Ранній палеоліт на території України

Утворення Української гетьманської держави. Гетьманщина мала всі ознаки державності для утворення: політичну владу, яка належала гетьману та козацькій старшині. Козацькі ради розвязували найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, але їхнє значення неухильно знижувалося. Територію: територією гетьманщини були завойовані українськими військами землі. Її кордони змінювали україно-польські договори, проте Київщина залишалася козацькою. Політико-адміністративний устрій, який складався з полків, що ділилися на сотні. Кількість полків змінювалася, за Зборівським договоором, їх було 16. Великі міста зберігали магдебурзьке право, і влада в них належала в них належала магістрам. Рештою міст керували городові отамани, а селами – сільські отамани, посада отамана була виборною. Запорозька січ була автономною й не входила до жодного полку. Всі органи підпорядковувалися гетьманському урядові. Найвищим органом влади була військова рада. Право на судочинство, воно грунтувалося на нормах звичаєвого права, Литовських статутах. Польське законодавство в Гетьманщині не діяло. Були встановлені покарання за зраду українському народові. Відмову надати допомогу в битві. Фінансову систему та податки: введено посаду генерального підскарбія(1654р), який опікувався бюджетною сферою, податкову й митну системи, є згадки про карбування власної монети. Соціальна стрктура населення включала 5 станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство, селянство. До привілейованих верств населення належали українська шляхта, козацька старшина, вище православне духовенство та міська знать. Наявність армії. Зовнішня політика: Україна підтримувала дипломатичні контакти з Росією, Кримським ханством, Туреччиною, Річчю Посполитою, Молдовським князівством, Трансільванією, Гетьманщину визнали Венеція, Волощина, Швеція.

Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657 - червень 1663 р.). другий етап Української національної революції (вересень 1657 — червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель; спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву; наростання соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої моделі соціально-економічних відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б.Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 р.; розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну.

Переяславська рада і Березневі статті Б. Хмельницького. 8 січня 1654 на козацькій раді в м. Переяславі розглядаллося питання про прийняття Гетьманщиною московського протекторату. Рішення не було одностайним, частина козаків були противниками такого союзу і схилялися до заступництва Туреччини. Утім, Хмельникому вдалося переконати старшину виступити на підтримку московського союзу, обіцяючи збереження їхніх прав та привілеїв. Проте договір ледь не зірвався з іншої причини: московські посли відмовилися присягати на вірність від імені царя Олексія Михайловича, мотивуючи це тим, що цар є самодержцем і слова свого не змінює. Під час Переяславської ради не було укладено жодного офіційного правового акта, відбулася лише одностороння присяга гетьмана та козацької старшини. 21.03. 1654 були затвердженні Статті Богдана Хмельницького або Березневі статті: визнавалося верховенство московського царя над Україною, козаки зберігали всі права та вольності, реєстр складав 60тис чол, генеральна і полкова старшина отримували платню, гетьмана мало обирать козацьке військо і сповіщати про це царя, Україна мала право на зовнішні відносини, окрім як з Польшею та Туреччиною, податки мали збирати українські чиновники, в містах зберігалося самоуправління, підтверджувалося право Київського митрополита і всьго духовенства на їхні маєтності, в Києві та на кордонах України з Річчю Посполитою мали розташуватись російські військові залоги. Московський уряд зобовязувався вступити в війну з Польшею навесні 1654, в разі татарських нападів на Україну передбачалися спільні московсько-українські походи проти Кримського ханства.

