§ 3. Правові форми взаємовідносин держави і громадського об'єднання

Об'єднання громадян тією чи іншою мірою беруть участь у політичному житті суспільства, у політичних відносинах із державою і, відтак, взаємодіють (співробітничають або конфліктують) із нею.

Взаємовідносини держави і об'єднань громадян мають правовий характер[4].

Об'єднання громадян — це добровільне громадське формування людей, створене на основі спільності інтересів для реалізації своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян не є об'єктами управління з боку державних структур, їх діяльність визначається статутом (положенням), цілями і завданнями їх створення, що не виходять за рамки закону. Беручи участь у соціально-політичному і культурному житті суспільства і держави, громадські організації та їх об'єднання реалізують права, передбачені статутами (положеннями).

До громадських об'єднань можна віднести політичні партії, соціально-економічні і соціально-культурні об'єднання, масові громадянські рухи, асоціації, релігійні організації тощо. Основними з них є політична партія і громадська організація.

Політична партія — добровільне об'єднання людей, що виражають волю певних соціальних груп, які прагнуть домогтися або утримати державну владу, впливають на політику держави відповідно до програми і статуту своєї діяльності.

В Україні членами політичної партії можуть бути лише її громадяни. Реєстрація політичної партії провадиться Міністерством юстиції України.

Громадська організація — добровільне об'єднання людей, створене ними для досягнення особистих і громадянських цілей, що діє на засадах самоорганізації, самоврядування, самооплати (спілки, товариства, групи, об'єднання, не засновані урядом або міждержавною угодою). Наприклад, профспілки - - громадські організації, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Профспілки

створюються без безпосереднього дозволу на засадах вільного вибору їх членів.

В Україні громадська організація реєструється Міністерством юстиції, місцевими органами виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад народних депутатів.

Усі громадські об'єднання рівні перед законом.

Держава (в особі державних органів і посадових осіб):

1) встановлює юридичні норми, які визначають порядок їх офіційного визнання (легалізації) шляхом реєстрації;

2) реєструє об'єднання громадян і встановлює їх ідентифікаційний код. В Україні діють Українська республіканська партія, Народно-демократична партія, Партія зелених, Соціалістична партія та ін., Спілка адвокатів, Наукове товариство ім. Тараса Шевченка тощо;

3) забезпечує дотримання прав і законних інтересів об'єднань громадян;

4) здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності об'єднань громадян зареєстрованому статуту:

нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи прокуратури;

контроль над джерелами і розмірами надходжень і сплатою податків здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації;

5) передбачає відповідальність уповноважених осіб громадських об'єднань за порушення законодавства;

6) не втручається у діяльність громадських організацій, тому що вони не є об'єктами державного управління;

7) створює режим найбільшого сприяння для їх функціонування: наділяє певними пільгами або зовсім звільняє від податків, або надає дотації і кошти.

Громадські об'єднання можуть:

1) допомагати державі вирішувати завдання економічного, соціального, культурного будівництва шляхом прийняття спільних політичних рішень із державними органами. Наприклад, «Спілка лідерів місцевої і регіональної влади України» (громадська організація, створена в 1999 р.) підписала разом із Президентом «Декларацію про державну регіональну політику», спрямовану на реформування державного устрою країни;

2) брати участь у різних видах політичної діяльності шляхом створення спільних комісій із державними органами;

3) брати участь у формуванні (висувати кандидатуру, провадити передвиборну агітацію тощо) корпусу депутатів представницьких органів державної влади, тобто бути суб'єктами фундаторської діяльності держави;

4) бути з ряду питань суб'єктами правотворчої діяльності держави (наприклад, укладення колективного договору);

5) вносити пропозиції до органів державної влади (наприклад, ініціативні законопроекти через народних депутатів до Верховної Ради);

6) бути з ряду питань суб'єктами правозастосовної (складання протоколу про адміністративні правопорушення) і контрольно-наглядової (робота громадянських інспекторів охорони природи) діяльності держави;

7) проводити масові заходи (демонстрації, мітинги тощо);

8) захищати права членів організації в державних органах та ін. Громадські об'єднання не можуть:

1) втручатися в діяльність одне одного;

2) втручатися у діяльність державних організацій і посадових осіб. Так, організаційні структури політичних партій не можуть створюватися і діяти в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях (ст. 37 Конституції України);

3) мати воєнізовані формування (ст. 37 Конституції України);

4) підмінювати діяльність комерційних (господарських) організацій, ставити перед собою мету одержання прибутку або створюватися з цією метою[5].

і Забороняються:

громадські організації і партії, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення (ст. 37 Конституції України).

Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Громадські організації діють у рамках правового режиму, встановленому державою.

Якщо держава — це суверенна політична організація всього народу, то партії, інші громадські організації — лише учасники здійснення політичної влади. Вони виражають волю своїх членів, груп людей, певних верств суспільства, діють у рамках закону і не мають державно-владних повноважень.

№ 56Покарання - захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ст.50 КК).

Мета покарання (ч.2 ст.50 КК) - кінцевий результат, якого прагне досягти держава засобамикримінально-правового впливу, який проявляється у таких аспектах:

- кара - відповідає принципу справедливості кримінального покарання. тому будь-яка особа, яка вчинила злочин і визнана у цьому винною, повинна перетерпіти негативні наслідки у виглядікримінального покарання;

- виправлення - внесення таких змін у свідомість засудженого, щоб він зрозумів невигідність протиправної поведінки і у майбутньому не вчиняв нових злочинів, і правомірна поведінка стала б його переконанням;

- запобігання злочинам - такий вплив на свідомість засудженого та інших осіб (які можливо виношують злочинні наміри, готуються до вчинення злочинів або уже розпочали злочинну діяльність), щоб вони відмовилися від своїх намірів (припинили злочинну діяльність), побачивши негативні наслідки засудження і застосування кримінальних покарань.

Система покарань - встановлений КК обов'язковий для суду вичерпний перелік видів покарань,розміщених в певному порядку - залежно від ступеня їх тяжкості.

Стаття 51. Види покарань

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:

1) штраф;

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

4) громадські роботи;

5) виправні роботи;

6) службові обмеження для військовослужбовців;

7) конфіскація майна;

8) арешт;

9) обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11) позбавлення волі на певний строк;

12) довічне позбавлення волі.

Стаття 52. Основні та додаткові покарання

1. Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінар-

ному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

2. Додатковими покараннями е позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

3. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.

4. За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої Частини цього Кодексу. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених цим Кодексом.

5. Ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком відповідальність, передбачену статтями 399 та 400 цього Кодексу.

Встановлену систему покарань закон поділяє на три групи:

1) основні покарання; 2) додаткові покарання; 3) покарання, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові.

Основні покарання е найбільш суворими позбавленнями й обмеженнями прав 1 свобод, що застосовуються тільки самостійно і не і можуть приєднуватися одне до Іншого або поєднуватися.

№58 Поняття, ознаки, передумови виникнення та соціальна сутність держави

Протягом тривалого історичного періоду не було наукового визначення цього поняття і його зміст часто мінявся. Наприклад, французький король Людовік XIV ототожнював державу із своєю верховною владою і говорив, що "держава - це я". Він мав певну рацію, оскільки вся вища влада належала йому, але ототожнювати владу одного монарха з державою не можна. В колишньому СРСР вживався термін (лозунг): "Держава - це ми". Державу ототожнювали з усім народом. Хоча народ і громадяни дуже тісно пов"язані з державою, але ототожнювати їх неправильно. В.І.Ленін ототожнював державу з машиною для придушення одного класу іншим. Для певних історичних періодів такі порівняння можливі, особливо коли існують авторитарні або диктаторські режими. В даних порівняннях виражається суть держави, а не її поняття і визначення.

У спеціальній літературі розробляється чимало визначень поняття держави, котрі відбивають такі його аспекти:

- держава як організація політичної влади;

- держава як апарат влади;

- держава як політична організація всього суспільства.

Кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно, розуміння держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших суб"єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична влада – одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття держави.

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів – також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та інших.

Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна, держава – це політична організація всього суспільства. Держава стає не просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, — народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи.

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому, дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку. Такими ознаками є територія, населення, влада.

Держава – суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.[7, 40]

Спробуємо з"ясувати, які ознаки властиві державі, що відрізняє її від інших суспільних угрупувань, соціальних об"єднань.

Держава — єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія – матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство – юридичний зв"язок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов"язках. Громадянин держави набуває: а) обов"язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління – систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

4) в особі компетентних органів видає загальнообов"язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7) має суверенітет – політико-правова властивість державної влади, що виявляється в її верховенстві, самостійності, неподільності, повноті, незалежності, рівноправності в зовнішніх зносинах;

8) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

9) суттєвою ознакою держави є державна мова. У ст. 10 Конституції України зазначено: "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України…"

10) внутрішня побудова держави здійснюється за ієрархією, тобто за принципом підпорядкованості нижчих організаційних структур вищим, в кінцевому результаті – загальнодержавним (парламенту, президенту).

11) держава забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби всіх членів суспільства і репрезентує його, і в такій якості визнається іншими державами.

Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу — світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p., сучасний Ватикан).

У далекій давнині держави не було. Умовно цей період можна назвати додержавним суспільством, яке поетапно було:

- праобщиною (первісне людське стадо);

- родовою общиною;

- селянською общиною.

Община — універсальна форма організації аграрних та інших ранніх суспільств, через яку пройшли (або проходять) усі народи світу. В період існування праобщини закінчився біологічний розвиток людини, виникли штучні житла і знаряддя праці з метою самозбереження і життєзабезпечення. Люди об"єднувалися в колективи, збудовані на кровнородинних зв"язках, із владою ватажка. Це стало початком соціальної організованості, яка розвинулася в період родової общини завдяки колективізму у виробництві і споживанні. Оскільки знаряддя праці були примітивними, а продуктивність праці — низькою, родова община користувалася усім спільно — мала спільну власність, рівномірний розподіл засобів до життя (дільба порівну).

Головну роль у родовій общині спочатку відігравала жінка (матріархат), вона піклувалася про дітей і господарювала. Споріднення дотримувалося за материнською лінією. Роди об"єднувалися у племена в результаті шлюбних зв"язків, заборонених усередині роду.

Спільність інтересів, виробництва і споживання членів роду обумовили таку організацію соціальної влади, як первісне суспільне самоврядування.

Ознаки первісного суспільного самоврядування:

1) існувало лише у рамках роду, виражало його волю і ґрунтувалося на кровних зв"язках;

2) суб"єкт і об"єкт управління збігалися;

3) органами самоврядування виступали родові збори, тобто збори усіх членів роду (чоловіків і жінок), та старійшини, що обиралися ними;

4) суспільні справи вирішувалися волевиявленням дорослих членів роду на зборах;

5) влада старійшин, які перебували на чолі роду, а також воєначальників (обиралися тільки на період воєнних дій) ґрунтувалася на авторитеті, досвіді, повазі. Плем"я управлялося радою старійшин, яка обирала вождя;

6) посада старійшини не давала ніяких привілеїв. Він працював нарівні з усіма і одержував свою частку, як усі;

7) відмінностей між правами і обов"язками у членів роду не було.

Отже, суспільна влада збігалася безпосередньо з родовою общиною, не була відокремлена від неї. Єдність, взаємодопомога, співробітництво усіх членів роду, відсутність протилежних інтересів дозволяли родовим зборам без конфліктів вирішувати усі питання.

Відомо, що держави виникають на певному щаблі розвитку суспільства, їхнє виникнення пов"язане з трьома великими суспільними поділами праці:

1) виділенням скотарства як відокремленої сфери суспільної діяльності (засобом обміну стала худоба, яка набула функції грошей);

2) відокремленням ремесла від землеробства (винахід ткацького верстата, оволодіння навичками обробки металів);

3) появою групи людей (купців), зайнятих лише обміном (зосередження багатства в їх руках завдяки посередницькій місії).

У результаті суспільного поділу праці змінилося господарське життя родової общини (залучення військовополонених як робочої сили з метою здобуття додаткового продукту). Жіночий рід зміняється чоловічим (патріархат), де споріднення ведеться за батьківською, а не за материнською лінією. На зміну груповому шлюбу приходить парний шлюб. Інтереси патріархальних сімей вже не повністю збігаються з інтересами роду. З появою сім"ї почалося розкладання родової общини. Виникла селянська община.

Наявність надлишкового продукту дозволила зосередити деяким сім"ям, їх главам, старійшинам, воєначальникам знаряддя праці, запаси товарів, стати власниками відокремлених ділянок землі і рабської сили, захопленої в результаті війн. Розвивалася соціальна неоднорідність суспільства. Майнова нерівність (спочатку — міжродова, а згодом внутрішньородова) стала причиною розшарування суспільства і появи груп людей, які «спеціалізувалися» на виконанні загальносоціальних справ (адміністратори, контролери, скарбники та ін.).

Іншою стає організація влади. Замість зборів членів роду все частіше проводилися лише збори чоловіків. Поступово усвідомлювалася важливість гарного управління, керівництва. Відбувся поділ функцій влади на світську (управління), військову (військове керівництво), релігійну. Рада старійшин стає органом повсякденного управління. З"являється племінна бюрократія (управлінська, військова, релігійна), яка здійснює управління суспільством вже не лише в його загальних інтересах, але й у власних, групових, класових інтересах.

Знадобилася якісно нова організація, спроможна зберігати і забезпечувати життя суспільства як цілого організму. Виникла необхідність у публічній владі, відокремленій від суспільства, з особливими загонами людей, які займаються лише управлінням і мають можливість здійснювати організований примус. Такою організацією стала держава.

Слід зважити на те, що родова організація поступово еволюціонувала в державу, проходячи певні перехідні стадії, однією з яких була «військова демократія» (органи самоврядування ще зберігаються, але вже нові додержавні структури в особі воєначальника і його дружини набирають сили).

Таким чином, причинами виникнення держави є:

1) необхідність удосконалення управління суспільством, пов"язана з його ускладненням у результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов розподілу продуктів, зростанням чисельності населення і розшаруванням суспільства на соціальне неоднорідні групи (класи);

2) необхідність підтримання в суспільстві порядку, який забезпечує його соціальну усталеність, що досягається за допомогою загальнообов"язкових соціальних (насамперед юридичних) норм;

3) необхідність придушення опору експлуатованих мас, які виникли в результаті розшарування суспільства на соціальне неоднорідні групи (класи);

4) необхідність захисту території та ведення війн, як оборонних, так і загарбницьких;

5) необхідність організації значних суспільних робіт, об"єднання з цією метою великих груп людей (у ряді країн Азії й Африки).

№ 59 Права та обов'язки подружжя

Права та обов'язки подружжя поділяються на немайнові та майнові. До немайнових належать:

- право на материнство;

- право на батьківство;

- право пружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності;

- право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток;

- право дружини та чоловіка на зміну прізвища;

- право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї;

- право дружини та чоловіка на особисту свободу;

- право дружини та чоловіка на вибір місця свого проживання;

- право дружини і чоловіка вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин;

- право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини;

- подружжя зобов'язане спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги;

- обов'язок чоловіка утверджувати в сім'ї повагу до матері;

- обов'язок дружини утверджувати в сім'ї повагу до батька.

Вказані права та обов'язки закріплені в главі VI Сімейного кодексу України. Майнові права та обов'язки мають зазвичай меншу емоційну складову, оскільки стосуються матеріальних благ, які є предметом великої кількості судових позовів.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

o майно, набуте нею, ним до шлюбу;

o майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

o майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

o речі індивідуального користування, у тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

o премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню;

o кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди;

o страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням;

o дохід (дивіденди), приплід у разі, якщо він пов'язаний із річчю, яка належить одному із подружжя;

o суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин та ін.

При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним.

У той же час, майно, крім речей індивідуального користування, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення й (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення й (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, гонорари, виграші, пенсія, стипендія, речі для професійних занять, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. У разі, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно в разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, обміну, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки в праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном. Дружина, чоловік мають право скласти заповіт на свою частку в праві спільної сумісної власності подружжя до її визначення та виділу в натурі.

№ 61 Поняття, предмет і метод адміністративного права

Адміністративне право - це найоб'ємніша, наймобільніша, найнестабільніша і найскладніша з усіх існуючих юридичних галузей. Немає такої сфери державного або суспільного життя, якої б не торкалися питання адміністративно-правового регулювання. Його норми регулюють діяльність структур виконавчої влади, місцевого самоврядування, державних і недержавних підприємств, установ, організацій. їх вплив постійно відчувають на собі конкретні особи.

