3. Розвиток вітчизняної корекційної педагогіки.

Корекційна педагогіка - це спеціальна область освіти, яка вивчає об'єктивні закономірності розвитку аномальних дітей, особливості їх навчальної діяльності; розробляє спеціальні методи і форми навчально-виховного процесу; організовує спеціальні типи навчальних установ і класів.

Метою корекційної педагогіки є підготовка дітей з відхиленнями у розвитку, в відповідність з їх психофізіологічними можливостями, до самостійної соціальної діяльності. Діяльність - основна соціальна функція особистості, тому її вивчення її своєрідності і шляхів вдосконалення у цих дітей, сприяє їх пристосуванню до суспільства; тобто усвідомленому засвоєнню системи норм, цінностей і прищепив суспільства і активної праці в ньому.

В епоху Відродження формуються гуманістичні тенденції у філософії та педагогіці. Філософи прагнуть проникнути в душевний світ психічно хворих, виявити у них позитивні риси і якості (Еразм Роттердамський (1469-1536). Відомий педагог Ян Амос Коменський (1592-1670) вперше з педагогічної точки зору розглядає взаємозв'язок інтелектуального розвитку дитини та її поведінки. Він виділив шість типів дітей, що відрізняються ступенем розумового розвитку та особливостями характеру. При цьому всі вони мають право на навчання. p> Перші спроби гуманного ставлення до душевно хворим, а також наукового підходу до цих захворювань були зроблені французким лікарем-психіатром Філіпом Пінеля (1745-1826). Він пропонує класифікацію душевних хвороб, на основі якої розрізнялися тупоумство і ідіотія як дві форми психозу. Він виділяв і дві клінічні форми слабоумства: вроджену і придбану.

Цю клінічну лінію дослідження недоумства продовжив його учень Жан-Етьєн-Домінік Еськироль (1772-1840). Він ввів поняття імбецілізм, ідіотія, розумова відсталість; крім того, він запропонував поняття аменція і деменція для позначення вродженого і набутого слабоумства. Створив симптоматичну класифікацію розумово відсталих дітей, використовуючи як основного показника стан комунікативної функції мови. У зв'язку з тим, що відхилення в розвитку в першу чергу проявляються у спілкуванні людей, а ця функція здійснюється через мова, то її стан у хворих є важливим діагностичним показником. Таким чином вже в 18 столітті була підтверджена важливість комунікативного підходу до діагностики відхилень у розвитку.

Друга половина 19 і початок 20 століття характеризувалися тим, що одночасно з клінічним вивченням глибоких форм розумової відсталості стали звертати увагу на легкі форми слабоумства. Все більш важливою ставала проблема неуспішності дітей з відхиленнями у розумовому розвитку, т.к. вони не справлялися з програмою народних шкіл і демонстрували антисоціальна поведінку.

Розвиток природничих наук сприяло виникненню в педагогіці і психології експериментальних методів дослідження замість спостереження. Формуються два основних напрямки: 1) клініко-психологічне (Д. Бурневіля, Б. Морель, Е. Крепелін, С.С. Корсаков, В.П. Сербський, Г.І. Россолімо та ін); психолого-педагогічне (А. Біне, Т. Симон і т.д.).

Німецький психіатр Еміль Крепелін (1856-1926) запропонував розмежувати помірні інтелектуальні порушення, які він позначив як затримка психічного розвитку; та олігофренію (недоумкуватість) як вроджене виражене порушення інтелекту. Бельгійський психіатр Жан Демор (1867-1941) розмежовує причини розумового відставання, виділяючи патологічні форми від викликаних соціально-педагогічними чинниками. Тому по етіології він поділяє відсталих дітей на медично і педагогічно відсталих.

Перші спроби навчання дітей з легкими формами відсталості в спеціальних навчальних закладах належить швейцарському педагогу Йогану Генріху Песталоцці (1746-1827). У своєму притулку він обгрунтував принципи роботи з тупоумних: посильность у навчанні, використання спеціальних дидактичних матеріалів, поєднання розумової і фізичної праці.

