Ранній палеоліт на території України

Соціально-економічний розвиток на поч 20 ст. Рубіж 19 і 20 ст. характеризується в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). промисловому розвитку Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії тощо. Ці процеси, з одного боку, відображали розвиток української промисловості у контексті загальноросійських тенденцій, з іншого — були своєрідним підсумком впливу місцевих чинників. В аграрному секторі України зберігали свої позиції великі поміщицькі латифундії; перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства; зросла експлуатація народних мас; назріла проблема аграрного перенаселення

М. Міхновський - лідер національного руху поч 20 ст. В січні 1900, Микола Міхновський у Харкові взяв участь у створенні Революційної Української Партії (РУП) — першої української політичної самостійницької організації уНаддніпрянській Україні. Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона з'явилася того самого року під назвою «Самостійна Україна» і була видана у Львові, накладом у тисячу примірників. Деякий час «Самостійна Україна» вважалася програмою РУП, але згодом зазнала гострої критики. Малоросійська інтелігенція, вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест вкрай вороже. Незадоволення позицією Міхновського почалося і у самій РУП, оскільки «Самостійна Україна» не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до соціалізму. Як наслідок, Міхновського звинуватили у шовінізмі, надмірному радикалізмі, в «ориґінальнічаніі».

Національний рух на початку 20 ст. На рубежі 19 і 20 ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними, поглиблюється розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та політичного самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії. Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національних політичних партій. Найрадикальніші з них висунули гасло державної незалежності України. Характерною ознакою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів.

Україна в роки першої російської революції 1905-1907. Різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904—1905, призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму Розвитку кілька фаз: «піднесення — кульмінація — спад», яким відповідають кардинальні зміни та зрушення в суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: поєднання та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів-виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни.

Україна в роки Трьочервневої монархії 1907-1914. Третьочервневий виборчий закон, що надавав абсолютну перевагу поміщикам та великій буржуазії, фактично зводив нанівець проголошену 1905 р. демократію. Після поразки революції 1905—1907. розпочався широкомасштабний наступ реакції, складовими частинами якого були запровадження на значній території України стану посиленої охорони (Катеринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська та Херсонська губернії), масові арешти, свавільне судочинство, погроми прогресивних суспільних організацій, заборона демократичних видань, посилення національного гніту, різке звуження сфери вживання української мови тощо. Через певні причини (протидія селян, недостатнє фінансування та погана організація реформаційних заходів, відсутність широкої соціальної бази, загибель основного ідеолога та рушія реформ П. Столипіна та ін.) аграрні реформи початку 20 ст. не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети. Водночас, відкривши шлях до приватного селянського землеволодіння, стимулюючи розвиток агрокультури, зробивши ставку на особисту ініціативу та конкуренцію, вони прискорили процес переходу українського села на індустріальну основу.

Столипінська аграрна реформа та її наслідки в Україні. 1906-1911 – згідно з якою кожному селянину надавалося право закріпити свій земельний наділ в особисту приватну власність, господарям, що закріпили наділ у свою власність, надавалася можливість продавати й купувати землю, передбачалася ліквідація аграрного перенаселення європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії. Наслідки: знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі, створення великих фермерських господарств, які зуміли залучити до с/г виробництва передові технології та найновіщі технічні заходи, зростання валового збору зернових, товарності с/г, погіршення становищща малоземельних селян і сільської бідноти, подальше розшарування українського села та загострення соціальних суперечностей, мапродуктивність та малотоварність бідняцьких господарств.

Західноукраїнські землі в др пол 19 - на поч 20 ст. В др пол 19 — на поч 20 ст. в західноукраїнських землях відбувається поступовий перехід До капіталістичних форм господарювання. Зростає товарність сільського господарства, ширше використовується вільнонаймана праця, поліпшуються знаряддя праці, частіше застосовується техніка тощо. Проте водночас з позитивними зрушеннями зберігає свої панівні позиції поміщицьке зелеволодіння; завдяки перебуванню сервітутів — під поміщицьким контролем юридично вільні селяни фактично потрапляють в економічне кріпацтво; загострюється проблема аграрного перенаселення тощо. Через це в аграрній сфері західноукраїнських земель накопичується комплекс протиріч, які заважали поступальному розвиткові. Ці протиріччя значною мірою були зумовлені колоніальним характером економіки краю. Наслідками колоніальних форм господарювання в промисловій сфері були: гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель; консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської промисловості; орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, створення деформованої структури промислового потенціалу; залежність промислового розвитку від іноземного капіталу; хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель; фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості; перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту. Динаміку суспільного руху визначали українсько-польське протистояння та невщухаюча боротьба між москвофілами, народовцями та радикалами. Наприкін 19 ст. суспільний рух на західноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізацією їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси.