Нас оточує велика кількість правил, якими визначається наша поведінка у громадських місцях, державних і недержавних закладах, транспорті тощо. Службові відносини між громадянином і органом держави, органом місцевого самоврядування, громадською організацією також будуються в рамках адміністративно-правових приписів. Правила внутрішнього розпорядку, дорожнього руху, водокористування, санітарно-гігієнічні, пожежної і радіаційної безпеки, а також багато інших є сферою адміністративно-правого впливу. Норми адміністративного права регулюють відносини, що складаються під впливом цивільного, трудового, сімейного та інших галузей права.

Адміністративне право - галузь права, норми якого регулюють відносини у суспільстві, які виникають у процесі організації і реалізації виконавчої влади, а також відносини, пов'язані з внутрішньою діяльністю державних органів, організацій, органів місцевого самоврядування, які застосовують заходи адміністративного впливу та примусу з метою належної організації спільної діяльності людей, їх об'єднань, забезпечення чіткої взаємодії для досягнення певного передбачуваного результату.

Адміністративне право являє собою чітко визначену систему норм, які об'єднані в загальну, особливу і спеціальну частини.

Загальна частина об'єднує норми, що закріплюють основні принципи управління, правове становище суб'єктів, форми і методи їх діяльності, адміністративний процес, способи забезпечення законності в державному управлінні.

Особлива частина об'єднує норми, що регулюють управління народним господарством, транспортом, соціально-культурним будівництвом, зв'язком тощо.

Спеціальна частина об'єднує норми, що регулюють адміністративно-правову діяльність суб'єктів управління в конкретних сферах народного господарства. Наприклад, адміністративна діяльність органів внутрішніх справ, органів митного контролю тощо.

В адміністративному праві виділяють правові інститути:

- державної служби,

- адміністративної відповідальності,

- місцевого самоврядування та інші.

Зміст адміністративного права складають правові норми, регулюючі відносини, що виникають у сфері економічних і соціальних процесів, які перетворюються через діяльність державних органів на адміністративні правовідносини.

Дії адміністративно-правових норм спрямовано на органічне функціонування органів виконавчої влади. Тож предметом дії адміністративного права є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з державним управлінням, а також норми, які регулюють внутрішню організацію діяльності державних органів, державних організацій, органів місцевого самоврядування.

Адміністративне право в переважній більшості своїх норм є правом публічним.

Норми адміністративного права регулюють відносини, що виникають у процесі взаємодії державної влади з державними та недержавними структурами, громадянами, ці норми узгоджують особисту свободу індивідів і свободу загальну.

Сучасне адміністративне право є продуктом розвитку європейського права. На території нашої держави адміністративне право розглядається як окрема галузь права з 50-х років 20 століття.

Під методом адміністративно-правого регулювання розуміють прийоми та способи впливу суб'єктів адміністративного права (осіб, які мають державно-владні управлінські повноваження) на поведінку інших учасників адміністративно-правових відносин (на об'єкт управління).

Методами регулювання відносин в адміністративному праві є:

- владний метод (імперативний);

- рекомендаційний метод;

- метод узгодження;

- метод рівності учасників адміністративних правовідносин (означає, що суб'єкти знаходяться на одному рівні державного управління і узгоджують свої дії шляхом укладення адміністративного договору).

Завдяки адміністративно-правовим методам забезпечується регулювання відносин управління шляхом встановлення певного порядку дій або заборони небажаних для суспільства дій, надання можливості учасникам правовідносин вибирати певні дії при вирішенні конкретних питань чи самим визначати чинити чи не чинити дії, передбачені адміністративно-правовою нормою в конкретних умовах.

№ 65 Активні методи навчання при викладанні Правознавства.

У своїй діяльності вчителі можуть використовувати методи активного навчан¬ня. За допомогою цих методів ефективніше засвоюється навчальний матеріал на основі активного управління пізнавальною діяльністю учнів, розвивається пізнаваль¬ний інтерес до предмета, формуються у майбутніх учнів уміння та навички застосування знань у практичній діяль¬ності.

Активні методи навчання — це сукупність прийомів і способів психолого-педагогічного впливу на учнів, які порівняно з традиційними методами навчання, в першу чергу, спрямовані на розвиток у них творчого самостійно¬го мислення, активізацію навчально-пізнавальної діяльності, формування навичок і вмінь нестандартного вирі¬шення правових проблем і вдосконалення професійних павичок.

Активні методи навчання поділяють на імітаційні та неімітаційні. Основна особливість перших — імітація до¬сліджуваного процесу або діяльності.

Неімітаційними, частіше за все, є активні види традиційних занять: лекції, лабораторні роботи тощо, імітаційні — це, як правило, за¬няття нового типу: неігрові та ігрові заняття, ділові, рольові ігри (інсценування).

До неімітаційних методів навчання належать такі: про¬блемна лекція, лекція-диспут, семінар-конференція, семі¬нар на базі правоохоронного органу, інтелектуальна пра¬мова розминка, інтелектуальний правовий практикум, "(сократівська бесіда", учнівська наукова конференція, використання автоматизованих і комп’ютерних класів з правовим програмним забезпеченням, тести, правові зада¬чі тощо.

Реалізація цього методу навчання передбачає ґрунтов¬ну попередню підготовку до заняття як учителя, так і уч¬нів. Заздалегідь учитель повинен підготувати запитання до такого заняття, причому сформулювати таким чином, щоб учні давали не готові відповіді, а аналізували певні правові факти й одночасно формували власний погляд на них. Учитель, оцінюючи їхні відповіді, вміло спрямовує перебіг бесіди у потрібне русло, заохочує до активної участі у бесіді, виховує нестандартне ставлення до проблеми, розвиває навички дослідницької діяльності.

Зупинимося на аналізі такої неімітаційної форми навчання, як інтелектуальна правова розминка. її можна застосовувати з метою актуалізації правових знань учнів, обміну думками, опрацювання загальної позиції та формування мотивації навчально-пізнавальної діяльності. Разом з тим, учитель має нагоду з’ясувати рівень підготов-леності учнів до подальшої роботи для розв’язання певних теоретичних і практичних проблем і набуття знань. Слід проводити інтелектуальну правову розминку у швидкому темпі у формі експрес-опитування. Учитель задає учням запитання, учні дають на них коротку, але конкретну і змістовну відповідь.

Інтелектуальна розминка сприяє повторенню у швид¬кому темпі пройденого раніше навчального матеріалу, на¬дає можливість здійснити контроль за отриманими знан¬нями, допомагає актуалізувати знання учнів, формує у них позитивне ставлення до навчально-пізнавальної діяль¬ності.

Говорячи про застосування імітаційних активних ме¬тодів навчання у навчально-виховному процесі школи слід зазначити, що для уроків правознавства вони дуже підхо¬дять, адже реально можна відтворити чи зімітувати право¬ву ситуацію в суді, органах державної влади на підприєм-стві, установі тощо. А це значно наближує діяльність учня в реальній, практичній ситуації. Вони заповнюють ту про¬галину в навчальному процесі, яку не можуть компенсува¬ти традиційні методи навчання. Крім того, вони суттєво допомагають закріпити пройдений на попередніх уроках матеріал, удосконалюють практичні навички та вміння, творче мислення. Вище вже зазначали, що імітаційні ме¬тоди активного навчання поділяються на ігрові та неігрові. Ігровий характер навчально-пізнавальної діяльності на уроках правознавства дає змогу простіше пізнати спе¬цифіку й особливості правової діяльності органів дер¬жавної влади, підприємств, установ, організацій, галузі права. До ігрових імітаційних методів навчання вчені від¬носять ділові (рольові) ігри різних типів. Про роль рольо¬вої гри на уроках правознавства ми будемо говорити в ін¬шому розділі, характеризуючи урочну систему у сучасній школі.

Серед різноманітних методів треба обирати ті, що най¬більше відповідають меті, завданням й особливостям правознавчого курсу, його місцю в навчальному плані та виділеному для його вивчення часу. Зважаючи на це, ос¬новою викладання навчальної дисципліни мають стати словесні методи — емоційний, логічно-переконливий виклад учителем навчального матеріалу у вигляді лекції, що поєднується з бесідою репродуктивного та проблемно¬го характеру. Одночасно словесні методи (лекція, роз¬повідь, бесіда) у навчальному процесі обов’язково мають поєднуватися із проблемністю як методичним прийомом, елементами дослідження та пошуку. Саме сучасна дидак¬тика й орієнтує учителів на забезпечення розвивальної функції навчання.

Зазначимо, що імітаційними неігровими методами про¬ведення занять є ситуаційні методи навчання (аналіз кон¬кретних ситуацій, розв’язання ситуаційних задач тощо), розбір та обговорення конкретної справи (кримінальної, цивільної) (як метод активного навчання), імітаційна вправа, "мозковий штурм" ("мозкова атака", банк ідей), метод "круглого столу" тощо.

Особливу увагу акцентуємо на такому методі навчання як "мозковий штурм". Це ефективний метод колективно¬го обговорення, пошук рішення, в якому шляхом вільного висловлювання враховуються думки всіх учасників.Проведення занять за цим методом ґрунтується на гру¬повому формуванні ідеї вирішення якоїсь задачі. Учні, пе¬ред якими вона ставиться, висувають якомога більше но¬вих ідей, інколи абсолютно несподіваних, що сприяє створенню атмосфери невимушеності, змагальності та співробітництва.

Принцип "мозкового штурму" простий. Формується група учнів — учасників дискусії, ставиться завдання, яке вони повинні вирішити. Ніхто не має права висловлювати на цьому етапі свої думки про ідеї інших або давати їм оцінку. "Мозковий штурм" можна вважати вдалим, якщо висловлені під час першого етапу п’ять або шість ідей бу¬дуть основою для вирішення проблеми. Як правило, встановлюються правила цієї гри. Методистами розроблена й методика її проведення. Методика мозкової атаки сприяє розв’язанню різноманітних правових проблем.

На відміну від репродуктивного навчання, яке склало¬ся спочатку в радянській, а потім і в українській педаго¬гіці та методиці викладання, в наш час все більше методи¬ка спирається на активні методи проблемного навчання і методи оперативно керованого навчального процесу. Голов¬не завдання проблемного навчання — навчити самостійно і творчо мислити, здійснювати інтенсивний пошук знань. Проблемне навчання передбачає особливу технологію на¬вчального процесу. Це один із типів розвивального на¬вчання, що найбільш повно відповідає завданням розвит¬ку творчого мислення учнів. Суть проблемного навчання полягає у пошуковій діяльності учнів, яка починається з постановки запитань, розв’язання проблем і проблемних завдань, закладених у навчальних програмах і підручни¬ках, у проблемному викладі й поясненні знань учителем, у різноманітній самостійній роботі учнів. Під проблемним навчанням розуміється таке вивчення навчального ма¬теріалу, яке суб’єктивно є стимулом навчально-пошукової діяльності, навчальний матеріал набуває особистісного значення.Цей метод орієнтує на вирішення навчальної проблеми шляхом створення проблемних ситуацій і пошукової діяльності учня. Визначальним мотивом у цьому виді на¬вчання стає пізнавальний інтерес. На першому місці не лише отримання знань учнями, а й озброєння їх пізна¬вальними навичками, вмінням самостійно поповнювати свої знання, приймати правильні рішення у практичній діяльності.

У проблемному навчанні головною є навчальна пробле¬ма, проблемне завдання, проблемне запитання і проблем¬на ситуація. Зазначимо, що не будь-яка навчальна пробле¬ма, навчальне завдання створюють проблемну ситуацію, а навчання перетворюється у проблемне. Кожна проблемна ситуація містить у собі навчальну проблему, але жодна проблема сама по собі не створює проблемної ситуації. Для її виникнення необхідна пізнавальна діяльність учнів, ро¬зумовий процес, що організовується і спрямовується вчи¬телем. Чітка постановка навчальної проблеми активізує розумову діяльність учнів і забезпечує більш ефективне засвоєння навчального матеріалу.

Навчальна проблема складається з: "відомого" — вже засвоєні знання з пізнавальною суперечністю для стиму¬лювання мислення; "невідомого" — випливає з пізнаваль¬ної суперечності і формулюється у вигляді звичайного за¬питання; "умов вирішення проблеми" — вказує напрям пошуку; "способу вирішення проблеми" — визначає шля¬хи та прийоми пошуку.

№ 66 Шкільні та позашкільні форми вивчення правознавства. Класні та позакласні форми навчання

Правове навчання учнів проходить у школі, на позакласних заходах, поза межами школи. Всюди учитель правознавства повинен відігравати провідну роль. Позакласне та позашкільне навчання поглиблює й доповнює той обсяг знань, який учні отримують на уроках правознавства.

Позакласне навчання організовується в позаурочний час і тому не є обов'язковим для усіх школярів. Зміст позашкільного навчання визначається основними інтересами учнів, які у свою чергу формуються під впливом учителя.

Ефективність позакласної роботи навчання учнів праву залежить від цілого ряду обставин, особливо від чіткого планування. При розробці плану слід враховувати й основні вимоги до нього:

- план повинен доповнювати ті завдання, які постають під час навчання праву на уроці;

- повинен враховувати інтереси дітей;

- мусить бути послідовним;

- має відповідати фізіологічним особливостям учнів.

Факультативні заняття - це не копія уроку, але вони включають у себе багато його елементів. Виділяючи насамперед факультатив, слід зазначити, що він не ідентичний позакласній роботі, хоча має з нею багато спільного. Факультативні заняття з правознавства повинні поглиблювати знання учнів, формувати в них наукові погляди, розширювати кругозір, створювати сприятливі умови для підготовки учнів до наступної освіти і вибору майбутньої професії. Варто зауважити, що факультативні заняття з правознавства вчитель мусить будувати за принципом добровільності, що має на меті задовольнити особистий інтерес школяра до предмета. Яким чином можна визначити ступінь інтересу учнів до факультативу? Можна зробити це за допомогою бесіди з учнями. Узагальнивши її результати, учитель мусить продумати зміст курсу, дібрати методичні прийоми і форми занять.

Готуючись до проведення факультативу, вчитель передусім повинен вирішити питання про те, як часто проводитимуться заняття: двічі на тиждень по одній годині чи один раз дві години. Тільки після цього можна приступати до планування курсу, враховуючи інтереси та рівень підготовки школярів.

Перші (одне-два) заняття слід присвятити теоретичним проблемам курсу і роботі з правовими термінами, оскільки без знання термінології школярам важко буде орієнтуватися в змісті факультативу з правознавства. Візьмемо, наприклад, факультативний курс «Найважливіші пам'ятки правової культури України». У ньому є велика кількість термінів, нових для учнів, зокрема «звичаєве право», «Руська правда», «Литовські статути», «універсали», «Конституція» тощо. Не оволодівши ними, школярам важко буде засвоїти зміст самого курсу.

Практика виробила такі форми факультативних занять: лекція, семінар, практикум, конференція, заняття в музеї, відвідання об' єкта вивчення. Можливе і проведення комбінованих занять типу: лекція і практикум, семінар і практикум, лекція і семінар.

Із усіх форм факультативних занять учителі правознавства надають перевагу лекції. Однак слухати дві академічні години лекцію, наповнену правовими термінами, насичену нормативно-правовими актами, школярам дуже важко, і не кожному учню це під силу. Тому під час лекції слід використовувати наочність, технічні засоби, передбачати роботу з документами, розв'язувати завдання проблемного характеру.

За характером і змістом лекції бувають різні. Так, наприклад, в аналітичній лекції ґрунтовно аналізуються не тільки теоретичні проблеми, а й суттєві факти, без яких неможливо зробити висновки й узагальнення. Наприклад, лекція, присвячена цивільному законодавству, де аналізуються усі питання, має таку структуру: позов, позовна заява, позивач, відповідач. Таке аналітичне викладання проблеми дозволить краще засвоїти її в цілому.

Важливе місце на факультативному занятті повинно належати семінарським заняттям. На них слід проводити вивчення нормативно-правових актів.

Практикуми близькі за своїм характером до семінарів. Вони можуть бути загальними для всіх слухачів, або груповими, коли кожна група школярів отримає окреме завдання, або індивідуальними. Усе залежить від особливостей факультативного курсу і матеріалу, який має учитель. Так, загальним для всіх школярів може стати робота над «Кодексом законів про працю» або окремими його статтями. Учням пропонується робота над главою «Праця молоді» чи «Трудовий договір».

При груповому принципі проведення практикуму всі школярі розбиваються на групи, і кожна з них отримує своє завдання. На основі аналізу правових джерел нормативно-правових актів учням потрібно обґрунтувати свою позицію, зробити коментар, узагальнення і висновки. Індивідуальні заняття проводяться в тому випадку, якщо вчитель володіє великим і різноманітним матеріалом, наприклад, базою сучасного законодавства. Тоді в межах однієї галузі учні можуть аналізувати і вивчати окремі її статті. Слід зазначити, що в роботі факультативу важливу роль повинні відігравати екскурсії, перегляд кінофільмів. Це активізує роботу учнів, підвищить їхній інтерес до цієї форми роботи. Звичайно, багато в чому рівень проведення факультативу залежить від підготовки вчителя, його досвіду. Накопичення досвіду та відпрацювання методики проведення факультативних занять приходить поступово.

