; жилет і жилетка – останнє розм.).

Однокореневі іменники в різних мовах можуть не збігатися в роді (болем – болью, ступенем – степенью, рукописом – рукописью). Сплутування роду таких іменників в українській мові спричинене насамперед упливом російської мови.

Рід невідмінюваних абревіатур визначають за родом стрижневого слова (іменника в Н.в.): ЗОК (Західне оперативне командування). БЮТ (Блок Юлії Тимошенко), ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури), ОБСЄ (Організація з безпеки і співробітництва в Європі), ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН).

Рід невідмінюваних іменників іншомовного походження визначають так. Ці іменники – назви істот – мають чоловічий рід, назви неістот – середній рід. Коли невідмінювані іменники позначають тільки жінок (фрейлейн, міс, місіс, мадам, фрау, фрекен), то вони, зрозуміло, належать до жіночого роду. Якщо вжито іменник – назву тварини – і в тексті вказано на самицю, то цей іменник поєднують як іменник жіночого роду (Кенгуру годувала своє дитя).

Винятки:

– іменники цеце, івасі, авеню, кольрабі, салямі, бере (груша), бері-бері (хвороба), страдиварі, альма-матер, фейхоа належать до жіночого роду;

– слова сироко, памперо, майстро, грего та ін. назви вітру, сулугуні (сир), шимі (танець), кабукі (театр), кавасакі (бот), бефстроганов, євро є іменниками чоловічого роду;

– іменниками чоловічого й середнього роду є слова екю, ескудо, па-де-де, па-де-труа, сиртакі, мачете, статус-кво, бренді;

– слова есперанто, афгані (грошова одиниця) є іменниками жіночого й середнього роду;

– невідмінювані багатозначні слова набувають форми того чи іншого роду залежно від значення: альпака – ч. і ж. (тварина) і с. р. (шерсть); каберне – ч. р. (сорт винограду) і с. р. (вино); контральто, сопрано – с. р. (голос) і ж. р. (співачка).

За родовою назвою визначають рід невідмінюваних іменників – географічних та умовних назв: зелене Тбілісі (місто), ця «Нью-Йорк тайме» (газета).

Категорія числа іменників

1. Іменники мають два числа: однину й множину.

Іменники в однині можна співвіднести із займенниками він, вона, воно або поєднати із цей, ця, це: цей світ, ця громада, це листя, це коріння.

Іменники в множині можна співвіднести із займенником вони або поєднати із ці: ці дерева, ці корені, ці ножиці, ці Карпати. Однина й множина іменників звичайно різняться між собою закінченнями: будинок – будинки, вікно – вікна, дорога – дороги.

Проте в іменниках середнього роду на –я (змагання, сузір'я) закінчення в обох числах збігаються. Число цих іменників визначаємо, орієнтуючись на слова, що стоять при них: змагання триває – змагання тривають, далеке сузір’я – далекі сузір’я.

Частина іменників вживається, як правило, лише в однині.

Вони означають:

а) назви речовин: залізо, віск, кров, молоко, чорнило;

б) збірні назви: студентство, молодь, дітвора, рідня, морква, бурячиння, листя, проміння, каміння, волосся;

в) назви дій, якостей, почуттів: молотьба, хода, бджільництво, байдужість, поспішність, гнів, дружба;

г) власні назви: Ольга, Степан, Іванченко, Луцьк, Куренівка.

Деякі з цих іменників можуть вживатися і в множині, щоправда, набуваючи при цьому трохи іншого значення: мінеральні води, добірні вина, леговані сталі, болі, радості, глибини, світи.

Незначна частина іменників має тільки множину. Вони переважно означають:

а) назви предметів, парних за своєю будовою: ножиці, сани, ворота, штани, челюсті, груди;

б) деякі збірні назви: люди, діти, кури, гуси, дрова, дріжджі, меблі, коноплі;

в) назви дій, станів, почуттів (переважно із суфіксом -ощ-): лінощі, веселощі, мудрощі, заздрощі, пахощі, жнива;

г) назви родин рослин і тварин: злакові, зонтичні, хребетні, яструбині;

ґ) деякі власні географічні назви: Черкаси, Суми, Карпати, Альпи, Осокорки, Маневичі.

Множинні іменники реального значення однини або множини набувають за допомогою числівників: одні двері – двоє дверей, одні ножиці – троє ножиць.