Первісна історія як наука, її предмет, джерела та хронологія. Історія первісного суспільства є складовою частиною первісної історії. Вона висвітлює початковий етап становлення й розвитку людини і суспільства, який завершився з виникненням стародавніх цивілізіцій. Предметом дослідження є початковий період історії людства з часу виникнення самої людини і суспільства до створення перших політичних (державних) структур. Джерела: матеріальні обєкти створені в процесі соціальної діяльності людини, Періодизація: геологічна – вивчення змін природного середовища внаслідок періодичного наступу льодовика в північній півкулі; археологічна грунтується на соціальних чинниках (зміни в характері матеріалу, техніці й технології); антропологіча: систематизація людини та її предків, дає можливість простежити етапи еволюції людини та її предків, встановити принципову межу, яка відокремлює людину від тварини, розглянути суттєві питання послідовного становлення прямоходіння, формування руки, розвитку мозку, виникнення мислення й мови.

Антропогенез. Походження і розвиток усіх видів роду людини. Висвітлює питання про місце людини серед організмів, час і місце її виникнення, про первісний суспільний розвиток людей, про фактори олюднення безпосередніх предків людини — двоногих мавп. В основі уявлень про антропогенез лежить симіальна гіпотеза походження людини від високорозвинених мавпоподібних предків третинного періоду, уперше докладно розроблена і аргументована Дарвіном (1871). Згодом було отримано багато нових палеонтологічних і етологічних (пов'язаних з вивченням поведінки приматів) даних, а також дані в області порівняльної біохімії, імунології, молекулярній біології і генетики, що підтвердили цю гіпотезу. Друга половина 20 ст в антропології ознаменувалася інформаційним вибухом у результаті різкого збільшення числа знахідок викопних попередників людини в Африці і Євразії. Починаючи з1960-х рр, в антропології широко впроваджуються нові, насамперед, радіовуглицеві методи датування кісткових залишків і геологічних порід, що їх містять, а також методи молекулярної біології, що дозволяють установити приблизний час розходження сучасних видів приматів і людини від загального предка і визначити ступінь прямої спорідненості сучасних і викопних форм за особливостями будови їхніх молекул (ДНК, білків).

Розвиток відтворюючого господарства доби політогенезу. Землеробство: мало палично-мотичний х-тер, рільництво, використовувалися добрива, змішана чи багатопільна система, вирощувалися сади, огороди. Скотарство: придомне утримання домашніх тварин, вдень випускали на вільний випас, а вночі утримували в селищах, іноді тварин відганяли на літні пасовиська

Духовна культура людства в епоху первіснообщинної доби. В цей час помітно зростає рівень раціональних знань первісної людини, поглиблюється її інтелектуальний потенціал, формуються складні ідеологічні уявлення, що знаходять своє відображення в нових проявах мистецтва (відображення навколишнього середовища) та різних міфічних символах, які здебільшого важко інтерпретувати, віра в надприродне (магія, тетомізм, анімізм, фетиш),

Народи та країни Родючої дуги в IX – IІІ тис. до н.е.