На відміну від основного курсу правознавства, який забезпечений кількома підручниками та навчальними посібниками, факультатив із правознавства не має свого методичного чи навчального видання. Тому вчитель-початківець може використати наші методичні поради при організації такої форми роботи.

Ще одним видом самостійної роботи учнів у рамках факультативу можуть бути учнівські дослідження. Вони будуються на основі аналізу правових джерел, нормативно-правових актів, монографій, наукової літератури. Мета таких досліджень - формування в учнів інтересу до юридичної науки, глибоких знань з обраної проблематики і розвиток елементарних навичок дослідницької роботи.

Не варто забувати і про таку перевірену форму роботи, як гурток юних правознавців. На відміну від факультативів, подібні гуртки зорієнтовані на індивідуальну роботу, на поглиблене вивчення правознавства з одночасним прищеплюванням навичок активної правомірної поведінки. Такі шкільні юридичні осередки не повинні бути занадто формалізовані і мають ґрунтуватися насамперед на інтересі, а не на примусі. Вони можуть навіть офіційно не називатися гуртком, а проходити у вигляді постійного неформального позакласного спілкування учителя з передовими учнями.

Для старшокласників можна запропонувати і таку форму роботи, як гурток (об'єднання, загін) юних охоронців правопорядку. Не секрет, що значна частина молоді мріє про майбутню службу в міліції або інших правоохоронних органах. З їх числа можна створити об'єднання, яке взяло б на себе (за допомогою дорослих) відповідальність підтримувати порядок у школі, водночас поглиблено вивчаючи основи правових знань, прийоми самооборони тощо. Правове виховання тут може успішно поєднуватися з військово-патріотичним.

Так, зокрема, гурток правових знань є однією із основних форм позакласної роботи з правового навчання. Гурток організовується на добровільних засадах та на основі інтересу учнів до вивчення певної правової проблеми. Іноді гурток можна створювати за галузями права, виділивши кілька секцій. Якщо вчитель правознавства у себе в школі спробує створити такий гурток, то перше, на що він повинен звернути увагу, - це кількість членів гуртка. Гурток повинен об'єднувати не більше 12-15 учнів. Якщо бажаючих брати участь у роботі гуртка буде більше, то краще створити ще один гурток, врахувавши фізіологічні особливості дітей.

Роботу гуртка найкраще проводити відповідно до плану, в якому повинні бути враховані інтереси й побажання гуртківців. При створенні плану роботи гуртка вчителю слід звернути увагу й взяти за основу як колективні (засідання гуртка, правові вечори, екскурсії), так і індивідуальні форми роботи з членами гуртка (випуск стінгазети, виготовлення наочних посібників).

На першому засіданні гуртка на розгляд його членів виносяться та затверджуються не лише план його роботи і завдання, а і вносяться доповнення, обирається актив.

Як підказує досвід позакласної роботи з правознавства, щоб робота в гуртку була невимушеною і творчою, необхідно підібрати його назву, девіз, емблему. Це згуртує його членів, створить своєрідну корпоративну культуру та правила поведінки, виконання яких дотримуватимуться усі. Щодо назви, то вона може бути різною. Наприклад, «Правознавець», «Феміда» тощо.

Ще одним аспектом життєдіяльності гуртка є популяризація його роботи, яка одночасно є його профорієнтацією. Це варто здійснювати шляхом періодичного випуску стінгазети гуртка. Остання повинна мати не тільки цікаві, а й змістовні рубрики: «Тематика роботи гуртка», «Подумай над правовими термінами», «Правовий кросворд», «Біографічні сюжети вчених правознавців», «Досягнення (нагороди) гуртківців», «Пам'ятні дати в історії права», «Найвідоміші правознавці нашого міста (району, села)», «Вітаємо переможців конкурсів (олімпіад)». Крім того, в газеті доцільно вміщувати емблему гуртка та його девіз.

Підсумковим елементом роботи гуртківців є їх постійне заохочення вчителем, дирекцією школи на загальних зібраннях.

Подібною є методика створення учнівського наукового товариства з правознавства, мета якого полягає в допомозі школярам займатися науковою діяльністю, сприянні розвитку їхніх здібностей, підготовці пропагандистів правових знань.

Слід наголосити, що до учнівського наукового товариства силою дітей залучати не варто, це мусить бути їхній добровільний вибір. Передусім, треба затвердити правила прийому до нього. З цією метою кожен новий член, який вступає до наукового товариства, мусить зробити свій «вступний внесок»: прочитати доповідь, написати реферат, наукову роботу тощо. Це дасть змогу виробити наукову дисципліну серед членів товариства, відібрати здібних до наукової роботи учнів і тих, хто бажає нею займатися, а також підтвердить невипадковість залучення до його лав нових членів, а рівність їх із «ветеранами». Назва, девіз, емблема наукового товариства з правознавства в школі також значно активізує роботу його членів.

Досвід роботи і створення в школі наукового товариства з правознавства підказують, що його роботу варто одразу спрямовувати в кількох напрямах. Першим таким напрямом може стати лекційний. Суть його полягає в підготовці учнями за участю учителя чи відомого правознавця міста (села) актуальної наукової роботи з подальшим виступом із нею перед однолітками, учнями, батьками.

Бібліографічний - другий напрям роботи товариства. Завданням членів товариства, які займаються в цьому напрямку, буде добір правової літератури до шкільної бібліотеки, правової бібліотеки вчителя правознавства з короткою анотацією, а також спостереження за новими надходженнями, проведення огляду статей у правових журналах, оформлення стенду «Новини права», вивчення життя та діяльності вчених-юристів. Цей напрям роботи дасть можливість бути обізнаним із усіма новинками в правовому житті країни, новими надходженнями правової наукової літератури.

На значно вищому рівні у роботі учнівського наукового товариства з правознавства повинен стояти дослідницький напрям його діяльності. До роботи в цьому напрямку слід залучати найкраще підготовлених дітей, здібних до написання наукових робіт. Причому закінчені наукові роботи можна подавати на різноманітні конкурси, зокрема і до Малої академії наук. Учителю правознавства варто залучати до керівництва дослідженнями школярів найбільш відомих юристів міста (села). Це додасть справжнього духу в наукових студіях науковому товариству, значно підніме авторитет виконуваних робіт.

Важливо, щоб учитель застосовував й організаційний напрям роботи товариства. Мета цього напрямку полягає у спілкуванні членів товариства з іншими учнями школи. Тому в учнівському науковому товаристві з правознавства вчитель організовує масову роботу з його учасниками: екскурсії, правові дні (тижні, вечори), конференції, зустрічі. Через цей напрям роботи товариство фактично популяризує свою діяльність.

Високих результатів у правовій освіті та вихованні школярів можна досягти лише за умови оптимального поєднання навчальної роботи на уроках та позакласної навчально-виховної діяльності учнів. Адже школи України мають значний досвід в організації такого виду роботи з правознавства.

Можливо запропонувати кілька найпоширеніших форм позакласної роботи, які користуються популярністю в школах України.

Цікавою формою роботи може стати юридичний турнір або КВК. Готуючись до нього, командам можна запропонувати розіграти на сцені певні ситуації, юридичну оцінку яким повинні будуть згодом дати їхні суперники, підготувати цікаві юридичні запитання для команди-суперниці. Серед конкурсів, що можуть бути запропоновані, - конкурс капітанів, який можна провести у формі аукціону юридичних термінів або назв законів України (капітани по черзі називають термін або формулюють закон; той, хто перший не зможе продовжити своєрідну «перекличку», програє), конкурс, в якому командам пропонується прокоментувати певні відомі фрази з літературних творів, що мають юридичний зміст. Для глядачів можна запропонувати конкурс, в якому треба назвати відомі їм фільми (літературні твори), присвячені діяльності міліції, інших правоохоронних органів. Кожний вчитель, виходячи із власного досвіду, може запропонувати для такого турніру й інші завдання.

Одним з ефективних засобів позакласної роботи є участь учнів у роботі відділень Малої академії наук. Учні готують наукові роботи з їх подальшим захистом. Тематика робіт щорічно пропонується територіальними відділеннями МАН, однак цей перелік не є вичерпним, оскільки кожен учень може запропонувати власну тему, яка цікавить саме його. Важливо забезпечити науково-педагогічний супровід учнівських робіт на всіх етапах роботи: обрання теми (при цьому слід врахувати можливість доступу до відповідної літератури, одержання консультацій від науковців або практиків тощо), написання роботи, її рецензування, підготовки до захисту та розв'язання контрольних тестових завдань, що є складовою конкурсу робіт МАН. При написанні робіт необхідно враховувати вимоги щодо їх оформлення (обсяг роботи, наявність наукового апарату - посилань, бібліографії відповідно до «Вимог написання, оформлення і подання науково-дослідних робіт на Всеукраїнський конкурс-захист»).

Значного поширення в школах України набуло проведення правових лекторіїв, до яких залучаються народні депутати України, депутати органів місцевого самоврядування, науковці, юристи-практики. Важливою умовою успіху таких лекторіїв є системність їх роботи, врахування специфіки аудиторії, вікових особливостей учнів, ретельний підбір гостей. Бажано не обмежуватися лише читанням лекцій, а й давати можливість учням поставити запитання лекторові, висловити власну думку. Запрошуючи лектора, необхідно завчасно узгодити склад аудиторії (її вік, рівень підготовки тощо) та тему виступу, визначити регламент.

Зустрічі з юристами можуть відбуватися не лише в школі, а й під час екскурсії до органів правосуддя, міліції тощо. Проте таку екскурсію слід ретельно готувати, щоб вона виявилася максимально корисною для учнів, а, з іншого боку, не створювала проблем для нормальної діяльності відповідних органів. Зокрема можна запропонувати поділити клас на невеликі групи школярів, які відвідають різні юридичні установи, а потім обміняються враженнями на своєрідній мікроконференції. Не слід приводити на судові процеси у масовому порядку учнів молодших класів, а ось відвідування групою (до 5 осіб) старшокласників-відмінників судового засідання, на якому, скажімо, розглядається справа їхніх однолітків, може виявитися дуже корисним.

Якщо поблизу школи є вищий юридичний навчальний заклад, бажано налагодити з ним постійні творчі зв'язки. Йдеться не лише про відвідування «днів відкритих дверей», а й про періодичні, не-заформалізовані зустрічі школярів, студентів (бажано, з числа випускників школи) і викладачів-правознавців.

Але найбільш ефективними є заходи, в яких можуть брати активну участь самі діти. Це юридичні турніри, вікторини, брейн-ринги, дебати тощо. Можливе використання найрізноманітніших форм активізації учнів у позакласній роботі. При використанні відомих із телевізійних передач форм не слід бездумно наслідувати їх зовнішню форму, структуру. Запозичивши ідею, важливо адаптувати її до наявних умов та можливостей. Найпростішою формою правової позакласної роботи є вікторини. У них можуть брати участь учні різних класів (від молодших - до випускних) відповідно до віку та рівня умінь складати запитання. Важливо забезпечити кваліфіковане та об'єктивне суддівство, рівні можливості для учасників вікторини. Форми їх проведення можуть бути різні. Це й усна вікторина з активною участю всіх бажаючих школярів, і проведення вікторини шляхом вивішування газети із завданнями та результатами відповідей упродовж певного проміжку часу. Читацькі конференції та диспути теж відіграють важливу роль у вивченні курсу.

Правову освіту та виховання не слід обмежувати роботою лише з учнями старших класів. Ця активність має розпочинатися вже у молодшій школі. І до проведення цієї роботи бажано залучати старших школярів. Так, учні 9-11 класів можуть проводити в молодших класах ігрові заняття з вивчення прав людини та дитини. При цьому можна використати елементи лялькового театру, звертання до відомих дітям казок (запропонувати, наприклад, з'ясувати, які права казкових героїв порушені і як їх можна поновити та захистити). Так само старші учні можуть стати організаторами конкурсів малюнків та інших творчих робіт («Мої права», «Я і закон» тощо).

Позакласна робота з правознавства має проводитися у тісному зв'язку з організацією роботи шкільного самоврядування. Так, у складі шкільних учнівських рад можуть бути створені спеціальні юридичні (правові) комісії, завданням яких є надання юридичної допомоги учням, зокрема консультацій щодо стосунків з батьками, однолітками, відносин з державними органами. Зрозуміло, що створення такого органу можливе здебільшого лише за участю учнів, які вивчають право поглиблено, мають достатній рівень підготовки, а також за умови постійного керівництва та допомоги з боку вчителя правознавства або залучених юристів (це можуть бути батьки, випускники школи тощо). Крім того, цей орган може взяти на себе розробку необхідних матеріалів, що регламентують роботу шкільних органів самоврядування, забезпечення їх відповідності чинному законодавству України.

2. Позашкільні форми вивчення правознавства. Роль учителя правознавства в структурі позашкільного вивчення предмета

Не менш важливою є позашкільна робота з правознавства. Хоча вона і не проводиться на базі школи, однак участь учителя правознавства в цій роботі теж відіграє велику роль. Важливо, що цей вид роботи є частиною структури освіти і спрямовується на розвиток здібностей, талантів учнівської молоді, задоволення їхніх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному визначенні.

Варто зазначити, що позашкільна освіта реалізується через систему навчальних закладів, сім'ю, трудові колективи, громадські організації, товариства, фонди і ґрунтується на принципі свободи вибору типів закладів, видів діяльності. Як правило, позашкільна робота з правознавства проводиться на базі позашкільних навчальних закладів, до яких належать: палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади. Відповідно до законодавства України, держава забезпечує умови для здобуття учнями і молоддю позашкільної освіти.

Спробуємо охарактеризувати кілька форм позашкільної роботи з правознавства. З метою запобігання (профілактики) дитячої злочинності, профорієнтації старшокласників та популяризації власної діяльності правоохоронні органи для проведення занять на власній базі залучають учнівську молодь.

Однією з поширених форм позашкільного навчання з правознавства на базі правоохоронних органів є гуртки «Юних інспекторів руху». Під час роботи в цих гуртках фахівці навчають дітей не лише правилам дорожнього руху, а й зразковій поведінці на вулиці. Тематика занять розширюється до вивчення найважливіших розділів галузей права. МВС України роботу з учнівською молоддю не зводить лише до епізодичних занять, а формує систему правового виховання учнів у межах районів, областей, всієї України. Результатом навчання на базі правоохоронних органів часто стають змагання на зазначених вище рівнях. Учні з вищою успішністю за участь у роботі цих гуртків та змаганнях заохочуються таким чином: від вручення грамот до вступу до ВНЗів, які є в підпорядкуванні цих міністерств.

Подібні заходи проводять на своїй базі Міністерство з надзвичайних ситуацій («Юні пожежники», «Юні друзі пожежників»), Державна прикордонна служба («Юні прикордонники»), Державна митна служба, Державна податкова служба тощо.

Саме вчитель правознавства мусить налагоджувати зв'язки з відповідними компетентними органами свого району й сприяти відвідуванню учнями таких гуртків, оскільки вони передбачають змістовне навчання та виховання дітей у дусі поваги до закону. Учні в цікавій формі та у невимушеній обстановці під час проведення різних заходів на базі правоохоронних органів закріплюють і поглиблюють вивчення навчального матеріалу з правознавства.

Висновки

Організація позакласної роботи з правознавства є однією з важливих складових нової освіти та виховання, її проведення значно підвищує інтерес учнів до вивчення правознавства, є чинником успішного оволодіння правовими знаннями та навичками.

Застосування в навчанні правознавства різноманітних форм організації, які є різновидами звичайного уроку та групуються за характером діяльності учителя та учнів: шкільні лекції, заняття лабораторного типу, семінари, повторювально–узагальнюючі уроки, підсумкові співбесіди, заліки. Уроки лабораторного типу (або практикуми) проводяться з метою закріплення вмінь та навичок учнів роботи з іншими джерелами. Такі уроки можуть мати колективну та індивідуальну форми, її результати обговорюються колективно в класі (складаються спільні плани, конспекти, таблиці).

На основі раніше отриманих знань і сформованих умінь на семінарах та практичних заняттях школярі розв’язують пізнавальні задачі, представляють результати своєї творчої діяльності чи освоюють більш складні пізнавальні вміння вивчення правознавства. Саме тому, що ці форми сприяють як активізації пізнавальної діяльності, так і відкривають можливості для самореалізації учнів у навчанні, більшість вчителів вважає їх такими, що сприяють розвитку пізнавального інтересу.

