Тексти до першого семінару
.pdfГасло «Хай єиве сонце та згине темрява!». Цьому гаслу відповідає розглядання ранку як юного, оновленного буття, що завжди сповнене очцкування, рятівного вогню попереду нас, котрий освітлює шлях у майбутнє» Гідним уваги індикатором можливих розподілів позицій у зазначеній галузі уявляється
зауваження Ж. Деррида, висловлене ним в есе, присвяченому філософії Левінаса: “...Важко будувати філософський дискурс проти світла”4. Це “проти світла”, взагалі кажучи, може позначати дві мало не протилежні речі: і “усувати, долати світло”, і “дивитися прямо на світло”.
ФІЛОСОФІЯ ЯК СТИЛЬ ЖИТТЯ ІНТЕРВ’Ю ІЗ СЕРГІЄМ БОРИСОВИЧЕМ КРИМСЬКИМ
–Перше питання, яке хотілось би поставити стосовно Вашої книги“Запити філософських смислів”, та й ширше – філософських книжок, що з’являються останнім часом, таке: як Ви уявляєте собі читача цієї книги? Який читач Вам як автору цікавий?
–Слушне питання. Розумієте: для мене читач – це перш за все філософ, але не обов’язково фахівець зі спеціальною освітою. Адже філософ – це специфічний спосіб мислення, це людина-проблема, це людина, яка перетворює явища свого життя на проблеми, що потребують вирішення. Причому ці проблеми він ставить не заради чисто пізнавальної цікавості. Це проблеми, котрі дозволяють подолати межу тривіальності життя. Треба вийти в зону нетривіального. Річ у тім, що наше життя дуже легко перетворюється на одноманітне повторення одного й того самого. Для звичайної людини час має властивість нескінченно прискорюватись, дні починають пролітати зі свистом, немов вітер, і треба вміти зупинити це прискорення, вийти з колообігу механічних повторень. Тобто відокремити земне від небесного, знайти ґрунт, на який він спиратиметься, визначити назви подій, що оточують тебе, і, зрештою, віднайти паузу, інтервал у своєму спілкуванні із цим зовнішнім світом. Тобто, коротше кажучи, віднайти засіб зупинити чи бодай уповільнити цей часовий потік за рахунок перетворення його на потік реальних подій, наповнених смислом. Цей життєвий процес обов’язково має бути, повторюю, наповнений смислом. Тільки так можна зупинити механічне повторення одного й того самого в нашому житті. Це і є смислотворення. Отож для мене читач – це співучасник смислотворення, котре я здійснюю, тому що філософія – це не абстрактна річ. Це вирішення саме тих проблем, що виникають у реальному житті. Темою моєї книги є девіз, який наголошує: “Все найкраще в цьому житті – це наслідок виправлення помилок”. Більше того, для мене філософські проблеми не мають і не можуть мати
11
однозначного вирішення. Зверніть увагу, що в цій книзі я веду мову про варіативний шлях вирішення проблем. Тому що будь-яке вирішення, будь-яка відповідь мають бути ланцюгом варіацій. Як, скажімо, можна відповісти на питання про сенс життя? Зокрема, це спроба вийти за межі рутини та банальності, до якихось вищих смислів, це намагання зробити щасливою хоча б одну людину, це і певні творчі завдання... Все це вибудовується у певний варіативний ряд. Подібно до того, як колись у Христа спитали, що є істина, а Він відповів, що істина – це: “Я, життя, шлях”. І це не протиріччя, а саме варіативність. До того ж ця варіативна відповідь, чого у нас часто не помічають, стосується, зокрема, й речей абстрактноакадемічних.
От ми кажемо: матерія. Ал е ж матерія – це не лише реальність, це й джерело можливостей, субстрат перетворень, це те, що протистоїть ідеальному тощо. Тобто тут знов-таки виникає певна варіативність. Утім, про це можна говорити довго...
От, наприклад, якщо йдеться про людину. Якось я у Києво-Могилянській академії провів такий експеримент: цього року влітку читав курс, на котрий студенти мали записуватися самостійно. І я від початку сказав: я роблю експеримент, я читаю вам двадцять лекцій, винятково з того матеріалу, який ви можете використати у своєму практичному житті, або того, що торкається вас як людей, що живуть у суспільстві.
