Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Лекція 4.doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
25.02.2016
Размер:
252.42 Кб
Скачать

Тема 4. Поняття суспільства.

Лекція 4. Поняття суспільства.

4.1.Поняття суспільства. Суспільство і особистість; суспільство і культура. Теорії походження суспільства. Суспільство як цілісна система. Світове / глобальне суспільство. 4.2.Типологія суспільств. 4.3.Характерні особливості сучасного суспільства. 4.4.Сучасне українське суспільство, соціологічний аналіз його особливостей. Витоки формування українського менталітету, його властивості. Соціально-психологічні особливості українців Галичини, Наддніпрянщини та Лівобережжя. Стереотипи поведінки і соціокультурні типи мислення українського суспільства.

4.1.Суспільство – найзагальніша система взаємозв’язків і взаємин між людьми, соціальними групами, спільнотами та соціальними інститутами. Це об’єднання людей, яке має певні географічні кордони, спільну законодавчу систему і певну національну (соціокультурну) ідентичність (за Нейлом Смелзером, провідним соціологом США).

Суспільство – це соціальна система, а соціальна система є цілісним соціальним утворенням, де основним елементом є люди, їх зв’язки і стосунки.

Суспільство і особистість; суспільство і культура.

Кожна людина (особистість) у суспільстві має свій соціальний статус і соціальну роль. Статус – це позиція людини в суспільстві, пов’язана з певними правами і обов’язками, яка визначається соціально значущими для даної суспільної системи ознаками. Статуси бувають соціальні й особисті, мають певні ранги. Соціальна роль – це модель поведінки особистості у відповідності зі статусом. Всі люди за своїми статусами і ролями вступають в складну систему соціальних зв’язків, яка згуртовує індивідів в єдине соціальне ціле – соціальну спільноту. Соціальні спільноти бувають масові і групові. Групові соціальні спільноти (соціальні групи) бувають первинними і вторинними, формальними та неформальними.

Усі індивіди, які об’єднуються в спільноти, мають соціальні потреби, які задовольняються не автоматично, а за допомогою стійких форм організації і регулювання спільної діяльності людей, що називаються соціальними інститутами. Основні інститути: економічні, політичні, релігійні, інститут сім’ї, освіти. Їх основними функціями, крім задоволення соціальних потреб, є соціальне управління і соціальний контроль.

Поняття культури – одне з найважливіших у соціології. Культура визначає, як саме живуть члени суспільства або груп, що складають суспільство. Вона включає в себе мистецтво, літературу та живопис, але її обрії набагато ширші. Іншими складниками культури є, наприклад, те, як люди одягаються, їхні традиції, звичаї, те, як вони організовують свою працю, які релігійні церемонії здійснюють.

Форми поведінки, що можуть бути виявлені в усіх або практично в усіх культурах, називаються культурними універсаліями. Мова, заборона інцесту, інституція шлюбу, родина, релігія і власність – головні типи культурних універсалій, але з огляду змісту цих загальних категорій в різних суспільствах існує чимало варіацій у цінностях та моделях поведінки.

Кожна особистість засвоює характеристики своєї культури через процес соціалізації.

Соціалізація – соціальні процеси, через які діти набувають розуміння суспільних норм і цінностей і здобувають чітке усвідомлення самих себе. Хоча процеси соціалізації мають особливе значення в перші роки життя і в дитинстві, вони певною мірою тривають протягом усього життя. Жодна з осіб не може ізолюватися від реакції на неї навколишніх осіб, яка впливає на її поведінку та видозмінює останню на всіх стадіях життєвого циклу.

Оскільки культурне оточення, в якому ми народжуємось і досягаємо зрілості, настільки впливає на нашу поведінку, може здатися, що ми позбавлені будь-якого права на індивідуальність чи вільний вибір. Деякі соціологи навіть дотримуються думки, що нас просто вкладають у наперед задані форми, які суспільство приготувало для нас, але така думка є хибною. Соціалізація сприяє також формуванню нашої індивідуальності й свободи. В процесі соціалізації кожен із нас розвиває в собі відчуття ідентичності1 та свою спроможність незалежно мислити і діяти.

Праці Зігмунда Фрейда побудовані на припущенні, що мала дитина перетворюється на самостійне створіння лише тоді, коли вона навчається зрівноважувати вимоги середовища з наполегливими жаданнями, що виникають несвідомо. Наша спроможність самоусвідомлюватись побудована на болючому приборканні несвідомих спонук.

Згідно з поглядами Джорджа Міда, дитина досягає розуміння того, що вона є окремою дійовою особою, спостерігаючи, як інші поводяться з нею певним чином у певний спосіб. На пізнішому етапі, беручи участь у організованих іграх, вивчаючи правила гри, дитина починає розуміти «узагальненого іншого», тобто засвоює загальні цінності та культурні стандарти.

Жан Піаже розрізняє кілька головних етапів у розвитку спроможності дитини осмислювати світ. Кожен такий етап включає в себе набуття нових когнітивних здібностей і залежить від успішного освоєння попереднього етапу. Згідно з Піаже, ці етапи когнітивного розвитку є загальними характеристиками соціалізації.