№69 Соціальні норми - це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що зумовлені об'єктивними закономірностями, є наслідком свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечується різноманітними засобами соціального впливу.

Залежно від способу їх утворення й забезпечення соціальні норми класифікують як: юридичні; моральні; корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян); звичаї чи традиції.

Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх поділяють на: економічні; політичні; сімейні; релігійні; етики та естетики; організаційні; соціально-технічні.

Юридичні (правові) норми - загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, що встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах.

Моральні норми - правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються насамперед внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми - правила поведінки, що установлюються й забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей.

Звичаї чи традиції - правила поведінки, що історично склались і увійшли (перетворились) у звичку людей.

Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти ознаки правових та інших соціальних норм.

Такі правові норми, що у своїй сукупності утворюють право:

- виникають разом із виникненням держави;

- встановлюються чи санкціонуються державою;

- виражають волю керівної частини суспільства;

- утворюють внутрішньо узгоджену цілісність, єдність (систему права);

- існують у суспільстві як одна система норм;

- формулюють правила поведінки у вигляді прав та обов'язків;

- правила поведінки формально визначені за змістом;

- мають певні форми зовнішнього виразу;

- мають точно визначені межі дії;

- забезпечуються державним примусом та іншими засобами.

Інші соціальні норми, що утворюють систему соціального регулювання:

- існують у будь-якому суспільстві;

- встановлюються чи санкціонуються іншими суб'єктами;

- виражають волю різноманітних частин населення;

- можуть існувати й безсистемне, не будучи внутрішньо узгодженими;

- існують здебільшого у вигляді декількох відносно самостійних систем нормативного регулювання;

- виражаються не тільки через права та обов'язки, а й через загальні принципи, цілі, гасла тощо;

- зазвичай позбавлені формальної визначеності;

- можуть виражатись у будь-яких, не завжди фіксованих, формах;

- не завжди мають точно визначені межі дії;

- забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом та іншими позадержавними засобами.

Отож, право, як особливий вид соціальних норм, відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямками впливу на суспільні відносини.

Соціальні норми - це правила поведінки, що регулюють взаємини людей і їхніх об'єднань.

Основні види соціальних норм:

1. Норми права - це загальнообов'язкові, певний^-певні-визначені-формально-певні правила поведінки, які встановлені або санкціоновані, а також охороняються державою.

2. Норми моралі (моральності) - правила поведінки, які зложившись у суспільстві, виражають подання людей про добро й зло, справедливості й несправедливості, боргу, честі, достоїнстві. Дія цих норм забезпечується внутрішнім переконанням, суспільною думкою, заходами суспільного впливу.

3. Норми звичаїв - це правила поведінки, які, зложившись у суспільстві в результаті їхнього багаторазового повторення, виконуються в чинність звички.

4. Норми громадських організацій (корпоративні норми) - це правила поведінки, які самостійно встановлені громадськими організаціями, закріплені в їхніх уставах (положеннях і т.п.), діють у їхніх межах і ними ж охороняються від порушень за допомогою певних заходів суспільного впливу.

Крім зазначених, серед соціальних норм розрізняють:

релігійні норми;

політичні норми;

эстетические норми;

організаційні норми;

норми культури й ін.

№ 70 До обставин, які виключають злочинність діяння, належать:

- необхідна оборона;

- крайня необхідність;

- затримання особи, що вчинила злочин;

- фізичний або психічний примус;

- виконання наказу або розпорядження;

- виправданий ризик;

- виконання спеціального завдання з попередження чи роз¬криття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Хоч ці діяння і містять зовнішні ознаки злочину, але вони спрямо¬вані на захист інтересів суспільства, держави чи окремих громадян, тому вони не є суспільно небезпечними, а навпаки – є суспільно ко¬рисними.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто по¬сягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайно¬го відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або зверну¬тися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

У ч. 1 ст. 38 КК України зазначається: «Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлен- ня її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи».

Поняття крайньої необхідності дає ст. 39 КК. Вона передбачає, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що без¬посередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї лю¬дини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам дер¬жави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впли¬вом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відпо¬відно до положень статті 39 КК України.

Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохороню¬ваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.

Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шко¬ду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети. Ризик визнається виправданим, Якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяль¬ністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрун¬товано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвер¬нення шкоди правоохоронюваним інтересам.

Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спе¬ціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяль¬ності. Така особа підлягає кримінальній відповідальності лише за

Осудність, неосудність, обмежена осудність

вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особ¬ливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов’язано¬го із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

№ 72 Адміністративній відповідальності, як різновиду юридичної відповідальності, притаманні такі ознаки: 1) має зовнішній характер; 2) застосовується лише за вчинення правопорушення; 3) пов'язана з державним примусом у формах каральних і правовідновлюючих заходів; 4) визначена у нормах права; 5) притягнення правопорушника до відповідальності здійснюється в певному процесуальному порядку; 6) притягнення до відповідальності здійснюється уповноваженими державними органами та посадовими особами; 7) винна у вчиненні правопорушення особа несе певні втрати матеріального та побутового характеру, які передбачені законом.

Адміністративна відповідальність — це специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб'єкта правопорушення.

Як явище правової дійсності вона характеризується двома видами ознак. По-перше, це ознаки, властиві юридичній відповідальності в цілому (основні); по-друге, ознаки, що відмежовують адміністративну відповідальність від інших видів юридичної відповідальності (похідні).

Основні ознаки адміністративної відповідальності полягають у тому, що вона:

1) є засобом охорони встановленого державою правопорядку;

2) нормативне визначена і полягає в застосуванні (реалізації) санкцій правових норм;

3) є наслідком винного антигромадського діяння;

4) супроводжується державним і громадським осудом правопорушника і вчиненого ним діяння;

5) пов'язана з примусом, з негативними для правопорушника наслідками (морального або матеріального характеру), яких він має зазнати;

6) реалізується у відповідних процесуальних формах. Похідні ознаки адміністративної відповідальності визначаються її юридичною природою.

Тривалий час у правовій науці підставою адміністративної відповідальності вважалася протиправна винна дія або бездіяльність, що порушує встановлене адміністративно-правовою нормою правило, але за своїм характером і наслідками не тягне за собою кримінального покарання.

Отже, першим вихідним моментом була теза про те, що порушення правил поведінки, встановлених будь-якою адміністративно-правовою нормою, тягне за собою адміністративну відповідальність. Друге вихідне положення полягало в тезі про те, що притягнення до адміністративної відповідальності можливе тільки при порушенні норми адміністративного права. Проте сучасна юридична практика довела, що ці відправні позиції не завжди вірні. Дослідження Інституту адміністративної відповідальності свідчать про те, що вона настає, по-перше, при порушенні не всіх, а тільки певної групи адміністративно-правових норм, і, по-друге, при порушенні норм не тільки адміністративного права.

Це пояснюється специфікою адміністративного права, що, як відомо, регулює суспільні відносини, які виникають у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності держави. Внаслідок багатоманітності суспільних відносин, які виникають у даній галузі, всі норми адміністративного права утворюють кілька груп. Це такі, що:

закріплюють порядок утворення і правове положення суб'єктів;

визначають форми і методи управлінської діяльності;

встановлюють порядок проходження державної служби, права й обов'язки державних службовців;

визначають способи і порядок забезпечення законності в державному управлінні;

регулюють управління окремими галузями (соціально-культурною, адміністративно-політичною тощо), державними функціями і територіями;

встановлюють права і обов'язки різних категорій фізичних осіб у сфері виконавчої і розпорядницької діяльності держави.

Як правило, адміністративна відповідальність настає за порушення найменшої частини адміністративно-правових норм, а саме за порушення фізичними особами деяких обов'язків у сфері державного управління, тобто за вчинення адміністративних правопорушень (проступків).

Щодо основної маси норм адміністративного права, то порушення встановлених ними правил тягне дисциплінарну відповідальність. Більш того, у ряді випадків окремі категорії фізичних осіб (наприклад, військовослужбовці) при вчиненні адміністративних правопорушень підлягають дисциплінарній відповідальності, тоді як за загальним правилом встановлена відповідальність адміністративна (ст. 15 КпАП).

Таким чином, не всяке порушення правил, встановлених адміністративно-правовою нормою, спричиняє адміністративну відповідальність. Адміністративну відповідальність тягне порушення тільки тієї норми адміністративного права, що охороняється адміністративними санкціями.

До того ж, адміністративна відповідальність може наставати не тільки за порушення правил, встановлених адміністративно-правовою нормою, а й за порушення норм інших галузей права. Зокрема, ст.51 Кримінального кодексу передбачає можливість притягнення до адміністративної відповідальності особи, що здійснила злочин, який не має великої суспільної небезпеки.

Викладене дозволяє визначити, що похідними ознаками адміністративної відповідальності будуть такі:

1. Її підставою є не тільки адміністративне правопорушення (проступок), а й порушення норм інших галузей ;права, у випадках, прямо передбачених чинним законодавством.

2. Вона полягає в застосуванні до винних адміністративних стягнень. У ст. 23 КпАП зазначено, що адміністративне стягнення є мірою відповідальності.

3. Право притягнення до адміністративної відповідальності надано багатьом державним органам та їх посадовим "особам. Серед них — органи державної виконавчої влади, "місцевого самоврядування, суди (ст. 213 КпАП). Повний "їх перелік міститься в розділі III (статті 218—244) КпАП.

4. Законодавством встановлено особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності (складання протоколу, збір і оцінка доказів, винесення постанови тощо).

5. Адміністративна відповідальність урегульована нормами адміністративного права, що містить переліки адміністративних стягнень та органів, уповноважених їх застосовувати.

6. Право встановлення адміністративної відповідальності має досить широке коло суб'єктів: Верховна Рада;

Президент; Кабінет Міністрів; міністерства, що наділені правом затвердження загальнообов'язкових правил (наприклад, Міністерство охорони здоров'я затверджує санітарні правила. Міністерство транспорту — правила користування транспортними засобами і т. д.); обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, що приймають рішення, які передбачають адміністративну відповідальність за їх порушення (з питань боротьби зі стихійними лихами, епідеміями, епізоотіями) і затверджують правила, за порушення яких передбачена відповідальність ст. 152 (порушення правил благоустрою), ст. 159 (порушення правил торгівлі на колгоспних ринках), ст. 182 (порушення тиші в громадських місцях) КпАП; районні, районні в містах Києві і Севастополі державні адміністрації, які приймають рішення, що передбачають адміністративну відповідальність за їх порушення (з питань боротьби зі стихійними лихами, епідеміями, епізоотіями).

Реальна юридична відповідальність настає за наявності трьох підстав: нормативної, складовою частиною якої є норма, що закріплює склад; фактичної (правопорушення);

процесуальної (правозастосовчий, юрисдикційний акт).

Система правових норм, які регулюють застосування адміністративних стягнень, є нормативною основою адміністративної відповідальності.

За змістом їх можна поділити на три види:

а) матеріально-правові, що закріплюють загальні питання адміністративної відповідальності (завдання і система законодавства про адміністративні правопорушення, підстави і суб'єкти відповідальності, система адміністративних стягнень та ін.); склади адміністративних проступків;

б) адміністративно-процесуальні, що закріплюють провадження у справах про адміністративні правопорушення;

в) організаційні, що закріплюють порядок створення, правове становище, підвідомчість суб'єктів адміністративної юрисдикції.

№73. Теорія держави і права в системі юридичних наук

Теорія держави і права належить до системи юридичних наук, об'єднаних загальною назвою — правознавство.

За класифікацією юридичних наук вона належить до теорети-ко-історичних наук разом з історією держави і права та історією політичних і правових вчень (або вчень про державу і право).

Історія держави і права вивчає процес історичного розвитку державно-правових форм життя конкретних країн у хронологічному порядку, тобто застосовує переважно історичний метод. Теорія держави і права досліджує розвиток держави і права в узагальнено-теоретичному вигляді, тобто застосовує переважно формально-логічний метод. Конкретні дані історії держави і права використовуються теорією держави і права для теоретичних узагальнень, вироблення загальних закономірностей розвитку держави і права різних народів у конкретні історичні періоди.

Історія вчень про державу і право досліджує і висвітлює історію виникнення і розвитку теоретичних знань про державу і право. Історично закономірний процес накопичення людьми уявлень про державно-правові явища відбивається у вченнях, теоріях, ідеях мислителів різних народів світу (Аристотеля, Монтеск'є, Руссо, Канта та ін.). Теорія держави і права вивчає результати їх пошуків у вигляді узагальнень і відіграє суттєву роль як одна з найважливіших передумов удосконалення теоретичних розробок проблем держави і права. Історія вчень про державу і право немов би виступає історичною частиною теорії держави і права. Вона поставляє матеріал про історичне формування поняттєвого апарату теорії. Наприклад, теорія держави і права досліджує проблему державного суверенітету (поняття, види, ознаки). Історія вчень про державу і право надає відомості про те, коли (XVI ст.), ким (французьким мислителем Жаном Боденом) і у зв'язку з чим (з метою обґрунтування абсолютної монархії) уперше було розроблене поняття державного суверенітету, розкриває його основні ознаки в трактуванні цього мислителя.

Якими є взаємовідносини теорії держави і права і галузевих юридичних наук ?

Теорія держави і права — наука, що має відносну самостійність щодо інших юридичних наук завдяки безпосередньому зв'язку з державно-правовою дійсністю. Всі галузеві юридичні науки — емпіричні. Це означає, що усі вони ґрунтуються на фактах, тобто на даних або явищах, що спостерігаються і піддаються перевірці. Завдання теорії держави і права полягає у тому, щоб систематизувати, витлумачити та узагальнити факти державно-правової дійсності. Вона вносить порядок і смисл до набору фактів, налагоджує належні взаємозв'язки між ними і виводить із них певні узагальнення. Теорія без фактів може бути порожньою, але факти без теорії — нісенітні. Теорія держави і права вивчає основні загальні закономірності державних і правових явищ у цілому, незалежно від того, у якій конкретній сфері громадського життя вони відбуваються. Вона сама безпосередньо, за допомогою своїх методів і прийомів осягає головне і глибинне в державі і праві, знаходячи його в юридичній практиці.

Теорія держави і права — узагальнююча загальнотеоретична наука відносно інших юридичних наук, яка інтегрує їх досягнення.

Галузеві юридичні науки (наука кримінального права, наука цивільного права, наука адміністративного права та ін.) вивчають певні державно-правові явища (правовідносини, правопорушення тощо) з точки зору характеристик, властивих даним явищам у конкретних сферах правового і державного життя.

Кожна з наук, суміжних із теорією держави і права, орієнтується лише на один з аспектів вивчення держави і права. Теорію держави і права відрізняє узагальнюючий, об'єднуючий і цілісний підхід, що враховує результати досліджень інших наук для вироблення найвідповіднішої позиції у змалюванні, аналізі та поясненні «правових даних».

Теорія держави і права не підміняє теорію галузевих юридичних наук і не розчиняється в ній. Кожна галузева юридична наука досліджує закономірності та особливості власного предмета. Сфера теоретичних узагальнень у галузевих юридичних науках значно вужче, ніж у теорії держави і права. Так, теорія держави і права вивчає не кримінально-правові злочини (галузь науки кримінального права), не цивільно-правові правопорушення (галузь науки цивільного права) тощо, а правопорушення в узагальненому вигляді, враховує загальне і особливе, що властиво усім видам правопорушень.

У рамках теорії держави і права відбувається підсумовування знань, отриманих галузевими і спеціальними юридичними науками, а також загальнотеоретичних даних, здобутих при вивченні юридичної практики. Іншими словами, теорія держави і права є систематизований результат знань, накопичених окремими юридичними науками і юридичною практикою.

Теорія держави і права — методологічна, базова наука відносно галузевих юридичних наук, її висновки, загальнотеоретичні положення є підґрунтям для вирішення спеціальних питань галузевих наук. Виробляючи свою галузеву теорію, ці юридичні науки керуються методологічними положеннями теорії держави і права. Так, модель правового статусу підозрюваного (галузь науки кримінального процесу) грунтується на загальнотеоретичній моделі правового статусу людини.

Теорія держави і права формує свої висновки в тісному зв'язку з галузевими науками, використовує фактичний матеріал, що міститься в них, спирається на їх досягнення. Це забезпечує цілісність наукових уявлень і єдність категоріального апарату в усіх юридичних науках. Основні державно-правові категорії поняттєвого апарату науки теорії держави і права — загальні для всієї юридичної науки.

У взаємовідносинах теорії держави і права і галузевих юридичних наук існує своєрідна рівноправність, яка полягає у взаємному збагаченні і взаємній допомозі в пізнанні системи закономірностей держави і права.

