§ 3. Види правосвідомості

Для розуміння того, що таке правосвідомість, доцільно буде розглянути її

різновиди. Підставою поділу правосвідомості на види можна взяти рівень

усвідомлення необхідності права, глибину проникнення в сутність права і

правових явищ у суспільстві, що дозволять дати його, так би мовити, якісну

характеристику. За цими критеріями правосвідомість поділяється натри рівні.

Перший рівень — буденна правосвідомість. Цей рівень притаманний

основній масі членів суспільства і формується на базі повсякденного життя

громадян у сфері правового регулювання. Люди так чи інакше стикаються з

правовими приписами: деяку інформацію отримують із засобів масової

інформації; спостерігають юридичну діяльність державних органів, органів

місцевого самоврядування, посадових осіб та ін. Для людей із цим рівнем

правосвідомості характерні знання загальних принципів права, тут правові

погляди тісно переплітаються з моральними уявленнями.

Другий рівень — професійна правосвідомість, яка складається в ході

спеціальної підготовки (наприклад, під час навчання в юридичному закладі), в

процесі здійснення юридичної діяльності. Суб'єкти цього рівня володіють

спеціалізованими, деталізованими знаннями чинного законодавства, вмінням і

навичками його застосування. Формуванню професійної правосвідомості в

сучасних умовах повинна бути приділена особлива увага.

Третій рівень — наукова, теоретична правосвідомість. Вона характерна

для наукових працівників, які займаються питаннями правового регулювання

суспільних відносин.

За суб'єктами (носіями) правосвідомість можна поділити на індивідуальну

\ колективну.

Одним із видів колективної правосвідомісті є групова правосвідомість,

тобто правові уявлення і відчуття тих чи інших соціальних груп, прошарків,

професійних товариств. У ряді випадків правосвідомість однієї соціальної

групи може суттєво відрізнятися від правосвідомості іншої. Наприклад, можна

побачити різницю в правосвідомості вікових верств населення в суспільстві, в

професійній свідомості юристів різної спеціалізації — працівників суду,

прокуратури, адвокатури, осіб, які працюють у системі МВС.

Групову правосвідомість необхідно відрізняти від масової, яка характерна

для нестабільних (нестійких), тимчасових об'єднань людей (демонстрації,

страйки, бунтівний натовп).

Для характеристики макроколективів (населення країни, континенту,

історичної епохи) використовується поняття «суспільна правосвідомість».

Надзвичайно важливою формою відображення правових явищ є система права,

законодавства і підзаконних нормативних актів. Дуже мало спеціалістів

відносять цю систему до структурної частини суспільної правосвідомості.

Разом із тим система права і законодавства є результатом функціонування

суспільної правосвідомості, її суб'єктів: Верховної Ради України, Президента,

Кабінету Міністрів, юридичної науки і народу в цілому, особливо під час

референдумів і загальнонародних обговорень проектів законів. Між

суспільною правосвідомістю, системою права і законодавства існує тісний

взаємозв'язок, оскільки суб'єкти суспільної правосвідомості повинні знати і

поважати чинну систему права і законодавства.

Суть суспільної правосвідомості зводиться до правового пізнання і

відображення політичних, економічних і соціальних закономірностей розвитку

громадянського суспільства і держави, оформлення їх у системі чинного права

і законодавства.

Суть суспільної правосвідомості виявляється в її функціях:

пізнання;

відображення правових явищ;

регулюючій;

охоронній;

прогнозуючій;

конструктивній;

комунікативній;

правового мислення;

емоційній;

мотиваційній;

оціночній.

Ці функції тісно пов'язані із функціями юридичної науки права, держави

й інших суб'єктів суспільних відносин. Важливу роль суспільна

правосвідомість відіграє і в правотворчому процесі, реалізації й застосуванні

правових норм.

Таким чином, суспільна правосвідомість — система певних поглядів,

переконань у суспільстві з приводу існуючих і бажаних правових явищ.

На жаль, на сьогодні українській суспільній правосвідомості в певній мірі

залишається притаманний правовий нігілізм, неповага до права і закону.

В цій ситуації питання розуміння ролі правосвідомості, шляхи її

формування і розвитку набувають особливого значення. Для українського

суспільства актуальним завданням, на наш погляд, є розробка такої правової

ідеї, яка б відповідала його історичним традиціям, духовності його народу,

забезпечувала б становлення правової держави і правового громадського

правопорядку.

№ 30 Поняття і види референдумів.

Особлива роль у системі народовладдя в Україні належить референдумові, як найбільш органічній і природній формі народовладдя.

Справді, за своєю суттю референдум, як і інші форми народовладдя – вибори, народне обговорення і опитування, є правом реальної суверенної і верховної волі народу, проте за своїм змістом і формою здійснення тобто за предметом і методом правового регулювання референдум істотно відрізняється від інших форм народовладдя. Волевиявленням народу у вигляді результаті голосування стверджується або ні винесений на референдум закон чи рішення. Це дає підстави характеризувати референдум як нормотворчу форму народовладдя.

За територіальною ознакою референдуми поділяються на:

1) всеукраїнський;

2) місцевий, причому останній має два підвиди:

а) референдум, що провадиться у межах Автономної Республіки Крим;

б) референдум, що провадиться у межах інших адміністративно-територіальних одиниць.

Наступна класифікація видів референдумів пов’язана з предметом референдуму. Теоретично предмет референдуму – це питання, вирішення якого відбувається шляхом народного голосування. В даному разі залежно від предмету розрізняють наступні референдуми:

1) обов’язкові;

2) факультативні.

Обов’язкові мають місце у випадках, коли з певних питань рішення не може бути прийняте іншим шляхом, окрім народного голосування, причому законом завжди чітко окреслено коло цих питань.

Факультативні референдуми – це референдуми, проведення яких можливе, проте не обов’язкове. Призначення референдуму в такому разі залежить від рішення органів, що компетентні призначати референдуми, а також від наявності іншої ініціативи проведення референдуму, передбаченої законодавством.

№31 Нормативний правовий акт — це офіційний документ, прийнятий компетентними суб'єктами правотворчості у визначених :іаконом порядку і формі, який містить норми права. Нормативні нкти поширені в усіх правових системах, і це обумовлено тим, що нони:

а) приймаються спеціально уповноваженими суб'єктами правотворчості;

б) найбільш чітко і однаково формулюють зміст правових норм;

в) мають обов'язкову письмову форму, офіційні видання, що дозволяє оперативно доводити їх до відома адресатів;

г) оперативно реагують на зміни і потреби соціальної практики;

ґ) зручні для систематизації2.

Нормативний правовий договір — це двостороння або багатостороння угода, яка містить норми права. Договори з нормативним змістом на відміну від більшості індивідуально-правових докторів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового контракту, любного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру.

Нормативні договори — це документи, які закріплюють волевияв-існня сторін з приводу прав і обов'язків, встановлюють порядок їх реалізації, а також взаємну відповідальність за невиконання ни) неналежне виконання добровільно рийнятих на себе зобов'язань. Нормативні договори використовуються в міжнародному праві

міжнародний договір — це угода між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з питань, що мають для них спільний інтерес і що регулюють їхні відносини шляхом утворення взаємних прав і обов'язків); у конституційному праві (наприклад, Конституційний Договір 1995 року між Верховною Радою України та Президентом України, який діяв до прийняття Конституції України); в трудовому праві (колективний трудовий договір, який укладається між трудовим колективом і власником підприємства) та інших галузях права. Роль нормативних договорів в умовах ринкових відносин зростає, що пов'язано з тим, що вони є швидким, зручним і простим способом регулювання, який дозволяє враховувати взаємні інтереси суб'єктів і забезпечувати відносно безконфліктне існування громадянського суспільства.

20 Нормативний правовий акт — це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженими суб'єктами правотворчості у визначених законом порядку і формі, який містить норми права.

Для нормативних правових актів характерні такі ознаки. Вони:

1) завжди містять норми права (оформлюють встановлення, зміну чи доповнення норм права);

2) приймаються тільки правотворчими суб'єктами і в межах їх компетенції. Суб'єктами прийняття нормативних актів в Україні є народ України, Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи і посадові особи, передбачені Конституцією та законами України;

3) приймаються з дотриманням певної процедури. Основними стадіями правотворчого процесу є правотворча ініціатива,

розробка, розгляд, обговорення проектів нормативних актів, прийняття та введення їх у дію;

4) ухвалюються суб'єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України (так, Верховна Рада України, зокрема, приймає закони, Президент України — укази, Кабінет Міністрів України — постанови).

До нормативного правового акта як офіційного письмового документа ставляться відповідні вимоги.

По-перше, структура нормативного акта повинна включати найму акта (вказує на орган, який видав акт, вид акта, предмет регулю-мання), преамбулу (містить інформацію про причини, умови, ціль прийняття акта, принципи його дії), розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей. Кодифіковані нормативні акти поділяються на нагальну і особливу частини.

Загальна частина містить норми-принципи, дефініції, юридичні конструкції, статутні приписи тощо, а особлива —• норми, які визначають вид і міру можливої або необхідної поведінки, міру юридичної відповідальності, спеціалізовані приписи.

Наприкінці акта розміщується дата і місце його прийняття, а також підпис відповідальної посадової особи. Засвідчення (скріплення підписом) офіційних текстів нормативних актів в Україні здійснюється щодо законів України — Президентом України, постанов Кабінету Міністрів —прем'єр-міністром України, рішень органів місцевого самоврядування —головами місцевих рад.

По-друге, нормативні правові акти підлягають обов'язковій державній реєстрації та обліку. Так, нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що торкаються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, реєструються в Міністерстві юстиції України1. В Україні створено Єдиний державний реєстр нормативних актів2, до якого включаються чинні, опубліковані та неопуб ліковані, в тому числі з обмежувальними грифами, закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств, інших ентральних органів виконавчої влади, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зареєстровані в Міністерстві юстиції, нормативні акти Національного банку, міжнародні договори України.

По-третє, нормативні правові акти опрацьовуються з урахуванням правил юридичної техніки. Ці правила, зокрема, передбачають вимоги щодо використання мови (в тому числі юридичної термінології), прийомів і засобів викладення тексту нормативних актів, юридичних конструкцій, дотримання логічних законів тощо.