Стилістичні особливості форм числа іменників. Здебільшого іменники мають форми однини та множини. Проте не всі іменники. Велика кількість іменників, що мають тільки форму однини, належать до книжних стилів офіційно-ділового й наукового, а також характеризують окремі галузі виробничо-професійної діяльності: націоналізм, індустріалізація, фонетика, семасіологія, секретаріат. У деяких із цих іменників з’явилася множина й виникло певне стилістичне спрямування: довжини (геодез.), глибини (мор.). Особливо широко використовують множину для позначення сортів, марок, різних матеріалів, речовин, великої кількості речовини або великого простору, який вона заповнює та ін.: міцні тютюни, витримані вина, нові пластмаси, озимі пшениці. У розмовному мовленні в таких випадках здебільшого застосовують описові звороти: високоякісні сталі – сталі найвищих сортів.

Іменники у формі однини можуть уживати замість множинних іменників, коли вони називають однакові чи подібні предмети, що належать або властиві декільком особам і кожній зокрема (це є характерним для звернень до багатьох людей, наприклад у військових і спортивних командах): Кроком руш! Праве плече вперед! До ноги! Нахиліть голову!

Форма однини властива збірним іменникам: наше студентство, зелене листя, міцне коріння. Форма однини іменників у значенні множини використовується в синекдохах: Нинішній студент зацікавлений у тому, щоб добре вчитися. В офіційно-діловому стилі синекдоха має інші функції – вона позначає предмети як суцільну множинність: Навесні бити зайця заборонено. Субстантивовані прикметники й дієприкметники в середньому роді, які позначають сукупність предметів, набувають значення узагальненої збірності (вони поширені в розмовному мовленні): Крадене не йде на користь (Павло Назаренко).

Стилістичного значення набуває й уживання власних імен у множині (так позначають людей, схожих на якусь історичну особу чи на літературного героя): Погляньте на них! Всі справжні Ейнштейни! Це партія маленьких гітлерів. При цьому написання власних імен у множині з великої літери засвідчує позитивне ставлення автора до цих людей, а з маленької літери – негативне: Але наші лапікури аж зі шкіри пнуться, так намагаються вислужитися перед своїми господарями, гублячи при цьому рештки журналістської етики.

Лише у формі множини вживають іменники зі збірним значенням: збори, канікули. Ці іменники характеризують науковий, офіційно-діловий і публіцистичний стилі й належать найчастіше до науково-термінологічної (субтропіки), суспільно-політичної (дебати, кулуари, вибори), технічної (вершки, виварки, вигребки), ділової (ресурси, кошти, цінні папери) лексики, яка значною мірою стала загальновживаною. Помилкою є віднесення під упливом російської мови до розряду іменників, які вживаються тільки в множині, інших слів: похорони (є й похорон), торги (є й торг).

Форми числа іменників пов’язані також із їх значенням, з виникненням омонімів і синонімів, що можуть мати експресивні відтінки: полотно – полотна художника (картини), атмосфера – три атмосфери (техн.), небо – небеса (розм., поетичне) тощо.

Відмінювання іменників

В українській мові є сім відмінків, кожний з яких відповідає на певне питання:

називний — хто? щ о? {весна, явір);

родовий — кого? чого? (весни, явора);

давальний — кому? чому? (весні, явору);

знахідний — кого? щ о? (весну, явір);

орудний — ким? чим? (весною, явором);

місцевий — на кому? на чому? (на весні, на яворі);

кличний — хто? що? (весно, яворе).

Називний і кличний відмінки називаються прямими, усі інші — непрямими.

Деякі іменники не змінюються, а саме:

а) іншомовні слова, які закінчуються на голосний (крім -а після приголосного та -я): амплуа, кашне, протеже, ательє, парі, таксі, бюро, депо, метро, кіно, рагу, кенгуру, меню, інтерв'ю, Нікарагуа, Туапсе, Сочі, Монако, Баку, але слово пальто змінюється: пальта, пальті, пальтом і т.д.; в усному мовленні нерідко змінюються також давно запозичені слова кіно, метро, бюро;

б) жіночі прізвища на приголосний та -о: про Ганну Чубач, з Ліною Костенко; але чоловічі прізвища на приголосний та -о відмінюються: про Петра Чубача, з Юрієм Костенком;

в) більшість буквених абревіатур: на ЧАЕС, послуги ДКО, в СПУ, договір із ВАТ, від райвно; але: у загсі, на ЛАЗі, до ВАКу.

