2.2. Інтертекстуальні елементи, зв'язки та їх функції у творах Вербера

Роман є наочним втіленням постмодерністської концепції про те, що художній твір це - еклектика: він є сумішшю усього, чим цікавиться автор. У творі чотири сюжетні лінії – лінія головного героя, у яку потім вплітаються ще три – історії його клієнтів. Головний персонаж твору - Мішель Пенсон, на початку твору він помирає і стає янголом охоронцем трьох людей різної національності – француза Жака, американки Венери та росіянина Ігоря. Ці сюжетні лінії доповнюють численні різноманітні інтертекстуальні зв’язки.

Початок твору твір переривають вставки-опитування, які призначені для того, щоб показати різне ставлення до смерті. Вони ж з’являються і у самому кінці твору, таким чином формуючи рамку твору, своєрідне обрамлення утворене з незалежних думок пересічних людей. Ось приклад - фрагмент з історії серійного вбивці: "Мене недавно звільнили за хорошу поведінку після тридцяти років в'язниці. Так що зараз я можу говорити абсолютно спокійно. Я вбив чотирнадцять людей. Коли я вбивав, мене дивував вид вражених, навіть обурених людей, після того як я казав їм, що вчиню кінець їхнього життя. Як ніби вони вирішили, що їхнє життя належить їм, як машина, пес, будинок» (20). Підписані вони так: «Джерело: дехто під час опитування громадської думки на вулиці».

2.1. Поєднання християнських традицій та міфологічних мотивів

Для творів Б. Вербера часто характерне змішування всього – реалій різних епох, різних стилів, різних культурних пластів. Зокрема, у "Імперії янголів" важко не помітити несистематизоване поєднання християнських та міфологічних мотивів. У творі ці два світи існують подекуди паралельно, у інших епізодах вони є взаємозамінними. "За нами приходить певний персонаж, який світиться. Я впізнаю його з першого погляду. Це хранитель ключів від Раю. Давні єгиптяни називали його Анубіс, індуїсти називали його богом мертвих Яма, греки Хароном, перевізником через Стікс, римляни Меркурієм, а християни святим Петром" 21. У цьому фрагменті письменник подає паралельні варіанти імені одного персонажа. Письменник не прив’язується до однієї концепції – міфологічної чи біблійної, він висвітлює це питання, не претендуючи на однозначність.

Ще одним прикладом такого змішування є поєднання наукової точки зору з біблійною історією створення людини: "XX, це буде дівчинка. Я думаю про те, що цей поділ на XX та XY був описаний ще в Біблії. Знамените «ребро» Адама, можливо, це лише нижня межа X, видалення якої перетворює її в Y" 42.

Іншим прийомом вплетення міфологічних елементів є демонстрація невпевненості у наявності певних реалій міфу: «Роза, Амандін та я летимо над мертвими. Вони формують широкий потік, який тече до світла (Стікс?). Вхід на оранжеву територію є його джерелом, і чим далі, тим черга покійників стає вужчою, допоки не перетворюється у вузький ручей» 19. Автор посилається на Стікс – ріку мертвих, але ставить цей гідронім у дужки і додає знак запитання – читач сам вирішить, так це чи ні.

Алюзії

Алюзія — це своєрідний натяк на щось відоме, у нашому випадку на літературний мотив, який автор запозичує та обіграє. Таким є опис Раю у романі, дотичний до концепції Данте: "…Я чудово знаю, що Пекла не існує, але, чесно кажучи, я про це шкодую. Було б веселіше опинитися поміж киплячих котлів, оточених хтивими голими жінками, гарпіями і дияволицями, у розгульній червонуватій обстановці. [...] А замість цього все лише біле і синє, хмари і прозорі компаньйони, і нічого веселого на горизонті. Ех, тікати звідси, валити, рухатися, відправитися на пошуки пригод…" [46]. Це перегукується з "Божественною комедією" Данте, де він казав описав рай – як місце нудьгування, там занадто ідеально, - оскільки саме там де гріх, там життя..

Реалії

Реалії – це також інтертекстуальні елементи, що об'єднують факти життя і тексти про них. Межовим поняттям з реалією є таке явище як іменна алюзія. У тексті наявні іменні алюзії, які постають посиланням на ім'я автора, зокрема на його біографію, а не безпосередньо на текст цього автора

Для романів Бернара Веребера характерне використання імен відомих політичних, культурних, громадських діячів, письменників та їхнє обігравання. Деякі персонажі роману мають імена відомих постатей; однак деякі з них успадковують реальні елементи життєпису свого прототипу, а в інших – імена просто використовуються для зацікавлення читача.

