10. Визначення особливого статусу вигуків серед інших частин мови. Визначення розряду вигуків

Вигук – один із найкоротших способів для вираження реакції людини на різноманітні явища або події реального оточення, на розмову зі співбесідником. Цей спосіб настільки важливий, що він зумовив утворення своєрідної мовної групи слів.

Вигук – особлива незмінна частина мови, що служить для безпосереднього вияву почуттів, емоцій, різних волевиявлень людини, не називаючи їх. Вигуки, які супроводять речення, зберігають свою самостійність, відокремлюються помітною паузою й мають відносно закінчену окличну інтонацію. Від вставних слів вони відрізняються специфічним емоційним значенням. Вигук є основним носієм і виразником емоційності всього висловлення й приєднується до речення у повній відповідності з його загальним емоційним забарвленням.

Розрізняють вигуки первинні і вторинні (похідні). Первинні: а! о! у! і! е! ай! ах! ох! на! ну! ого! та ін. За незначними винятками, вони спільні для всіх східнослов’янських мов. Вторинні походять від окремих повнозначних слів чи словосполучень, що втратили номінативну функцію й перетворилися на виразники різних почуттів: Ось тобі й маєш! Геть! Годі! Цить!

За своєю природою й функціями вигуки належать до усної мови. Уважають, що в давньоруській мові їх було більше, ніж засвідчено в пам’ятках.

Вторинні вигуки виникли в слов’янських мовах окремо в процесі розвитку кожної з них.

Основну групу становлять емоційні вигуки. Характерною властивістю їх є багата інтонація, яка й визначає зміст. Вигук, наприклад, може висловлювати різні реакції людини на навколишню дійсність: здогад, захоплення, здивування, докір, страх, біль, незадоволення, рішучість, погрозу, насмішку, зловтіху, гнів. Простежимо це на вигукові Ох!: захоплення («Ох, і машина! – захоплено вирвалося в Софії» (М. Стельмах); «Так, пам’ятаю, того літа такі кавуни вродили, ох і кавуни... найменший – як підситок!» (Остап Вишня); співчуття («А шкода, ох, яка шкода» (Панас Мирний); докір («Ох, і в’їдливий ти, як оса!» (М. Стельмах); задоволення («Ох, і влетить сьогодні Січкареві» (М. Стельмах); досаду («Ох, і ловко ж ви мене підманули» (М. Стельмах) та ін.

До емоційних відносять словосполучення: Ой лишенько! О Боже мій милий! Горенько моє!

Волевиявлення передається також спонукальними вигуками, до яких належать: Гайда! Геть! Ну! Годі! Цить! Вйо! ін. Такі вигуки граматично можуть підпорядковувати члени речення, а інтонаційно й за змістом приєднуватися до них, напр.: «Привіт, молодий лейтенанте! – гукнув він на ходу. – Гайда по коні!» (О. Гончар).

До вигуків належать і звуконаслідувальні слова. Вони позбавлені номінативної функції, не виражають й емоцій. Їх майже необмежена кількість, і функція в них відмінна від вигуків емоційних (напр.: «Коли це гусак як за­кричить – ґе-ґе-ґе-ґе! – та по воді крилами ляп-ляп!» (Остап Вишня).

Умовно називають вигуками й слова типу Ляп! Клац! Бац! Хлоп! Це дієслівні вигуки, які мають звуконаслідувальний характер. Проте серед них є дієслова, які не мають нічого спільного з наслідуванням звучання: скік, хап, зирк та ін. Вони утворюються від дієслів доконаного виду (гульк, стриб, смик) і, як правило, супроводжують розмовну мову й, відповідно, діалоги в художній літературі та публіцистиці. («Сидимо мовчки всі, коли у двері хтось – стук-стук» (Марко Вовчок); «Тільки б Рекс голос подав – я одразу клубком вниз, шасть – і в очерети, а там хай шукають» (О. Гончар).

Отже, вигуки (передусім емоційні), зберігаючи свою самостійність, функціонально зближуються зі вставними словами, але відрізняються від них значенням: вигуки є основними носіями емоційності всього висловлення.

З більшою втратою самостійності емоційні та інші вигуки можуть тісніше пов’язуватися з реченням, входячи в нього нарівні з частками який, як, скільки, і, же або зливаючись інтонаційно із звертанням чи займенником. У таких випадках вигук можна розглядати як експресивну частку.

Деякі вигуки, здебільшого наказові, спонукальні, можуть вступати в типові синтаксичні зв’язки з членами того речення, яке вони супроводять (див. Сучасна українська мова: підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко. – К.: Либідь, 2008 – С. 266 – 269).