У складних назвах, що пишуться через дефіс, відмінюються, де можна, обидві частини: музей-квартира – музею-квартири, фабрика-кухня – на фабриці-кухні, Переяслав-Хмельницький – з Переяслава-Хмельницького, Пуща-Водиця – у Пущі-Водиці, Конча-Заспа – під Кончею-Заспою, Новосілка-на-Дністрі – у Новосілці-на-Дністрі, Ростов-на-Дону – до Ростова-на-Дону, під Ростовом-на-Дону; але: Кос-Анатольський – Кос-Анатольського, Баден-Баден – у Баден-Бадені.

За тим, як вони змінюються, іменники поділяються на чотири відміни. Проте до жодної відміни не належать іменники, які вживаються тільки в множині (двері, Чернівці), які змінюються, як прикметники (вартовий, учительська), і які не змінюються (шосе, кенгуру).

До першої відміни належать іменники жіночого й чоловічого родів, які в називному відмінку однини мають за кінчений -а (-я): хмара, буря, мрія, сирота, лелека, Микола, сюди також належать іменники жіночого роду із збільшувальним значенням на –ищ(е): бабище, бородище.

До другої відміни належать:

а) іменники чоловічого роду, які в називному відмінку однини не мають закінчення -а (-я): вітер, дощ, день,герой, батько;

б) іменники середнього роду, які при відмінюванні не приймають жодних суфіксів: село – села, жито – жита, поле – поля, сонце – сонця, подвір’я – подвір’я, горнятко – горнятка.

в) іменники подвійного (чоловічого і середнього) роду з суфіксом –ищ-е (дідище, вовчище, котище, вітрище, гарбузище, дубище).

До третьої відміни належать іменники жіночого роду, які в називному відмінку однини не мають закінчення -а (-я): радість, сутінь, ніч, подорож, мати.

До четвертої відміни належать іменники середнього роду, які при відмінюванні приймають суфікси -ат- (-ят-), -ен-: теля – теляти, лоша – лошати, коліща – коліщати; іменників, що приймають суфікс -ен-, залишилося всього три: ім'я – імені, плем'я – племені, сім'я – сімені (лише в однині); іменники тім’я і вим’я набули ознак другої відміни.

Логічний хід міркувань під час визначення відміни іменника можна зобразити так:

Поділ іменників І і II відмін на групи

Іменники І та ІІ відмін залежно від того, які голосні під час відмінювання з’являються в них безпосередньо після основи, та від позначення їх на письмі, поділяються на три групи: тверду, мішану і м’яку (іменники ІІІ та IV відмін на групи не поділяються).

І, ІІ відміни, тверда група
Іменники з основою на твердий нешиплячий	береза, дорога, хата, сирота; Дніпро, шлях
І, ІІ відміни, м’яка група
Іменники з основою на будь-який м’який чи пом'якшений	земля, зоря, армія; поле, море, знання
І, ІІ відміни, мішана група
Іменники з основою на твердий шиплячий	пожежа, пуща, тиша; плющ, плече, прізвище
Іменники жіночого роду (І відміна), подвійного роду (ІІ відміна) на –ищ-е	відьмище, гадючище; дубище, вовчище

Розподіл на групи відмінювання іменників з основою на –р

Тверда група
Іменники з основою на –р, -ер, -ір, -ор, -ур, -юр	жир, майстер, сувенір
Іменники з постійно наголошеними –ар, -яр, -ир	семінар (семінару, семінаром), футляр (футляра, футляру)
За зразком твердої групи відмінюються іменники	звір, комар, снігур (мн. звірі, комарі, снігурі), хабар, варвар, долар, панцир, пластир (хоч за характером наголошування вони мали б належати до м’якої групи).
М’яка група
Іменники з основою на –ир, -ар, якщо ці суфікси завжди ненаголошені або при відмінюванні наголос переходить на закінчення	лікар (лікаря, лікарю), кобзар (кобзаря, кобзарю)
Деякі іменники на -р	Ігор, Лазар, токар, козир, лицар, якір, кучер (волосся), єгер
Мішана група
Іменники, що позначають назви людей за родом діяльності, з основою на –яр і наголосом на закінченні при відмінюванні	школяр, скляр, вугляр, повістяр

Система відмінкових закінчень іменників з основою на –р

Група Р.в. одн. О.в.одн. Н.в. мн.