По-четверте, нормативні правові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях. Наприклад, закони України, норма тивні акти Президента України, Кабінету Міністрів України, Національного банку України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади з 1997 року публікуються в щотижневому інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України».

Нормативні правові акти можна класифікувати:

1) за юридичною силою — на закони-акти вищої юридичної сили, і підзаконні акти —акти, засновані на законах, що їм не суперечать;

2) за суб'єктами правотворчості — на нормативні акти, прийняті народом, главою держави, органами законодавчої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування і т. д.;

3) за обсягом і характером дії — на акти загальної дії, які охоплюють всю сукупність відносин певного виду на даній території; акти обмеженої дії (спеціальні), які поширюються на частину території або на певне коло осіб; акти виняткової дії (надзвичайної), регулятивні можливості яких реалізуються при наявності виняткових обставин (воєнних дій, стихійного лиха, тощо);

4) за галузевою належністю — на нормативні акти, які містять норми конституційного чи адміністративного, цивільного, кримінального, трудового, сімейного та інших галузей права;

5) за зовнішньою формою виразу — на закони, укази, постанови, рішення, розпорядження, накази тощо.

21 Види нормативно-правових актів за юридичною чинністю: •закони; • підзаконні нормативні акти. Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією і Законом про нормативні акти. Юридична чинність нормативно-правового акта— це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії інших правових актів і залежати за формальноюобов'язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб'єктом нормотворчості.

Види нормативно-правових актів за сферою дії: • загальні; • спеціальні; • локальні.

Види нормативно-правових актів за характером волевиявлення • акти встановлення норм права; • акти заміни норм права;

• акти скасування норм права. Види нормативно-правових актів за галузями законодавства:

• цивільні; •кримінальні; •адміністративні; •кримінально-процесуальні; •адміністративно-процесуальні та ін. Основні нормативно-правові акти за галузями законодавства іменуються галузевими кодексами (Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс, Адміністративний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Адміністративно-процесуальний кодекс та ін.).

Види правових актів за суб'єктами нормотворчості в Україні: -Верховна Рада України — закони і постанови', - Верховна Рада Автономної Республіки Крим -- постанови (з питань, що носять нормативно-правовий характер) / рішення (з питань організаційно-озпорядчого характеру); -Президент України — укази (нормативні та ненормативні) / розпорядження; - Кабінет Міністрів України — постанови і розпорядження; - керівники міністерств і відомств — нормативні накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки міністра;

- Рада Міністрів Автономної Республіки Крим — постанови, рішення і розпорядження', голови місцевих (обласних і районних) державних адміністрацій — розпорядження; - місцеві ради народних депутатів, їх виконавчі комітети -рішення і нормативні постанови; - керівники 'їхніх управлінь і відділень — нормативні накази; - адміністрація державних підприємств, установ, організацій -нормативні накази, статути, положення та інструкції.

Види нормативно-правових актів. Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні нормативні акти органів держави. Другою за значущістю формою є юридичні нормативні договори.

Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий прецедент не використовується в Україні взагалі.

Юридичні нормативні акти — це рішення компетентних суб'єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасовують юридичні норми в односторонньому вольовому порядку. Такими є конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо. Юридичні нормативні договори — це добровільне і узгоджене рішення двох чи більше сторін, які містять юридичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди). Правовий звичай — це правило поведінки, яке складалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено і охороняється державою. Правовими стають ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості населення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов'язкові для всіх суб'єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу. Правові звичаї мали поширення як джерела права в давні часи і утворювали так зване звичаєве право. У сучасному праві вони мають досить обмежене використання, за винятком ряду країн Африки і Азії.

Судовий чи адміністративний прецедент — це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбутньому.

Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридичних норм. Судовий прецедент як джерело права властивий англосаксонській правовій системі (Англія, США, Індія). Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками: 1) ухвалюється чи санкціонується уповноваженими органами держави, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правотворчості і є їх одностороннім волевиявленням; 2) має зовнішню форму у вигляді певного писемного документа; 3) містить нові норми права чи змінює, скасовує чинні; 4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображує співвідношення з іншими правовими актами, місце і роль у системах законодавства і правового регулювання; б) надає волі народу офіційного характеру. Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вносять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичнее значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб'єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів.

Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями: 1) за суб'єктами ухвалення — на акти органів держави, народу в процесі референдуму, громадських об'єднань, трудових колективів, спільні акти органів держави і недержавних формувань; 2) за юридичною силою — на закони і підзаконні нормативні акти; 3) за сферою дії —на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні; 4) за ступенем загальності правових норм — на загальні і конкретизаційні; 5) за характером волевиявлення — на акти встановлення, зміни та скасування норм права; 6) за галузями законодавства — на цивільні, кримінальні, кримінально-процесуальні і т. ін 7) за часом дії — визначно-строкові і невизначно-строкові.

№ 32 Земельний кодекс остаточно розв’язав найфундаментальнішу проблему земельних відносин — проблему форм власності на землю. Ним передбачається три рівноправні форми власності: приватна, комунальна і державна. Суб’єктами права власності на землі приватної власності є громадяни та юридичні особи, на землі державної власності — держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади (Кабінет Міністрів України, Державні адміністрації всіх рівнів у межах наданих їм повноважень) і на землі комунальної власності — територіальні громади сіл, селищ і міст, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування (у комунальній власності знаходяться всі землі в межах населених пунктів, крім земель державної і приватної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності).

Земельним кодексом передбачається такий різновид приватної власності, як спільна власність на земельну ділянку. Якщо в такій земельній ділянці визначена частка кожного з учасників спільної власності, то таку власність називають спільною частковою власністю, а без визначення часток — спільною сумісною власністю (ділянка з такою власністю може належати лише громадянам).

Земельним кодексом встановлені норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам України: для ведення селянського (фермерського) господарства — в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної або міської ради, де знаходиться фермерське господарство; для ведення особистого селянського господарства — не більше 2 га; для ведення садівництва — не більше 0,12 га; для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) — не більше, 0,25 га у селах, 0,15 га — у селищах і 0,10 га — у містах; для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 га і для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 га.

В Земельному кодексі детально розглядаються умови набуття права на землю (права власності або права користування) громадянами України та юридичними особами, а також умови придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод. Важливо, що ним передбачаються гарантії права власності на землю, в тому числі і гарантії по відшкодуванню збитків власникам землі і землекористувачам, які заподіяні внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель, чагарників для потреб, не пов’язаних з агро- та лісогосподарським виробництвом; тимчасового заняття цих угідь для інших видів використання; встановлення обмежень щодо використання земель, погіршення якості ґрунтового покриву тощо.

Земельний кодекс унеможливлює надмірну концентрацію землі у приватній власності окремих громадян, що є цілком виправданим з погляду на соціально-економічну ситуацію, яка склалася в Україні на початку ХХІ століття. Зокрема, передбачено, що до 2010 р. громадяни та юридичні особи можуть мати у приватній власності земель сільськогосподарського призначення площею до 100 га (ця площа може бути збільшена лише в разі успадкування землі). Більше того, до 1.01.2005 р. власники земельних ділянок не вправі їх продавати або іншим способом відчужувати, крім передачі цих ділянок у спадщину і міни. Обмежувати концентрацію земельних ділянок у приватній власності юридичних осіб покликана і норма Земельного кодексу, згідно з якою до 1.01.2005 р. забороняється внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств.

Вказані обмеження на даному етапі є необхідними, оскільки за час їх дії будуть розроблені необхідні закони, що забезпечать ефективне функціонування ринку землі, недопущення спекуляцій у процесі її купівлі-продажу. Тут варто скористатися досвідом Великобританії, Швеції, Голландії, інших країн, де впроваджено ефективні механізми недопущення такої спекуляції через встановлення високих податків на додану вартість у процесі продажу, а також високих ставок податку на прибуток, що утворюється від різниці в ціні купівлі і продажу земельної ділянки. Недопущенню спекуляції земельними ділянками слугуватиме і вимога Земельного кодексу щодо здійснення купівлі й продажу земель державної і комунальної власності на конкурентних засадах (виключно на умовах аукціону і конкурсу).

Принципово важливим є те, що землі сільськогосподарського призначення не можуть бути у приватній власності іноземних громадян, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб. Це означає, що будь-який спосіб набуття ними у власність цих земель визнається незаконним, у тому числі це стосується і земель, переданих їм у спадщину. Такі землі протягом року підлягають відчуженню (мають бути проданими або переданими державі).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах або поза межами населених пунктів і лише в тому разі, коли на цих ділянках розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Новим Земельним кодексом передбачено право земельного сервітуту, під яким розуміють право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне чи безоплатне користування чужою земельною ділянкою. При цьому земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками двох сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду з умовою, що він буде найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої цей земельний сервітут встановлений.

До основних видів земельного сервітуту, встановлення яких можуть вимагати власники або землекористувачі, відносяться право проходу та проїзду на велосипеді, право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху, право прокладати на свою земельну ділянку водопровід з чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку, право прогону худоби наявним шляхом та ін. Передбачені також умови припинення земельного сервітуту.

№34Компетенція — загальна здатність, що базується на знаннях, досвіді, цінностях, здібностях, набутих завдяки навчанню.

Основними компетенціями, яких потребує сучасне життя, є:

а) соціальні — здатність брати на себе відповідальність, брати участь у спільному прийнятті рішень, врегулюванні конфліктів ненасильницьким шляхом, у функціонуванні та розвиткові демократичних інститутів суспільства;

б) полікультурні — пов´язані з життям у полікультурному суспільстві, передбачають розуміння несхожості людей, взаємоповагу до їх мови, релігії, культури тощо;

в) комунікативні — володіння усною і писемною рідною та іншими мовами;

г) інформаційні — зумовлені зростанням ролі інформації у сучасному суспільстві й передбачають оволодіння інформаційними технологіями, вміння здобувати, критично осмислювати і використовувати різноманітну інформацію;

ґ) саморозвитку та самоосвіти — потреба і готовність постійно вдосконалюватись як у професійному, так і в особистому та суспільному плані.