Одним з епізодичних персонажів, для прикладу, виступає Еміль Золя: «Мій співрозмовник невеликого зросту, з бородою, в окулярах, які погано приховують гарячковий блиск в очах. Він тягне мене, підштовхує, наполягає. Каже, що він мій янгол-охоронець [...]. Я придивляюсь до нього уважніше. Цей тендітний силует, борідка, окуляри дев'ятнадцятого століття ... Здається, я його десь уже бачив. Він представляється: Еміль Золя» [25]. Не лише зовнішній вигляд збігається зі справжнім відомим власником імені. Перегукується також сцена в романі: Золя-персонаж мав сутичку з небесним трибуналом через те, що з його підзахисним Мішелем несправедливо вчинили (судовий процес над ним був порушений). У біографії письменника-Золі є дуже схожий факт: він написав статтю «Я звинувачую» у формі відкритого листа, адресованого тодішньому президенту Франції Феліксу Фору; автор наголошував на упередженості військового суду, звинувачував французький уряд в антисемітизмі та протизаконному ув'язненні Альфреда Дрейфуса.

Таке використання є досить символічним: Еміль Золя виступає захисником прав героя Мішеля (прототипу автора у творі), в той час як письменник Вербер фактично є продовжувачем праці у сфері літератури, він теж намагається зайняти свою нішу у літературному процесі Франції, як це зробив французький письменник-натураліст. Ще одним письменником, якого згадує Вербер у романі, є Франц Кафка: «Я розглядаю його. Він схожий на Кафку. Вуха довгі і високо посаджені. Мигдалеподібні очі. Трикутне обличчя лиса. Очі гарячково блищать» [31]. Але у цьому випадку використання справжнього іменної алюзії відмінне: тут автор обіграє лише зовнішність відомого письменника, щоб зобразити героя твору і водночас спонукає читача перевірити, чи дійсно Кафка мав таку зовнішність.

Іншим прикладом реалії є епізодична героїня Мати Тереза. Вводячи її, Б. Вербер показує негативне ставлення до цієї постаті, відверто критикує її: " Дорога Мати Терезо​​, іноді ви міркуєте занадто спрощено. Як казав один мій знайомий, "недостатньо досягти успіху самому, потрібно ще отримувати задоволення від невдач інших". Він жартував, але ви дійсно поділяєте цю точку зору. Ви переконані, що людина може легше переносити свою убогість, якщо все людство теж страждає. Мета ж, навпаки, полягає в тому, щоб зробити всіх людей щасливими! [97]. …

Реаліями у творі є не лише люди, а й предмети. Для прикладу таким є Розетський камінь - гранітна плита з вибитими на ній трьома ідентичними за змістом текстами (двома староєгипетською мовою та давньогрецькою мовою койне). У творі: «Ви винайшли апарат, за допомогою якого можна спілкуватись з мурахами! — Я назвав його «камінь Розет», оскільки він дозволяв спілкуватися двом найдосконалішим цивілізаціям планети, які проте не можуть розуміти й оцінювати один одного: людям і мурахам» [33]. Письменник бере річ, вигадує для неї своє призначення, яка вписується в концепцію твору, і видає цю річ за свій винахід. У цьому ж уривку є посилання на його інший твір – трилогію «Мурахи».

Самоцитування та посилання на інші свої праці

Для творчості Вербера характерним є те, що між його творами існують зв'язки, його романи постійно перегукуються і нагадують один про одного. Загалом це проявляється у двох найпомітніших напрямках - завдяки самоцитуванню та посиланню на свої інші праці. Тобто схематично це має вигляд «свій текст у своєму тексті».

Найчисельнішою групою самоцитат є розділи з «Енциклопедії відносного та абсолютного знання». Ця єдина нехудожня книга Вербера має таку назву, оскільки складається як із фактів та реальних історій, так і з його власних думок та теорій. Проте коли автор використовує цю працю у своїх художніх творах, зокрема у «Імперії янголів», він підписує її іменем Едмунда Уельса. Вербер не просто подає окремі розділи з «Енциклопедії...», а й подає історію її вигаданого автора: «Він [Уельс] почав її [«Енциклопедію…»], будучи смертним, і продовжує у своєму небесному житті. Ти ж чудово знаєш, він нам постійно цитує уривки з неї. Він зібрав у ній всі свої знання, все, що він відкрив і все, що його цікавить у всесвіті. Три перших томи він написав на Землі, де смертні можуть їх прочитати. Але четвертий він пише тут» 98. Б. Вербер вигадує собі 2-е літературне ім'я, щоб використовувати його для цитування своїх праць. Це можна охарактеризувати як подвійну структуру інтертекстуальності, а, зокрема цитування.

