19.Культура антів

Анти – група слов’янських племен, що згадується візантійськими авторами 4 – початок 7 століття н. е. Територія антів охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи. Археологічно анти представляють собою пеньківську культуру. Анти легко переносили холод і спеку, різні злигодні. Їхні племена були ще не об’єднані у постійні союзи. Анти не керувалися однією людиною, а жили в народоправстві. Культура антів відома на підставі писемних та археологічних джерел. Анти обожнювали сили природи. Вони мали каплища, де стояли зображення ідолів з каменю або. Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо – в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів – геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури. Анти селилися на родючих і зручних для сільськогосподарських робіт землях, поблизу лісів і заплавних лугів тих, що сприяли скотарству; для їх суспільства була характерна сільська громада з поселеннями гніздом розташованих напівземлянок. У будинку була кам’яна піч. Крупних міст у них не було. Анти сіяли пшеницю, просо, ячмінь і овес; землю обробляли ралом або двозубою сохою. Урожай знімався залізними серпами, потім моловся на ручних жорнах, а для випічки хліба застосовувалися глиняні сковороди. Основну частину стада складали велика рогата худоба, свині, коні і дрібна рогата худоба. Для культури антів характерні променеві або пальчасті фібули, що служили прикрасами і шпильками жіночого одягу. Інша важлива ознака − ліпна кераміка. Майнове розшарування у антів простежується по численних кладах монет і дорогоцінних речей. Візантійські історики пишуть про військовополонених, що захоплюються антами з метою перетворення їх в рабів, використовуваних безпосередньо в господарстві. Анти займалися річковим і морським судноплавством, володіли технікою побудови однодеревок і навіть якийсь час контролювали частину морського узбережжя. Анти були хоробрими войовничими племенами, вони вели довгі війни з візантійським царством і багато запозичили культурних цінностей інших народів.У житті антів важливе місце посідало мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишивками, дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувались побутові речі і зброя. Знахідка скарбів в околицях середнього Дніпра, зокрема Мартинівського скарбу, засвідчила, що золоті, срібні та бронзові прикраси інкрустувались самоцвітами. Розкопки археологами сотень селищ і городищ антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була густо заселена праукраїнськими племенами, що мали високий рівень культури. Ця культура формувалась упродовж століть під впливом традицій місцевих народів, особливо тих, що жили в полі грецької культури Причорномор’я. Вона мала самобутній характер і стала основою формування культури Київської Русі.

20.Політеїзм словян

В історичну добу, яка у східних слов’ян починається, загалом кажучи, в перші століття нашої ери, в надрах демоністичної міфології зароджується формуваня теїстичного типу надприродного – віри в богів. Цей процес своїми 13 кореннями сягає життєдіяльності й світогляду слов’янського племені антів, які називали себе також русами й “сиділи” над Дністром і далі на схід. В соціально-економічному відношені це був період розкладу первіснообщинного ладу, зародження

феодальних відносин, формування державності Русі-України. У світоглядно-релігійному плані це був час, коли “зістрічалися” розвинуті десоні-стичні уявлення з формованим політестеїчним язичництвом, час глибоких релігійних колізій свідомості індивіда як особистості, що виділяється з первісної общини і все більш активно шукала світоглядних і морально-ціннісних орієнтацій для реалізацій своєї потреби в самодіяльності. З виділенням індивіда з родової общини та усвідомлення ним себе як особистості безпосередньо й пов’язаний процес формування образів богів спершу з широким використанням

того матеріалу, який давала демоністична міфологія. формування теїстичних образів – не разовий акт,

як не разом і взагалі не швидкоплинним актом була, зрештою, основа цього процесу – розклад первіснообщинного ладу й виділення особи з родового колективу. Тому нема нічого дивного в тому, що на шлях від віри в духів до віри в богів могли виникати своєрідні образи духів-богів. Отже

слов’янському і українському Роду були властиві демонічна орудна і зародкова деміургічна функції. Феномен бога-духа в українській міфології репрезентований багатьма іншими образами, зокрема Лади, яку за звичаєм називають богинею весни й кохання. В українській

міфологій символізація представлена в образах богів-духів Господаря, Сонця, Зорі, Хмари, Громовиків – воїна, пастуха, хлібороба, ловчого Весни тощо. В образах духів-богів вперше заявляє про себе узагальнений у символічних структурах принцип дальшого розгортання скодненсованого в них смислового значення, з чим і пов’язена перспектива розвитку релігійного, і не тільки релігійного, входження людини в її довколишній і особостісний світ. Одну із особливостей теїстичного типу надприродного, як уже зазначено, становить єдиносуща двоїстість змісту образів богів. Це цілком стосується й українського політеїзму, в якому уявлення про богів складаються із специфічно

сприйнятого людиною її ставлення не лише до природного класу речей, а й до суспільних явищ, до самої себе як соціально визначеного індивіда. Таким яувляли київські язичники усіх богів, починаючи з найдавніших – Рода і Білобога. Род видавався їм зачинателем усього живого, розпорядником долі людей (і богів), творцем Вирію – українського Олімпу. Його син Білобог був творцем землі,

води, і світла, а водночас і богом добра, що постійно вів боротьбу з Чорнобогом – носієм зла, лиха. Таким був і один з найголовніших богів Вирію – Сварог (ймовірно від санскр. “свар” – небо; інша гіпотеза: сва-рог – той, що все породив). Сварог – бог неба і вогню, а також ремеcл, ковальської справи і ковалів. Щоб якийсь персонаж демоністичного типу опікував виробничу діяльність людини, певну соціяльну верству – річ зовсім незнана.