Отже, місце теорії держави і права в системі юридичних наук визначається тим, що вона:

1) є загальнотеоретичною, методологічною, базовою щодо інших юридичних наук;

2) об'єднує і використовує дані і висновки юридичних наук з метою більш глибоких загальнотеоретичних узагальнень;

3) досліджує (змальовує, аналізує, пояснює) основні закономірності розвитку держави і права в цілому;

4) виробляє загальні поняття, принципи, на які спираються інші юридичні науки.

Схематично взаємовідносини теорії держави і права з не-юридичними і юридичними науками можна зобразити так:

Галузеві юридичні науки

Теорія держави і і права

Філософія права Соціологія права Політологія права Правова психологія

Філософія Соціологія Економічна теорія Політологія Соціальна психологія

Слід зважити на те, що зміст навчальної дисципліни визначається змістом досліджуваної науки. Водночас система навчальної дисципліни є зменшеною проекцією системи науки.

Високий рівень розвитку науки теорії держави і права в змозі забезпечити якісну систему викладання з урахуванням спеціалізації вищої юридичної освіти.

№ 74 ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА СКЛАД АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ (ПРОСТУПКУ)

Адміністративний проступок- це протиправна, винна (умисна чи необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний чи громадський порядок, суспільну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Основні ознаки адміністративного проступку:

- протиправність. Означає, що правопорушення є діянням (дією чи бездіяльністю), яка прямо заборонена адміністративним законодавством;

- вина. Це психічне ставлення особи, що здійснила адміністративний проступок, до своєї поведінки та її наслідків. Вина може проявлятися у формі умислу чи необережності.Адміністративний проступок визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї поведінки, передбачала її шкідливі наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків. Адміністративний проступок визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

Кожен адміністративний проступок характеризується особливим складом, під яким розуміють сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, що характеризують юридичну модель даного адміністративного проступку.

Склад адміністративного проступку включає:

- об’єкт,

- об’єктивну сторону,

- суб’єкт,

- суб’єктивну сторону.

Об’єкт адміністративного проступку – це сукупність суспільних відносин, що охороняються адміністративним правом у сфері адміністративно-організаційної діяльності, порядок управління, здоров’я, честь і гідність людини, власність тощо.

Об’єктивна сторона адміністративного проступку- це сукупність зовнішніх ознак даного проступку, що включає саме протиправне діяння (дію чи бездіяльність), його наслідки, причинний зв’язок між діянням та наслідками, місце, час, обстановку, обставини, спосіб скоєння адміністративного проступку.

Суб’єктом адміністративного проступку є фізична осудна особа, що досягла віку 16 років. Особа у віці від 16 до 18 років, яка скоїла адміністративне правопорушення, притягається до адміністративної відповідальності, як правило, в особливому порядку, а за окремі, визначені законом, правопорушення – на загальних підставах.

Посадові особи несуть відповідальність не тільки за порушення певних правил своїми діями, але і за незабезпечення їх виконання іншими особами, насамперед підлеглими.

Суб’єктивна сторона адміністративного проступку полягає у вині, мотивах та меті, яку ставив перед собою правопорушник.

№ 76 Адміністративне стягнення — це захід адміністративної відповідальності, що застосовується до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення.

Метою застосування адміністративного стягнення є виховання правопорушника в дусі додержання законів України, поваги до правил суспільного співжиття; запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами, покарання та виправлення правопорушника, відшкодування збитків.

Види адміністративних стягнень

1. Попередження

2. Штраф

3. Оплатне вилучення предмета

4. Конфіскація

5. Позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (полювання та керування транспортними засобами)

6. Громадські роботи

7. Виправні роботи

8. Адміністративний арешт

Заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх

До неповнолітніх можуть бути застосовані заходи впливу:

1. Зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого

2. Попередження

3. Догана або сувора догана

4. Передача неповнолітнього під нагляд

Накладення адміністративного стягнення

Стягнення за адміністративне правопорушення накладається в межах, установлених КУпАП та іншими законами. При накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність. За одне адміністративне правопорушення може бути призначене одне основне чи основне та додаткове стягнення.

Обставини, що пом'якшують відповідальність за правопорушення

• щире розкаяння винного;

• відвернення винним шкідливих наслідків, відшкодування збитків чи усунення заподіяної шкоди;

• вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих або сімейних обставин;

• вчинення правопорушення неповнолітнім, вагітною жінкою або жінкою з дитиною віком до 1 року.

Законами можуть бути передбачені й інші обставини, що пом'якшують відповідальність. Крім цього, орган, що вирішує справу про адміністративне правопорушення, може визнати й інші обставини пом'якшуючими.

Обставини, що обтяжують відповідальність

• продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;

• повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню; вчинення правопорушення, яка раніше вчинила злочин;

• втягнення неповнолітнього в правопорушення;

• вчинення правопорушення групою осіб;

• вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха чи за інших надзвичайних обставин;

• вчинення правопорушення в стані сп'яніння.

Орган, який накладає адміністративне стягнення, залежно від характеру правопорушення, може не визнати певну обставину з цього переліку обтяжуючою.

№80 Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п'ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень. Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень. За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону. Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.

Президент України:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

4) приймає рішення про визнання іноземних держав;

5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;

8) припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

9) призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку;

10) призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;

11) призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади;

12) призначає половину складу Ради Національного банку України;

13) призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

14) призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України;

15) утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

16) скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;

19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України;

20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

21) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

22) призначає третину складу Конституційного Суду України;

23) утворює суди у визначеному законом порядку;

24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;

25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;

26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

27) здійснює помилування;

28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;

29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України.

Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:

1) відставки;

2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

3) усунення з поста в порядку імпічменту;

4) смерті.

Стаття 109. Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.

Стаття 110. Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України - за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку.

Стаття 111. Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.

Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України. За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.

Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

Стаття 112. У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України в період виконання ним обов'язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6, 8, 10, 11, 12, 14, 15, 16, 22, 25, 27 статті 106 Конституції України.

№81 Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Види співучасників

1. Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник.

2. Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим Кодексом.

3. Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

4. Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.

5. Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

6. Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198 та 396 цього Кодексу.

7. Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.

Вчинення злочину групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією

1. Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.

2. Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

3. Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

4. Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Кримінальна відповідальність співучасників

1. Виконавець (співвиконавець) підлягає кримінальній відповідальності за статтею Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає вчинений ним злочин.

2. Організатор, підбурювач та пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною статті 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем.

3. Ознаки, що характеризують особу окремого співучасника злочину, ставляться в вину лише цьому співучасникові. Інші обставини, що обтяжують відповідальність і передбачені у статтях Особливої частини цього Кодексу як ознаки злочину, що впливають на кваліфікацію дій виконавця, ставляться в вину лише співучаснику, який усвідомлював ці обставини.

4. У разі вчинення виконавцем незакінченого злочину інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за співучасть у незакінченому злочині.

5. Співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося їхнім умислом.

Кримінальна відповідальність організаторів та учасників організованої групи чи злочинної організації

1. Організатор організованої групи чи злочинної організації підлягає кримінальній відповідальності за всі злочини, вчинені організованою групою чи злочинною організацією, якщо вони охоплювалися його умислом.

2. Інші учасники організованої групи чи злочинної організації підлягають кримінальній відповідальності за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них.

Добровільна відмова співучасників

1. У разі добровільної відмови від вчинення злочину виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності за наявності умов, передбачених статтею 17 цього Кодексу. У цьому випадку інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за готування до того злочину або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець.

2. Не підлягають кримінальній відповідальності при добровільній відмові організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Добровільною відмовою пособника є також ненадання ним засобів чи знарядь вчинення злочину або неусунення перешкод вчиненню злочину.

3. У разі добровільної відмови будь-кого із співучасників виконавець підлягає кримінальній відповідальності за готування до злочину або за замах на злочин, залежно від того, на якій із цих стадій його діяння було припинено.

№83. Поняття та види правочинів

Під правочином розуміють дії громадян та юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов´язків. Правочин має такі характерні ознаки:

1. Правочином визнається дія, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав чи обов´язків. Якщо буде встановлено, що дія була спрямована на будь-який інший результат, то вона не буде визнаватися правочином. Так, якщо громадянин порушує права інших суб´єктів, його дії, хоча й змінюють права та обов´язки, не можуть вважатися правочином, оскільки фактично спрямовані на досягнення іншого результату - порушити право іншого суб´єкта. Або наприклад: особа гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові - це правомірні дії, але й вони не є правочинами, бо виникли не з метою встановлення, зміни, припинення прав або обов´язків. Такі дії називаються юридичними вчинками.

2. Правочином визнається така дія, яка не лише була спрямована на результат, а й призвела до встановлення, зміни чи припинення цивільних прав або обов´язків. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямовану на встановлення для спад­коємців прав та обов´язків. Домовленість між наймодавцем і наймачем про підвищення плати за користування переданим у найм майном встановлює зміну прав та обов´язків сторін у договорі найму. Розірвання договору, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов´язків між цими суб´єктами.

3. Правочином визнається дія юридично незалежних, рівноправних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у громадянина автомобіль з метою переслідування правопорушника, то така дія не буде вважатися правочином, тому що працівник міліції реалі­зував свої владні повноваження. Не будуть правочином також адміністративні акти органів державного управління, які хоча й породжують цивільні правовідносини (зобов´язання про передачу будівель і споруд між державними юридичними особами), але вчиняються як владні акти суб´єктів адміністративного права. Ті особи, яким ці акти адресовані, повинні їх виконати незалежно від свого бажання.

Правочин може призвести до встановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породження правочином цивільних прав і обов´язків може бути договір купівлі-продажу. Так, момент укладання названого договору породжує обов´язок продавця передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов´язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. У деяких випадках укладання пра-вочину є недостатнім для породження прав і обов´язків. Наприклад, для виникнення права на перехід спадщини недостатньо лише заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. Встановлення прав і обов´язків відбувається на підставі поєднання правочину (заповіту) і події (факту смерті).

Правочини, які вчиняють громадяни і юридичні особи, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації за такими критеріями: за кількістю сторін, волевиявлення яких необхідно для виникнення правочину; за співвідношеннями прав та обов´язків сторін правочину; за моментом його виникнення; за значенням підстав правочину для його дійсності та ін.

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потрібне для виникнення правочину, правочини поділяють на одно-, дво- та багатосторонні. Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини, оголошення конкурсу тощо.

Слід зауважити, що хоча правочин й породжується волею однієї особи, але його правові наслідки тією чи іншою мірою зачіпають інтереси інших осіб. Так, заповіт може складатися для того, щоб позбавити спадщини тих,, хто її отримав би за відсутності заповіту. Крім того, в односторонньому правочині може бути об´єднана воля кількох осіб (оголошення конкурсу).

Якщо для виникнення правочину потрібні погоджені зустрічні дії двох сторін - це двосторонній правочин (наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волю покупця і продавця). У двосторонньому правочині на боці кожної сторони може виступати як одна особа, так і кілька, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні правочину, має бути єдиною.

Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення трьох і більше сторін. Воно може бути як зустрічним (трьох- або чотирьохсторонній обмін житлом), так і спрямованим на досягнення однієї мети (сумісна діяльність). Багатосторонній правочин - це теж договір, кожний учасник якого є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю.Правочини поділяються на платні й безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідають обов´язку іншої вчинити зустрічну дію, пов´язану з наданням будь-якого майна. Договором купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобов´язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. У деяких правочинах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконаних робіт, наданих послуг тощо. Також речі можуть передаватися іншій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ або надану послугу. У безоплатному правочині обов´язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Наприклад, передача майна за договором дарування, договір позики грошей без стягнення процентів, договір позички, доручення без зобов´язання виплати повіреному винагороди. Безоплатними є односторонні правочи­ни. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюється законом, погодженням сторін, або є наслідком правовідносин, породжених правочином. Так, договір купівлі-продажу завжди платний; договір дарування не сумісний з оплатою; договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними - це залежить від домовленості сторін.

Залежно від моменту виникнення правочини поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуального правочину достатньо погодження волі учасників правочину. З моменту узгодження волі стосовно всіх істотних умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлене) правочин вважається укладеним. Одночасно з цим у сторін виникають відповідні права й обов´язки. Так, за договором купівлі-продажу покупець зобов´язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Виникнення прав і обов´язків сторін за цим договором може як співпадати, так і не співпадати з переданням майна. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладання реального правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передачу майна), після чого правочин буде вважатися укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні - здійснюються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає іншій (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов´язується повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права й обов´язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання, а з моменту передачі майна.

За значенням підстав для дійсності правочину останні поділяються на- каузальні і абстрактні. Під підставою правочину розуміють його юридичну мету. Наприклад, договір майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором дарування дарівник передає безоплатно іншій стороні майно у власність.

Ці правочини, а також багато інших є каузальними, оскільки мають за мету досягнення певного правового результату. Правочин, в якому відсутня мета, тобто підстава укладання, може бути визнаний недійсним. Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету, тобто пояснення, чому А. видав розписку В., то така розписка не має юридичної сили. В абстрактному правочині допускається замовчування його мети. Прикладом може бути вексель, який оформлений належним чином і зберігає юридичну силу незалежно від того, чи виконані зобов´язання, з приводу яких він був виданий.

У період становлення ринкових відносин все більшого значення набувають біржові правочини. Біржовими називаються правочини, укладені членами біржі безпосередньо між собою або через своїх представників на біржових торгах, про взаємну передачу прав і обов´язків стосовно майна, яке допущене до обігу на біржі в строки і порядку, встановлені статутом біржі і правилами біржової торгівлі.

До біржових правочинів застосовуються загальні правила укладання відповідних договорів (купівлі-продажу, комісії тощо). Але біржовими статутами можуть бути передбачені й інші умови біржових правочинів, які становлять комерційну таємницю і не підлягають розголошенню без згоди сторін.

Правочин вважається укладеним з моменту його реєстрації на біржі.

Біржові правочини поділяються на такі:

правочини з реальним товаром, які укладаються з метою купівлі-продажу конкретного товару (наприклад, бартерні пра­вочини);

ф´ючерсні правочини - це правочини, що передбачають передачу акцій або товару та виплату грошової суми через визначений строк після його укладання за ціною, встановленою право-чином. Ф´ючерсні правочини, як правило, укладаються з метою страхування правочину з реальним товаром;

правочини з цінними паперами.

Спори, пов´язані з укладанням біржових правочинів, розглядаються у біржовому арбітражу, рішення якого може бути оскаржене в суді або господарському суді.

№84. Гарантії та механізми захисту прав і свобод людини і громадянинаГарантії прав і свобод людини і громадянина - це система умов, засобів і способів, що забезпечують їх реалізацію та охорону.

Розрізняють економічні, політичні, ідеологічні та юридичні гарантії.

Економічні гарантії - це наявність розвинутої економіки, здатної задовольнити головні матеріальні потреби певної людини і суспільства в цілому. У сучасній демократичній державі економіка має змішаний характер (існують державний і приватний сектори).

Політичні гарантії - народовладдя, багатопартійність, гласність політичного життя, підконтрольність державних органів громадянам та їх об'єднанням.

Ідеологічні гарантії - загальна, політична і правова культура суспільства та особливо посадових осіб держави.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина, закріплених Конституцією України, належать:

1) право на судовий захист. Кожна людина має право оскаржити у суді рішення і дії органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб;

2) право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування завданої людині матеріальної і моральної шкоди;

3) право знати свої права та обов'язки;

4) право на правову допомогу. Правова допомога надається як державними органами, так і недержавними інститутами, серед яких перше місце посідає адвокатура. У визначених законом випадках надання такої допомоги здійснюється безоплатно;

5) право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази;

6) презумпція невинуватості. Особа вважається невинною і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено. Обвинувачений не повинен доводити свою невинність, навпаки, тягар доведення вини лежить на державі. Усі сумніви щодо доведеності вини тлумачаться на користь обвинуваченого;

7) право не свідчити проти себе і своїх близьких. Ця конституційна норма є своєрідним продовженням презумпції невинуватості. Вона покликана усунути моральний конфлікт між обов'язком особи казати правду і обов'язком перед членами своєї родини, рідними і близькими.

Важливе гарантуюче значення має положення Конституції України про неприпустимість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Окремі обмеження допускаються тільки в разі воєнного чи надзвичайного стану.

