Ранній палеоліт на території України

Періодизація давньоримської історії. Періодизація історії Стародавнього Риму ґрунтується на формах правління, які в свою чергу відображали соціально-політичну ситуацію: від царського правління на початку історії до імперії-доміната наприкінці: Царський період (754/753—510/509 р. до н. е); Республіка (510/509—30/27 р. до н. е); Рання Римська Республіка (509—265 рр. до н. е); Пізня Римська Республіка (264-27 рр. до н. е); Імперія (30/27 р. до н. е—476 р. н. е); Ранняя Римська Імперія. Принципат (27/30 р. до н. е—235 р. н. е); Криза 3 ст. (235—284 рр); Пізня Римська Імперія. Домінат (284—476 рр).

Рим за царської доби. Історія Риму царського часу являє собою процес зростанняміста з розрізнених селищ і еволюції суспільства відщо почалася соціальної диференціації в межах родової організації зпоявою патріархального рабства до формування класів - станівпатриціїв і плебеїв і утворенням держави. Протягом царської епохиу 8 - 6 ст до н.е. вироблялися елементи держави в специфічноантичної формі полісу, тобто цивільної громади, соціально -економічною основою, якою була антична форма власності.

Рим часів ранньої республіки. Республіканський спосіб правління встановився в Римі після вигнання царя Тарквінія Гордого (510/509). Прерогативи царської влади були розділені між двома посадовими особами, що обиралися щорічно, які спочатку називалися преторами, а потім консулами. Внутрішня історія ранньої Римської республіки була історією боротьби перш за все міжпатріціями і плебеями. У Римі за часів царів існував фонд неподілених земель. Він збільшувався за рахунок завойованих територій. Патриції, будучи військовими вождями, прагнули за рахунок суспільного поля примножити свої особисті володіння. Плебеї ж були позбавлені доступу до цих земель і політично безправні. Тому їх боротьба за землю перепліталася з вимогами політичних прав. В результаті тривалої боротьби плебеї добилися ряду крупних успіхів: установи посади народного трибуна (494) для захисту інтересів плебеїв, допуску до консулата (367), відміни боргового рабства (326). Межею Р. території; вона мала в довжину 5 римських миль (1000 кроків) на правому березі Тібра або на заході, 6 миль на лівому березі річки, 5 миль на півдні, у напрямку до Альба-Лонги, і лише 2 милі на півночі. Після поглинання Римом кількох приміських общин і завоювання — ще в царську епоху — міст Габій і Фідене, римська територія обіймала собою близько 870 кв. км. На півдні римляни спиралися на одноплемінну ним і союзну федерацію латинських міст; на півночі мали проти себе етруські міста під владою царів, що складали слабку федерацію; на сході ворогували із спорідненими гірськими племенами сабінян, вольськів та еквів, що робили набіги на родючу римську «Кампанью». У дрібних сутичках з сусідами пройшла для Риму перша половина епохи в 240 років, передуюча повному завоюванню Італії Римом. На межі двох її половин стоїть завоювання римлянами міста Вейїв (396 до Р. Хр.). На початку 4 ст. Рим піддався нашестю галлів (390) на чолі із Бренном і спаленням Рима, але місто відродилося, і протягом більш як століття змогло підпорядкувати собі всю Італію в тодішньому сенсі, тобто за винятком долини По і приальпійських областей, що вважалися Галією.