Чотирибальна система оцінювання знань, умінь і навичок учнів не відображала відмінність у рівнях навчальних досягнень учнів. Тому з 1 вересня 2000 р. запроваджено дванадцятибальну шкалу оцінювання, побудовану з урахуванням підвищення рівня особистих досягнень учня. При оцінюванні вчитель має враховувати рівень успішності учня, а не ступінь його невдач, до чого його, як правило, спонукала чотирибальна система.

Критерії оцінювання ґрунтуються на принципі позитивності, за якого оцінки не поділяють на позитивні й негативні (нерідко виконували каральні функції). При цьому перевідними (випускними) є всі оцінки 12-бальної шкали оцінювання, які виставляють у відповідний документ про освіту.

Критерії оцінювання. Дванадцятибальна шкала оцінювання побудована за принципом урахування особистих досягнень учнів.

При визначенні навчальних досягнень учнів аналізуються: характеристики відповіді учня (елементарна, фрагментарна, повна, логічна, доказова, обґрунтована, творча); якість знань (правильність, повнота, осмисленість, глибина, гнучкість, дієвість, системність, узагальненість, міцність); ступінь сформованості загальнонавчальних та предметних умінь і навичок; рівень оволодіння розумовими операціями (вміння аналізувати, синтезувати, порівнювати, абстрагувати, узагальнювати, робити висновки тощо); досвід творчої діяльності (вміння виявляти проблеми, формулювати гіпотези, розв´язувати проблеми); самостійність оцінних суджень.

Ці орієнтири покладено в основу чотирьох рівнів навчальних досягнень учнів: початкового, середнього, достатнього, високого, які визначаються за характеристиками:— початковий — відповідь учня при відтворенні навчального матеріалу елементарна, фрагментарна, зумовлюється початковими уявленнями про предмет вивчення;— середній — учень відтворює основний навчальний матеріал, здатний вирішувати завдання за зразком, володіє елементарними вміннями навчальної діяльності;— достатній — учень знає істотні ознаки понять, явищ, закономірностей, зв´язків між ними, самостійно застосовує знання в стандартних ситуаціях, володіє розумовими операціями (аналізом, абстрагуванням, узагальненням тощо), робить висновки, виправляє допущені помилки; відповідь учня повна, правильна, логічна, обґрунтована, хоча їй і бракує власних суджень; він здатний самостійно здійснювати основні види навчальної діяльності;— високий — знання учня глибокі, міцні, узагальнені, системні; він уміє застосовувати їх творчо, навчальна діяльність має дослідницький характер, позначена вміннями самостійно оцінювати життєві ситуації, явища, факти, виявляти і обстоювати власну позицію.

Вищенаведеним рівням відповідають певні критерії оцінювання.

Обов´язковими видами оцінювання навчальних досягнень учнів є тематичне і підсумкове.

Основною структурною одиницею кожного навчального предмета є тема, передбачена навчальною програмою. За тематичного оцінювання кожна оцінка, яку отримує учень, має бути результатом опанування ним конкретної теми. Тематичне оцінювання навчальних досягнень учнів є одночасно засобом систематизації та узагальнення знань, спонукає учнів до глибшого і міцнішого засвоєння основних положень конкретної теми. Воно є обов´язковим, результати його проведення фіксуються в журналі.

Підсумкове оцінювання здійснюється наприкінці чверті, семестру або навчального року. Підсумкову оцінку за семестр (чверть) виставляють за результатами тематичного оцінювання, за рік — на підставі семестрових (четвертних) оцінок. Поточне оцінювання навчальних досягнень учнів здійснюють як в усній, так і письмовій формі. При цьому виставлення в журнал поточних оцінок не є обов´язковим для вчителя.

Перед початком вивчення чергової теми учні мають бути ознайомлені з тривалістю її вивчення (кількість занять); кількістю і тематикою обов´язкових робіт і термінами їх проведення; питаннями, що виносяться на атестацію, якщо вона передбачена в усно-письмовій формі, або орієнтовними завданнями (задачами) тощо; терміном і формою проведення тематичної атестації; умовами оцінювання. Якщо темою передбачено виконання учнями практичних, лабораторних робіт, інших практичних завдань, їх виконання є обов´язковою умовою допуску учнів до тематичної атестації. Самостійні роботи, диктанти, поточні форми роботи є процесом набуття учнями певних компетенцій. Оцінки за роботи виставляють для фіксації рівня досягнень учня з конкретних питань, але вони не впливають на оцінку тематичного заліку.

За наявності вагомих причин, які учень з етичних міркувань не може оприлюднити, атестація за згодою вчителя може бути перенесена на пізніший термін, але не більше, як на тиждень.

За тематичного оцінювання навчальних досягнень учнів у журналі відводять по дві клітинки: для першої та можливої повторної (для підвищення оцінки) атестації.

Тематичну атестацію проводять у різних формах. Головне — об´єктивне оцінювання навчальних досягнень учнів. Результати атестації доводять до їх відома, оголошують перед класом (групою) протягом тижня, фіксуючи їх у класному журналі.

Учні, які не засвоїли матеріал теми, повинні доопрацювати його, їм надають необхідну допомогу, визначають термін повторної атестації. Учень має право на переатестацію і для підвищення атестаційного балу.

Семестрову (четвертну) оцінку виставляють на основі оцінок, одержаних за результатами тематичних атестацій наприкінці чверті, семестру. Її виставляють лише за умови проходження учнем усіх запланованих тематичних атестацій, а річну — за результатами семестрових (четвертних).

№ 36 Система права — це сукупність чинних норм права,якій властиві як єдність та узгодженість, так і диференціація (поділ) на відносно самостійні структурні утворення (норми, інспіи тути, галузі права та ін.).

Названі в цьому визначенні ознаки характеризують систему права з внутрішнього боку. Вони вказують на те, які зв'язки існують між її елементами, на яких принципах вона побудована.

Єдність та узгодженість. Єдність системи права обумовлюється тим, що, по-перше, все право як самостійне явище ґрунтується на єдиних загальнолюдських принципах гуманізму, справедливості, які є своєрідним каркасом права (норми, що не відповідають цим принципам, не є правовими); по-друге, право в усіх своїх проявах охороняється державою і передбачає можливість застосування державного примусу; по-третє, право обумовлене матеріальними, соціальними, культурними, ідеологічними та іншими умовами житія суспільства, для яких характерна відносна єдність.

Узгодженість системи права — це обумовлена наявність суб-прдинаційних і координаційних зв'язків між нормами, інститутами, галузями права та відсутність суперечностей всередині цієї системи.

Диференціація (поділ) системи права. Це поняття означає поділ системи на відносно самостійні структурні елементи. В логічній послідовності можна виокремити:

а) структуру норми права;

б) структуру правових інститутів — поділ їх на окремі правові норми;

в) структуру підгалузі права —поділ її на логічно пов'язані між собою правові інститути в межах окремих галузей права;

г) структуру галузі права — поділ її на логічно пов'язані між і пбою правові інститути та підгалузі права;

ґ) структуру системи права — поділ її на логічно пов'язані між собою галузі права.

Об'єктивність системи права. Система права —це не результат свавільного розсуду законодавця, а своєрідний юридичний нираз системи суспільних відносин відповідного людського соціуму. Держава лише надає форми (оформлює) тій чи іншій си-і темі права, її галузям, інститутам, які склалися об'єктивно.

Систему права можна також характеризувати з зовнішнього боку як одну з уособлених системних утворень суспільства, що означає:

1) належність її до функціональних систем соціального порядку, оскільки її виникнення, існування і розвиток

обумовлені іагальнолюдськими потребами —наданням організованості і ирсгульованості суспільним відносинам;

2) її інституціональний характер. Проявом цього є те, що юридична матерія у вигляді системи норм міститься

здебільшого н иормативно-правових актах, інших джерелах права, які і нада-ють праву чітко виражену інституціональну форму;

3) стабільність і динамічність її як правового явища;

4) пов'язаність її як прямими, так і опосередкованими відно-і'инами з функціонуванням і діяльністю держави, її органів

— законодавчих, правозастосовчих, контрольно-наглядових та ін.

№ 38 Поняття і ознаки праваПраво — система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно досуспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.

Специфічні озаки права:1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість.

Повної свободи досягти не можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповідають обов'язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свободу в людських взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від справедливості і становить її підставу. Свобода завжди є обмеженою конкретними рамками (мірою), які не допускають антигромадських актів «користування свободою». Нерівність у свободі.2. Нормативність виявляє сенс і призначення права.

Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості — право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм права регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного процесу.3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення. Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності — це основна ознака формальної визначеності права.4. Системність права полягає в тому, що право — це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні найважливіше і найнагальніше завдання — відновити і зміцнити системність права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала системоутворюючі зв'язки між юридичними нормами.5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу придушення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх законодавчих органів «підносить до закону» суспільні, групові та індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справедливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму.6. Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені

інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права додержуються та виконуються добровільно, в силу внутрішнього переконання. Значна частина населення підкоряється вимогам правових лише тому, що за правом постає держава. Державна охорона правових норм містить у собі державний легальний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних норм. Допорушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів— дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загальнообов'язковість норм права. Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:- цілісно-нормативний;- регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою свободи, рівності та справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору — спрямовано на впорядкування суспільних відносин (динамічний, регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито приглушеним, виявляється у трансформованому, стертому вигляді. Так, при феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для поміщика, іншою — для кріпака (несвобода, відсутність рівності — формальної і фактичної, тобто несправедливість).

№39 Законодавча функція парламенту України реалізується перш за все суб'єктами законодавчої ініціативи.

Відповідно до ст. 93 Конституції України право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, Верховна Рада України розглядає позачергово.

Такі законопроекти мають бути терміново включені Верховною Радою України до порядку денного її сесії і розглянуті у пріоритетному порядку — раніше від інших законопроектів — на всіх стадіях законодавчого процесу відповідно до процедури, встановленої Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України1.

Див. Рішення Конституційного Суду України від 28 березня 2001 р. № 2 рп/2001 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положення ст. 93 Конституції України (справа про позачерговий розгляд законопроектів). Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. — 1997—2001. — Книга 2. — К.: Юрінком Інтер. — С. 355—357.