Тверда -а -ом -и

М’яка -я -ем -і

Мішана -а -ем -і

Іменник маляр залежно від наголосу може належати до мішаної (маляр — маляра/) або до твердої (маляр –ма/ляра) групи.

Паралельні відмінкові форми

У давальному відмінку іменників чоловічого роду II відміни вживають паралельні закінчення -ові, -еві (-єві) та -у, -ю. Для назв істот закінчення -ові, -еві (-єві) є найуживанішими. В окремих випадках форми на -ові, -еві є єдино можливими. Це стосується всіх тих випадків, коли іменники в Р.в. мають закінчення -у(-ю), оскільки омонімія форм Р. і Д.в. спричиняє двозначність: подяка деканату. Якщо в тексті поряд стоять кілька іменників чоловічого роду у формі Д.в. однини, то треба вживати варіативні форми: ректорові університету, професорові Вакарчуку Іванові Олександровичу вручено Державну премію.

Кличний відмінок утворюється найчастіше від іменників чоловічого й жіночого роду – назв осіб. Це стилістично нейтральні форми, властиві всім стилям, серед яких найменше – науковому.

Кличний відмінок іменників – назв істот, але не осіб (тобто назв тварин, птахів, риб тощо) - характерний переважно для розмовного мовлення.

Кличний відмінок іменників – назв неістот – уживають переважно в публіцистичному стилі, а також у творах художньої літератури (зокрема в поезії, у фольклорі), які набувають патетичного звучання, мають публіцистичні елементи. Тут кличний відмінок уживають для того, щоб загострити увагу на об’єкті звертання, виокремити його, виявити й викликати до нього певне ставлення: Україно! Ти для мене диво (Василь Симоненко).

Неправильне утворення форм кличного відмінка: Віталію Петровичу (а не Віталіє Петровиче), Лесю (а не Лесе).

Примітка.

У кличному відмінку однини іменники І відміни мають закінчення -о, -є, -е, -ю:

а) закінчення -о мають іменники твердої групи: Оксано, Галино, Анно, Миколо; Петрівно, Михайлівно, Василівно, Сергіївно, Ігорівно (жіночі імена по батькові); сестро, дружино, книжко, перемого;

б) закінчення -е мають іменники м’якої та мішаної груп: Катре, Мотре, Ілле, воле, земле, пісне, душе, круче, тише;

в) закінчення -є мають іменники м’якої групи після голосного та апострофа: Маріє, Надіє, Соломіє, Дар’є, Наталіє; мріє, надіє;

г) закінчення -ю мають деякі пестливі іменники м’якої групи: Галю, Надю, Тан., Настю, Ірусю, Лесю, Наталю, доню, матусю, бабусю.

У кличному відмінку множини іменники І відміни мають форму, однакову з називним: сестри, мрії, душі, надії, пісні.

У кличному відмінку однини іменники II відміни мають закінчення -у, -ю, -е:

а) закінчення -у мають:

іменники твердої групи із суфіксами -ик, -ок, -к: батьку, синку, братику, полковнику, пожежнику, котику; Ростику, Петрику; також безсуфіксні іменники діду, сину, тату;

іншомовні імена з основою на г, к, х: Джеку, Жаку, Людвігу, Фрідріху;

деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): товаришу, слухачу, читачу; Петровичу, Михайловичу, Олександровичу, Ігоровичу, Григорійовичу (чоловічі імена по батькові);

б) закінчення -ю мають іменники м’якої групи: Андрію, Василю, Сергію, Віталію, Юрію, Ігорю (і Ігоре), Олексію, Геннадію; лікарю, краю, вчителю, місяцю, герою, дідусю;

в) закінчення -е мають:

безсуфіксні іменники твердої групи: Іване, Володимире, Петре, Богдане, Тарасе, Вікторе, Михайле, Олеже (і Олегу), Ростиславе; пане, голубе, друже, брате, козаче, орле, соколе;

іменники м’якої групи із суфіксом -ець: хлопче, молодче, женче (від жнець), кравче (від кравець), шевче (від швець) (але: бійцю, знавцю, продавцю, борцю, добровольцю);

деякі іменники мішаної групи, зокрема власні назви з основою на ж, ч, ш, дж і загальні назви з основою на р, ж: Довбуше, Кайдаше; стороже, школяре, тесляре, маляре, гусляре;

г) прізвища прикметникового походження на -ів (-їв), -ов, -ев (-єв), -ин, -ін (-їн), як Глібов, Тютчев, Щоголів, Романишин, у звертанні мають форму називного і форму кличного відмінка: Глібов і Глібове, Романишин і Романишине; географічні назви, до складу яких входять зазначені суфікси, мають у кличному відмінку закінчення -е: Києве, Львове, Харкове, Лебедине.