Пунічні війни та їх наслідки. Перша Пунічна війна (264-241 pp. до н. є.) велася за оволодіння островом Сицилією, що був розташований між берегами Риму й Карфагена (див. карту на с. 200). Карфаген завдав кількох поразок римлянам. Карфагенський полководець Гамількар Барка завдавав римлянам раптових ударів з моря і знову відступав без втрат. Римляни збудували 120 бойових кораблів і у 260 р. до н. е. перемогли Карфаген. Римська армія висадилася на африканському узбережжі. Але успіх закріпити не пощастило — сильний шторм знищив римський флот. Військо зазнало поразки. Римлянам удалося відновити флот. У 241 р. до н. е. в битві при Егатських островах флот Карфагена було знищено. Подальша боротьба за Сицилію стала для Карфагена безцільною, тому було укладено мир. За угодою, Рим ставав володарем Сицилії. Карфаген мав сплатити контрибуцію в 3200 талантів срібла (84 тонни) та повернути полонених без викупу. Згодом після укладення миру Рим самочинно прибрав до рук Сардинію та Корсику. Так утворилися перші заморські володіння — колонії Римської держави. Унаслідок Першої Пунічної війни Рим перетворився на сильну державу Середземномор'я. Карфаген був переможений, але не скорився. Місто почало готувати до наступої війни з римом. Карфаген напав на Рим сухопутним шляхом через Іспанію (Іберія). На чолі карфагенської армії – Ганібал Барка. Карфагенці мусили тепер прийняти римські умови миру. Вони зреклися всіх своїх володінь поза Африкою, отже, також Іспанії, видали римлянам свій флот (окрім 10 кораблів) і зобов'язалися заплатити 10000 талантів контрибуції і не вести бойових дій без дозволу римського сенату. Сципіон (полководець на чолі римського війська) відбув знову тріумфальний в'їзд до Рима, де сенат дав йому почесне прізвище «Африканського». Рим став гегемоном на заході аж по Атлантичний океан. Карфаген швидко виплатив Риму контрибуцію і повернув собі колишнє значення найбільшого транзитного центру, що викликало серйозні побоювання в римських правлячих кругах; особливо лютим противником Карфагена був сенатор Катон Старший. Скориставшись тим, що Карфаген, всупереч умовам миру 201 до н. е. створив армію для відбиття нападу нумідійців, римський сенат оголосив їм в 149 до н. е. війну. Карфагенці погодилися роззброїтися, але категорично відкинули вимогу римлян зруйнувати місто і переселитися углиб материка і вирішили чинити опір до останнього. Римська армія обложила Карфаген і після відчайдушної трилітньої оборони узяла його навесні 146 до н. е. По ухвалі сенату місто було спалене, а місце, на якому він стояв, було прокляте; володіння Карфагена увійшли до складу Римської держави як провінція Африка.

Правління Октавіана Августа. Виникнення системи патриціату. Основою повноважень Октавіана були трибунат і вища військова влада. В 29 г до н. е.. він отримав почесне прізвисько "Серпень"і був проголошений принцепсом (першою особою) сенату, звідси назва нової політичної системи - принципат. У 28 р до н. е. римляни розгромили плем'я мезов і організували провінцію Мезію. Під Фракії між тим розгорнулася запекла боротьба між прихильниками і противниками римської орієнтації яка на кілька років відклала завоювання Фракії римлянами. В 24 до н. е. сенат звільнив Августа від будь-яких обмежень, що накладаються законом, в 13 до н. е.. його рішення були прирівняні до сенатським постановам. В 12 до н. е. він став великим понтифіком, а у 2 до н. е.. удостоївся звання "батька вітчизни". Отримавши в 29 до н. е.. цензорські повноваження, Август вигнав з сенату республіканців і прихильників Антонія і скоротив його складу. Серпня здійснило військову реформу, завершивши тривав ціле століття процес створення римської професійної армії. Тепер солдати служили 20-25 років, отримуючи регулярне платню і постійно перебуваючи у військовому таборі без права заводити сім'ю. По виходу у відставку їм видавалося грошову винагороду і надавався ділянку землі. Принцип добровільного найму громадян в легіони і провінціалів у допоміжні з'єднання, були створені гвардійські частини для охорони Італії, Риму і імператора - гвардійці (преторіанці). Вперше в римській історії були організовані спеціальні поліцейські частини – когорти Вігілєв (вартою) та міські когорти.