Проект закону проходить певні стадії, із сукупності яких складається законодавча процедура. Це такі стадії:

— розробка, внесення і відкликання законодавчих законопроектів;

— підготовка та попередній розгляд законопроектів;

— розгляд законопроектів Верховною Радою;

— загальні положення щодо розгляду законопроектів;

— порядок розгляду законопроектів у першому читанні;

— порядок розгляду законопроектів у другому читанні;

— порядок розгляду законопроектів у третьому читанні;

— підписання та опублікування прийнятих законів;

— внесення змін і доповнень, скасування законів.

За ст. 94 Конституції України прийнятий Верховною Радою закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України.

Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. Про повторний розгляд законів, повернутих пропозиціями Президента України. Встановлена ч. 4 ст. 94 Конституції України вимога щодо повторного прийняття закону Верховною Радою не менш як двома третинами від її конституційного складу поширюється лише на закони та пропозиції Президента України, які повністю або частково відхилені. Ця вимога стосується і прийняття закону в цілому. У разі прийняття парламентом закону після повторного розгляду з урахуванням пропозицій Президента глава держави зобов'язаний підписати та офіційно оприлюднити у десятиденний строк1.

У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

1 Див.: Рішення Конституційного Суду України від 7 липня 1998 р. № 11-рп/98 у справі щодо порядку голосування та повторного розгляду законопроектів Верховною Радою України. Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997—2001. — Книга 1. — С. 257—263. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.

Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Свої особливості має і прийняття рішень Верховною Радою України за спеціальними процедурами.

Крім уже перелічених, до них належать затвердження Державного бюджету України і контроль за його виконанням.

Відповідно до ст. 95 Основного Закону бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупере-дженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

Держава прагне до збалансованості бюджету України.

Регулярні звіти про доходи і видатки Державного бюджету України мають бути оприлюднені.

Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин — на інший період.

Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року (ст. 96 Конституції).

Кабінет Міністрів України відповідно до закону подає до Верховної Ради України звіт про виконання Державного бюджету України.

Поданий звіт має бути оприлюднений (ст. 97 Конституції).

Крім бюджету, за спеціальними процедурами відбувається:

— розгляд питань про воєнний і надзвичайний стан в Україні або окремих її місцевостях, про оголошення стану війни тощо;

— надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та їх денонсацію;

— розгляд питань про згоду Верховної Ради на притягнення до кримінальної відповідальності;

— розгляд питання про затримання чи арешт народного депутата України, затримання чи арешт судді, судді Конституційного Суду України;

— про порядок дострокового припинення повноважень народного депутата;

— розгляд питань про внесення змін до Конституції України.

Верхо́вна Ра́да Украї́ни (ВРУ) — єдинийзаконодавчий орган державної влади України, який має колегіальну будову і складається з чотирьохсот п'ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємногоголосування.

Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, що уповноважений приймати закони.

Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій.

Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Народні депутати України можуть добровільно об'єднуватися у фракції за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 15 депутатів.

Першим попередником Верховної Ради України булаЦентральна Рада Української Народної Республіки, утворена 17 березня 1917 року. Вона розпочала розбудову української державності шляхом виданняУніверсалів. Найвагомішим став IV Універсал, ухвалений 22 січня 1918 року, який проголосив одним із важливих завдань створення Конституції України.

Безпосереднім конституційним попередником Верховної Ради України була Верховна РадаУкраїнської радянської соціалістичної республіки. Перший український радянський парламент було скликано 1938 року.

Структура

Голова Верховної Ради України;

Перший заступник Голови Верховної Ради України;

Заступник Голови Верховної Ради України;

Керівник апарату Верховної Ради України;

Апарат Верховної Ради України;

Комітети Верховної Ради України.

№43 Державний орган — це структурно виокремлений, внутрішньо організований колектив державних службовців, який наділений встановленою законодавством компетенцією для виконання певних владно-управлінських функцій і завдань держави. Залежно від соціальної природи державні органи поділяються на первинні та вторинні. П е р в и н н і органи створюються шляхом безпосереднього волевиявлення народу, якщо народ визнається джерелом державної влади, або успадкуванням, якщо джерелом влади вважається монарх. Первинним державним органом за умов республіканського правління є парламент, ним може бути президент, якщо його обирає безпосередньо народ. Вторинні органи утворюються первинними, є похідними від останніх і їм підзвітні. Наприклад, згідно з Конституцією України Президент за згодою Верховної Ради призначає Прем'єр-міністра України і за його поданням членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій. Залежно від функціонального спрямування державні органи поділяються на о р г а н и з а к о н о д а в ч о ї , в и к о н а в ч о ї та с у д о в о ї влади. Органом законодавчої влади виступає парламент, який може бути одно- або двопалатним, виконавча влада здійснюється урядом, який при парламентському правлінні очолює прем'єр-міністр, а за умов президентського —президент, судам належить виняткове право на здійснення правосуддя. Функції глави держави в республіці виконує президент, в монархіях—монарх (король, емір тощо). В деяких країнах (Франція) на президента як главу держави конституційно покладаються арбітражні повноваження щодо узгодження діяльності гілок державної влади. За територією, на яку поширюються повноваження державних органів, їх поділяють на центральні та місцеві. В Україні, наприклад, до ц е н т р а л ь н и х державних о р г а н і в слід віднести ті, повноваження яких поширюються на всю її територію, — Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України тощо. М і с ц е в и м и д е р ж а в н и м и о р г а н а м и є місцеві державні адміністрації, місцеві суди і т. ін. За умов федеративного устрою державні органи поділяються на федер а л ь н і о р г а н и і о р г а н и с у б ' є к т і в ф е д е р а ц і ї . Залежно від способу утворення державні органи класифікують на в и б о р н і , п р и з н а ч у в а н і , у спад ковані. Типовим прикладом виборного органу є парламент, призначуваного — Кабінет Міністрів, успадкованого — монарх. Залежно від особового складу державні органи поділяються на о д н о о с о б о в і і к о л е г і а л ь н і . Одноособовими державними органами є Президент, Уповноважений Верховної Ради з прав людини та деякі інші. Колегіальні державні органи приймають рішення і вступають у правові відносини лише як певні колективи державних службовців (парламент, кабінет міністрів). 14 Поділ влади як принцип організації і функціонування державного апарату втілюється юридично у двох конструкціях: поділі повноважень між трьома основними ланками державного апарату: органами законодавчої, виконавчої і судової влади; функціонуванні механізму взаємних стримувань і противаг між гілками влади. Законодавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має виняткові повноваження на прийняття законів. Органами законодавчої влади є парламенти, які в різних країнах називаються по-різному: в США —Конгрес, в Англії — Парламент, у Росії — Федеральні Збори, в Україні —Верховна Рада. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція тощо) або двопалатним (у федеративних державах —Росії, США, ФРН, а також у деяких унітарних державах — Франції, Польщі).

Головною функцією законодавчої влади є законодавче регулювання суспільних відносин, тобто прийняття законів. Так, згідно з Конституцією України Верховна Рада України (парламент) визнається єдиним законодавчим органом України. Відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим вважається Конституцією України лише представницьким органом. Оскільки парламент є безпосереднім виразником народного суверенітету, народної волі та інтересів, то крім законодавчої він виконує ще двҐдодаткові функції: 1) установчу; 2)контрольну.

Установча функція законодавчої влади полягає в тому, щ парламент формує або бере участь у формуванні уряду, обира або затверджує на посадах керівників уряду, міністерст відомств, а також інших вищих державних органів. Наприкла Верховна Рада України дає згоду на призначення Прем'єр міністра, Генерального прокурора та інших керівників централ них державних органів. Парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йом державних органів — уряду, міністерств, відомств (контрольна функція). Так, Верховна Рада згідно з нормами Конституції України здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України. Законодавча влада внаслідок свого представницького манда ту є найбільш політизованим інститутом влади на відміну ві інших гілок влади — виконавчої і судової, відносно яких існу пряма конституційна заборона створення осередків політични партій і політичної активності. Тому не є випадковим, що в орг нах законодавчої влади — парламентах не виключається, а, навпаки, передбачається створення фракцій політичних партій, парламентської більшості, меншості тощо. Виконавча влада —це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має прерогативу виконувати прийняті парламентом закони та інші рішення.

Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах називається по-різному: в США — Адміністрація Президента, в Італії — Рада Міністрів, у Росії — Уряд, в Україні — Кабінет Міністрів. Згідно з Конституцією України вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Очолює Кабінет Міністрів Прем'єр-міністр України. До системи виконавчої влади крім Кабінету Міністрів входять центральні органи виконавчої влади —міністерства, державні комітети та інші відомства, а також місцеві державні адміністрації. Основною функцією виконавчої влади є виконання законів. Окрім того, виконавча влада здійснює функцію підзаконного регулювання суспільних відносин, тобто приймає підзаконні нормативно-правові акти. Наприклад, Кабінет Міністрів України приймає на основі Конституції та законів України постанови. Особливими принципами, на яких здійснюється виконавча влада,є: оперативність; організація на основі адміністративної підлеглості; підзаконність; підзвітність перед представницькими органами. Судова влада — це відокремлена гілка влади, що має виняткові повноваження на здійснення правосуддя. Отже, основною функцією судової влади є здійснення правосуддя. Для функції правосуддя характерні такі важливі ознаки, як виключність та самостійність. Виключність означає, що ніхто, крім судових органів, не має права здійснювати правосуддя. Так, згідно з Конституцією України правосуддя може здійснюватися тільки судом, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Самостійність означає, що суди при здійсненні правосуддя не залежать від будь-яких органів та осіб, мають керуватися тільки законом. Судочинство в Україні здійснюється у формах розгляду 1 вирішення кримінальних, цивільних, а також справ з адміністративних правопорушень (суди загальної юрисдикції), господарських справ (господарські суди), а також прийняття рішень Конституційним Судом України. Найважливіша особливість здійснення діяльності судових органів полягає в суворому додержанні визначеної процесуальним законодавством процедури, яка гарантує демократизм і виваженість правосуддя, обґрунтованість і законність судового рішення. До особливих принципів судочинства належать такі: рівність прав громадян на судовий захист; гласність; рівноправність сторін (наприклад, обвинувачення і захисту); змагальність сторін; обов'язковість судових рішень; оскарження судових рішень (наприклад, вирок суду може бути оскарженим до вищого суду апеляційної або касаційної інстанції). Окрім правосуддя суд у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина. Судовий захист прав і свобод людини в умовах формування правової державності має стати основною формою їх юридичного захисту і тому підлягає всебічному розвитку і підтримці.

