17.12. Типи інфляції

В економічній літературі розрізняють два типи інфляції — попиту і пропозиції. Інфляція попиту має місце в тому випадку, коли грошові доходи населення і фірм зростають швидше, ніж реальний обсяг товарів і послуг. Подібна ситуація на ринку може бути спричинена, по-перше, державою — через непередбачувані військові та соціальні замовлення, по-друге, підприємцями, які штучно підвищують попит на товари. За таких умов економіка буде близькою до повної зайнятості і завантаженості виробничих потужностей. Зростання доходів населення, фірм і держави сприятиме збільшенню сукупного попиту, а отже, і зростанню цін. Інфляція пропозиції — це зростання цін, зумовлене збільшенням витрат виробництва в умовах недовикористання виробничих ресурсів, а отже, скорочення сукупної пропозиції. Головними причинами зростання витрат є збільшення номінальної заробітної плати і цін на сировину та електроносії. Чинники інфляції наведено на рис. 152.

17.13. Наслідки інфляції

Внаслідок інфляції у соціальному та економічному житті країни відбуваються значні зміни: У соціальній сфері відбувається перерозподіл доходів та багатства між різними верствами суспільства: між тими, хто має фіксовані доходи (працівники, які одержують заробітну плату з бюджету, пенсіонери, студенти тощо) та фіксований відсоток від доходів, і тими, хто має товари та нерухомість на користь останніх; від кредиторів до боржників; борги уряду перекладаються на платників податку; скорочуються заощадження населення. Усе це призводить до зростання безробіття, зниження життєвого рівня всіх верств населення, посилення соціальної напруженості в суспільстві. В економічній сфері галопуюча інфляція й особливо гіперінфляція деформують ринковий механізм, систему цій, кредитні відносини та грошовий обіг. Наслідки такої інфляції наведено на рис. 153.

Соціальні та економічні втрати, спричинені гіперінфляцією, можуть спричинити деградацію національного господарства, вияви сепаратистських тенденцій у регіонах, прихід до влади тоталітарних режимів. Така ситуація склалася у 1923 р. у Німеччині. Ось як описує її британський економіст Робіне: «Знецінення марки... зруйнувало багатство заможних груп населення в німецькому суспільстві, підірвало його моральність та економічну свободу і підготувало фундамент для лих, які потім були скоєні. Гітлер є годованцем інфляції». Видатний американський економіст П. Самуельсоп підкреслює, що багато людей побоюються інфляції, навіть її повільних темпів (від 6 до 9 %), оскільки їх переслідує думка, що ціни почнуть швидко зростати і тоді інфляція зміниться гіперінфляцією. Як засвідчує практика, гіперінфляція виникає дуже рідко, переважно під час війн чи в періоди після війн і революцій. Галопуюча інфляція не є рідкістю, вона спостерігається навіть у розвинених країнах. Усе це потребує від урядів країн розробки і реалізації антиінфляційної політики.

17.14. Антиінфляційна політика

Учені-економісти, узагальнивши інформацію щодо інфляційних процесів, нагромаджену впродовж тривалого часу в усіх країнах світу, дійшли таких висновків: Повністю позбутися інфляції в сучасних умовах неможливо, оскільки не можна ліквідувати чинники, які її спричинюють. Протидіяти інфляції можна лише через реалізацію державної політики, яка б поєднувала цілі та методи довго- й короткотривалого характеру. Антиінфляційна політика є складовою соціально-економічної політики держави і тому має узгоджуватися з останньою. Методи антиінфляційної політики мають бути змішаними, тобто такими, що передбачають заходи монетарного та немонетарного характеру залежно від виду і типу інфляції, особливостей ЇЇ вияву в різних країнах. Найважливішою складовою антиінфляційної стратегії уряду є запобігання інфляційним очікуванням. Пересічні громадяни, всі суб'єкти господарської діяльності мають позбутися страху знецінення збережень і довіряти урядові та його політиці. У світовій практиці з середини 70-х років XX ст. широко застосовується політика таргетування (від англ. target — мета) інфляції. Метою такої політики є вибір цінового орієнтира, зазвичай це індекс зростання цін. Досягнення подібної мети передбачає здійснення таких державних заходів: законодавче встановлення і публічне проголошення розрахованих планових показників інфляції на зазначений термін. Це виявляється у введенні твердих лімітів на щорічний приріст грошової маси; скорочення бюджетного дефіциту і його ліквідацію; підвищення курсу національної валюти, що сприятиме падінню цін на імпортну продукцію, а отже, і рівню цін у країні; відповідальність центрального банку за неперевищення запланованих показників інфляції, його звітування перед громадськістю; прогнозування індексу зростання цін. Водночас держава використовує різні прийоми та методи антиінфляційної політики, які мають короткотерміновий характер і спрямовані на те, щоб зменшити «температуру» інфляції. До них належать: >- стимулювання товарності економіки шляхом державної підтримки, наприклад через введення пільгового оподаткування, або перехід від безоплатного задоволення певних потреб до платних (навчання, медобслуговування, надання інформації тощо); приватизація державної власності; часткова реалізація стратегічних запасів; широкомасштабний імпорт споживчих благ; грошова реформа конфіскаційного типу. Основні методи антиінфляційної стратегії держави наведено на рис. 154.

Доки український ринок не досить розвинений, він не в змозі впливати на зміни світових, а також внутрішніх цін в окремих базових галузях економіки. Держава має втрутитися в ці процеси, в іншому випадку відбудеться зростання інфляції.