Громадянські війни 40-х - 30-х рр. І ст. до н.е. Диктатура Юлія Цезаря. Падіння республіки. Наростаючі нерозв'язні суперечності між Цезарем і Помпеєм привели до захоплення всього Середземномор'я в громадянській війні (49-46 рр.. до н. е.). У період з 46-го по 44 роки до н. е.. Юлій Цезар був диктатором, тоді він і заклав принципи диктатури в Римській республіці, що стали основою для виникнення Римської імперії, яка фактично оформилася при правлінні спадкоємця Цезаря - Октавіана Августа. Ставши спочатку консулом республіки, а потім і диктатором, Юлій Цезар проводив реформи, які посилили одноосібну владу глави держави, розширили його повноваження і права при прийнятті рішень. Одночасно з цим він заклав основи реформи, яка робила роль патриціїв все більш формальною, і поступово відлучала їх від значного впливу на політичні та військові події республіки. Правління Цезаря стало основою для економічного процвітання Риму. Приєднавши до Римської держави Галію, а, також розширивши вплив серед країн Середземноморського басейну, він дозволив стати Риму економічним гегемоном античного світу. Головною причиною падіння республіки було протиріччя між політичною формою республіки I ст. до н. е.. та її соціально-класовим змістом. Широкий середземноморський ринок, нові групи провінційних рабовласників, складні взаємини між Італією і провінціями, між громадянами і "негромадянами" настійно вимагали нової системи управління. Старі класи, інтереси яких відображала римська республіка, до кінця I ст. до н. е.. зникли або деградували. Майже зовсім зникло италійське селянство; нобілітет і всадничество в результаті громадянських воєн в значній своїй частині загинули фізично або розорилися. На зміну нобілітету і всадничества прийшли нові соціальні угруповання: нові багатії, люмпен-пролетаріат, військові колоністи. Їх існування було тісно пов'язане з військовою імперією, з переможними полководцями кінця республіки. Професійна армія, яка виросла з громадянських війн, стала безпосередньою опорою цих полководців і головним знаряддям військового перевороту. Октавіан переміг, за ним стояла Італія, він міг використовувати єдиний апарат Римської держави. Він був хитріший, обережніше, витриманішою Антонія, він був прийомним сином Цезаря. Октавіан переміг, не було боротьби двох партій, римської і східної, партії римських емігрантів і партії Клеопатри, яка послаблювала і паралізувала волю Антонія.

Правління Діоклетіана й виникнення системи домінату. Діоклетіан (284-305), ставши імператором Риму, зіткнувся з серйозними внутрішньо-і зовнішньополітичними проблемами. Діоклетіан пішов по шляху подальшого зміцнення імператорської влади. Він остаточно порвав з колишнім принципатом, заснованим Октавіаном Августом і встановив систему доміната: імператор перестав бути кращим громадянином і першим з сенаторів, чиї надзвичайні повноваження грунтувалися на його особливому авторитеті; відтепер він перетворився в абсолютного монарха, обожненого і підноситься над законами. Основою режиму доміната був розгалужений центральний і місцевий бюрократичний апарат, розвитку якого сприяла реформа провінційного управління. З кінця 3 ст. починається новий етап історії імперії - доминат, під час якого Рим перетворився на монархічну державу з абсолютною владою імператора. Імператори обожнювалися, а деякі з них після смерті оголошувалися богами зі своїми релігійними культами. Населення імперії перетворилося з громадян у підданих імператора, які стали розглядатися навіть як його раби - серви. Рада принцепса перетворюється в державну раду - консісторіум. Складається розвинений апарат чиновників, розділених на ранги, з визначеної ієрархією і правилами підвищення на посаді. З відділенням цивільної влади від військової з'являються цивільні і військові чиновники. Осібно стоїть третя група чиновників - придворні, очолювані граючим велику роль керуючим палацом імператора. Старі республіканські установи втратили всяке загальнодержавне значення. Римом став керувати префект, призначений імператором і підлеглий йому. Сенат перетворився в раду міста Риму, а магістрати - в муніципальних посадових осіб. Змінилася і військова організація. У зв'язку з масовими повстаннями рабів і підкорених народів, а також зрослої необхідністю захищати межі держави від вторгнення німецьких, слов'янських і малоазіатських племен, армія підрозділяється на рухливі (для придушення повстань) і прикордонні війська. Общеимперская поліція очолювалася начальником імператорської канцелярії (у Римі - префектом міста), що розвинулася таємна поліція - префектом преторія.