№ 44 Конституційно-правовий статус людини і громадянина відображає закріплене в основному законі держави (конституції) становище людини і громадянина в суспільстві і державі

Цей статус обумовлюється, насамперед, існуючими у суспільстві відносинами власності і характером праці, формою державного правління і політичним режимом.

Структуру конституційно-правового статусу людини складають такі елементи:

• правосуб'єктність людини;

• його принципи;

• права і свободи людини і громадянина та гарантії їх реалізації (центральний елемент цього статусу);

• обов'язки людини та гарантії їх виконання.

Отже, конституційно-правовий статус людини - це сукупність правосуб'єктності людини, його принципів, прав, свобод і обов'язків людини та їх гарантій.

Конституційно-правовий статус громадянина, крім названих елементів, включає також певний зв'язок між людиною і державою, із якого випливають додаткові права, свободи й обов'язки особи та їх гарантії.

Певні особливості має конституційно-правовий статус іноземця і особи без громадянства. Він також означає сукупність елементів, що складається із правосуб'єктності людини, принципів, прав, свобод і обов'язків людини та їх гарантій, але, крім того, включає, по-перше, деякі додаткові права і свободи іноземця та особи без громадянства, що випливають із тимчасового правового зв'язку з державою, їх додаткові обов'язки, гарантії цих прав, свобод та обов'язків і, по-друге, що стосується лише іноземця, - наявність певного правового зв'язку між ним та іноземною державою, що не може ігноруватися державою перебування.

Конституційна дієздатність - це здатність людини і громадянина своїми діями набувати для себе конституційних прав та свобод і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створювати для себе конституційні обов'язки, самостійно їх виконувати і нести відповідальність за їх невиконання (наприклад, конституційний обов'язок сплачувати податки несуть особи, які реалізували своє право на працю або на підприємницьку діяльність).

Права людини - це її правові можливості.

Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи чи несвободи особи.

Конституцією України закріплено такі обов’язки людини та громадянина:

• захист Вітчизни;

• захист незалежності та територіальної цілісності України;

• шанування державних символів України;

• обов’язок не чинити шкоди природі, культурній спадщині;

• обов'язок відшкодовувати завдані збитки;

• обов’язок спланувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (при тому всі громадяни щорічно зобов’язані подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік);

• обов’язок неухильно дотримуватись Конституції та законів України;

• обов'язок не посягати на права та свободи, честь і гідність інших людей (ст. 65-68);

• обов’язок виконувати судові рішення (ст. 124, 129, 150);

• обов’язок знати закони (ст. 68);

• обов’язок набути загальну середню освіту (ст.53);

• нести обов’язки у сім’ї, піклуватися про дітей та про непрацездатних батьків (ст. 51)

№45 Нетрадиційні уроки

Групова робота

Готуючись до уроку:

• вивчати нормативно-правову базу (нормативні акти, документи);

• старанно розробляти структуру уроку, критерії оцінювання ефективності заняття, готувати запитання і можливі варіанти відповідей;

• стимулювати учнів до попередньої підготовки до уроку (виконання випереджальних завдань, опрацювання додаткової літератури);

• на початку уроку за допомогою вступної бесіди, анкетування, обговорення міні-проблеми з'ясовувати рівень базових знань учнів з теми;

• передбачати різні види активізації розумової діяльності учнів через використання особистісно орієнтованих технологій навчання;

• серед форм організації навчального процесу віддавати перевагу груповим, зокрема організації навчання малими групами зі змінним, залежно від характеру завдання, складом учасників. Діалог». Суть його полягає в спільному пошуку групами узгодженого рішення, яке реалізується у формі кінцевого тексту, складеної схеми тощо. Після обговорення проблеми групи створюють заключний текст, записують його на дошці. Спеціальна група експертів узагальнює складені групами тексти та пропонує кінцевий варіант, який заноситься до зошитів.

«Диспут» — вивчення групами протилежних позицій з проблеми. Клас поділяється на дві робочі групи та групу експертів. Одна група відстоює позитивну оцінку події, інша заперечує.

«Конференція». Групи розглядають одну проблему, але під різними кутами зору. Кожна група репрезентує певний погляд на проблему економістів, юристів, політологів, психологів тощо.

«Мнемотурнір» нагадує ігри «Що? Де? Коли?», «Брейн-ринг». Групи по черзі формулюють запитання з означеної проблеми, інші протягом хвилини обговорюють варіант відповіді, після чого представник групи відповідає «Коноп» (контрольне опитування). Кожна група (5-6 учнів) отримує по 10 простих і 5 екзаменаційних карток, з яких кожен учень вибирає собі 2 прості та 1 екзаменаційну. Консультант кидає гральний кубик. Чий номер випадає, той відповідає на запитання.

Таким чином, групова навчальна діяльність, порівняно з іншими організаційними формами, має низку переваг:

1) за той самий проміжок часу обсяг виконаної роботи набагато більший;

2) висока результативність у засвоєнні знань і формуванні вмінь;

3) формується вміння співпрацювати;

4) формуються мотиви навчання, розвиваються гуманні стосунки між дітьми;

5) розвиваються навички навчальної діяльності (планування, рефлексія, самоконтроль, взаємоконтроль)

Використання ігор на уроках правознавства

Гра – це іскра, що запалює вогник допитливості та цікавості. Гра може критися і у великому напруженні творчих здібностей, уявлення. Без гри розумових сил, без творчого уявлення неможливо уявити повноцінного навчання»В.О.Сухомлинський

гра орієнтує учнів на досягнення різноманітних цілей, серед яких можна виділити наступні.

1. Дидактичні: розширення кругозору, пізнавальна діяльність, формування певних умінь та навичок, необхідних у практичній діяльності, розвиток загально навчальних умінь та навичок.

2. Виховні: виховання самостійності, волі, формування певних підходів, позицій, світосприйняття, виховання співробітництва, колективізму, вміння спілкуватися, комунікативності тощо.

3. Розвивальні: розвиток уваги, пам’яті, мовлення, мислення вмінь, порівняння, аналогії, фантазії, творчих здібностей, розвиток мотивації, навчальної діяльності тощо.

4. Соціалізуючи: прилучення до норм і цінностей суспільства, навчання спілкуванню, адаптація до умов середовища та ін.

Розрізняють два основних типи ігор: ігри з фіксованими, відкритими правилами та ігри з прихованими правилами.

Прикладом ігор першого типу є більшість дидактичних, пізнавальних, які розвивають інтелектуальні здібності, тощо.

До другого типу належать сюжетно-рольові. Правила в них існують неявно, вони закладені в нормах поведінки героїв. Ігри також класифікують за кількістю залучених учасників. За цими параметрами виділяють такі групи:

• ігри, в яких одночасно беруть участь усі присутні (різноманітні ігри на увагу, в яких гравці одночасно повинні піднімати руки або таблички з відповідями, плескати в долоні тощо);

• ігри, в яких беруть участь усі, але не одночасно: всі думають, напружують пам’ять, увагу, розв’язують певні завдання, але відповідають по черзі;

ігри, в яких присутня розбивка на команди, що безпосередньо змагаються між собою.

Дидактичні (брей ринг) - ігри за мотивами популярної розважальної гри «Перший мільйон».

Саме ігрова форма допомагає учням 9-х класів набагато ґрунтовніше і з більшою зацікавленістю опрацювати навчальний матеріал.

Рольові ігри

Рольова гра є найбільш ефективним засобом організації проблемного навчання. Проблемні ситуації виникають природно. У ході рольової гри учні шукають способів розв'язання проблеми — наприклад «суд присяжних» вирішує, чи є Україна правовою державою, на уроці «Україна у період незалежності» учасники гри обговорюють оптимальний шлях

№ 47 Вимоги до вчителя правознавства.

Підготовка вчителя до роботи у ЗОШ, школах нового типу – процес складний за своїм змістом, методикою організації. Що стосується правової освіченості, то цей компонент повинен органічно вплітатися в професійно-педагогічну підготовку, спрямовану на формування професійної культури.

Майбутній вчитель правознавства повинен глибоко опанувати та усвідомити основи правового законодавства та акти правозастосування, вміти їх роз’яснювати і тлумачити; його професійна діяльність зобов’язує мати глибокі знання з педагогіки, знати норми моралі, релігії, звичаїв, традицій суспільства.

Правові знання необхідно засвоювати не тільки на рівні абстракції, але й сприймати емоційно і відчувати переконаність в їх необхідності та доцільності служіння правопорядку в суспільстві.

Отже, необхідно створити психолого-педагогічні умови для розвитку правових почуттів та емоцій в процесі засвоєння правових знань. Якщо студенти будуть сприймати правові норми не тільки розумом, але й почуттями, то це може привести до формування альтруїстичної позиції особистості, яка орієнтується на загальнолюдські цінності та гуманістичні ідеали.

Майбутній фахівець має бути готовим до участі у правовому вихованні молоді, тому обов’язок студентів історичного факультету – майбутніх учителів правознавства – оволодіти методами, формами і засобами педагогічного впливу на особистість учня, методами самовдосконалення, навичками використання комп’ютерних технологій.

Основними критеріями оцінки особистості майбутнього вчителя правознавства як суб’єкта правової соціалізації та навчально-виховного процесу є наступні характеристики та показники:

- рівень правових знань особистості (фахові правові знання, теоретичні правові знання як суб’єктів правовідносин);

- рівень розвитку ситуативного правового мислення (наявність інтелектуальної правової інтуїції, нестандартність підходу до правових проблем);

- розвиток професійного правового мислення, що має практичну фахову спрямованість вчителів правознавства;

- стиль інформаційних контактів (комунікативність, швидкість орієнтації, здатність до використання знань з різних галузей);

- соціально-психологічні характеристики (здатність регулювати психічним та емоційно-вольовим станом особистості, здатність до об’єктивних оцінок, відповідальність за прийняті правові рішення);

- особистісні характеристики (цілеспрямованість, особистісний фаховий авторитет, самостійність у прийнятті правових рішень, здатність до ефективної педагогічної праці вчителя правознавства) [175, с. 125];

- вміння використовувати сучасні інноваційні педтехнології в навчально-виховному процесі і поза ним.