Щодо способів та механізмів захисту прав і свобод, то згідно з Конституцією України кожен :

1) має право будь – якими не забороненими законом засобами захистити свої права і свободи від протиправних посягань;

2) права і свободи захищаються судом;

3) Президент України – є гарантом додержання прав і свобод людини, громадянина;

4) кожен має право звертатися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

5) захист прав і свобод здійснює прокуратура, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування;

6) адвокатура, політичні партії сприяють захисту прав і свобод;

7) міжнародно-правові механізми захисту прав і свобод людини і громадянина: ООН; Рада Європи; організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) та інші механізми.

№85. Здійснення і захист цивільних прав тісно пов’язані з фактором часу. Цивільні правовідносини не існують абстрактно, а виникають, змінюються та припиняються у часі. Для регулювання цивільних відносин використовують певні проміжки часу, які називають строками.

Під строком у цивільному праві визнається певний період у часі, із закінченням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, якщо протягом трьох років фізична особа відсутня у місці постійного проживання і її місцезнаходження невідоме, то суд, за заявою заінтересованої особи, може оголосити особу такою, що померла. Саме цей проміжок часу (три роки) і є строком.

Поряд з поняттям “строк” (визначається роками, місяцями, тижнями, днями чи годинами) вживається поняття “термін”, з яким пов’язується певний момент у часі, зокрема конкретна календарна дата або певна подія, що має неодмінно настати.

Терміном визнається певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Цивільно-правові строки (терміни) класифікують за різними критеріями.

1. За підставами (джерелами) встановлення можна виділити строки (терміни), які визначаються: законом, адміністративним актом, правочином або рішенням суду.

2. За ступенем самостійності сторін у встановленні строків (термінів) їх поділяють на імперативні та диспозитивні.

3. За розподілом обсягу прав і обов’язків строки за окремими періодами часу поділяють на загальні й окремі.

Перебіг строку починається з наступного після календарної дати дня або настанням події, якою визначено його початок. Строк, який обчислюється роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року, а якщо строк обчислюється місяцями — то відповідного числа останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця. Коли останній день строку припадає на неробочий день, то Днем закінчення строку вважається перший робочий день. Якщо строк встановлено для виконання певної дії, то він закінчується о 24-й год останнього дня строку. Але коли така дія повинна бути вчинена в певній організації (у нотаріуса, в суді), то строк закінчується в той час, коли в цій організації закінчується робочий день.

Наділяючи суб’єктів цивільних правовідносин певними правами та обов’язками, законодавець водночас піклується і про охорону цих прав і обов’язків. Проте державний захист деяких цивільних прав не є безстроковим. Час надає право одному, водночас позбавляючи прав іншого. Наприклад, закінчення великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачено документи, померли чи виїхали свідки, забуто окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого порушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення. Крім того, тривале незвернення позивача за захистом свого права породжує певну невизначеність у правових відносинах, у цивільному обігу.

Позовна давність — це встановлений законом строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Іншими словами, це строк, протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд.

У цивільному праві застосовують два види строків позовної давності:

а) загальні;

б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Спеціальні строки позовної давності встановлено для окремих вимог, визначених Цивільним кодексом України, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або скорочені, або подовжені.

Зокрема, позовна давність в один рік застосовується до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування вміщених у засобах масової інформації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію (обчислюється від дня вміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про ці відомості);

3) про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

4) у зв’язку з недоліками проданого товару;

5) про скасування договору дарування;

6) у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти;

7) про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Взаємною згодою сторони можуть збільшувати позовну давність, встановлену законом, але скорочення позовної давності за угодою сторін не дозволяється.

Вимогу про захист порушеного права суд приймає до розгляду незалежно від закінчення позовної давності. Позовна давність застосовується судом тільки за заявою сторони у спорі, зробленої нею до винесення судом рішення. Закінчення позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Зміна осіб у зобов’язанні не має наслідком зміну позовної Давності та порядку її обчислення.

№88. Спадкування — це перехід прав та обовязків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (ст. 1216 ЦК України).Сукупність правових норм, які регулюють умови і порядок спадкування складає інститут цивільного права, який іменується спадковим правом.

Спадкування — це правовідносини, в яких є дві сторони: спадкодавець і спадкоємець.Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи — громадяни Україн; особи без громадянства або іноземці. Не можуть бути спадкодавцями юридичні особи, оскільки у випадках припинення їхньої діяльності порядок передачі їхнього майна іншим особам або державі визначається не нормами спадкового права. а спеціальними правилами про ліквідацію або реорганізацію юридичних осіб1.Спадкоємці — це вказані у заповіті або у законі особи, до яких переходять цивільні права і обов’язки спадкодавця.Не мають права на спадкування за законом:

батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини;

батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом;

одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу.

Законодавець встановлює два способи (види) визначення спадкоємців та поділу спадкового майна:

- спадкування за заповітом;

- спадкування за законом.

Законодавець надає громадянину право призначити спадкоємців особисто шляхом складання заповіту.

Заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Як односторонній правочин заповіт характеризується рядом специфічних ознак:

- це — односторонній правочин, він вважається дійсним після того, як заповідач у встановленому порядку і в належній формі виявить свою волю. Про складення заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших заінтересованих осіб, а може і не знайомити їх із своєю останньою волею, це ніяк не впливає на дійсність заповіту;

- особливість заповіту полягає в тому, що цей правочин настільки тісно пов’язаний з особою заповідача, що виключає qого складання за допомогою представника;

- заповідач може наділити своїх спадкоємців лише тими правами та обов’язками, які йому належать або будуть належати на день смерті, оскільки в іншому випадку його волю виконати неможливо;

- оскільки заповіт становить собою розпорядження заповідача на випадок смерті, то правові наслідки настануть лише за неодмінної умови — смерті заповідача. Заінтересовані особи не можуть оспорити заповіт, навіть якщо їм став відомий його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише після смерті заповідача. Головне в будь-якому заповіті — призначення спадкоємців. Спадкоємцями за заповітом можуть бути призначені як найближчі родичі, так і будь-які фізичні та юридичні особи, а також держава чи територіальна громада.На відміну від спадкування за заповітом, при якому спадкоємців призначає сам спадкодавець, при спадкуванні за законом до спадкування закликаються ті особи, яких законодавець називає спадкоємцями.

Спадкування за законом має місце коли:

- заповіт не складено або він визнаний недійсним повністю чи частково;

- за заповітом визначена доля частини майна;

- спадкоємці за заповітом відмовилися від прийняття спадщини, не прийняли спадщину або померли раніше спадкодавця;

- спадкоємці за заповітом усунуті від спадщини як негідні;

- відсутня умова набуття спадщини спадкоємцями за заповітом, якщо заповіт був складений з умовою.

Спадкоємці за законом закликаються до спадкування у порядку черги.

Спадкоємцями першої черги є: діти (в тому числі й усиновлені), подружжя, батьки (в тому числі усиновителі), а також дитина, яка народилася після смерті спадкодавця.

До спадкоємців другої черги належать брати та сестри (рідні, єдинокровні, єдиноутробні), дід, баба померлого.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом надано особам, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до відкриття спадщини.

Зазначимо, що чинне законодавство не містить не лише легального поняття "член сім’ї", а й поняття "сім’я" взагалі, хоча відповідно до ч. 2 ст. З СК сім’ю становлять особи, які: а) спільно проживають; б) пов’язані спільним побутом; в) мають взаємні права та обов;язки. Відсутність законодавчого поняття "член сім’ї" зумовлює і відсутність чіткого розуміння поняття "спадкоємець четвертої черги", що не може не викликати численних судових спорів.

П;яту чергу спадкоємців становлять інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Оскільки ступінь споріднення обчислюється залежно від кількості народжень, то до спадкоємців шостого ступеня споріднення відповідно належать: двоюрідні праправнуки, троюрідні внуки, троюрідні брати та сестри.

До спадкоємців п’ятої черги належать також утриманці померлого (тобто непрацездатні і неповнолітні особи), які не були членами його сім’ї, але протягом п’яти років одержували від спадкодавця матеріальну допомогу, яка була для них єдиним або основним джерелом засобів існування.

Спадкування за правом представлення можливе лише у разі спадкування за законом.

За правом представлення спадкують:

- внуки, правнуки спадкодавця — частку спадщини, яка б належала б їхнім батькам чи бабі з дідом, якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

- прабаба і прапрадід — частку, яка б належала за законом їхнім дітям;

- племінники — частку, яка б належала за законом їхнім батькам;

- двоюрідні брати і сестри — частку, яка б належала б їхнім батькам.

При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.

№95. 1.1 Поняття злочину

Злочин є найважливішою категорією кримінального права. Всі інші поняття і категорії кримінального права пов'язані із злочином.

Наука кримінального права розглядає злочин не як абстрактну категорію, незмінну, раз і назавжди дану, ні від чого не залежну, а як реальну соціальну категорію, тісно пов'язану з іншими, що обумовлюють її появу і існування соціальними явищами. Розглядаючи злочин так само, наука кримінального права встановлює, що злочин є історично мінливою категорією, яка існувала не завжди, а виникла на певному етапі розвитку людського суспільства: з суспільним розподілом праці, утворенням приватної власності, розподілом суспільства на класи, з появою держави і права.

Злочинним признається така поведінка людини, яка заподіює істотну шкоду, порушує суспільні відносини в державі.

В епоху первіснообщинного устрою, коли не було держави і права, не було і поняття злочину, покарання. Якщо скоювалися які-небудь ексцеси, дії, шкідливі, небезпечні для роду і племені, окремої особи, то з ними боролися за допомогою вживання заходів примушення, витікаючих від роду, племені, наприклад, вигнання з роду, племені, позбавлення миру, позбавлення води.

Поняття злочину, його зміст мінявся із зміною суспільно-економічних формацій, але його соціальне суть, яке визначається суспільною небезпекою для існуючих суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, залишалася незмінною.

Визначення поняття злочину дається в статті 14 Кримінального кодексу України: "злочином признається вчинене винен суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), заборонене справжнім Кодексом під загрозою покарання..."

Злочин характеризується рядом обов'язкових ознак:

до них закон відносить суспільну небезпеку діяння, його протиправність, винність і караність. Тільки наявність таких ознак в сукупності характеризує правопорушення як злочин. [№2, 36-43ст.]

1.2 Ознаки злочину

Основна і головна ознака злочину - його суспільна небезпека.

Ця об'єктивна властивість передбаченого кримінальним законом діяння (дії і бездіяльності) реальна заподіювати істотну шкоду кримінальним законом, що охороняється, соціальним благам або містити реальну можливість спричинення такої шкоди. Суспільна небезпека є основною і головною ознакою злочину тому, що ця ознака встановлена в основу злочину, він служить критерієм віднесення діяння до категорії злочинних правопорушень, тобто до злочинів. Якщо діяння не містить значного ступеня суспільної небезпеки, то воно не може розглядатися як злочин. Ступінь суспільної небезпеки діянь, що визнаються за злочини, більш високий, значний, ніж при здійсненні, наприклад, адміністративних правопорушень.

Підвищений ступінь суспільної небезпеки виражає така ознака, як спричинення або створення можливості спричинення діянням істотної шкоди, кримінальним законом, що охороняється, об'єктам. На істотність шкоди, іншими словами, на суспільну небезпеку прямо вказується і при характеристиці окремих злочинів. Наприклад, такі діяння, як зловживання посадовим положенням (стаття 285), самоправство (стаття 330), признаються злочинами, якщо це спричинило істотне порушення прав і законних інтересів громадян і організацій або інтересів суспільства або держави, що охороняються законом.

Вказівка на ознаку суспільної небезпеки міститься, перш за все, в самому визначенні поняття злочину (статті 14 КК), характер і ступінь суспільної небезпеки встановлені в основу категоризації злочинів (стаття 15 КК). На цю найважливішу ознаку безпосередньо вказується і в інших статтях Кримінального кодексу: стаття 2 (задачі кримінального законодавства), стаття 25 (здійснення злочину умисно), стаття 26 (здійснення злочину по необережності).

Соціальне суть злочину полягає в його суспільній небезпеці для правоохоронних кримінальним законом інтересів (об'єктів).

Суспільна небезпека злочину обумовлена тим, що, як сказано в статті 2 КК, визначальної задачі кримінального законодавства, такі діяння заподіюють істотну шкоду або створюють загрозу спричинення шкоди найважливішим об'єктам кримінально-правової охорони: особі, її правам і свободам, конституційному ладу, політичній і економічній незалежності України, правопорядку і безпеці суспільства, власності, природному середовищу. Перелік об'єктів кримінально-правової охорони конкретизується в статтях Особливої частини КК.

Кримінальний закон в суспільній небезпеці виділяє якісну (характер суспільної небезпеки) і кількісну (ступінь суспільної небезпеки) сторони.

Ступінь суспільної небезпеки виражає порівняльну небезпеку діянь одного і того ж характеру. По характеру і ступеню суспільної небезпеки діяння підрозділяються на злочини невеликої тяжкості, злочини середньої тяжкості, тяжкі злочини і особливо тяжкі злочини (стаття 15 КК). Характер і ступінь суспільної небезпеки злочину враховуються при призначенні покарання (стаття 43 КК).

Суспільна небезпека визначається всіма ознаками злочину: об'єктом злочину, злочинними наслідками, способом здійснення злочину, формою і видом вини, мотивом і метою здійснення злочину, часом, місцем, обстановкою його здійснення.

Злочином признається таке діяння, яке заподіює шкоду або створює загрозу спричинення істотної шкоди правоохоронним інтересам, тобто об'єкту злочину. Тому суспільна небезпека визначається перш за все об'єктом злочину: його важливістю, соціальною цінністю. Чим важливий об'єкт посягання, тим значніше заподіювана йому шкода, тим більший ступінь суспільної небезпеки діяння. Вбивство розглядається як більш тяжкий злочин, ніж тілесне пошкодження, оскільки життя людини (об'єкт вбивства) більш цінне благо порівняно із здоров'ям (об'єкт тілесного пошкодження).

Разом з об'єктом суспільну небезпеку в значній мірі виражають наслідки злочину, безпосередньо пов'язані з об'єктом злочини.

Закон диференціює відповідальність залежно від характеру і тяжкості наслідків (крупний розмір, тяжкі наслідки, особливо тяжкі наслідки і ін.).

Кримінальний кодекс розрізняє такі види злочинів, як крадіжка, грабіж, вчинені в крупному розмірі. Спричинення майнового збитку шляхом обману або зловживання довір'ям стає небезпечним, якщо воно заподіяло крупний збиток.

При одних і тих же наслідках суспільна небезпека може визначатися іншими ознаками. Наприклад, при всіх видах Вбивств, передбачених Кримінальним кодексом, результат - смерть людини. Але шкідливість вбивства зростає, якщо воно вчинено з особливою жорстокістю, способом, небезпечним для життя багатьох людей.

Показником суспільної небезпеки злочину є і характер скоюваної дії або бездіяльності.

Стаття 25 КК, що визначає умисну форму вини, вказує на свідомість винен суспільній небезпеці своєї дії або бездіяльності. Так, суспільна небезпека розбою, тяжкість цього злочину по порівнянню, наприклад, з крадіжкою, обумовлена характером злочинних дій: нападом з метою заволодіння майном, сполученим з насильством, небезпечним для життя або здоров'я особи, що піддається нападу.

Важливе значення у визначенні суспільної небезпеки діяння, його тяжкість закон додає ознакам суб'єктивної сторони (формі і виду вини, мотиву і меті злочину). Тяжкими і особливо тяжкими (стаття 15) закон визнає тільки умисні злочини.

Вбивства, тілесні пошкодження, вчинені умисно, є більш тяжкими, шкідливими в порівнянні з аналогічними діяннями, вчиненими по необережності.

Характер і ступінь суспільної небезпеки досконалого злочину виражають вигляд і розмір покарання, вживання умовного засудження.

Протиправність

Протиправність - друга ознака злочину, нерозривний пов'язаний з суспільною небезпекою. Він означає, що таке діяння протизаконне, тобто кримінальний закон розглядає його як злочинне. Згідно КК злочином признається тільки таке діяння, яке передбачене кримінальним законом.

Особа, що вчинила злочин, порушує те, що міститься в нормі закону заборона подібної поведінки. Стосовно кримінального права йдеться про кримінально-правову протиправність. Протівоправні і інші правопорушення (наприклад, адміністративні), але вони передбачені не кримінальним законом.

Протиправність є юридичним виразом суспільної небезпеки діяння. Як не може бути злочинного діяння, що не заподіює істотної шкоди, так не може бути злочинним діяння, яке не є протиправним. Для визнання діяння злочинним необхідно, щоб воно було обов'язково передбачено кримінальним законом.