Перемога християнства за правління Костянтина та спроба язичницької реакції. Костянтин I Великий (27.02 272 — 22.05 337) — римський імператор, перший християнин на троні, а також православний святий, іменований рівноапостольним. Перемігши усіх своїх суперників, став єдиним правителем і з політичних міркувань переніс столицю імперії до Віза́нтія, пізніше названого Константинополем. На початку свого правління Костянтин, як і всі імператори, був язичником. В 310 р після відвідування священного гаю Аполлона, йому, нібито, навіть було бачення бога сонця. Проте вже через 2 роки під час війни з Максенцієм, за словами Костянтина, до нього уві сні з'явився Христос, який наказав накреслити на щитах і прапорах свого війська букви РХ, на наступний день Костянтин побачив у небі обреста хреста. Після перемоги над Ліцинієм в 313 р Костянтин наполіг на ухваленні їм свободи віросповідання, видавши Міланський едикт (лист, підсумок політичної домовленості двої імператорів Костянтина та Ліцинія 313 р, яким проголошувалась релігійна терпимість на території Римської імперії). Сам Костянтин прийняв хрещення лише перед смертю, що не заважало йому втручатися в тонкі релігійні суперечки, як наприклад, на Перший Нікейському соборі 325 р, він рішуче підтримав кафолістів проти аріан. По всій імперії зводилися церкви. Часом для їх зведення розбиралися старі язичницькі храми.

Культура Стародавнього Риму. Розлад між особистістю і державою осмислювався філософією стоїків: у підкоренні особистих інтересів державним, пристрастей розуму — вихід із суперечностей життя. Якщо греки сповідували культ краси вільної особистості, то римляни — культ влади і сили. У культурі надійно утвердилась ідея універсалізму ідержавності: могутність Риму, його всесвітнє володарювання й нездоланність. Тверезість світосприймання, практичний склад мислення також зумовив специфіку римської культури. Скрупульозність римського права враховувала всі можливі життєві ситуації. Історичні твори тяжіли до точності фактів ("Всесвітня історія" Полібія, "Історія Риму" Тіта Лівія). У літературі досягла розквіту прозаїчна традиція. Державні ідеї імперії найбільш повно втілювались у спорудженні будівель суто практичного призначення, які задовольняли потреби в грандіозній торгівлі, суворій військовій дисципліні, масових видовищах. Це мости, дороги, акведуки, форуми, терми. їхня краса вбачалась в логіці структури, розумній доцільності, суворій могутності, лаконізмі деталей. Відображенням могутності римської держави, її військових перемог стали тріумфальні арки, тріумфальні колони, на яких рух великих людських мас, що на рельєфі, підкорений длані імператора. Соціальний космос римської культури знайшов відоб­раження в домінуванні в архітектурі купола й арки як образів завершеності, об'єднаності, вічності, соціального універсуму, а також у домінуванні овала як символу світового яйця. Римський храм (Пантеон), амфітеатр (Колізей) відокремлювали людину від навколишнього середовища, замикали її в собі, оточували монолітною стіною з одноманітним ритмом арок. Образами універсалізму сповнена і римська література (поема Лукреція Кара "Про природу речей"). Відображенням соціального космосу стала також видовищна культура Риму: гладіаторські бої, цькування диких звірів, циркові ігрища, які відрізнялися масовістю, розмахом і задовольняли гедоністичні потреби плебсу.