Періодизація історичного розвитку Стародавньої Месопотамії. Епоха архаїки - до 2900 р. до н. е.; Ранньодинастична епоха: Перший ранньодинастичний період, на який припадає посилення міста-держави Кіш – 28-27 ст. до н. e; Другий ранньодинастичний період, на який припадає посилення міста-держави Урук (біблійний Ерех) - 27–26 ст. до н е; Третій ранньодимастичний період, на який припадає посилення міста-держави Ур – 25-24 ст до н.е; Аккадське царство – 24-23 ст до н.е; Шумеро-Аккадське царство – 22-21 ст до н.е; Старовавилонське царство – 19-12 ст до н.е; Середньовавилонське царство – 16-12 ст до н.е; Політичний занепад Вавилона – 12-7 ст до н.е; Нововавилонське царство – 7-6 ст до н.е; Староассирійське царство – 20-16 ст до н.е; Середньоассирійське царство – 15-11 ст до н.е; Новоассирійське царство – 10-7 ст до н.е. Тут існувала не одна, а декілька держав, які почергово домагалися переваги в регіоні. У кін 4 — на поч 3 тис до н. е. на півдні Дворіччя виникли міста-держави Ур, Урук, Лагаш, об'єднані істориками збірною назвою Шумер (на ім'я народу, що жив там). Дещо пізніше сформувалося і почало завоювання царство Аккад. У 3 тис до н. е. велика частина Месопотамії потрапляє під владу Вавилонського царства. Потім, з 16 ст. до н. е., посилюється міць Асирії (її столиця — місто Ніневія). Після нового недовгого піднесення Вавілона в 6 ст. до н. е. Межиріччя було завойоване північним сусідом — Персією (Іраном). Культура цих держав мала певні відмінності, але чітко простежується її спадкоємність, спільні риси. Месопотамію часто називають колискою людської цивілізації. Багато що з того, що становить сучасну культуру і оточує нас в повсякденному житті, виникло саме там.

Періодизація історичного розвитку Стародавнього Єгипту. Раннє царство (рубіж IV—III тисячоліття до н. е.); Давнє царство існувало протягом III тисячоліття до н. е.; Середнє — з кін 3 до сер 2 тис до н. е., Нове — з сер до кін 2 тис до н. е. Заселення території Єгипту відбулося в ранньому неоліті. У 10-6 тис до н. е. на широких просторах Північної Африки кочували розрізнені племена, які займалисяполюванням, збиральництвом і рибальством. У зв'язку зі зміною клімату, яка призвела до висихання саван, племена стали освоювати долину Нілу. Створення складної іригаційної системи дозволило їм перейти до високопродуктивного землеробства і тваринництва. З численних племінних союзів — номів — виникло два політичних об'єднання — Верхній і Нижній Єгипет. Вони об'єдналися на поч 3 тис до н. е., після багатьох воєн. Столицею єдиної держави став Мемфіс, пізніше центр перемістився у Фіви.

Культура Стародавнього Єгипту. Визначальним фактором давньоєгипетської культури була насичена магією й тотемістичними пережитками релігія. Єгиптяни розробили вчення про безсмертя душі. Вони вважали, що смерть – це лише тимчасовим розлучення душі з тілом, а тому намагалися якнайдовше зберегти його завдяки бальзамування. Фараон для єгиптян як предмет поклоніння, був живим божеством. В епоху Старого царства (2755–2255 рр. до н.е.) розпочинається будівництво знаменитих єгипетських пірамід. За фараонів Хеопса(висота пір. – 146,5, довж – 230 м), Хефрена й Мікеріна було здійснено будівництво найвеличніших пірамід Єгипту. З часом, будівництво пірамід поступово занепадає, але у Фаюмській оазі, за античними джерелами, було побудовано грандіозну споруду під назвою Лабіринт з тисячею приміщень, галерей і коридорів. Це відбувалося уже в епоху Середнього царства (2134–1784 рр. до н.е.), яка несла у собі й інші зміни. Епоха Нового царства (1570–1070 рр. до н.е.): Аменхотеп IV. Прагнучи обмежити владу жерців, він звів складну релігійну систему до культу єдиного бога Атона й узяв собі офіційне ім’я Ехнатон переніс столицю держави з Фів у збудоване за власним планом місто Ахетатон. Мистецтво: посилилася увага до окремої людини, зазвучали мотиви милування природою й насолоди життям. Образи людей стають більш живими й динамічними. За Тутанхамона відновлюється культ Амона, столиця держави повертається до Фів. Занепали новаторські тенденції культури.