Процес соціалізації триває впродовж усього життя. В кожній його окремій фазі людина мусить здійснювати якісь переходи або долати якісь кризи.

Суспільство і природа.

Позитивістська соціологія середини ХІХ століття (О.Конт, Г.Спенсер та ін.) розглядала суспільство як продовження і вищий продукт природи, вимагаючи застосування природничо-наукових методів дослідження до аналізу соціальних процесів. І людина, і суспільство походять із природи, тому на них поширюється дія природних закономірностей

Класична соціологія (Е.Дюркгейм, М.Вебер та ін.) чітко відокремлює соціальну реальність від природної. Ще Е.Дюркгейм визначив предмет соціології як унікальну соціальну реальність, що суттєво відрізняється від її інших різновидів. В майбутньому це зумовило розвиток «розуміючої», гуманістичної соціології. Однак такий підхід вимагав виключення біологічних і фізичних чинників при поясненні соціальних явищ і побудові соціологічних концепцій. Тому пріоритет здобули такі напрями, які досліджують динаміку і структуру соціального прогресу, механізми саморозвитку соціальних систем, де залежність від стану біофізичного середовища або довкілля до уваги не беруться.

Парадигма людської винятковості. Деякі представники сучасної американської соціології (В.Каттон, Р.Данлеп) акцентують, що у ХХ столітті сформувалась так звана парадигма людської винятковості або глибоко антропоцентричний (скерований виключно на людину) та анти екологічний підхід до вивчення суспільних явищ. За цим підходом вважається, що людські суспільства не підлягають екологічним обмеженням і залежностям. Людина є повною мірою господарем своєї долі, а соціокультурне середовище є визначальним, тоді як біологічним середовищем можна знехтувати.

Нова екологічна парадигма. Зрозуміло, що не можна ані ототожнювати поняття «природа» і «суспільство», «природне» і «соціальне», ані абсолютно їх протиставляти і розривати. Не можна ані відривати людину від природних основ, ані абсолютизовувати роль біологічного на шкоду соціальному.

Зростаючий дефіцит природних ресурсів, погіршення стану довкілля, численні екологічні аварії та катастрофи на зразок Чорнобильської, поява соціальних конфліктів на екологічному ґрунті – це факти, що засвідчують наближення глобальної екологічної кризи (ГЕК). Виникають численні громадські організації екологічного напряму (найвідоміша – Римський клуб, створений 1968 року італійським економістом та громадським діячем А.Печчеї з метою дослідження причин виникнення екологічних проблем та шляхів їх подолання). Основні засади нової екологічної парадигми: людська цивілізація знаходиться на межі зростання і може невдовзі загинути внаслідок вичерпаності мінеральних ресурсів і земель, нераціональної діяльності, забруднення довкілля (збільшення рівня вуглецю в атмосфері, наслідок – т.з. парниковий ефект, зникнення багатьох видів живих істот, збільшення неліквідованих відходів і сміття, що не піддаються утилізації). Ці чинники свідчать про наближення біфуркації – катастрофи біосфери.

Коеволюція природи і суспільства. Дедалі більше сучасних вчених пропонує запровадити такий розвиток суспільства, який не руйнує стабільності біосфери та забезпечує її збереження в межах існуючого каналу еволюції. Академіком М.Моїсеєвим до наукового обігу було запроваджено поняття «коеволюція» - адаптації поведінки і діяльності людства до природних процесів у біосфері, що сприятиме збереженню теперішнього стану біосфери, унеможливлюючи загрозу біфуркації.

На сьогодення існує потреба перегляду багатьох фундаментальних основ соціології як науки взагалі. Якщо раніше соціологічний аналіз був спрямований на вивчення наслідків втручання людини в природу (наприклад, емпіричні дослідження соціологів щодо наслідків Чорнобильської катастрофи), то нині соціологічний аналіз має дедалі більше орієнтуватись на ідею цілісної соціобіотехносфери як глобальної суперсистеми, в якій людство – одна із складових частин цієї системи (на думку сучасного українського соціолога, доктора соціологічних наук Наталії Йосипівни Черниш).

Суспільство як цілісна система.

Соціальна система – цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їхні зв’язки, взаємодії і взаємини. Складаючись із безлічі індивідів, суспільство не становить собою просту суму людей, це не сумарна, а цілісна система з якостями, яких немає в жодного з її елементів поодинці.

Існують певні рівні системного підходу. Тоді як західні соціологи орієнтуються на макро і мікрорівень (спираються на традиційно-кібернетичний підхід), вітчизняні соціологи уводять ще проміжну ланку – мезорівень, за допомогою якого соціологи спрямовують свій науковий пошук на соціальні спільноти, які поступово стають центральною категорією соціології. (Для більш детального розуміння див. схему рівнів досліджень соціальних процесів і явищ, с.2)

Мікросоціологічний рівень включає дослідження особи, орієнтованої на зовнішній соціальний світ, а також взаємодію між людьми.