Загальна характеристика феодального ладу в середньовічні Європі. На поч 11 ст. у більшості народів Західної Європи феодальний лад остаточно став панівним. Виробничі та юридичні відносини, державний устрій, релігія і культура взяли характерні середньовічні форми. Набіги норманів, викликані господарською кризою, розкладанням родових зв'язків народів Скандинавії та їх запізнілим переходом до феодалізму. Ця пора, що пройшла у феодальних міжусобицях і боротьбі проти зовнішніх ворогів, характеризується тимчасовим занепадом і збіднінням духовної культури. Головною ідеологічною силою на даному етапі розвитку була католицька церква - найбільший феодальний володар. У ряді держав церква тримала в своїх руках до третини всіх земельних угідь країни. Другий етап в історії зрілого європейського середньовіччя пов'язаний з подальшим зростанням продуктивних сил феодального суспільства. Оформився поділ праці між містом і селом, інтенсивно розвивалися ремесла і торгівля. Нові потреби суспільства викликали необхідність приборкання феодальної анархії. Королівська влада ставала свідомої виразницею ідей державної єдності країни, панування права над свавіллям,феодального порядку над феодальною анархією. Королі, спираючись на лицарство і багатих городян, почали боротися проти великих феодалів. Разом з тим вони очолили сили всього класу феодалів у придушенні наростала хвилі селянських повстань. Потужного розвитку досягли економіка і культура феодальних міст. У багатьох країнах міста домоглися самоврядування (так звані комуни). У деяких країнах, особливо в Італії, великі міста, скинувши владу найближчого феодала перетворювалися на самостійні держави. У більшості ж великих країн Європи - у Франції, Англії, частково в Німеччині - частіше прагнули в політичній автономії в рамках феодальної монархії, підтримуючи королівську владу у її боротьбі проти безпосередніх супротивників міст - великих феодалів.

Причини, суть, основні етапи Великого переселення народів (V-VII ст). Велике переселення народів — у вузькому сенсі в сучасній історіографії рух племен і народів Європи у 4-6 ст. в різних напрямках, що розпочався з вторгнення племен гунів в північну частину Римської імперії в 375 р. Починаючи з нижнього Дунаю і території сьогоднішньої Західної України, цей процес привласнення землі захопив також інші, більшою частиною германські племена і поширився у напрямку Західної і Південної Європи. Беспосереднім наслідком цього процесу вважається загибель Римської імперії. В широкому сенсі — Велике переселення народів розпочалось з кінця 3-го тисячоліття до Р.Х, про що свідчать древні китайські та єгипетські джерела, — з причини зростання населення, нестачі вільної землі, зміни клімату, тощо. Наслідком Великого переселення племен стало й виникнення на теренах Європи нових народів і нових держав. Приводом до Великого переселення народів став наступ гунів, які у 375 р знищують державу остготів. Як наслідок Західна Римська імперія перестає існувати. На її місці виникають держави германців. Германців навертає до аріанського християнства гот Вульфіла (жив близько310-382/383 р), котрий переклав Біблію на готську мову. Залишену германцями місцевість на схід від Ельби заселяють слов'яни.