В статті 3 КК підкреслюється, що «Злочинність діяння, а також його караність і інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки справжнім Кодексом» і «Вживання кримінального закону аналогічно не допускається». В статті 8 мовиться, що «Підставою кримінальної відповідальності є здійснення діяння, що містить всі ознаки складу злочину, передбаченого справжнім Кодексом». В статті 9 Кримінального кодексу вказується, що злочинність і караність визначаються законом, що діяв під час здійснення цього діяння.

Таким чином, в Україні ніхто не може притягати до кримінальної відповідальності і осуджений, якщо вчинене їм діяння не протиправно, якщо воно безпосередньо не передбачено кримінальним законом.Хоча суспільна небезпека і протиправність дві обов'язкові взаємозв'язані ознаки злочину, проте, для визнання злочином вирішальне значення має суспільна небезпека. Саме суспільна небезпека є підставою для визнання діяння злочинним, для його криміналізації. Для правильного розуміння співвідношення вказаних двох ознак злочину важливе значення має положення, закріплене в частині 2 статті 14 КК. Тут сказано: Не "є злочином дія або бездіяльність, хоча формально і що містить ознаки якого-небудь діяння, передбаченого Особливою частиною справжнього Кодексу, але через малозначність не представляюче суспільної небезпеки, тобто що не заподіяло шкоди і що не створило загрози спричинення шкоди особи, суспільству або державі".

В таких випадках в наявності формальна ознака - протиправність, але немає характерної для злочину ознаки - істотної шкоди кримінальним законом, що охороняється, об'єктам.

Отже, одне лише зовнішня формальна відповідність досконалого діяння ознакам конкретного злочину не дозволяє вважати його таким, якщо воно не представляє такого ступеня небезпеки, яка властива злочину (істотна шкода). За наявності таких випадків кримінальна справа не може бути збуджене, а збуджене підлягає припиненню.

Закон не розкриває поняття малозначності, і з'ясування його необхідне проводити стосовно кожного конкретного випадку, піддаючи розгляду, оцінці всі обставини справи. Вони повинні показати, що таким діянням не була причинна істотна шкода.

Не можна при цьому не враховувати зміст і спрямованість наміру. Тому якщо намір був направлений на вбивство, але з незалежних від особи причин не було нанесено навіть поранення потерпілому, то таке діяння не може розглядатися як малозначне, оскільки була серйозна загроза життя людини.

Винність

Закон називає винність, разом з суспільною небезпекою і протиправністю, обов'язковою ознакою злочину.

Злочином може бути діяння, вчинене винне, тобто умисно або по необережності. На винність прямо Вказується і у визначенні поняття злочину (стаття 14 КК).

Винність як ознака злочину пов'язана з суспільною небезпекою і протиправністю діяння. Якщо відсутні ці ознаки, то не може виникати і питання про вину.

Караність

Караність у визначенні поняття злочину Вказується як одна з ознак злочину. Якщо діяння не каране, воно не може розглядатися як злочин. За кожний злочин в санкціях статі Особливої частини передбачається покарання. Даною ознакою злочину закон називає загрозу вживання покарання за досконале діяння.

Караність розуміється саме як загроза покарання, а не як фактичне реальне вживання покарання. Це означає, що не у всіх випадках встановлене законом покарання підлягає вживанню. Кримінальний закон допускає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності і покарання, наприклад, у зв'язку з діяльним розкаянням, у разі примирення з потерпілим (статті 75, 76 КК).

Тому ознакою злочину слід рахувати загрозу, можливість вживання покарання, а не караність діяння. Караність діяння не ознака злочину, а його результат. Реально не покараний злочин не перестає бути внаслідок цього злочином. [№3, 41-47ст.]

Класифікація злочинів

КК передбачає систему норм, присвячених рішенню питання про види злочину. Ця система по місцю того, що розташовує зв'язується з поняттям злочину і, підрозділяє всі злочини на чотири категорії, іменованими злочинами: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкими і особливо тяжкими. Так само вона виділяє неодноразову злочинів, сукупність злочинів і рецидив.

Всяка кваліфікація лише тоді є спроможною, коли вона заснована на чітко що фіксується і єдиній підставі розподілу. В даному випадку законодавець прямо закріплює, що виділення категорій особливо тяжких, тяжких, середній тяжкості і невеликій тяжкості злочинів проводиться ним “залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки діянь, передбачених справжнім Кодексом”.

Виходячи з цього, слід констатувати, що віднесення кожного злочину до якої-небудь з названих в КК категорій повинне здійснюватися з урахуванням суспільної небезпеки посягання, її характеру і ступеня.

Важливо при такому розумінні кваліфікації визначити, що впливає на суспільну небезпеку окремого злочину. Законодавець, визнавши за доцільний не обмежуватися лише вказівкою на кількість і найменування категорій злочинів, встановив також і їх відмітні ознаки: “злочинами невеликої тяжкості признаються умисні і необережні діяння, за здійснення яких максимальне покарання, передбачене справжнім Кодексом, не перевищує двох років позбавлення волі”, “Злочинами середньої тяжкості признаються умисні і необережні діяння, за здійснення яких максимальне покарання, передбачене справжнім Кодексом, не перевищує п'яти років позбавлення волі”, “Тяжкими злочинами признаються умисні і необережні діяння, за здійснення яких максимальне покарання, передбачене справжнім Кодексом, не перевищує десяти років позбавлення волі”. “особливо тяжкими злочинами признаються умисні і необережні діяння, за здійснення яких Кодексом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на термін понад 10 роки або більш суворе покарання”.

Зрозуміло, класифікація злочинів не може бути раз і назавжди даною. Межі між різними категоріями злочинів умовні: кон'юнктура злочинності міняється швидко, як міняються характер і ступінь суспільної небезпеки різних деліктів. Тому класифікація злочинів повинна періодично уточнюватися, оскільки має важливе значення для вирішення проблем карно-процесуального (про перебування, підсудність, терміни і порядок виробництва під слідством у справах про злочини різних категорій), кримінально-старанного (про зміст і об'єм виправної дії) і кримінології (про класифікацію злочинців) характеру, проблем кримінальної статистики.

Категорія злочину враховується при встановленні небезпечного і особливо небезпечного рецидиву; смертна страта і довічне позбавлення волі призначаються тільки за особливо тяжкі злочини, що роблять замах на життя; при призначенні покарання по сукупності злочинів залежно від їх категорій або допускається, або виключається вживання принципу поглинання менш строгого покарання більш строгим; кримінальна відповідальність наступає за приготування тільки до тяжкого або особливо тяжкого злочину; значення обставини, пом'якшувальної покарання, може мати місце при здійсненні вперше унаслідок випадкового збігу обставин тільки злочину невеликої тяжкості.

При засудженні до позбавлення волі вид виправної установи і режим виправної колонії призначаються з урахуванням категорії злочину, за здійснення якого призначено покарання.

Злочинним співтовариством (злочинною організацією) може бути визнано згуртоване організоване об'єднання, створене для здійснення саме тяжких, або особливо тяжких злочинів.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з діяльним розкаянням і у зв'язку з примиренням з потерпілим може застосовуватися тільки до осіб, що вперше вчинили злочини невеликої тяжкості.

Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким видом покарання може застосовуватися до осіб, що відбувають позбавлення волі, тільки за злочини невеликої або середньої тяжкості. [№5, 43-56ст.]

Відстрочення відбування покарання вагітним жінкам і жінкам, що мають малолітніх дітей, не застосовується до осуджених до позбавлення волі на термін понад п'ять роки за тяжкі і особливо тяжкі злочини проти особи.

Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності або від покарання може застосовуватися тільки при здійсненні злочину невеликої або середньої тяжкості.

Частина терміну покарання, після від'їзду якій можливе умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, залежить від категорії злочину, за який осуджений відбуває покарання.

Термін погашення судимості осіб, осуджених до позбавлення волі, визначається категорією досконалого злочину.

Терміни давності залучення до кримінальної відповідальності і давності звинувачувального вироку суду також визначаються категорією досконалого злочину.

№97. КОНСГИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ

Конституція України в розділі VII регламентує правовий статус прокуратури. У державному механізмі прокуратура виступає як самостійна державно-правова інституція, яка при реалізації своєї компетенції тісно взаємодіє з усіма гілками влади, особливо з судовою. Відповідно до Конституції України та Закону України «Про прокуратуру» органи прокуратури України становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчих за належністю прокурорів вищим за належністю. Так, ст. 121 Конституції встановлює, що прокуратура України становить єдину систему, її утворюють: Генеральна прокуратура, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокурори, а також військові, транспортні, правоохоронні та інші спеціалізовані прокуратури. Таким чином, діючу систему органів прокуратури становлять територіальні та спеціалізовані прокуратури. При цьому територіальні прокуратури створені і діють відповідно до адміністративно-територіального устрою, а спеціалізовані — за предметно-галузевим принципом, тобто функціонують в окремих сферах життєдіяльності.

Прокуратура України — єдина централізована система органів і установ, що не входить ні до однієї з гілок влади.

Прокуратура діє на базі відповідних принципів. При цьому Конституція закріпила принцип централізму в організації і діяльності прокуратури. Він проявляється в такому: 1) всі прокурори, окрім Генерального прокурора України, призначаються останнім терміном на п'ять років і звільняються з посади ним же; 2) в органах прокуратури встановлена ієрархія, яка базується на підпорядкуванні нижчих за належністю прокурорів вищим і всіх прокурорів — Генеральному прокурору України; 3) вищі за належністю прокурори мають право давати підлеглим прокурорам обов'язкові для них вказівки і доручення.

Принцип незалежності в організації діяльності прокуратури діє як у взаємовідносинах з іншими державними органами, так і всередині системи прокуратури. У першому випадку незалежність проявляється насамперед у тому, що органи прокуратури мають свою компетенцію, в реалізацію якої неприпустиме втручання, вплив у якійсь іншій формі інших державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, засобів масової інформації, їх представників і посадових осіб. Незалежність органів прокуратури від громадських об'єднань сприяє їх деполітизації.

Принцип законності традиційно є основоположним принципом організації і діяльності прокуратури.

Найвищою ланкою системи прокуратури є Генеральна прокуратура, яку очолює Генеральний прокурор України. Вона визначає стратегію і тактику діяльності органів прокуратури. Підкреслення в ст. 121 Конституції положення про єдність органів прокуратури має суттєве значення для ефективного виконання нею своїх функцій у боротьбі зі злочинністю, забезпеченні прав і свобод людини і громадянина.

Закон «Про прокуратуру» встановлює відповідні вимоги до працівників прокуратури. Так, прокурорами і слідчими прокуратури можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, а також необхідні ділові і моральні якості. Прокурором Автономної Республіки Крим, прокурорами областей, міст Києва і Севастополя призначаються особи, не молодші 30 років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше 7 років. Міськими, районними і прирівняними до них прокурорами призначаються особи не молодші 25 років із стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше трьох років. Це дає змогу уникнути випадків призначення на керівні посади осіб, які не мають достатніх знань, практичних навичок та життєвого досвіду.

Працівники прокуратури несуть відповідальність, яка визначається специфікою покладених на них функцій. Так, за порушення законодавства, неналежне виконання службових обов'язків або скоєння ганебного вчинку прокурори і слідчі несуть відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України, затвердженим Верховною Радою України. В ст. 2 Дисциплінарного статуту встановлюється, що працівники прокуратури повинні володіти високими моральними якостями, бути принциповими і непримиренними до порушень законів, поєднувати виконання своїх професійних обов'язків з громадянською мужністю, справедливістю та непідкупністю. Вони повинні особливо суворо дотримуватись вимог закону, сприяти своєю діяльністю утвердженню верховенства закону, норм і правил суспільного життя. Водночас ст. 50 Закону «Про прокуратуру» закріплює засоби правового та соціального захисту працівників прокуратури і підкреслює, що прокурор і слідчі прокуратури перебувають під захистом закону.

У рішенні Конституційного Суду України від 11 квітня 2000 р. щодо офіційного тлумачення положень ст. 86 Конституції України та статей 12 і 19 Закону «Про статус народного депутата України» (справа про запити народних депутатів до прокуратури) Конституційний Суд України дійшов висновку, що народний депутат України не має права звертатися до органів прокуратури і прокурорів із вимогами, пропозиціями та вказівками у конкретних справах з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, зазначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури з питань досудового слідства у конкретних кримінальних справах. Прокурори і слідчі прокуратури, говориться у цьому рішенні Конституційного Суду, здійснюючи зазначені процесуальні дії, є незалежними від будь-яких органів та інших посадових осіб і підкоряються тільки закону. Вплив у будь-якій формі на прокурора чи слідчого з метою перешкодити виконанню ними службових обов'язків заборонено чинним законодавством.

Генеральний прокурор призначається на посаду за згодою Верховної Ради та звільняється з посади Президентом України. Парламент України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. Термін його повноважень -- п'ять років. Для звільнення з посади Генерального прокурора Президентом України не потрібна згода парламенту. Конституція не визначає підстав дострокового звільнення з посади Генерального прокурора. Проте такими підставами можуть бути скоєння злочину, порушення Конституції тощо. Висловлення парламентом недовіри Генеральному прокурору України зобов'язує його подати заяву Президентові України про відставку. Президент особисто приймає остаточне рішення про його звільнення з посади.

Згідно зі ст. 121 Конституції на прокуратуру покладаються такі функції:

а) підтримання державного обвинувачення в суді;

б) представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом;

в) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

г) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Конституція України не передбачає прокурорського нагляду за додержанням Конституції і законів України органами та посадовими особами державної виконавчої влади, представницькими органами і органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності, а також громадянами. Зміни в правовому статусі прокуратури безпосередньо пов'язані з підвищенням ролі судів у захисті передбачених Конституцією України прав і свобод людини і громадянина, юридичних осіб. Водночас складні соціально-економічні і політичні умови, перехідний стан соціальних процесів зумовлюють необхідність, щоб прокуратура продовжувала виконувати згідно з чинними законами функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію досудового слідства до введення в дію, як вказано в Конституції, нових відповідних законів. Зміст цих законів буде визначений життям і реальною державно-правовою практикою.

Підтримання державного обвинувачення в суді — одна з найважливіших функцій прокуратури у сфері боротьби зі злочинністю, особливо з організованою. Підтримуючи обвинувачення, прокурор керується приписами закону і об'єктивною оцінкою зібраних у справі доказів. Його завдання — сприяти правильному здійсненню правосуддя.

Згідно з Конституцією України на прокуратуру покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Це конституційне положення слід розглядати таким чином, що прокурор, діючи в межах своїх повноважень, має право у випадках, визначених законом, звертатися до суду за захистом прав громадян і законних інтересів держави, її органів, державних організацій і підприємств, а також право звертатися до відповідного суду щодо перегляду судових рішень. В інтересах держави прокурор може брати участь у цивільному процесі в суді будь-якої інстанції.

Відповідно до Конституції України важливою функцією прокуратури є нагляд за додержанням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, до-судове слідство. Причому оперативно-розшукові дії можуть виконувати тільки визначені в законі органи. Слід враховувати, що прокуратура наглядає не за самою оперативно-розшуковою діяльністю, а за додержанням законів органами, які її здійснюють. Завданням прокурора є сприяння дотриманню законності в роботі цих органів. Йдеться насамперед про забезпечення прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб при здійсненні відповідними органами оперативно-роз-шукової діяльності. Перелік органів дізнання, на які поширюється прокурорський нагляд, визначається Кримінально-процесуальним кодексом України.

Органи прокуратури, здійснюючи функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, наглядають за додержанням законів в ізоляторах, тюрмах, виправно-трудових і виховно-трудових колоніях, а також у психіатричних лікарнях з суворим і посиленим режимом. Ця діяльність прокуратури має велике значення з погляду захисту прав людини і громадянина, оскільки в умовах ізоляції від суспільства ця категорія громадян є найменш захищеною.

Таким чином, прокуратура відповідно до Конституції і чинного законодавства України займає значне місце в державному механізмі нашої країни, активно впливає на забезпечення законності, прав і свобод людини і громадянина.

№98. Поняття шлюбу, порядок його укладання

Термін шлюб має старослов'янські корені і походить від слова шлюб (обітниця).

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Сімейний кодекс визначає, що проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя, як і проведення лише релігійного обряду шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану (ст. 21СКУ).

Шлюбний вік для жінки встановлюється в сімнадцять, а для чоловіка - у вісімнадцять років. Закон допускає укладання шлюбу до досягнення шлюбного віку, тільки за рішенням суду, осіб які досягай чотирнадцятирічного віку, якщо буде встановлено що це відповідає їх інтересам.

Умовами, що дають право на реєстрацію шлюбу в Україні є:

1) досягнення шлюбного віку;

2) добровільна згода сторін на укладення шлюбу (згода особи не вважається вільною, зокрема, тоді, коли в момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, перебувала у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп'яніння, в результаті чого не усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, або якщо шлюб було зареєстровано в результаті фізичного чи психічного насильства);

3) не перебування жінки або чоловіка в іншому зареєстрованому шлюбі;

4) не перебування сторін у близьких родинних відносинах (ст. 26 СКУ).