Гетьман Ю. Хмельницький. На думку старшини, лише ім'я Хмльницького могло обєднати народ, і наприкінці вересня 1659 гетьманом знову було обрано Ю.Хмельницького. під тиском російських військ, що перебували на Лівобережжі, Ю.Хмельницький підписав фальсифікований варіант. Березневих статей, так звані Переяславські статті(1659). Гетьманщина фактично перетворилася на автономію Московії, що спричинило велике незадоволеня старшини, особливо на Правобережжі.. під час російсько-польської війни 1660 московська армія, до якої змушені були приєднатися козаки, зазнала поразки. В зв'язку з цим Ю.Хмельницький спрямовую свою політику на Польшу. В жовтні 1660 він укладає Слободищенський трактат. Правобережна Україна повернулася до складу Речі Посполитої. Лівобережні полки на чолі з Сомком та В.Золотаренком виступили за збереження союзу з Москвою. Походи Хмельницького на Лівобережжя закінчилися невдачею. Наказним гетьманом Лівобережної України обрали Сомка. Це стало початком поділу Гетьманщини на Правобережну і Лівобережну частини та війни між окремими регіонами України.

Гетьман І. Виговський. В жовтні 1657 Генеральна козацька рада визнала гетьманом І.Виговського. в зовнішній політиці І.Виговський уклав союз зі Швецією, поновив союзницькі відносини з Кримським ханством, розпочав переговори з Польщею, у внутрішній – орієнтувався на козацьку старшину, яка прагнула зосередити у своїх руках велике землеволодіння та відновити кріпацтво. Наприкін 1657 в Україні розгорнувся потужний повстанський рух, який очолив полковник Пушкар та запорозький отаман Я. Барабаш. Переможцем у цій боротьбі вийшов І.Виговський. 16 вересня він уклав з Польшею Гадяцький договір, який став відмовою від незалежності, підштовхнув Україну до соціальних кофліктів, знщивши соціально-економічні здобутки Національно-визвольної війни. Підписання гадяцького договору спричинило російсько-українську війну. У вирішальній битві під Конотопом в червні 1659 козаки здобули перемогу. Проте недвдовзі в Україні повстала опозиція, і в жовтні 1659 І.Виговський зрікся гетьманства.

Боротьба за возз'єднання держави (червень 1663 - вересень 1676 р.) На третьому етапі Української національної революції (червень 1663 — вересень 1676 р.) територіальний розкол України призвів до глибокої кризи та певної деморалізації суспільства. За часів гетьманства П. Тетері на Правобережжі та І. Брюховецького на Лівобережжі ці катастрофічні процеси виявилися у відмові національної еліти від створення незалежної соборної України; намаганні гетьманів за будь-яку ціну втримати владу, їхній неспроможності консолідувати навколо себе значні сили для вирішення державних питань; відмові від активної участі в боротьбі значної частини заможного козацтва і старшини; домінуванні регіональних політичних інтересів над державними; залученні іноземних держав до розв´язання внутрішніх проблем. Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка. Проте внаслідок постійної боротьби козацької верхівки за булаву, низки невдалих кроків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Росії та Туреччини контролювати хід подій в українських землях П. Дорошенко втратив підтримку народних мас, не зміг об´єднати українські землі в межах однієї держави і відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції.

Гетьман П. Дорошенко. В серпні 1665 П.Дорошенко був обраний гетьманом: часто скликав козацькі ради, де вислуховував рядових козаків, спирався на підтримку Київськог митрополита, щоб не залежати від старшини, створив 20-тис корпус найманців-сердюків, установив нову митну лінію на українському кордоні зі степом, прагнув обєднати України, домагався поновлення Гадяцького договору, укладеного Виговським, в 1668 обєднав Ліво- і Правобережжя, був проголощений гетьманом всієї України, в 1669 змушений повернутися на Правобережжя, щоб протистояти претендентові на гетьманську булаву П.Суховію, підтриманому кримськими татарами. На Лівобережжі залишився наказний гетьман Д.Многогрішний. За відсутності Дорошенка Многогрішний був проголошений гетьманом Лівобережжя. В 1669 уклав з Туреччиною союзний договір, так звані Корсунські статті. Внаслідок чого Туреччина оголосила війну Речі Посполитій, а П.Дорошенкові довелося боротися з уманським полковником М.Ханенком, якого запорожці обрали гетьманом і який визнав зверхність Польщі. В 1675 П.Дорошенко розчарований союзництвом з Туреччиною, передав булаву кошовому отаману Запорозької січі І.Сіркові та присягнув на вірність московському цареві..