Падіння Римської імперії та утворення варварських королівств. Імператор Юлій Майоріан (457—461 pp.) зробив останню спробу зміцнити імперію. Імператор намагався впорядкувати збирання податків, покращити життя середніх землевласників, відновити покинуті міста. Щоб полегшити фінансові справи в провінціях, Майоріан намагався скасувати їхні борги. Міць імперії почала відроджуватися. Однак у цьому не була зацікавлена ані римська знать, ані варварські королі, яким заважала сильна влада. Майоріана було вбито, разом з ним була втрачена остання надія римлян на відновлення імперії. Почалася низка швидких змін імператорів на троні, влада яких поступово втрачала навіть зовнішні ознаки. Імператори стали цілком залежними від волі варварських вождів, яким довіряли командування імператорською вартою. Армія поступово перестала бути оплотом могутості Риму. Вона стала наполовину іноземною. Навіть серед полководців було багато варварів. Були випадки коли варвари-полководці оголошували себе римськими імператорами. Римський сенат змушений був миритися з таким положенням і визнавати їхню владу. Наприкінці існування імперії майже всі керівні посади не римляни, а варвари. Ніхто не дбав про римську культуру. Латинська мова зникати. Усе це вело до загибелі імперії. Варвари створили н аземлях імперії свої власні самостійні держави. Так германське племя вандалів пройшло через римські провінції: Галію, Іспанію, Африку. На місці колишнього Карфагена заснували в 429 р власне королівство. Король вандалів Гейзеріх проголосив себе наступником карфагенських правителів. Римський імператор змушений був визнати його королівство. Постіні заворушення племен на завойованих територіях ослаблювали могутність Риму.

Франкська держава в епоху Меровінгів. Виникнення держави у франків пов'язано з ім'ям одного з їхніх військових вождів - Хлодвіга (486-511) з роду Меровінгів. Під його керівництвом була завойована основна частина Галлії. Далекоглядним політичним кроком Хлодвіга було прийняття ним і його дружиною християнства за католицьким зразком. Цим він забезпечив собі підтримку галло-римської знаті і пануючої в Галлії, католицької церкви. Нащадки Хлодвіга так і не змогли по-доброму розділити королівство, і міжусобні війни ще 250 років стрясали державау Меровінгів, послаблюючи його. Колишню могутність було відновлено з об'єднанням монархії, яке відбулося в епоху правління королів Дагоберта і Хільдеріка II на початку 7 ст. Зростає впли християнської церкви, зароджується аристократія. Після смерті Хільдеріка II влада фактично перейшла в руки мажордомів, хоча на троні ще й сиділи нащадки Меровея. Їх прозвали "ледачими королями". Останнім з Меровінгів був король Хільдерік III. Мажордоми поступово зміцнювали свою владу, і якось на трон франкського королівства зійшов Піпін Короткий, поклавши початок нової королівської династії - Каролінгів.

Розквіт Франкської держави за Карла Великого. 25 грудня 800 р в Римі Папа Римський Лев ІІІ коронував Карла на імператора. Ширив християнство, провадив адміністративні й військові реформи, сприяв торгівлі, зародженню європейської науки, мистецтву й письменству, збираючи до своєї столиці, міста Аахен, науковців із цілої Європи. Період правління Карла Великого серед істориків культури отримав назву Каролінгського Відродження. Карлів авторитет сягав далеко за межі його держави. Щоб запобігти боротьбі за владу між нащадками, не дозволяв дочкам вступати в законний шлюб. Його владу успадкував єдиний син Людовик Благочесний (778—840).

Епоха вікінгів у Північній Європі. Батьківщиною вікінгів був Скандинавський півострів на півночі Європи. Ліси й гори, що покривали територію Скандинавського півострова, заважали розвитку торгівлі. Тому скандинави (до яких ставилися датчани, шведи й норвежци) швидко освоїли морські шляхи уздовж своїх порізаних затокам берегів. У кожного плем'я був військовий вождь - ярл, або конунг имевший постійну дружину. Дружинник приносив вождеві клятву вірності, порушивши яку, вони покривали себе незмивною ганьбою. Повернутися з бою, у якому впав вождь, було ознакою боягузтва. Поступове населення збільшувалося. Але через убогість природи далеко не всім вистачало землі, щоб прокормити себе й сім'ю. Молоді селяни змушені були йти з рідних місць і ставати воїнами. Не були виключенням і сини знатних пологів, яким нічого не залишалося, як шукати багатства на чужині. Вони збиралися в дружин, керовані молодими ярлами, у надії добути славу й багатства. Так 8 ст. з'явилося безліч "морських конунгів", у яких була дружина, але не було землі. Вікінги вели не тільки завойовницькі походи. Будучи професійними воїнами, вони ставали найманцями у Візантії, на Русі й навіть у Західній Європі, де боролися проти своїх же одноплемінників. Важливу роль для вікінгів грав корабель. Вони ставилися до нього як до свого житла. Від швидкості й інших якостей корабля залежала й удача у військовому бої, а часто й життя воїнів. Серед вікінгів були особливі воїни, яких називали берсерками (або берсеркиерами). Це були люди, одержимі боєм. Вони не носили збруї. Сп'янені боєм, вони трощили супротивника, не зауважуючи ран і болю. Як правило вони були обоерукими, тобто боролися відразу двома мечами в правій і лівій руках. Берсерк дуже цінувалися в дружині. Один берсерк прирівнювався до 20 воїнів.