Фундаментом фахового зростання майбутнього вчителя правознавства є правова самоосвіта, яка здійснюється на основі цілеспрямованої формуючої пізнавально-професійної потреби особистості фахівця у постійному поповненні та оновленні юридичних знань, умінь та навичок за допомогою різноманітних джерел, сучасних комп’ютерно-інформаційних технологій.

Формування правосвідомості та правової соціалізації особистості майбутніх фахівців та їх критеріальних характеристик реалізується через соціально-правові потреби, важливу роль у вихованні яких належить ціннісній самосвідомості, розвитку розуміння співвідношення суспільного та особистого, матеріального та духовного.

На основі цього формується самовираження, самоствердження, самоврядування, самовиховання та соціально-правова позиція молодого фахівця з високим професійним та духовним потенціалом. Соціально-правова та активна життєва позиція майбутнього вчителя розглядається як складна система якостей його особистості, де установки, потреби, інтереси, світоглядні критерії, ставлення до соціально-людських цінностей регулюють як духовну, так і професійну діяльність [153, с. 10].

Слід відзначити, що в процесі усвідомленого засвоєння правових знань особлива увага приділялась формуванню у студентів ціннісно-особистісних орієнтацій, готовності до виконання правових норм і законів, що забезпечує належні правила поведінки в суспільстві, інтелектуальне усвідомлення та розуміння сутності права та його ціннісно-гуманістичної природи.

Важливою ознакою процесу формування правосвідомості особистості, як зазначає Н.О. Ткачова, є розвиток в процесі успішного засвоєння правових знань і правового мислення, ціннісного ставлення, поваги до права, його внутрішнього сприйняття, усвідомлення важливості верховенства права та правових ідеалів, як втілення загальнолюдських духовних цінностей та гуманістичних ідеалів [201, с. 56].

Сьогодення вимагає нового підходу стосовно формуванню правосвідомості, нового праворозуміння, спрямованого на розвиток духовно-моральних якостей особистості.

На основі парадигмального підходу Н.О. Ткачовою розроблена концептуальна модель процесу формування правосвідомості особистості, орієнтовану на гуманістичні, загальнолюдські цінності та ідеали. До них відносяться вищі морально-духовні, правові почуття: якості, справедливості, законності, любові до істини, свободи і правової відповідальності, непримиренності до зла і насилля, повага до людини, гідності, обов’язку, совісті.

З огляду на це, практична правова підготовка майбутнього фахівця в умовах навчально-виховного процесу допоможе оволодіти правовим навичками, такими як: вміти правильно знаходити правову норму, правильно аналізувати, прогнозувати розвиток юридичної ситуації та, як результат, вирішити цю ситуацію відповідно до законодавства.

Це сприяє формуванню такого рівня свідомості майбутнього фахівця, при якому він вільно орієнтується в системі державних органів, розуміє специфіку правового статусу органів місцевого самоврядування, має максимально високий рівень активної правової поведінки, може ефективно боротись з порушенням своїх прав, здійснювати роботу з правового виховання учнів, трансформувати правові знання у освітянський простір.

Сучасний стан розвитку суспільства, складний характер політичної та соціально-економічної ситуації в державі вимагають визначити правову підготовку та правове виховання молоді (студентів) як пріоритетні напрями в освіті.

Розвиток правової компетентності студентів повинен складати основу життєтворчості громадянина – патріота України. Подолати всеосяжний правовий нігілізм, розвинути високу правову культуру в суспільстві неможливо без зусиль сучасної вищої школи, системи освіти в цілому, демократизації засад, що базуються на загальнолюдських правових цінностях: виховання поваги до прав людини й основних свобод, піднесення культури прав людини, утвердження людської гідності та цінності.

Учитель правознавства органічно пов’язаний з державою духовним і громадянським обов’язком та здійснює духовно-просвітницьку діяльність серед своїх вихованців, сприяє процесу державотворення в Україні, духовному оздоровленню молоді.

Викладачі правознавства здійснюють правопросвітницьку роботу, виходячи з необхідності дотримання студентами правових обов’язків – важливої умови попередження правопорушень, шкідливих звичок, соціальної пасивності, переконань, що норми поведінки людини випливають із моральних, етичних, політичних, культурних нормативів суспільства. Йде процес ознайомлення з більш абстрактними поняттями прав людини, що передбачають розуміння філософських, політичних та юридичних концепцій.

При підготовці фахівців – майбутніх вчителів права – навчально-виховний процес має бути спрямований на виконання Національної програми правової освіти населення, затвердженої Указом Президента України від 18 жовтня 2001 року, № 992/2001, Постанови Кабінету Міністрів України «Про Програму правової освіти населення України» № 366 від 29.05.1995 року, реалізації змісту Національної доктрини розвитку освіти, забезпечення дотримання конституційних положень, законів України «Про освіту», «Про вищу освіту» та інших нормативно-правових документів, які регламентують сучасну освіту.

Так, згідно з Розділом ІІ Національної програми правової освіти населення, затвердженої Указом Президента України від 18 жовтня 2001 року, № 992/2001, правова освіта населення полягає у здійсненні комплексу заходів виховного, навчального та інформаційного характеру, спрямованих на створення належних умов для набуття студентами обсягу правових знань та навичок у їх застосуванні, необхідних для реалізації громадянами своїх прав і свобод, а також виконання покладених на них обов’язків.

Враховуючи Концепцію правової освіти, оволодіння юридичними дефініціями, вміннями та навичками, автоматичне дотримання законів – риси звичаєвої поведінки, яка хоч і є різновидом правомірної, але не може бути вичерпною підставою для формування особистості вчителя правознавства. Бажаною для держави є соціально-активна, принципова поведінка, яка досягається усвідомленням соціальних цілей права, критичного переосмислення особливостей національної правової системи з позицій загальнолюдських правових цінностей. Проявами такої поведінки є бажання свідомо керуватися нормами права у повсякденному житті. Досягнення такого рівня правової культури передбачає оптимальне співвідношення правової освіти і правового виховання майбутніх вчителів.

Формування правової свідомості майбутнього вчителя правознавства пов’язане з усвідомленням такої загальнолюдської цінності як право, його ролі в регулюванні суспільних відносин, підстави забезпечення максимально високого рівня свобод особи, розмежування волі та свавілля, створення сприятливих для розвитку індивіда умов.

Майбутній вчитель з високим морально-духовним потенціалом та фаховою підготовкою зуміє кваліфіковано оцінити правову поведінку вихованця та прийняти справедливе та гуманне рішення, оскільки християнська етика сприяє формуванню внутрішнього духовного імперативу особистості, власної поведінки, правовим переконанням.

Професійна правова культура вчителя, на відміну від більш вузьких юридичних професій, має носити універсальний характер, тобто вчитель повинен досягти достатнього рівня знань з максимально широкого кола питань, усвідомлювати ключові аспекти механізму правового регулювання, своєю активною поведінкою впливати на формування особистості учнів.

Виконання цих завдань виходить за межі суто професійної культури і наближається до теоретичного рівня.

Змістовна характеристика правової культури передбачає ідеологічні правові уявлення (які формуються на підставі певного рівня правової освіти), позитивні правові почуття та правомірну діяльність особистості.

Фахівці-юристи за глибиною відображення правової реальності виділяють такі види правосвідомості:

- професійно-юридична, передбачає спеціалізовані знання права, які складаються у середовищі професіоналів-юристів. Цей вид має підвиди: наукова - теоретично освоює правові концепції вченими-правознавцями, які прогнозують та удосконалюють нормативно-правову базу та понятійно-категоріальний апарат юриспруденції; практична правосвідомість належить практикуючим юристам, суддям, адвокатам, прокурорам.

- компетентно-неюридична спрямована на оволодіння професіоналами-посадовцями неюридичного профілю знаннями законодавства щодо сфери професійної діяльності. За рівнем правової обізнаності, глибиною юридичних знань та умінням їх застосовувати у службовій діяльності та правових відносинах цей вид є більш глибоким порівняно з повсякденною правосвідомістю.

- повсякденна правосвідомість складається під впливом особистого життєвого досвіду, загальнообов’язкової правової освіти, що формується у повсякденній трудовій, сімейній, суспільній сферах життя [169]

Отже, на думку більшості юристів (Скакун О. Ф., Рабинович П.М., Алексєєв С. С.) до носіїв професійної правової свідомості найчастіше відносять представників саме юридичних професій. Ми вважаємо доцільним розширити класифікацію правосвідомості щодо категорії педагогів (викладачів правознавства) та ввести в науку таку категорію: педагогічно-правова (професійно-правова) свідомість викладача правознавства.

На нашу думку, професійна правова свідомість вчителя правознавства включає в себе достатній рівень юридичних знань з максимально широкого кола питань різних галузей права, усвідомлення ключових аспектів механізмів правового регулювання у відповідних правовідносинах, формування установки на соціально-активну політико-правову поведінку, професійні вміння трансформувати свої знання в освітянський простір, вміння своєю легітимно правовою поведінкою впливати на формування особистості вихованців, бути їх духовним наставником.

Професійна правова свідомість майбутнього вчителя правознавства можна розглядати як вияв свого Я у правоосвітній фаховій діяльності, готовність до самореалізації особистості педагога, рівень сформованості юридичної фахової компетентності особистості у педагогічній діяльності.

Майбутній вчитель правознавства повинен бути взірцем високої педагогічно-правової культури для своїх вихованців та оточуючих громадян, тобто бути соціально-активною особистістю у боротьбі за законність та правопорядок у державі.

Професійно-правова свідомість передбачає здатність майбутнього вчителя правознавства регулювати внутрішнім психічним станом, уміти володіти собою в різних життєвих ситуаціях. Професійний обов’язок майбутнього вчителя правознавства – це соціально-психологічний, вольовий настрій та готовність підтримувати законність в суспільстві, вміти професійно трансформувати її вимоги в освітянському просторі та в громадянських правовідносинах.

Формування у студента – майбутнього вчителя правознавства –професійного обов’язку починається з перших днів навчання в умовах ВНЗ. Початковою стадією цього процесу є накопичення знань про право, законодавство, професійно-педагогічну діяльність. Глибина юридичних знань та формування педагогічної майстерності в структурі особистості майбутнього вчителя є запорукою виховання правових переконань майбутнього фахівця. Переконання являють собою стимулюючий мотив волі та діяльності особистості. Вони залежать не тільки від об’єму знань, але й від праворозуміння та усвідомлення дійсності студентом. Необхідним етапом у формуванні правової свідомості є трансформація знань та переконань у вольову позицію, в настанову діяти правомірно та соціально активно.