Макросоціологічний рівень, навпаки, має справу з дослідженням суспільства загалом, його основних інститутів, а також таких соціальних процесів, як соціальна інтеграція, соціальна солідарність та культурна ідентичність людей, які утворюють це суспільство.

Досліджуючи соціологічні процеси на макросоціологічному (глобально - універсальному) і мікросоціологічному (індивідуалістському) рівнях, сучасні західні дослідники стали відчувати їх недостатність. І тільки в 90-х роках ХХ століття соціологами США була створена група «МЕЗО», головною тезою якої було визнання середнього (мезо) рівня, який є вирішальною ланкою між психологічним (індивідуальним, особистісним) та соціальним (надіндивідуальним), між взаємодіючими особами та великими соціальними структурами. Група «МЕЗО» зосередила вагу на мезорівневих феноменах – соціальних групах і спільнотах, через які індивід будує своє щоденне життя і відносини з суспільством.

Суспільство як цілісна система - це соціальне утворення, наділене інтегральною системною якістю, що не зводиться до характеристик окремих людей чи їх простої суми. Однак надмірне наголошення на тому, що суспільство – це самостійна субстанція, первинна щодо індивідів, є коливанням в бік макроструктури з її макроутвореннями, що було властиво ще Е.Дюркгайму. Тому необхідним є знання про сучасне розуміння системності суспільства. Соціологами ХХІ століття системність суспільства розуміється в єдності найрізноманітніших вимірів. Якщо раніше соціологи розглядали чітко фіксовані компоненти цієї системи у їх взаємодії, то тепер поза науковою увагою не залишаються такі складники, які раніше не досліджувались. Це ускладнення соціальних структур зі зростанням ролі нетрадиційних соціальних груп (осіб нетрадиційної соціальної орієнтації, різноманітних соціальних меншин взагалі), зростання впливів нових соціальних рухів (наприклад, ісламського фундаменталізму), ускладнення соціальних зв’язків, переважання в них індивідуалістичних мотивів. Не дивлячись на це, досягнення максимально можливої індивідуальної свободи людини за останні роки призвело не до її усамітнення, а до зростання прагнення «бути зі своїми, серед своїх». Змінюються акценти щодо розуміння людини як одиниці суспільної системи: дослідників дедалі більше цікавлять ірраціональні, позасвідомі, тілесні (наприклад, соціологія тіла) сторони її єства.

Висновок: суспільство як цілісна система структурно складається із людства в цілому (макрорівень), соціальних спільнот з утворених ними соціальними інститутами (мезорівень) та індивідів (мікрорівень).

Світове / глобальне суспільство.

Сучасні умови глобалізації впливають на дедалі більше зростання кількості наднаціональних спільнот, які не обмежуючись державно-територіальними кордонами, стають провідними суб’єктами світового масштабу. Це інформаційно-комунікативні об’єднання представників різних держав на зразок он-лайнових спільнот, користувачів блогів і чатів, а також об’єднаних у світовому масштабі захисників довкілля, прав людини тощо. На глобальному рівні відроджуються масові співтовариства на основі спільних цінностей, що об’єднують людей різних націй, рас, віровчень, класів і професій. Поступово утворюється нова спільнота якісно нового типу і масштабу – мегаспільнота людства. Нові всесвітні форми контактів і співробітництва сприяють відродженню неформальності, коли на цілковито новому глобальному рівні здійснюється повернення до типу взаємовідносин, близьким до того, що існував у колишньому традиційному селі. Вищою формою існування мегаспільноти є глобальне громадянське суспільство.

Інша група дослідників, розглядаючи вплив глобалізації на конкретні суспільства, вважають їх причиною утворення єдиного світового суспільства, якому також властиві системність і взаємозв’язок складових і функцій. Однак крім того набуває світового масштабу творення нових загальнолюдських цінностей, етносу глобальної відповідальності, нових форм і практик громадянської участі та солідарності у вирішенні глобальних проблем людства. Продовжується формування світової економіки, глобальної фінансової системи, дедалі зближуються національні культури, утворюються політичні інститути світового масштабу. Наявність чи відсутність глобальних політичних інституцій розділяє погляди вчених у їх прогнозах щодо наслідків глобалізації: 1) одні вважають, що формується мегаспільнота (світове громадянське суспільство майбутнього) без світової наддержави чи світового уряду. Акцент робиться на недержавні організації і об’єднання ; 2) інші, що утворюються світові суспільства з сильними елементами політичного ґатунку як наднаціональні уряди (наприклад, Європарламент ЄС), новий політичний глобальний порядок, глобальна політична система, де акцент спрямований на міжнародні політичні інституції. Навколо цих напрямів здійснюються дискусії сучасних соціологів щодо наслідків глобалізації, уточнення предметного поля сучасної соціології: чи формується неформальна світова спільнота вільних громадян, чи формалізоване раціоналістичне світове суспільство? Однак, не вирізняючи напрямів, можна констатувати один глобальний процес, де світ поступово перетворюється на єдину глобальну систему

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.