Візантійська цивілізація. Візантійська цивілізація також, у своєму розвиток, проходить кілька етапів. Перший період ранній період 4-7 століття. Другий період середній 7-12 століття. Третій період пізній період 13-15 століття. В ранній період формується візантійське держава, християнство перетворюється на чільному) релігію. У середній період оформилася симфонія церкви і держави. Відбувся поділ західної та східної церков. Завершилося кодифікація права. Грецька мова стала офіційною. Це період розквіту візантійської цивілізації. У пізній період виявляються риси стагнації і настає занепад цивілізації.

Соціальна структура західноєвропейського середньовічного суспільства. Своє місце у світі середньовічна людина уявляла, ґрунтуючись на такі принципи: по-перше, все людство ділилося на християн та язичників, останніх можна було вбивати - це не вважалося гріхом, їх треба було привертати до істинної віри - хрестити; по-друге, християни класифікувалися на католиків і на “греків”, чия віра, з точки зору католиків Західної Європи, недалеко відійшла від язичників. Відокремлюється світське суспільство від духовенства. духовенство, яке було васалом королів, мало власних васалів-лицарів. Духовенство формує й найголовнішу в Середні віки релігійну культуру. У світському суспільстві середньовічної Європи існували три головних соціальних верстви, належність до яких обумовлювалась походженням людини: дворянство (друга головна верства середньовічного суспільства, яка мала монополію на військову справу. Дворяни були рицарями, тобто воїнами та шляхетними людьми); селяни (становили 85 % населення середньовічних європейських держав); городяни.

Виникнення і розвиток середньовічних міст. Цехова організація ремесла і розвиток торгівлі. У 10 – 11 ст. почалося відродження деяких старих і виникнення нових міст у Західній Європі. Вони були економічними центрами — осередками ремесла і торгівлі. Причини: процеси в економіці,розвиток сільського господарства. В 10 – 11 ст. зросло виробництво зерна, розвивалося садівництво, виноградарство, городництво тощо. Виник надлишок сільськогосподарських продуктів, які можна було обміняти на ремісничі вироби. Зрештою, ремісництво відокремилося від сільського господарства. Для збуту продукції ремісники зосереджувались у тих містах, де були значні скупчення людей: на перехресті важливих шляхів, річних переправах, під стінами замків резиденцій єпископів і королів. Поступово в цих містах формувалися постійні поселення ремісників. Отже, на основі розвитку ремесла і його відокремлення від сільського господарства і виникло європейське середньовічне місто. Обмеженість ринку збуту товарів ремісничого виробництва примушувала майстрів до пошуку способу виживання. Одним із них став розподіл ринку й усунення конкуренції. Будучи дрібним виробником, ремісник міг виготовити лише стільки товару, скільки дозволяли його фізичні та інтелектуальні здібності. Для вирішення деяких основних проблем вони почали об’єднувати свої зусилля, організовуючи цехи — замкнуті організації (корпорації) ремісників однієї спеціальності у межах одного міста, створені з метою усунення конкуренції (захисту виробництва і прибутків) і взаємодопомоги. Торгівля: Торгівля в басейні Середземного моря ніколи не припинялася навіть після загибелі Римської імперії. Дорогі тканини, посуд, зброя, прянощі. Основні торговельні шляхи пролягали Середземним морем і річками. Для захисту своїх інтересів купці, подібно до ремісників, об’єднувались у гільдії. Згодом вони утворилиторговельні компанії — об’єднання купців із різних міст зі своїми представництвами. У середні віки міжнародну торгівлю у Середземному морі контролювали купці з італійських міст Венеція та Генуя, де вони конкурували з візантійськими купцями. У Північній Європі в басейні Балтійського і Північного морів торгівлю контролював торговий союз багатих міст, який отримав назву Ганза. Основні торгові операції здійснювалися на ринках міст або на сезонних ярмарках.