Погоджуємося з думкою Романової Н.А., що правове навчання у ВНЗ переслідує подвійну мету: формування високого рівня правової свідомості майбутніх фахівців та опанування майбутніми учителями вміннями і навичками правового виховання учнівської молоді. Доцільно враховувати наукову думку про те, що найвищим акмеологічним рівнем (критерієм) правосвідомості майбутнього вчителя правознавства є його деонтологічна правосвідомість. Тобто це інтелектуально правова власність особистості, поєднана з моральними принципами (внутрішній морально-правовий імператив).

Таким чином, трансформація правових знань, юридичної поінформованості в особистісні правові переконання, розвиток рефлексивного правового мислення і правового наукового світогляду та внутрішнього морально-духовного імперативу, що зумовлюють правомірну поведінку, соціально-активну, правотворчу і професійно-правову діяльність становлять ключову основу такого складного, багатопланового і поліструктурного, поліфунціонального процесу як формування правосвідомості особистості майбутнього вчителя правознавства з високим рівнем правової компетентності та цивілізованості, творчого і духовного потенціалу.

Професійний компонент моделі правосвідомості майбутнього вчителя правознавства включає в себе юридичну компетентність фахівця: рефлексивне правове мислення; обсяг та системність юридичної поінформованості; ступінь оволодіння основними принципами та ідеалами права; обізнаність в правовій сфері та правових відносинах.

Професійні правові знання майбутнього вчителя характеризуються змістовністю поінформованості з різних галузей права, його основних закономірностей та механізмів.

Визначальна роль правової свідомості майбутніх вчителів правознавства полягає в тому, що вона відрізняється від правосвідомості інших громадян не тільки її змістовним характером, скільки глибиною, якістю, змістом їх складових компонентів.

Для ціннісно-правової орієнтації майбутніх фахівців характерно як високий ступінь засвоєння принципів та вимог законодавства, переконаність в необхідності правових норм, справедливості, готовності цілеспрямованого послідовно, рішуче боротися з негативними проявами протиправної поведінки особистості та антиконституційних заходів у державі.

Отже, на професійну правову свідомість майбутнього вчителя правознавства визначальний вплив має рівень розвитку моральності в структурі морально-правового імперативу. Це значення обумовлено, насамперед, тим, що професійна фахова педагогічна діяльність пов’язана з такими морально-духовними уявленнями, як гуманізм, справедливість, чесність тощо. Постійне їх дотримання їх є необхідною умовою високого рівня педагогічної майстерності та педагогічної техніки фахівця.

Учитель правознавства, його відповідальна і творча праця з навчання і виховання учнів – це насамперед гуманні та демократичні взаємини з вихованцями, батьками, колегами, які мають будуватися на непорушних принципах культури педагогічного спілкування; учителю необхідно дотримуватися професійної етики спілкування, в будь-яких ситуаціях вміти координувати свої дії, бути готовим до будь-якого діалогу з будь-якою людиною з усіх питань, що входять у коло професійної компетенції учителя правознавства. Крім цього, вчитель повинен вміти надавати правову допомогу усім, хто до нього звертається.

Учитель правознавства виконує навчальну функцію, формуючи в учнів високий рівень правових знань, умінь, навичок; виховує правову культуру та соціально-правову активність. Він навчає дітей правам та обов’язкам, які висуває держава перед своїми громадянами, отже, формує правомірну поведінку; у процесі навчання формуються навички для активної свідомої участі у процесі життєдіяльності соціуму, спілкування з різними інституціями суспільства та держави, дає початкові знання з основ конституційного, цивільного, сімейного, трудового, кримінального та інших галузей права. Учень вчиться виконувати соціальну роль громадянина, члена сім’ї, юриста, підприємця.

Учитель виконує державотворчу функцію, оскільки формує уміння аналізувати суспільно-політичні події в Україні та світі, спираючись на знання з теорії та історії держави і права, користуватися вітчизняними та міжнародними нормативно-правовими актами та іншими джерелами права.

Учитель виконує виховну функцію, оскільки впливає на розвиток моральних якостей та духовність дитини.

Під час реалізації розвиваючої функції, вчитель розширює світогляд учнів, прищеплює прагнення досконало володіти начальним предметом.

Як суб’єкт педагогічного колективу, вчитель правознавства має бути взірцем законослухняності, професіоналізму, мати високий рівень педагогічної майстерності; бути в курсі новинок в юридичній, педагогічній науках, психології, методиці викладання. Отже, внутрішній світогляд, глибокі різноманітні спеціальні правові та педагогічні знання є важливою умовою професійної свідомості учителя правознавства.

Сучасний стан розвитку педагогічної та юридичної освіти в Україні свідчить про те, що здобуття студентами-правниками, студентами-педагогами фахової підготовки неможливий без застосування у навчальному процесі інноваційних методик юридичної та педагогічної освіти. Викладаючи галузі юриспруденції в умовах ВНЗ, необхідно створювати умови для компетентнісно-орієнтованого, особистісно-орієнтованого, проблемного навчання..

Соціальна зрілість і педагогічно-професійна майстерність майбутнього фахівця знаходяться в тісному взаємозв’язку, а фахова самосвідомість, як складова правосвідомості особистості, може бути сформованою тільки тоді, коли учитель активно вступає у практичну суспільно-педагогічну діяльність.

Вчителі з високим рівнем соціальної зрілості та правосвідомості, як показують наукові дослідження, ставляться до педагогічної діяльності як до покликання, глибоко усвідомлюючи особливості та якості своєї особистості та враховуючи їх в навчально-виховній роботі. Для соціально зрілого вчителя належна фахова підготовка – це унікальна можливість, що дозволяє ефективно здійснювати психолого-педагогічний вплив на учнів.

Фундаментом фахового зростання майбутнього вчителя правознавства є правова самоосвіта, яка здійснюється на основі цілеспрямованої формувальної пізнавально-професійної потреби особистості фахівця у постійному поповненні та оновленню юридичних знань, умінь та навичок за допомогою різноманітних джерел, сучасних комп’ютерних інформаційних технологій. Самоосвіта є самопізнання людиною своїх сутнісних сил, свідоме прагнення доповнити та оновити свої знання в процесі цілеспрямованої самостійної, професійної діяльності. Для майбутнього фахівця самоосвіта спонукається і регулюється внутрішніми потребами та інтересами особистості, що органічно пов’язані з проявом психолого-педагогічних механізмів розвитку самоосвіти особистості.

Соціально зрілий вчитель повинен володіти здатністю до самостійного прийняття рішень, за виконання яких несе відповідальність перед оточенням за себе і за свої дії. Соціально-правова зрілість відображає такий стан особистості в системі суспільних відносин, коли вона виступає повноправним суб’єктом правовідносин і обов’язків.

Для досягнення мети використаний комплекс методів:

- теоретичні методи дослідження: аналіз категоріального апарату проблеми у психолого-педагогічній та методичній літературі з метою визначення концептуальних засад дослідження;

- методи індукції, за допомогою яких створювалися логічні висновки (про дидактичні можливості та користь використання нових інформаційних та інтерактивних технологій) на основі переходу від одиничного до загального;

- методи синтезу (поєднання та аналізу матеріалу) застосовувалися для опрацювання великих масивів інформації, що стосується методики викладання суспільствознавчих дисциплін, з приводу проблемного питання дослідження;

- вивчення сучасного педагогічного досвіду (шкільна документація, бесіди з вчителями-методистами, викладачами, юристами).

Вчитель правознавства в сучасній школі повинен мати інноваційний стиль науково-педагогічного мислення, тому основою в його роботі повинно стати творче застосування традиційних та сучасних інноваційних педагогічних та психологічних підходів: особистісно-орієнтованого, діяльнісного, компетентнісного (Пєхота О. М., Старева А. М.), вікового, розвивального, індивідуального, гуманістичного (Ткачова Н. О., Андрусишин В. І.). Фахівець, викладаючи правознавчі дисципліни, повинен застосовувати наступні форми та методи роботи: лекційно-семінарські, лабораторні та практичні; роботу з різноманітними джерелами правової інформації; вміти дискусійно викладати матеріал, широко застосовувати домінуючі комунікаційно-інформаційні технології.

№ 49. Судові органи влади

Вищі — Конституційний суд, Верховний Суд, Виший арбітражний суд, Військова колегія Верховного Суду в Збройних Силах.

Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання про відповідність Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради; актів Президента; актів Кабінету Міністрів; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Ці питання розглядаються у зв'язку зі зверненнями:

- Президента; - 45-ти і більше народних депутатів України; - Верховної Ради України;

- Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

- Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Заперечення конституційності закону становить сутність конституційної скарги.

Конституційний Суд дає офіційне тлумачення Конституції і законів України. Рішення Конституційного Суду із зазначених питань є обов'язковими для виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Законодавець не має права видавати законоположення, які Конституційний Суд визнав невідповідними Конституції.

Конституційний Суд за зверненням Президента чи Кабінету Міністрів дає висновок про відповідність Конституції України чинних або внесених на розгляд Верховної Ради міжнародних договорів.

Конституційний Суд має межі своїх повноважень. Він не повинен підміняти законодавця, улагоджувати політичні конфлікти, що виходять за правові рамки. До його повноважень не належать питання законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Конституційний Суд складається з 18 суддів, що призначаються в однаковому кількісному співвідношенні (по 6 суддів) відповідно Президентом, Верховною Радою, з'їздом судів України на строк 10 років.

Голова Конституційного Суду обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного суду із складу суддів Конституційного Суду шляхом таємного голосування на трирічний строк без права його продовження.

Суддею Конституційного Суду може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років і володіє українською мовою.

Повноваження Конституційного Суду визначені Конституцією України (розділ XII) і Законом України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України».

Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Він очолює загальну судову систему і здійснює вищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю всіх загальних судів. Верховний Суд має право переглянути будь-яке рішення нижчих судів, уповноважений розглянути і вирішити кримінальні і цивільні питання особливої складності і винятковості. Вироки та інші рішення Верховного Суду є остаточними, їх перегляд можливий тільки в порядку нагляду Пленумом Верховного Суду — найвищою судовою інстанцією держави.