Стародавній Іран (Персія). Формування світової Перської держави. Заселення території Ірану відноситься до глибокої старовини. Іранські народи стають домінуючими на його території до початку I тис до н. е. Частина племен (перси, мідійці, бактрійци, парфяни) осіла в західній частині плоскогір'я; кіммерійці, сармати, алани, белуджі оселилися на сході і вздовж узбережжя Оманської затоки. Першим значним іранським державою стало Мідійської царство, засноване в кін 8-поч 7 ст до н. е, зі столицею в Хамадані. Мідійці швидко встановили контроль над усім західним Іраном і частково над східним. Спільно з вавилонянами мідійці розгромили Ассірійську імперію, захопили північне Межиріччя і Урарту, а пізніше - Вірменське нагір'я. Виникнення єперської держави: в 553 р до н.е. проти володарювання Мідії повстали перси. Повстання очолив перський правитель Кір II. Він створив сильне військо, і вже через три роки йому вдається підкорити Мідію. Та на цьому він не спинився. З величезним військом він рушив далі на захід. Він підкорив Лідію. Згодом настала черга Вавилонії. Але взяти штурмом величезне місто з надзвичайно міцними стінами було неможливо. Тоді Кір взяв його хитрощами. Однієї темної ночі, коли в Вавилоні відзначали велике свято, Кір наказав відвести воду Євфрату в інше, раніше підготовлене русло. Річка, яка протікала через місто, обміліла. І воїни по пояс у воді пробралися в місто бродом і напали на жителів. Таким чином, за одну ніч Кір заволодів містом і великим Вавилонським царством. Після цієї перемоги владу над собою добровільно визнали Фінікія, Сирія та Палестина. Держава Кіра простяглася від кордонів Індії на сході до грецьких міст на заході. Серед інших завойовників Кіра II вирізняло те, що він поважав закони й релігію підкорених народів. Це убезпечувало його від невдоволення і повстань на завойованих територіях.

Стародавній Китай. Основні періоди (епохи) в історії Древнього Китаю традиційно носять назви династій і царств: Шан (або Інь) — 6—11 ст. до н. е; Чжоу і Чжаньго — 11—3 ст. до н. е; Цинь — 221—207 рр. до н. е; Хань — 206 р. до н. е— 220 р. н. е. Найдавніші згадки про Китай відносяться до часів правителя Фу Сі, який жив за 30-40 ст до початку нашої ери. В історичних джерелах не згадуються жодні правителі Китаю, які б передували династії Шан (1766—1122 р. до н. е). Правителі Шан були скинуті династією Чжоу, яка спочатку побудувала свою столицю поблизу сучасного Сіаню, а пізніше, приблизно у 750 р. до н. е, втекла від варварів, які вторглися в країну і осіли поруч з нинішнім Ляояном. У ранній період правління династії влада була зосереджена в руках імператора, але пізніше місцеві правителі утворили майже незалежні держави. З 770 р. до н. е. ці правителі вели між собою запеклі війни, і весь період з 476 по 221 р. до н. е. одержав назву «боротьби царств». У той же час Китай потерпав від нападів варварів з півночі і північного сходу. Тоді й було вирішено побудувати величезні стіни для захисту території. Зрештою основна влада зосередилася в руках принца Цинь, військо якого скинуло правителя Чжоу. Новий імператор Цінь Ши Хуан-ді став засновником династії Цинь у 221 р. до н. е. Після смерті імператора Цинь Ші-Хуан-ді у 210 р. до н. е. розгорнулася боротьба за владу між губернаторами провінцій. Переможець, Лю Бан, заснував династію Хань (206 р. до н. е— 220 р. н. е). При правлінні династії Хань територія Китаю значно розширилася. Після падіння династії Хань боротьбу за владу повели три царства — Вей, Шу й У. Через короткий час у війну вступили 16 провінцій. У 581 р. до н. е. засновник династії Сунь захопив владу і доклав зусиль для об'єднання імперії. Робота почалася з Великого каналу, що з'єднує низов'я Янцзи із середнім плином Хуанхе.

Стародавня Індія. У історії і культурі Древньої Індії можна виділити декілька періодів. Поява перших великих держав, створених, як вважають, дравидськими племенами, відносять до 3 тис. до н.е. Їм на зміну приходить «арійська цивілізація», пов'язана з появою спочатку на північному заході Індії, а потім і на більшій частині півострова індоєвропейських племен, що називали себе «аріями». У цей час (приблизно 15-6 ст. до н.е) виникає спочатку безліч окремих держав, а з 6 ст. до н.е починає посилюватися одне з них - Магадха, що знаходиться в долині Гангу. Один з її царів - Чандрагупта, фундатор династії Маур'їв, в 4 ст. до н.е. уперше в історії Індії об'єднав її в єдину державу - імперію Маур'їв (4 - 2 ст. до н. е). Наступний період пов'язаний з підкоренням північної частини Індії кушанами, вихідцями з Середньої Азії – панування Кушанської династії (1 - 3 ст. до н.е). Нового загальноіндійського об'єднання вдалося досягнути династії Гуптів в 4 - 6 ст. н.е.