Прихильником медико-педагогічного підходу в навчанні розумово відсталих дітей з'явився французький психіатр Жан Ітар (1775-1838), який обгрунтував застосування методів розвитку почуттів (фізіологічне виховання) у глибоко розумово відсталих. Використовувалися спеціальні вправи по тренуванню органів почуттів і моторики.

Подальший розвиток психолого-педагогічного напрямки вимагало диференціації змісту навчання залежно від психічних можливостей аномальних дітей. На початку 20 століття французький педагог Жан Філліп і лікар Поль Гонкур запропонували як діагностичний критерій нездатність навчаться звичайним способом. Вони розділили таких дітей на дві групи: невиліковних, чиє життя в суспільстві неможлива без опіки і виліковних дітей, у яких розумова відсталість вимагає спеціальних педагогічних засобів впливу.

Італійський педагог Марія Монтессорі (1870-1952) створює ортофеніческую школу для відсталих дітей, де застосовували систему сенсомотор ного виховання недоумкуватих дітей як основу лікувальної педагогіки. Одночасно виникає психометричне напрям у вивченні інтелектуальної недостатності - система вимірювання розумових та інших здібностей за допомогою тестів

Французький психолог Альфред Біне (1857-1911) і лікар-психіатр Томас Симон розробили тестовий метод, в основу якого використано стан комунікативної функції мови. Вони намагалися співвіднести розумовий розвиток аномальної дитини з рівнем розвитку дитини більш молодшого віку. Був запропонований певний набір завдань, які предьявлять дитині вербально і вимагали від нього виконання певних дій і усної відповіді. Відзначені точні кореляції між рівнем інтелекту і рівнем розвитку комунікативної функції мови.

У Росії в 1723 і 1771 рр.. Петро 1 підписав укази, які забороняють посилати в монастирі В«схибленихВ»: для них відводилися спеціальні госпіталі - долгаузи. Це нововведення було засноване на європейському досвіді з суворим змістом В«небеснихВ» хворих на ланцюгу в окремих камерах. Лише в 19 столітті знову стали відроджуватися сирітські будинки, притулки, відкриватися лікарні для аномальних дітей, що функціонували на нових принципах гуманного ставлення до хворої дитини. В кінці 19 століття створюються навчальні заклади ПРИЮТНЕ типу, що існували на приватні пожертвування. Вони охоплювали всього 5-6% глухих і сліпих дітей.

У цілому, на рубежі 20 століття виявляються такі напрямки роботи з аномальними дітьми:

1) клініко-психологічне (вивчає етіопатогенез відхилень у розвитку, хвороби які їх викликають; розглядаються психофізіологічні, генетичні механізми порушень інтелекту, патопсихологічні їх прояви);

2) психологічне (оцінює особливості психічної діяльності дітей з відхиленнями у розвитку, стан емоційної сфери та особистості в цілому);

3) педагогічне (досліджує педагогічні принципи, методи і форми корекції, навчання і виховання аномальних дітей).

5. Початковий етап наукового розвитку спеціальної психології та педагогіки в Росії

До початку 30-х років 19 століття в Росії було тільки одне С.-Петербурзьке училище для сліпих; три училища для глухих - у Петербурзі, Москві, Варшаві, а також кілька притулків і приватних шкіл для розумово відсталих дітей, у яких виховувалося, навчалося або прізреваемих не більше 2 тисяч вихованців.

До початку 20 століття в двох допоміжних школах стала надаватися і логопедична допомога дітям. Разом з тим, за даними кінця 19 століття, кількість сліпих у Росії становило майже 250 тис. осіб, глухих - 150 тис., кількість недоумкуватих в важкого ступеня, які потребують суспільної допомоги, досягало 2 млн.

Проблема навчання і виховання аномальних дітей вперше обговорювалася в 1896 році на 2-му з'їзді представників народної освіти. На ньому була створена секція піклування і навчання сліпих, глухонімих дітей. Це був фактично перший в Росії з'їзд дефектологів. Він визначив не тільки основні форми допомоги цим дітям, а й типи, структуру установ для них.