Українська державність наприкін 17 - на поч 18 ст. Після укладення між Росією та Річчю Посполитою «Вічного миру» центр політичного та культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни — Малоросією. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української національної революції 1648—1676 pp., — виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо. Початок XVIII ст. став переломним у житті Гетьманщини. Спроба гетьмана І. Мазепи зберегти завдяки союзу зі шведським королем Карлом XII козацьку автономію зазнала поразки. Не увінчалися успіхом і намагання екзильного гетьмана П. Орлика відновити українську державність. За цих обставин форсований наступ російського царату на права України став своєрідною прикметою часу.

Колоніальна політика Російської імперії щодо України на поч. 18 ст. Тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.

Повстання під проводом С. Палія. І.Мазепа бувгетьманом обох берегів Дніпра, хоча фактично Правобережжя належало полякам. Розорене під час численних війн та турецько-татарських набігів, наприкін 17 ст воно вкрай знелюдненіло. В 1684 король Ян Собеський (1674-1696) видав універсал, що дозволяв козацькі поселення на південь від Росі. В 1685 польський сейм ухвалив рішення поновити козацькі права та вольності на території колишніх козацьких полків. Організацією козацьких полків керували А.Абазін, З.Іскра, С.Іванович (Самусь), С.Гурко(Палій). Найбільш впливовим ватажком був Палій, полк якого розташовувався у Фастові. За кілька років спустошені землі ожили, і після завершення війни між Польшею та Туреччиною (1699) сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва. В 1700 на Правобережжі спалахнуло повстання під проводом Палія. Прчини: коли відпала потреба польський уряд розпустив козацькі формування, із заселнням спустошених земель Правобережжя селянами і козаками сюди повертається і польська шляхта, яка прагне відновити свої володіння. Територія: Поділля, Брацлавщина, Київщина, Східна Волинь. В 1700 козацька армія під проводом Палія відбила напади польського війська на Фастів, на підтримку козаків спалахнули селянські повстання, повстанці звернулися по допомогу до запорожців, Мазепи та Московського царства. Проте Росія була союзницею Польщі в Північній війні і допомогу надати не змогла, армія Палія захопила Немирів, Бар, Вінницю, Брацлав, Білу Церкву. Було заявлено про намір звільнити Україну від польського панування, з 1703 перевагу здобувають польські війська, в 1704 московсько-козацьке військо зайняло територію Правобережжя, яке автоматично перейшло під гетьманство І.Мазепи.

Гетьман І. Мазепа. Росія анулювала попередню угоду з Кримом, і навесні 1687 60-тис російське військо на чолі з В.Голіцином та 50 тис козацьке військо під проводом І.Самойловича рушило на Перекоп. Кримські татари, щоб зупинити наступ, підпалили степ. Всю провину за невдалий похід було покладено на Самойловича. Його було скинуто з гетьманства та заслано до Сибіру. Гетьманом було обрано І.Мазепу. Мазепа уклав з російським урядом Коломацькі статті, завоювавши прихильність російського царя Петра І (1689-1721), І.Мазепа украпив власні позиції: заволодівши 20-тис маєтків. Прагнув обєднати в межах однієї держави всі українські землі, укріплював позиції козацької старшини: роздавав землі, видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку, значну частину власних коштів витрачав на розвиток культури та релігії: підтримував Києво-Могилянську колегію, що була перетворена на академію (1701), будував храми, засновував школи, друкарні, шпиталі.