Архаїчна Греція: формування суспільства та держави у формі полісів. Періодизація: Рання архаїка — поч 7 ст до н. е. — 570 рр до н. е; Зріла архаїка — 570 рр до н. е. — 525 рр до н. е; Пізня архаїка — 525 рр до н. е. — 490 рр до н. е. Мікенська Греція була розділена на царства, населення кожного з яких мешкало у містах та великих передмістях, що належали знаті. Царствами правили царі, що претендували на божественне походження, правили зі столиць — «полісів», в яких знаходилися палаци або цитаделі-акрополі («високі міста»), які для цілей ефективної оборони зводилися на найбільш високих в даній місцевості пагорбах. На зміну царської бюрократії прийшли більш примітивні форми влади у вигляді племенной структури. До кінця архаїчного періоду, царі були зміщені тираном, з'явився новий вид уряду міст-держав, також званий полісом. Царства остаточно зникли, навіть попри те, що продовжували існувати царські династії. Натомість виникла нова організація: багато великих населених пунктів стали автономними, на чолі з урядом республіканського типу. Цей процес позначає давньогрецький термін сінойкізм, що означає поглинання сіл і включення племенних структур до складу полісів. Типовою публічною будівлею при цьому стає акрополь.

Соціально-економічний устрій Греції у 5 – 4 ст. до н.е. Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (5—4 ст. до н. е) стало панування полісів і поширення в торгово-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність на зразок ілотії. При класичному рабстві раб позбавлявся не тільки власності, але і право на знаряддя і засоби виробництва, повністю належав своєму господареві. Право власності рабовласника на раба нічим не обмежувалася. Основний контингент рабів складався з людей негрецького походження, центрами рабства крім Афін були Хіос, Коринф і Егіна. Новими явищами в V ст. стали підвищення товарності сільського господарства, його регіональна спеціалізація, хоча натуральна основа господарства залишалася непорушною. Успішно розвивалися металургія, металообробка, кораблебудування, керамічне і гончарне виробництво. 4 ст. до н.е. дослідники визначають як час кризи давньогрецького класичного поліса. Він проходив в умовах економічного підйому, викликаного відновленням господарства після Пелопоннеської війни (431 -404 рр до н.е.), в якій Афіни зазнали поразки. Поліс само як громада громадян-хліборобів став гальмом у розвитку товарно-грошових відносин. Підривався принцип полісного життя - єдність поняття громадянина і земельного власника: можна було бути громадянином і не мати землі і навпаки. Все частіше навіть в землеробстві став застосовуватися праця вільновідпущеників-Посилилася соціальна диференціація, що підривало підвалини поліса.

Держава Олександра Македонського. Забезпечив міцність свого правління перемогами над фракійцями та іллірійцями. Перемоги над перським царем Дарієм III біля Граніка (334 до н. е.), Іссі (333 до н. е.) відкрили йому шлях до Єгипту, де він коронувався короною фараонів і заснував місто Александрію. Після вирішальної перемоги над Дарієм при Гавгамелах (331 до н. е.) повністю підкорив імперію Ахеменідів — Вавілон, Парса і Сузи здалися йому без опору.Далі Александр повів своє військо до Середньої Азії (329 до н. е.), а потім повернув до Індії, але виснажені частини відмовилися переходити Ганг, і він мусив повертати через пустелі до Вавілону, який зробив столицею найбільшої в стародавньому світі імперії. Імперія поглинула десятки різних народів з їхніми мовами, культурами, релігіями, історією, між якими не було нічого спільного. Александр прагнув зблизити підданих, поєднати різні культури, налагодити господарчі зв'язки, бо тільки так можна зміцнити величезну державу. Запроваджував серед македонців місцеві звичаї, культурні традиції, носив розкішне вбрання на кшталт східних правителів, прагнув наслідувати їх у побуті. У Сузах він одружив 10 тисяч своїх воїнів із персіянками. Юнаків-персів навчали за македонським зразком. Цар готувався до нових походів на захід — до Карфагена, Італії, Іспанії. Але в 323 р. до н. є. Александр після нетривалої хвороби помер на 33-му році життя.