Культура розкриває внутрішню безмежність людини Розвиток людства – це розвиток культури в найширшому розумінні слова. С.Б. Кримський
зазначає, що, з одного боку, культура є поняттям нормативним, оскільки далеко не всяке досягнення рук і розуму людських належить до культури (Освенцім не є культурним досягненням). З іншого боку, як наполягає автор, культура має історичну природу, і це виключає будь-яку передзаданість культурного прогресу і означає, що самі норми є продуктом історичного розвитку. Як вийти з цієї дилеми? Пропонована С.Б. Кримським філософія особистості (своєрідний “персоналізм”) і має слугувати обґрунтуванню такого підходу до культури і цивілізації, при якому за критерій і норму береться особа в її історичному розвитку. Звідси – пошуки інваріантів культурних цінностей і їх метачасового стану.
Десять книжок як фундамент європейської культури
1.сказання про Гільгамеша
2.Книга Буття
3.Платон «Апологія Сократа»
4.Данте «Божественна комедія»
5.Сервантенс «Дон Кіхот»
12
6.Шекспір «Гамлет»
7.Паскаль «думки»
8.Гете «Фауст»
9.Пушкін «Борис Годунов»
10.Шевченко «Кобзар»
Вусіх згаданих гнигах чуємо голос, що нагадує про людей, які кинули в бурхливе море пляшку з посланням «SOS»
Києво-Могилянка – фортеця української духовності.
Назва цієї статті не є привабливою метафорою. Мотивуючи її, можна, звичайно, посилатись на те, що до Києво-Могилянського братства, ще за часів Сагайдачного було приписано військо запорізьке, на те, що більше половини козацьких гетьманів були вихованцями академії, яка готувала еліту козацької республіки, навіть на бойову вдачу бурсаків. Річ, однак, не тільки в прямих зв’язках Києво-Могилянки з військовим потенціалом України. Істотним є те, що в українському соціумі ця академічна установа вважалась мобілізаційним центром боротьби за «другі своя», центром, що теж був особливим чином озброєним. Цією зброєю був, за поширеним в Києво-Могилянці образом, «меч духовний». Автор відомої книги проповідей «Меч духовний» Лазар Баранович навіть стверджував більшу ефективність меча духовного порівняно з козацькою шаблюкою. А Феофан Прокопович у своїх лекціях проголошував: «Стріли, мечі, тарани та інші види зброї можуть мати владу над тілом, можуть підривати мури, але не можуть подолати загартованого духу. Отже, якою повинна бути та сила, котрій міг би підпорядковуватись дух? Напевно, такою силою є красномовство, сила слова. Так само префект aкадемії Михайло Козачинський стверджував, що слово — це зброя, завдяки якій людина може вступати в боротьбу з усім світом. Ось чому Сковорода в листі до Ковалинського мріяв: «О, якоб теж у мене був духовний меч».
Подібні аналогії між духовною функцією академічної установи та військовим образом фортеці не були чисто художнім прийомом. Річ у тому, що хід історичних подій в Україні XVII століття, затверджуючи гетьманську державу та її роль як суб’єкта європейської історії, водночас показав несамодостатність гарматнокіннотного розв’язання національних проблем. Він свідчив про необхідність духовнокультурного затвердження збройної боротьби. Адже країна опинилася в стані Руїни. А вихід з кризи будь якої нації,в будь який час не вичерпувався лише матеріальними чинниками. Як правило, на перше місце тут висувався фактор державотворення, культури та віри.
13
Відповідно завдання культурного відродження України як складової затвердження її історичної місії у світі, визначало подвійність національної ідеї. З одного боку, це була опора на козаччину як вирішальну силу захисту гетьманської державності. З іншого боку, це був духовний табір українських братств з їх академічним центром у Києві, центром, що затверджував греко-слов’янську православну цивілізацію. Лицарську гідність її достойників та боротьбу з потьмареннях їхніх «вогняних душ». Тому такого фундаментального значення набув культурний проект майбутнєтворення України, який заклав Петро Могила, а потім розроблявся Ф. Прокоповичем, М. Смотрицьким, С. Косовим, К. Саковичем, К. Транквіліоном Ставровецьким.
Як відомо, цей проект передбачав завдання синтезу західно-європейської та східнослов’янських культур, перехід на європейські програми освіти, залучення латинської вченості. Його втілення було ознаменованe Києво-Могилянською академією та позначилось на усій системі українського менталітету. Образ слова як духовної зброї набув архетипічне значення, асоціювався з духовною батьківщиною рідної мови.
14