Політична діяльність П. Орлика і його Конституція. В квітні 1710 козацька рада в Бендерах обрала гетьманом П.Орлика. в день виборів П.Орлик проголосив «Конституцію прав і вольностей Війська Запорозького» в якій: проголошувалась необхідність боротьби за політичну та церковну незалежність України, гетьманська влада обмежувалась посиленням впливу генеральної ради (складалась з генеральної, полкової, сотенної старшини, делегатів Запорозької Січі та полків), підвищенням ролі військового генерального суду, вільними виборами полкової та сотенної старшини, чітким розмежуванням державного скарбу й особистих коштів гетьмана, Запорізькій Січі гарантувались традиційні права українських міст та православної церкви, обмежувалассь соціальна експлуатація, зокрема планувалась ревізія захоплених старшиною земельних маєтків, скасовувались обтяжливі для народу оренди, військові постої, ярмаркові податки. Намагаючись реалізувати свою програму на практиці, П.Орлик уклав нові договори зі Швецією, Туреччиною та Кримом і навесні 1711 з 16-тис військом рушив на Правобережжя. Йому вдалось заволодіти значною частиною правобережної України. Однак зрада турків та татар, а також укладання Прутського трактату (Росія повртала Туреччині Азов, руйнувала ряд фортець та відмовлялась від втручання в польські справи, а Туреччина зобовзязувалась вислати Карла ІІ), звели його плани на нівець. В 1714 П.Орлик разом із Карлом ХІІ виїхав до Швеції. Майже 30 років він провів в еміграції, де намагався створити антиросійську коаліцію.

Перша Малоросійська колегія. З 1721 Московська держава стала іменуватися Російською імперією, а Петро І прийняв титул імператора. 27.05.1722 була створена Малоросійська колегія з 6 московських чиновників на чолі з С.Вельяміновим, якій підпорядковувалия установи гетьменщини.метою створення малоросійської колегії було: контроль за діяльністю гетьмана та старшини, поступове обмеження політичної автономії Гетьманщини і зведення її до статусу провінції. М.К. встановлювала та стягувала податки до царської казни, провіант для російської армії, розміщувала на території Гетьманщини російські війська, контролювала діяльність генеральної військової канцелярії, контролювала роздачу земель старшині та офіцерам, розлядала апеляції на судові рішення українських судів. Протистояння І.Скоропадського виявилося безуспішним, і на початку липня 1722 він помер. Реальна влада перейшла Малоросійській колегії, яка започаткувала процес ліквідації української державності.

Правління гетьманського уряду. Урядування в Україні Анна Іоанівна доручила Правлінню гетьманського уряду – видозміненій Малоросійській колегії. Воно складалося з 6 осіб, половина з яких були українцями, половина росіянами. Головував в Правлінні князь О.Шаховський. Зміни в українській політиці відбулися з приходом до влади імператриці Єлизавети Петрівни. Її фаворитом, а згодом і чоловіком був Ооексій Розумовський, виходець з України. Завдяки його впливові Єлизавета прийняла рішення про відновлення гетьманства.

Друга Малоросійська колегія. Друга Малоросійська колегія(1764-1786) перебрала на себе управління Гетьманщиною після скасування гетьманської посади. Вона складалася з 4 представників козацької генеральної старшини 4 російських чиновників. Очолив колегію П.Румянцев. Мета діяльності: ліквідувати залишки автономії, закріпачити селян, контролювати економічний розвиток України, збільшити збір податків з населеня. Колегія була ліквідована після втрати Україною залишків державності.