Сутність еллінізму. Утворення і розвиток елліністичних держав. Елінізм став примусовим, тобто досягнутим в результаті запеклих війн, об’єднанням стародавнього грецького і східного світів, що раніше розвивалися окремо, в єдину систему держав, що мали багато спільного в соціально-економічній структурі, політичному устрої, культурі. В результаті об’єднання стародавнього грецького і східного світів в рамках однієї системи з’явились особливе суспільство і культура, котрі відрізнялись власне від грецького і східного суспільного устрою і культури і були синтезом елементів стародавньої грецької і східної цивілізацій, котрий дав якісно нову суспільно-економічну структуру, політичну надбудову і культуру. Серед нових держав найбільшим за територією було царство Селевкідів, столиця якого, Антіохія, стояла на р. Оронті. Держава Селевкідів складалася з багатьох народів і племен. її територією проходила славнозвісна «царська дорога», великі караванні шляхи вели від Вавилона до портів Північної Сирії. На узбережжі Малої Азії виникло маленьке Пергамське царство, яке очолила династія Атталідів (заснована полководцем Атталом). Проіснувало всього два століття і було загарбано Римською державою в 2 ст. до н. е. Наймогутнішим серед елліністичних держав був Єгипет зі столицею в Александрії. Державу протягом 300 років очолювала династія Птолемеїв, заснована полководцем Александра на ім'я Птолемей Лаг.

Культура Стародавньої Греції. Міфологія: божества, що втілювали сили природи. Боги в уявленні греків володіли людським виглядом, людськими бажаннями, думками, почуттями, навіть людськими вадами і недоліками. Вони суворо карали тих, хто намагався наблизитися до них за красою, розумом і могутністю. Паралельно із міфологією розвивалася культова практика — жертвопринесення і молитви, що проходили у храмах. Кожне місто мало бога — заступника. Афіна вважалася покровительницею Афін. Олімпія була центром поклоніння Зевсу. Місце головного святилища Аполлона — Дельфи, де знаходився найвідоміший дельфійський оракул. Наука: у Давній Греції зароджується філософія як наукова теорія, перший грецький філософ, астроном, математик - Фалес, Аристотель — найзнаменитіший з енциклопедичних розумів. Історична наука Стародавньої Греції передусім асоціюється з іменем Геродота (головна праця Геродота — «Історія», яка присвячена найважливішій політичній події грецької історії — греко-персидським війнам), богом-цілителем вважався — Аполлон. Богом власне медицини став Асклепій. Епохою успішного розвитку науки був еллінізм. Синтезом накопичених до того часу математичних знань можна вважати працю Евкліда, що жив в Александрії, «Елементи» (або «Початки»). Викладені в ньому постулати і аксіоми, дедуктивний метод доказів служили впродовж віків основою геометрії. З іменем Архімеда пов'язане відкриття одного з основних законів гідростатики, початок числення нескінченно великих і малих величин, ряд важливих технічних винаходів. Пергам став центром вивчення грецької філології, тут Діонісій Фракійський створив першу граматику. Освіта: виробляється ідеал людини, який передбачає гармонію, поєднання фізичної і духовної краси. З цим ідеалом співвідносилася вся система виховання і освіти. Перші шкільні закони були складені древньогрецьким поетом і державним діячем Солоном. Після домашнього виховання хлопчики з семи років починали вчитися у нижчій школі. Завершувалася загальна освіта у гімназії, де юнаки 16-18 років удосконалювалися в науках, в число яких входили риторика, етика, логіка, географія, а також у гімнастиці. Література: еллінське мистецтво досягло глибокої людяності образів, пройняте відчуттям гармонії світу і людини, що усвідомлено втілює красу природного буття. Гомер «Іліада», «Одісея», Гесіод «Теогонія», Сапфо. Як самостійний жанр літературної творчості склалася драматургія. Театр і драматургія: Виникнення давньогрецького театру пов'язане зі святами на честь бога виноградарства Діоніса — Діонісіями. Найбільш уславленими драматургами були трагіки Есхіл, Софокл та Евріпід. Грецьку архітектуру відрізняє чистота і єдність стилю. Було вироблено три основних архітектурних ордери — вони розрізняються типами колон і перекриттів, пропорціями, декоративним оздобленням. Доричний та іонічний стилі виникли у полісний період. Найчепурніший — коринфський ордер — з'являється у добу еллінізму.