Також автор часто посилається на свої інші книги. У романі «Імперія янголів» читач час від часу бачить згадки про танатонавтів: «Фелікс Кербоз, наш перший танатонавт!» [81] / ««Танатонавти» походить від «танатос», що означає «смерть», і «навтос» — навігатор. Цей термін придумав мій друг Рауль Разорбак» [15]. Це посилання на іншу книгу Вербера «Танатонавти», своєрідну передісторію роману «Імперія янголів».

Особливість самоцитування як інтертексту полягає в тому, що інформація, яку Б. Вербер використовує у романі «Імперія янголів» (взята з його іншої книги "Енциклопедія..") – це найчастіше загальновідомі факти, що поєднуються з домислами письменника. Тому це явище можна назвати подвійною інтертекстуальністю.

Загальною тенденцією є те, що деякі вдалі, на думку Вербера, висловлювання та думки автора переходять з книги до книги. Наприклад: «Любов як шпага, гумор як щит» 367 або «Наш ворог – не зло, наш ворог - незнання» 292. Афоризми на кшталт цих служать своєрідною візиткою письменника, роблячи його впізнаваним.

Цитування. Незалабковані цитати

Письменник часто використовує такий прийом як цитати з розширеною атрибуцією. Для прикладу, автор бере думки філософів, зокрема, таких як Рене Декарт та Фрідріх Ніцше, і видозмінює їх. Цитата Декарта «Я мислю, отже, я існую» у творі переосмислюється і піддається сумніву: «Декарт не мав рації. Можна більше «не бути», але ще «мислити». А я не просто думаю, я чудово усвідомлюю все, що відбувається…» 11. У творі згадується також концепція Ф. Ніцше про «Надлюдину»: «Допомагати людям стати справжніми людьми…Але, як бачиш, люди не займають відведене їм місце… Мене сміх бере від слів Ніцше про надлюдину. Перш ніж стати надлюдиною, нехай спочатку стануть просто людьми!» 94. Автор використовує цю думку філософа, щоб вдаліше обіграти сюжетну ситуацію. Також письменник згадує про парі Блеза Паскаля: «Для Мішеля Пенсона, яким я був, позиція чесної людини полягала у агностицизмі…По-моєму, агностицизм якнайкраще підходить під відоме парі Блеза Паскаля, який вважав, що краще розраховувати на існування Бога…» 62. Ці речі адаптуються під сюжет; автор таким чином знаходить підґрунтя своїм словам завдяки думкам поважних філософів.

Під парафразою розуміється “передача будь-якого тексту своїми словами, його адаптація” [7:149–153].

У творі є невеликий пласт таких цитат як неатрибутовані, тобто немарковані. Найчастіше вони не асимілюються у тексті, тому читач відрізняє їх від власне авторського тексту. Наприклад, «Релігія – опіум для народу» с.119 – цитата Карла Маркса («До критики гегелівської філософії права»). Вона стала настільки часто вживаною, що ми не сприймаємо її як цитату. Також подекуди зустрічаються атрибутовані цитати з посиланням на автора: «… Його назва підказана фразою Джонатана Свіфта: «Коли справжній геній з’являється у цьому низькому світі, його можна впізнати за такою ознакою, що всі дурні об’єднуються проти нього». Свіфт не міг висловитись краще».

Інтертекстуальні зв’язки роману «Імперія янголів» у контексті масової літератури

Десакралізація імен та зразків літератури: «…Для нього собор Паризької Богоматері всього лиш витвір студії Уолта Діснея, а Париж – містечко у Техасі…» 303 …

Наявність героїв та мотивів, які автор вводить у серію своїх романів. Імя Мішеля Пенсона, для прикладу, фігурує в усіх романах Б. Вербера про богів та рай. Ще однією зв’язкою з Едмонд Уельс – так званий автор «Енциклопедії…». Є й цитати письменника, які переходять з тексту в текст. Таким чином, новий твір автора стає ближчим читачеві, оскільки він бачить вже знайомі елементи.

Б. Вербер робить численні інтертекстуальні зв’язки у своїх романах, зокрема в «Імперії янголів» простими для впізнавання та розуміння. Читач бачить імена відомих йому письменників, цитати шанованих філософів та відомих людей, енциклопедичні вставки. Це все у сумі дає видимість інтелектуальності і тому імпонує йому, і читач дійсно отримує багато корисної інформації, окрім художнього тексту. Тому, як бачимо, це одна з причин популярності цього письменника та його творів.

+«Фрейд намагався пояснити поведінку дорослого, відштовхуючись від дитини, в той час, як , щоб справді його зрозуміти, потрібно відштовхуватись від його першої людської інкарнації..» 291

+ГЕРБЕРТ УЕЛЬС