Ліквідація гетьманства та Запорізької Січі. Обмежена автономія України стояла на заваді створенню сильної централізованої держави, прибічницею якою була Катерина ІІ(1762-1796). Скориставшись спробою К.Розумовського домогтися спадковості гетьманства для свого народу, імператриця в листопаді 1764 видала маніфест, в якому проголошувалось скасування гетьманського уряду. Влада перейшла до Другої малоросійської колегії(1764-1781), що складалась з представників української старшини та російських урядовців на чолі з графом П.Румянцевим. На початковому етапі нововведення були незначними, зокрема, було проведено перепис населення та ревізію земельної власності для збільшення зборів до імперської казни. Реформи були перервані російсько-турецькою війною 1768-1774, в якій козацькі війська взяли активну участь. Ліквідація автономного устрою Гетьманщини вцілому завершилась в 8-ті рр 18 ст. в 1781 було скасовано полкову систему: територію Гетьманщини було поділено на три намісництва – Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, які разом складали Малоросійське генерал-губернаторство, Друга Малоросійська колегія ліквідовувалась, натомістьь створювалисьзагальноросійські адміністративні та судові установи. В 1783 лівобережне козацтво реорганізовувалось в регулярні кавалерійські полки, на Лівобережжі та Слобожанщині запроваджувалось кріпосне право. Друга половина XVIII ст. стала вирішальною для долі півдня України і Криму. Після чергових російсько-турецьких війн ці території остаточно опинилися під владою Російської імперії. У 1775 р. було ліквідовано Запорозьку Січ, а в 1783 р. — Кримське ханство Під імперською владою почалося активне господарське освоєння новоприєд-наних земель.

Гайдамацький рух в Україні. – 1717. Територія: Брацлавщина, Поділля, Уманщина, Київщина. Учасники: селяни, козаки, наймити, міщани-ремісники, збіднілі шляхтичі. Керували загонами переважно запорозькі козаки. Грабували панські маєтки, знищували шляхту й католицьке духовенство, єврейських лихварів та орендарів. Награбоване добро ділили між собою та роздавали селянам. Часто проводили спільні операції. 1734-1738 – повстання козацького полку Верлана, 1741-1748 – повстання Гната Голого, 1750 – повстаняя під проводом Ляха, Мамая, Сухого. Найбільший виступ гайдамаків в 1768 отримав назву Коліївщина під проводом Залізняка. Приводом стала поява російських військ на Правобережжі, спринята як підтримка українців і православя. В умані до гайдамаків приєднався козацький загін Гонти, завдяки чому місто опинилося в руках повстанців. Гайдамаки сподівалися на допомогу російського уряду, але Росія виступила на боці Польщі. Після полонення залізняка й Гонти решта гайдамацьких загонів була розгромлена, а їхні учасники піддані жорстоким катуванням. Залізняка засудили до каторжних робіт у Нерчинську, Гонта був страчений через четвертування.

Соціально-економічний розвиток України наприкінці 17 - 18 ст. Наприкінці 17—18 ст. характерними ознаками соціально-економічного розвитку українських земель були зростання великого феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. Включення українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки їх впливові та владі суттєво гальмували та деформували поступальний розвиток.

Культура України наприкінці 17-у 18 ст. Наприкінці 17—18 ст. у розвитку культури України відбулися помітні зрушення. Характерними особливостями культурного процесу в українських землях цієї доби були урізноманітнення форм(перехід від барокко до класицизму) культурного життя та методів і засобів художнього самовиразу; підвищення рівня освіти; поступове витіснення у сфері культури релігійних підвалин світськими; помітний вплив європейських культурних процесів та тенденцій; деформування та гальмування культурного розвитку після втрати національної державності (домінування російської культури, політика русифікації).

Соціально-економічний розвиток України в перш пол19 ст. Розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишків робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва. Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась бурхливим зростанням кількості промислових підприємств, промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та технологій, поступовим витісненням кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою, збільшенням ролі вільнонайманої праці, виникненням нових галузей промисловості, поступовим переміщенням промислових підприємств з сіл У міста, формуванням спеціалізації районів на виробництві певної промислової продукції. У своїй сукупності зазначені тенденції та процеси становлять суть і зміст двох суперечливих, але взаємопов´язаних суспільних явищ: кризи, занепаду, але ще певного Домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмують розвиток суспільства, з одного боку, і зародження, становлення та формування в Межах феодалізму нових капіталістичних відносин — з іншого.