У звертаннях, що складаються з двох власних назв – імені та по батькові, обидва слова мають закінчення кличного відмінка: Олексію Петровичу, Іване Володимировичу, Василю Михайловичу, Богдане Вікторовичу, Святославе Ігоровичу, Миколо Петровичу, Юрію Ярославовичу, Олегу Євгеновичу.

У звертаннях, що складаються із загальної назви та імені, обидва слова мають закінчення кличного відмінка: брате Петре, пане Юрію, пані Ольго, колего Ярославе.

У звертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища, закінчення кличного відмінка має тільки загальна назва, а прізвище завжди вживаються у формі називного відмінка: друже Максименко, колего Іваничук, пане Петришим. добродійко Ясницька, пане Хвильовий.

У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, закінчення кличного відмінка мають обидва слова, хоч друге слово може мати й форму називного відмінка: добродію бригадире (бригадир), пане лейтенанте (лейтенант), пане професоре (професор), пане директоре (директор).

У кличному відмінку множини іменники II відміни мають форму, однакову з називним: брати, товариші, учителі, краї. Деякі іменники можуть мати паралельне закінчення -ове: брати (і братове), свати (і сватове), пани (і панове).

У кличному відмінку однини іменники III відміни мають закінчення -є: Любове, радосте, ноче;

У кличному відмінку множини іменники III відміни мають форму, однакову з формою називного: радості, ночі.

У кличному відмінку однини і множини іменники IV відміни мають форму, однакову з формою називного: теля, вовченя, ім’я; телята, вовченята, імена, племена.

У кличному відмінку іменники, що мають тільки форму множини, мають закінчення, як у називному відмінку: гуси, діти, кури, люди, радощі.

Закінчення іменників чоловічого роду у Род.в. одн.

-а (-я) мають іменники, які означають:

1. Назви істот, осіб: аудитора, бухгалтера, лікаря, менеджера, підприємця.

2. Назви конкретних обчислювальних предметів: формуляра, бланка.

3. Назви мір довжини, об’єму, часових понять, ваги: сантиметра, метра, гектара, тижня, місяця, кілометра, кілограма (але року, віку).

4. Іменники-терміни: підмета, присудка, квадрата, іменника.

5. Власні назви населених пунктів: Львова, Тернополя, Києва, Миколаєва.

6. Назви місяців, днів тижня: червня, січня, понеділка

Закінчення -у (-ю) мають іменники, які означають:

1. Назви збірних понять: соняшнику, цукрового буряку, колективу.

2. Назви установ організацій, закладів: університету, гастроному, театру.

3. Назви будівель та їх частин: коридору, вокзалу, палацу (але: млина, гаража (з наголосом на закінченні -а, -я)

4. Назви явищ природи: снігу, дощу, урагану.

5. Назви абстрактних понять, процесів: бігу, мітингу, бізнесу.

5. Запозичені терміни: імпульсу, синтезу тощо.

Деякі іменники вжив. з паралельними закінченнями –а та –у залежно від наголосу: гурта/, гу/рту, моста/, мо/сту, стола/, сто/лу, двора/, дво/ру, полка/, по/лку.

Закінчення іменників у родовому відмінку множини

І відміна

Родовий відмінок іменників І відміни у род. відм. – флексія нульова: земель, праць, ідей, надій.

Характерне чергування е, о з і: особа – осіб, сирота – сиріт, слободі – слобід, ягода – ягід.

Зазначена закономірність порушується діянням аналогії. З одного боку, чергування часто охоплює ті випадки, коли о основи пізнішого походження (голова – голів, борода – борід, сторона – сторін), з другого боку, в цих формах часто відсутнє чергування, хоч в основі іменника виступає навіть етимологічний о: вода – вод, тополя – тополь, шкода – шкод, комора – комор, турбота – турбот, затока – заток.

Окремі іменники можуть мати подвійні форми: лоз – ліз, сльоз і сліз, нор і нір, коз і кіз, стодол і стоділ, панчох і панчіх.

У формі родового множини основи іменників І відміни можуть зазнавати ще й інших змін. Якщо в кінці основи збігаються два приголосних звуки, то між ними з’являються голосні о, е: балка – балок, дівка – дівок, жінка – жінок, клепка – клепок, земля – земель.