Причини руху хрестоносців, результати. Держави хрестоносців на Сході. Причини: массоий рух селянства (посилення експлуатації). Вони йшли в хрестові походи, щоб врятуватися від гніту феодалів, вони розраховували на нові землі, і свободу, якої були позбавлені. Голод, епідемії. Хрестові походи як військові експедиції з метою визволення Святої Землі зазнали краху. Під час походів було знищено багато пам'яток культури, бібліотек, палаців. У результаті Четвертого Хрестового походу було зруйновано Константинополь — центр східної християнської культури. Хрестові походи спричинилися до погіршення відносин між Європою і країнами Сходу, християнським та ісламським світами. Значно пожвавилася торгівля на Середземному морі. Особливо помітну перевагу отримали італійські міста-держави Венеція, Генуя, Піза, до яких перейшла першість у торгівлі з країнами Сходу. Візантія, як торговельний суперник італійських міст-держав, після Четвертого Хрестового походу перестала ним бути. Держави хрестоносців на Сході: Єрусалимське королівство, князівство Антіохійське, графство Едесське і графство Тріполі. Головним вважалося Єрусалимське королівство, а його монарх — захисником Гробу Господнього. У своїх державах хрестоносці встановили західноєвропейські феодальні порядки. Кожен правитель поділив володіння на баронії (володіння баронів), що, в свою чергу, поділялися на рицарські феоди. Всі власники феодів зобов'язані були нести військову службу у своїх сеньйорів. Місцеві селяни потрапили в залежність від нових господарів і повинні були віддавати частину врожаю своїм феодалам, а також сплачувати податки державі. Для захисту державних кордонів від нападів мусульман хрестоносці побудували міцні фортеці. Вони, а ще постійна готовність рицарів до боротьби дозволили хрестоносцям довго утримувати своє панування на Сході.

Культура Західної Європи в середні віки: В цілому для середньовічної культури характерні дві риси. Перша – це її глибокий і дуже складний зв’язок із релігією. Друга полягала в тому, що культура в рамках релігійного світобачення, не вступаючи з ним у відкриту суперечність, прагнула у своїх проявах реалізувати уяву та ідею широких верств народу. Саме ці риси середньовічної культури сприяли відкриттю людству милосердя і співчуття, боротьби добра і зла. Духовна сила людини, немічної тілом, але сильної своєю переконаністю і вірою, стала визначальною в оцінці особистості. засобом культурної спадковості між античністю та середньовіччям була латинська мова, яка одночасно служила мовою церкви, державною, міжнародного спілкування та культурного розвитку. Латинська мова пізніше лягла в основу романських мов. Античні впливи на культуру середньовіччя часто відбувалися у непримиренній боротьбі язичників та християн. Так, проти культури язичників у кінці 6 – поч. 7 ст. різко виступав папа Григорій І (590 – 604 рр). Він відкидав поєднання античної мудрості та мирських знань із світом християнського духовного життя. З його ім’ям пов’язаний розвиток латинської агіографічної літератури.