Масонство в Україні. Суспільний рух у першій пол 19 ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху відображає зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого антисамодержавного спрямування. За цих обставин селянський рух був імовірніше одним з проявів кризи у суспільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільство із скрутного становища. Поява на українському ґрунті масонства стала, з одного боку, свідченням поширення новітніх європейських ідей та традицій, з іншого — показником зростаючої опозиційності панівному режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонського руху на той час була його замкненість; концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху.

Україна у Вітчизняній війні 1812 р. В 1812 відбувся похід французького імператора Наполеона на Росію, який закінчився загибеллю майже всієї французької армії. З українських земель французька армія зайняла Західну Волинь, де розгромила російську армію під командуванням генерала Тормасова. Плани Наполеона щодо України перебачали відокремлення українських від Росії і поділення їз на 3 частини: Правобережна Україна відходила до Великого герцорства Варшавського, Галиччина й Волинь мали відійти до Австрії за воєнну допомогу у війні з Росією, на території Лівобережної й Південної України планувалося створити дві держави, які б підкорювалися Франції. Українське дворянство незадоволене таким планами підтримали Росію. Були сформовані козацькі кавалерійські полки, до російської армії увійшло 75 тис ополченців. Так, в Лейпцизькій битві 1813, де антифранцузька коаліція розбила наполеонівську армію, брали участь 8 козацьких полків.

Антикріпосницькі виступи Кармелюка. Драматичною сторінкою антикріпосницької боротьби першої третини 19 ст. став рух подільських селян. Вони вдалися до партизанських методів боротьби проти поміщиків, Організатором цього руху став селянин-кріпак Устим Кармелюк. У 1812 р. пан віддав Устима в солдати. Наступного року уланський полк, у якому служив Кармелюк, розмістився в Кам'янці-Подільському. Скориставшись цим, «останній гайдамака» утік зі служби і повернувся в рідні місця. Там він приєднався до ватаги, що складалася із селян-кріпаків, військових дезертирів, містечкових торговців і дрібних шляхтичів, а незабаром став їхнім ватажком. Протягом 1813-1835 pp. Загони Кармелюка здійснили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки, сільські й придорожні корчми, господарства заможних селян.Найінтенсивніше Кармелюк діяв у Літинському та Летичівському повітах Подільської губернії. Зазнавали нападів його загонів поміщики Балтського, Вінницького, Могилівського і Проскурівського повітів Подільської губернії. Загони повстанців з'являлися і в Бессарабії. Його активно підтримували селяни, оскільки Кармелюк часто допомагав їм, ділився захопленим майном і худобою. Для забезпечення свого загону він налагодив зв'язки з містечковими євреями, через яких реалізовував відібране в поміщиків майно. Часто й переховувався в них. Царські власті неодноразово заарештовували селянського ватажка й карали. Одного разу Кармелюк витримав 1000 ударів шпіцрутенами. Чотири рази його засилали на каторгу в Сибір, але щоразу Кармелюк тікав звідти, повертався на Поділля й продовжував боротьбу. У жовтні 1835 р. його застрелили із засідки. До суду в його справі притягнули 2700 учасників руху. Усього ж звинуваченими чи запідозреними у зв'язках з Кармелюком було майже 20 тис. осіб.

Декабристський рух в Україні. Радикальнішими та дієвішими порівняно з масонами були декабристи, які не тільки створили таємні товариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою («Конституція» М. Муравйова, «Руська Правда» П. Пестеля). Однак вузька соціальна база, недостатня рішучість, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялось у діяльності Товариства об'єднаних слов'ян, в його панславістських ідеях. Програма товариства ставила за мету не лише знищення самодержавства і кріпацтва, а й утворення федерації слов’янських демократичних республік. Висунута ними ідея федеративної слов’янської держави знайшла своє продовження у політичних програмах наступних діячів національно-визвольного руху, зокрема в Кирило-Мефодіївському братстві.