Голова Верховного Суду обирається на посаду шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду.

Вищий арбітражний суд є вищим судовим органом у системі судів спеціальної — господарської юрисдикції. Він очолює систему арбітражних судів; контролює і наглядає за судовою діяльністю арбітражних судів, які здійснюють правосуддя в господарських відносинах (вирішення господарських спорів, що виникають між підприємствами, установами, організаціями при укладанні господарських договорів, їх розірванні і виконанні; спорів між цими суб'єктами з приводу визнання права власності на майно, вимоги вилучення його з чужого незаконного володіння та ін.; вирішення спорів, що виникають у сфері управління, які не відповідають законодавству і порушують права та інтереси юридичних осіб, які охороняються законом).

Повноваження Вищого арбітражного суду, а також арбітражного суду Автономної Республіки Крим, обласних арбітражних судів визначені Законом України від 4 червня 1991 р. «Про арбітражний суд».

Вищим органом для військових судів є Військова колегія Верховного Суду України. Військові суди регіонів — Південного, Західного, Центрального і Військово-Морських сил — дорівню-ються до загальних судів обласного рівня. У місцях дислокації військ діють військові суди гарнізонів, які фактично дорівню-ються до районних, міських судів. Усього в Україні функціонує 120 військових судів.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій» військові суди здійснюють правосуддя в Збройних Силах та інших військових формуваннях, які створюються Верховною Радою і Президентом України. Вони також здійснюють правосуддя відносно до військовозобов'язаних під час проходження ними зборів. Діяльність військових судів спрямована на охорону від будь-яких посягань на безпеку країни, боєздатність її Збройних Сил та інших військових формувань; захист прав і законних інтересів військових частин, установ і організацій.

Місцеві суди — Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласний (Київський і Севастопольський міський) суд, міжрайонні (окружні), районні міські народні суди; військові суди в Збройних Силах України (гарнізонні, регіональні, Військово-Морських сил); арбітражний суд Автономної Республіки Крим та обласні арбітражні суди.

Місцеві загальні суди здійснюють правосуддя шляхом розгляду і вирішення цивільних, кримінальних, адміністративних справ. До компетенції загальних судів також належить розгляд скарг громадян на рішення і дії виконавчих органів та їх посадових осіб, якщо вони, на думку скаржника, порушують його права, свободи або законні інтереси.

Загальні суди відрізняються за інстанціями:

— суд першої інстанції — суд, який розглядає будь-яку справу і вирішує ЇЇ своїм вироком (у кримінальних справах), рішенням (у цивільних справах) або постановою (у адміністративних справах або скаргах);

— суд другої інстанції, або касаційний, — суд, який перевіряє за скаргою (касаційною) зацікавлених учасників судового розгляду або за протестом (касаційним) прокурора правильність вирішення справи судом першої інстанції, якщо його рішення не набрало законної сили.

Судом першої інстанції може бути будь-який суд — від районного до Верховного Суду; судом другої інстанції (касаційним) є обласні суди стосовно рішень, винесених районними (міськими) і окружними судами; Верховний Суд — стосовно рішень, винесених обласними і рівними до них судами.

Судді обіймають посаду безстрокова, за винятком тих, хто призначається на посаду вперше. Перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснюється Президентом. Усі інші судді, крім суддів Конституційного Суду, обираються Верховною Радою безстроково.

На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендувати громадянина України не молодше 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менше ніж три роки, проживає в Україні не менше ніж 10 років і володіє українською мовою.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати мандат депутата, обіймати інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької, творчої.

Судді без згоди Верховної Ради не можуть бути затримані або заарештовані до винесення обвинувального вироку судом.

№51. Поняття і структура форми держави. Види форм державного правління

Форма держави — порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні.

Структура форми держави -- стійка єдність елементів, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим. Вона включає три взаємозалежних елементи: форму державного правління, форму державного устрою, форму політичного (державного) режиму.

Форма держави

Форма державного правління Форма державного устрою Форма державного режиму

- порядок утворення і організації вищих органів влади в державі - порядок поділу території держави на певні складові частини і співвідношення влади між ними і державою в цілому - порядок здійснення державної влади у певні способи певними, методами і засобами

Форма державного правління

Монархія Республіка — форма державного правління, при якій державна влада зосереджена цілком або частково в руках однієї особи — монарха, передається в спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним) - форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом), обраним населенням на певний строк

Протягом історії виникали різні види монархій:

1) східна деспотія, заснована на азіатському засобі провадження;

2) антична (рабовласницька);

3) феодальна:

а) ранньофеодальна — характеризується великим ступенем децентралізації,

б) станово-представницька — влада монарха поєднується із наявністю станово-представницького органу (Іспанія -кортеси, Франція — генеральні штати, Англія — парламент);

в) абсолютна', 4) конституційна.

Розглянемо абсолютну та конституційну монархії, тому що інші практично не існують.

Монархія Абсолютна (необмежена) Конституційна (обмежена)

Монарх не обмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який формує сам; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках (характерна для рабовласницьких і феодальних суспільств). Збереглася в первозданному вигляді (без конституції і парламенту) в одиничних країнах (султанат Оман). Сучасна абсолютна монархія, як правило, має і конституцію, і парламент. Конституція встановлює, що влада виходить від монарха, тобто затверджує його абсолютну владу. Парламенту приділяється роль консультативної ради при монарху (Кувейт, Саудівська Аравія), яка у будь-який час може бути розпущена (у Бахрейні розпущена через півтора роки після створення) Влада монарха обмежена конституцією, він не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується парламентом і підзвітний йому; парламент здійснює законодавчу діяльність (Велика Британія, Іспанія, Данія, Швеція, Бельгія, Голландія, Японія та ін.)

Конституційна монархія може бути парламентською та дуалістичною. Остання форма практично відживає.

У парламентській монархії влада монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах діяльності символічна. Монарх лише підписує законодавчі акти, прийняті парламентом, і формально зберігає статус глави держави — виключно з представницькими повноваженнями. Фактичним главою держави (прем'єр-міністром) стає лідер партії, яка володіє найбільшим числом депутатських місць у парламенті. Уряд формується парламентом і лише йому підзвітний.

Сучасні монархії здебільшого є парламентськими (Японія, Іспанія, Швеція, Данія та ін.).

У дуалістичній монархії юридичне і фактично влада поділена між урядом, що формується монархом (або призначеним їм прем'єр-міністром), і парламентом. Монарх вже не має законодавчої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право відкла-дального вето щодо законів, які видаються парламентом, і право розпуску парламенту.

Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму до капіталізму. Вона є своєрідною спробою примирити інтереси феодалів (їх переважно виражає монарх) і інтереси буржуазії (їх представляє парламент). Наприклад, дуалістична монархія була в кайзерівської Німеччині в 1871 — 1918 pp. Вона існувала також у Тунісі, Таїланді, Лівії, Ефіопії та інших країнах. У деяких сучасних країнах (султанат Бруней, королівство Тонга) збереглися окремі риси дуалістичної монархії.

В історії держав світу виникали різні види республік:

антична', середньовічна (феодальна);

буржуазна; соціалістична.

Розглянемо сучасні види республік.

Республіка

парламентська президентська змішана (напівпрезидентська)

Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина) Глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент обирається непарламентсь-ким шляхом — прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак) Глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія, Франція)

Уточнимо роль президента в президентській і парламентській республіках.

Президентська республіка характеризується насамперед вагомою роллю глави держави в державному механізмі. Президент зазвичай обирається незалежно від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження глави держави і глави уряду. Уряд, як правило, слабко впливає на парламент, не залежить від парламенту (парламент не може проголосити недовіру уряду або достроково припинити його повноваження). Пост прем'єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну-координадійну роль (так званий «адміністративний» прем'єр у деяких країнах «третього світу»). Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику, використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення законів, використовувати право вето на прийняття законів, застосовувати багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення балансу влад. Президентом у цих державах стає, як правило, лідер партії, що перемогла на президентських виборах, із числа членів якої найчастіше й формується уряд. «Класичною» моделлю президентської республіки є США.

Президент у парламентських республіках, на відміну від глави держави в президентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в. парламентській монархії. Повноваження глави держави, за винятком суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на парламентській основі.

Якщо в президентських республіках глава держави формує уряд за своїм розсудом, незалежно від розстановки сил у парламенті, то в парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відбиває реальну розстановку сил у парламенті, що дозволяє уряду впливати на прийняття парламентських рішень. Пост прем'єр-міністра, як правило, автоматично займає лідер партії (блока партій), яка перемогла на виборах. Існує парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний характер -- недовіра одному члену кабінету спричиняє відставку всього уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту і призначення нових виборів. Функція глави держави відокремлена від функції глави уряду.

Президент у змішаній республіці, яка поєднує у собі елементи президентської і парламентської республіканських форм правління, є верховним головнокомандувачем, як у президентській республіці, проте не у всіх країнах наділений повноваженнями глави виконавчої влади, нерідко поділяє її з прем'єр-міністром. Відсутня посада віце-президента, як і в парламентській республіці. Наприклад, в Україні немає посади віце-президента, яка є у Швейцарії. Президент України має право достроково розпустити парламент, а депутати парламенту не можуть бути членами Кабінету Міністрів, і навпаки. У ряді змішаних республік президент не має права законодавчої ініціативи, в Україні -наділений цим правом.

Одна з особливостей парламентсько-президентської республіки України полягає в обмежених повноваженнях уряду в законодавчому процесі, що її відрізняє, наприклад, від Франції, яка також є державою зі змішаною формою правління. Якщо уряд Франції має право вносити поправки до законопроектів, може наполягати на голосуванні своїх поправок і в будь-який момент відкликати законопроект, то уряд України має слабкий вплив на законодавчий процес і прийняття законодавчих рішень (право законодавчої ініціативи у прем'єр-міністра не забезпечене комплексом правових заходів).

Уряд України пов'язаний подвійною (біцефальною) залежністю:

— відповідальністю перед Президентом;

— підконтрольністю і звітністю перед Верховною Радою.