Вставний о характерний для іменників з твердим кінцевим – переважно задньоязиковим – приголосним (іскор, крихот); вставний е виступає в іменниках з м’яким кінцевим приголосним (бодня – бодень, гребля – гребель, вівця – овець, копальня – копалень) і в іменниках з твердим сонорним (зрідка губним) приголосним основи: весна – весен, борозна – борозен, домна – домен, бондарівна – бондарівен, царівна – царівен, попівна – попівен, мітла – мітел, тюрма – тюрем, війна – воєн, судьба – судеб.

Щоправда, багато іменників, передусім іншомовного походження, не мають вставних звуків: банд, битв, бірж, бронз, букв, вахт, веранд, нужд, фарб, пільг.

Іменник сосна має паралельні форми: сосон – сосен.

Ряд іменників може мати паралельні форми форми із вставним голосним і без нього: крихот – крихіт і крихт, іскор – іскр, верстов (прост.) і верств, жертов (заст.) і жертв.

Дошка – дощок.

Окремі іменники І відміни мають закінчення –ей, що з’явилося під впливом іменників ІІІ відміни: статей, свиней, сімей, мишей, вошей.

Для деяких іменників І відміни, переважно чоловічого роду, в родовому відмінку множини характерне закінчення –ів: теслів, сусідів, суддів, старостів.

У деяких іменників жіночого роду, що колись мали тільки чисту основу, форми на –ів виступають як паралельні до форм з нульовоюфлексією: баб – бабів, губ – губів, легень – легенів.

ІІ відміна

Зауваги до називного відмінка множини.

Іменники з суфіксами –анин, -ин утрачають –ин у множині: міщанин – міщани, селянин – селяни, громадянин – громадяни, болгарин – болгари; хазяїн – хазяї, хазяїни.

У родовому відмінку множини іменники ІІ відміни мають закінчення –ів (-їв), нульову флексію та –ей.

Флексію –ів мають майже всі іменники чоловічого роду твердої , м’якої і мішаної групи: столів, дворів, інженерів.

Це закінчення виступає також у ряді іменників середнього роду м’якої групи: морів, прислів’їв, міжгір’їв, почуттів, відкриттів.

Нульова флексія властива переважній більшості іменників середнього роду всіх трьох груп: сіл, вікон, озер, місць, знань, змагань, прізвищ, облич.

Нульову флексію мають також іменники чоловічого роду, які в множині втрачають -ин: селян, громадян, болгар, татар, киян, харків’ян, хоч винятки серед них можливі.

Іменник чоловік у сполученні з числівниками та іменниками із збірним значенням може мати різні закінчення, що пов'язуються зі зміною в семантиці: тридцять чоловік – у значенні «людей» і тридцять чоловіків – у значенні «людей чоловічої статі».

У формах з нульовою флексією кінцевий звук основи [о] чергується з і: слово – слів, коло – кіл, чоло – чіл; також у повноголосних формах: болото – боліт, долото – доліт, хоч останні можуть виступати з [о].

Звук [е] в іменниках, що мають нульову флексію, як правило, не чергується з [і]: лезо – лез, перо – пер, озеро – озер, помело – помел, стремено – стремен; у повноголосних: дерево – дерев, джерело – джерел; однак тут бувають винятки: плече – пліч (при паралельних формах плеч і плечей), село – сіл, колесо – коліс, решето – решіт.

Іменники середнього роду з подовженими приголосними в кінці основи в формах родового відмінка множини з нульовою флексією втрачають подовження: знання – знань, завдання – завдань, засідання – засідань, запрошення – запрошень, оголошення – оголошень, обличчя – облич.

У кінці чистих основ при збігові двох приголосних між ними вставляються голосні звуки [о], [е]: зло – зол, вікно – вікон, волокно – волокон; полотно – полотен, відро – відер, весло – весел, ребро – ребер, яйце – яєць.

Іменник серце у родовому відмінку множини має форму сердець.

Закінчення -ей, властиве кільком іменникам II відміни чоловічого і середнього роду — коней, гостей, грошей, очей, плечей (також плеч і пліч), ушей (і вух), — появилося за аналогією до відповідних форм іменників III відміни.

ІІІ відміна

Власива флексія –ей: тіней, вістей, доповідей, областей, печей, ночей.

ІV відміна

Мають нульову флексію: курчат, телят, імен.