За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним. Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення.

Шлюб реєструється державним органом реєстрації актів цивільного стану з метою забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства.

Для реєстрації шлюбу жінка та чоловік повинні подати особисто заяву до будь-якого державного органу РАЦС, а якщо вони проживають за кордоном, то до консульської установи чи дипломатичного представництва України. Якщо один із них не може через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу, таку нотаріально засвідчену заяву, можуть подати його представники. При цьому подаються документи, які підтверджують факти необхідні для реєстрації шлюбу:

- пред'являються паспорти або паспортні документи, які посвідчують особи заявників;

- документи які складені іноземною мовою, подаються разом їх перекладами на українську мову, засвідченими в установленому порядку;

- особи, які не досягли 16 років пред'являють свідоцтво про народження, довідку з місця проживання та рішення суду про пониження шлюбного віку;

- документ, що підтверджує сплату державного мита;

- особи, які раніше перебували в шлюбі пред'являють свідоцтво про розірвання шлюбу, свідоцтво про смерть одного з подружжя, чи судове рішення про визнання шлюбу не дійсним;

- іноземці та особи без громадянства пред'являють свій національний паспорт або паспортний документ з відміткою про реєстрацію в органах внутрішніх справ щодо законності їх перебування в Україні та документ про те, що не перебувають у шлюбі, виданий компетентним органом країни свого громадянства або країни постійного проживання та легалізований консульською установою або дипломатичним представництвом України в цій країні.

Орган РАЦС зобов'язаний ознайомити осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу з умовами і порядком реєстрації шлюбу, переконатися, що ці особи взаємно обізнані зі станом здоров'я й сімейним станом один одного, а також роз'яснити їм права та обов'язки як майбутнього подружжя і батьків, та попередити про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження вказаних осіб. Результати цього обстеження є таємницею і повідомляються тільки цим особам. Приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

З моменту подання зави до органу РАЦС, особи вважаються зарученими. Заручини не створюють обов'язку вступу в шлюб, але, якщо наречений чи наречена відмовилися від шлюбу, на них покладається обов'язок відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо). У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв'язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом, у разі розірвання договору особа зобов'язана повернути річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася - відшкодувати її вартість.

Реєстрація шлюбу здійснюється в урочистій обстановці в приміщенні органу РАЦС чи за заявою наречених в іншому місці, після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. У виняткових випадках цей строк може бути скорочений керівником органу РАЦС на підставі схильної заяви осіб, які бажають укласти шлюб та документів, які підтверджують наявність поважної причини для його скорочення (вагітності нареченої, загрози для життя нареченої чи нареченого, тощо).

При обчисленні місячного строку його перебіг починається наступного дня після подання заяви до органу РАЦС і закінчується відповідного числа наступного місяця, якщо це число припадає на неробочий день відділу РАЦС, то днем закінчення строку вважається найближчий за ним робочий день.

Якщо наречені не можуть з'явитися з поважних причин до органу РАЦС в установлений ним день, то строк реєстрації шлюбу за їх письмовою заявою переноситься згідно з їхнім бажанням на інший день. Заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її подання.

Реєстрація шлюбу здійснюється в присутності осіб які укладають шлюб, а також на їх бажання в присутності запрошених. Реєстрація шлюбу через представника не допускається.

Час виникнення фактичних шлюбних відносин зазначається зі слів кожного з подружжя у запису акта про одруження та у свідоцтві про одруження у графі "Одружилися", у паспортах або паспортних документах подружжя на відповідній сторінці проставляється штамп про реєстрацію одруження із зазначенням прізвища, імені по-батькові і року народження другого з подружжя, місця і часу реєстрації шлюбу.

Якщо особа під час реєстрації шлюбу змінила прізвище, то на першій сторінці паспорта проставляється штамп про те, що він піддягає обміну в місячний строк у зв'язку зі зміною прізвища при вступі в шлюб.

Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Наречена, наречений мають право приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається з якого прізвища воно буде починатися. Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належить наречена і (або) наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої, нареченого вже є подвійним, вона, він має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого.

Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджений Кабінетом Міністрів України. Шлюб є підставою для виникнення прав та обов7яз-ків подружжя.

№103. Поняття, завдання, система і принципи кримінального права України

Поняття "Кримінальне право України" вживається в трьох значеннях:

1. Кримінальне право України як галузь права.

2. Кримінальне право України як юридична наука.

3. Кримінальне право України як навчальна дисципліна.

Кримінальне право України як галузь права - це сукупність нормативно-правових актів, у яких визначаються підстави і принципи кримінальної відповідальності, злочинність і караність діянь, а також підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності і покарання.

Поняттям "кримінальне право як галузь права" охоплюється власне Кримінальний кодекс України (далі - КК), а також рішення Конституційного Суду України, міжнародно-правові договори України, інші нормативно-правові акти, які регулюють кримінально-правові відносини. Наприклад, рішенням Конституційного Суду України від ЗО жовтня 2003 року N 18-рп/2003 (справа N 1 -24/2003 про службових осіб підприємств, установ та організацій) про офіційне тлумачення частини другої статті 164 Кримінального кодексу України 1960 року роз'яснено зміст поняття "службова особа"; Законом України "Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік" від 16.10.1998 р. врегульовано порядок видачі іншим державам осіб, котрі вчинили злочин (екстрадиція).

Кримінальне право України як юридична наука - це система наукових ідей, теорій, поглядів на кримінальне право як галузь права. Такі ідеї, теорії, погляди викладаються вченими в галузі кримінального права (їх називають криміналістами), у монографіях, наукових статтях, інших публікаціях. Серед найбільш відомих криміналістів минулого можемо назвати Гуго Греція (голландець, 1583-1645р.), Чезаре Беккаріа (італієць, 1738-1794р.)

Кримінальне право України як навчальна дисципліна - це система знань про галузь кримінального права і його науки, які вивчаються в ході навчального процесу.

Предметом кримінального права України (те, на що направлене наше пізнання) є злочин і покарання. В ході оволодіння кримінально-правовими знаннями, ми вивчаємо КК, практику його застосування, наукові надбання криміналістів.

Метод кримінального права (під методом розуміють сукупність прийомів, за допомогою яких регулюється кримінально-правові відносини) фактично описаний в ч. 2 ст. 1 КК. Тут зазначено, що КК визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Завдання законодавства про кримінальну відповідальність (тобто КК). Вони описані в ч. 1 ст. 1 КК: "Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам".

Ці завдання реалізується шляхом регулятивної функції кримінального права. Зміст цієї функції полягає: а) в тому, що КК бере під охорону найважливіші суспільні відносини шляхом визначення суспільно небезпечних діянь злочинами та встановлення за них покарання. Наприклад, таємне викрадення чужого майна визнано крадіжкою (ст. 185 КК) і за цей злочин передбачено відповідне покарання; б) в тому, що КК визначає певний алгоритм для осіб (наприклад, порядок екстрадиції (тобто видачі) осіб, котрі вчинили злочин; поведінку при необхідній обороні (тобто визначає, як особа повинна захищатись від вчинюваного суспільно небезпечного посягання); загальні засади призначення покарання (тобто як призначати покарання); в) в тому, що КК самим своїм фактом існування запобігає злочинам. Соціологічні досліджування підтверджують це. За самими песимістичними результатами, близько 25% осіб не вчиняють злочини через боязнь зазнати покарання.

Систему кримінального права України утворюють Загальна частина кримінального права України та Особлива частина кримінального права України. В Загальній частині кримінального права України встановлені підстави і принципи кримінальної відповідальності та підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності і покарання. Наприклад, в Загальній частині кримінального права визначається кримінальна відповідальність організаторів та учасників організованої групи чи злочинної організації. Особлива частина кримінального права України визначає діяння злочинами та встановлює за них покарання. Так, починаючи зі ст. 109 КК, і закінчуючи ст. 447 КК, (за виключенням ст. 401 КК) наведено перелік злочинів із визначеними за них покараннями.

Охоронна функція кримінального закону здійснюється через регулювання кримінально-правових відносин, які виникли під час вчинення злочину, та застосування відповідного покарання до особи, що вчинила злочин. Тут регулювальна дія кримінального закону є формою вияву його охоронного завдання. Водночас закон про кримінальну відповідальність набуває прояву й у забороні вчинення злочинного діяння (профілактична функція) та загрозі покарання тим, хто може вчинити таке діяння (загальна превенція), або тим, хто раніше вже вчинив злочин (спеціальна превенція).

Слід зазначити, що деякі норми кримінального права виконують регулятивні функції. Це норми про необхідну оборону (ст. 36), про завдання шкоди злочинцю при його затриманні (ст. 38), про крайню необхідність (ст. 39) тощо.

Закон про кримінальну відповідальність виконує також виховну функцію. Наприклад, звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру на підставі ч. 1 ст. 105 КК можливе при вчиненні ним злочину невеликої чи середньої тяжкості за умови, що його щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка свідчать про те, що на момент постановления вироку він не потребує застосування покарання.

Принципи кримінального права України - це основні начала (положення), що характеризують суть кримінального права. В чинному КК вони не закріплені, проте виводяться зі змісту КК. Назвемо, зокрема, такі принципи кримінального права України.

Принцип законності. Означає, що до кримінальної відповідальності може бути притягнута особа тільки за діяння, передбачені в КК. Інакше кажучи, немає злочину без закріплення цього в законі. Латинською мовою це звучить так - nullum crimen sine lege. Вперше цей принцип було законодавчо закріплено в КК Франції 1791 року. В Україні - в КК 1960 року. Тобто, якщо особа вчинила якесь діяння і заподіяла таким чином певну шкоду, вона може бути притягнутою до кримінальної відповідальності, коли це діяння визнано в КК злочином. Якщо таке діяння в КК злочином не визнано, не дивлячись на його навіть тяжкі наслідки, особа не може бути притягнутою до кримінальної відповідальності.

Принцип рівності громадян. Означає, що КК однаковою мірою стосується всіх осіб, незалежно від статі, національності, раси, професії, посади і т.п. Не є порушенням даного принципу встановлення, наприклад, більш суворого покарання за посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК) чи пом'якшене кримінально-правове реагування за вчинення злочину неповнолітньою особою. Пояснюється це в першому випадку важливістю для суспільства і держави виконуваних державним чи громадським діячем обов'язків, у другому - фактом соціальної незрілості особи і неможливістю тому зазнати на собі кримінально-правового реагування нарівні з дорослими.

Принцип гуманізму. Зміст цього принципу багатогранний. Окреслимо окремі з цих граней. Принцип гуманізму означає, що

а) КК захищає всіх осіб. За часів рабства сам раб не був суб'єктом права, а вважався річчю. Тобто закон його особистість не захищав;

б) покарання не переслідує мету заподіяння страждань. Раніше, до 1863 р., до засуджених застосовувались тілесні покарання; в) відсутність в КК такого виду покарання як смертна кара; г) альтернативність покарань в КК. Так, в ст. 51 КК передбачено 12 видів покарань; д) КК передбачає низку підстав звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності. Наприклад, у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК).

Принцип винної відповідальності. Означає, що до кримінальної відповідальності може бути притягнена лише особа, яка умисна або необережно (тобто винно) вчинила суспільно небезпечне діяння. Інакше кажучи, немає злочину без вини. Латинською мовою це звучить так - nullum crimen sine culpa. Якщо особа невинувата у вчиненому нею діянні, що спричинило наслідки, хай навіть і особливо тяжкі, вона не підлягає кримінальній відповідальності. Наприклад, особа не втрималась і впала. При падінні випадково заподіяла іншій особі тілесні ушкодженні чи навіть смерть. За цих умов кримінальна відповідальність особи не наступає через відсутність в її діянні вини.

Принцип особистої відповідальності. Означає, що за вчинений злочин відповідає лише та особа, яка його вчинила. Раніше, наприклад, в "Руській Правді" встановлювалась кримінальна відповідальність общини. Скажемо, коли на території общини виявляли труп, грошовий штраф сплачувала саме ця община.

Принцип справедливості. Означає; а) неможливість притягнення особи до кримінальної відповідальності вдруге за один і той самий злочин. Латинською мовою це звучить так — ne bis in idem. Так, наприклад, особа вчинила злочин за кордоном і там відбула покарання. Прибувши в Україну, така особа вже не може вдруге відповідати за вчинений за кордоном злочин (до прийняття Конституції України 1996 р. можливість відповідати вдруге за один і той же самий злочин існувала); б) надання особі права на захист від суспільно небезпечного посягання. Скажімо, громадянин має право на затримання особи, що вчинила злочин.

№104. 1. Поняття Конституції України та сучасна конституційна реформа.

28 червня 1996 року в житті Українського народу й Ук-раїнської держави сталася історична подія - в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного про-цесу була прийнята нова Конституція України.

Ця подія майже збіглася з п'ятиріччям незалежності Ук-раїни та ознаменувала завершення важливого етапу у розвит-ку нашого суспільства і держави, у становленні національної системи права, створенні правових основ дійсно суверенної і незалежної України.

Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й практики консти-туційного будівництва. Вона е втіленням національної ідеї і відображенням ментальності народу, доказом здатності ук-раїнської нації як політичної й етнічної спільноти до держа-вотворення і правотворчості; є програмою дальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному, культур-ному відношеннях і документом для входження України до європейського й світового співтовариства як рівноправного і повноправного суб'єкта.

Нова Конституція України є якісно новим політичним і правовим актом за змістом та формою.

Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сфе-рах, закріпила якісно новий статус особи - людини і грома-дянина, держави й суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування.

Нова Конституція є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею.

Разом з тим норми цієї Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо, на підставі Конституції.

Нині головним завданням усіх органів державної влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кож-ної людини, кожного громадянина є забезпечення найшвидшо-го, найповнішого і найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання.

Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадян-ської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демок-ратичної, соціальної, правової держави та вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства й держави.

У преам-булі до Конституції зазначено, що Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України усіх на-ціональностей, прагнучи забезпечити права і свободи людини, громадянську злагоду в суспільстві, побудову правової Держави, приймає цю Конституцію - Основний Закон України. (конституція України складається з таких розділів:

І. Загальні засади.

II. Права, свободи та обов'язки людини і громадянина.

ІІІ. Вибори. Референдум.

IV. Верховна Рада України.

V. Президент України.

VI. Кабінет Міністрів Україні. Інші органи виконавчої влади.

VII. Прокуратура.

VIII; Правосуддя.

IX. Територіальний устрій України.

X. Автономна Республіка Крим.

XI. Місцеве самоврядування.

XII. Конституційний Суд України.

ХІІІ. Внесення змін до Конституції України.

XIV. Прикінцеві положення.

XV. Перехідні положення.)

Прийняття 28 червня 1996 року Основного Зако-ну України - Конституції - не тільки завершило складний п'ятирічний конституційний процес в Україні, а й стало для українського народу подією доленосного значення. Українська держава, за незалежність якої століттями боролися мільйони українських патріотів і котра відродилася наприкінці ХХ-го століття як результат реалізації українською нацією свого незаперечного права на самовизна-чення, отримала цивілізоване уконституювання, яке відповідає правовим традиціям демократичного світу. Україна та її народ отримали довгостроковий правовий фундамент для динамічного цивілізованого розвитку в умовах соціального миру та громадянського спокою. Основний Закон для України - це гарантія її незалеж-ності, знаряддя справді реформаторської розбудови держави. Перед Україною розкриваються широкі обрії для суспільного поступу.

Отже, конституція - юридична база чинного законодавства. Їй підпо-рядковані закони, інші нормативно-правові акти, які приймають-ся у державі.

Правова охорона конституції є неодмінною умовою забезпе-чення її верховенства і стабільності, високоефективності дії її положень у всіх сферах життєдіяльності держави.

Належний рівень правової охорони конституції - необхідний атрибут правової держави, яка є найважливішим чинником по-будови громадянського суспільства.

Але як основний політико-правовий акт Конституція не тільки набула значення основного юридичного джерела по-точного законотворення і окреслила контури цивілізованої соціальної, правової держави, а й закріпила у своїх нормах такі демократичні цінності і принципи, які ще необхідно буде запроваджувати у практику національного законотворен-ня і законозастосування. Тобто вона становить фундамент не лише сучасних, а й майбутніх якісних перетворень у сус-пільних відносинах, основу формування демократичної пра-вової системи українського громадянського суспільства, роз-витку і зміцнення соціальної, правової держави, її системи законодавства. І, безперечно, справедливе твердження депутата О.О.Мороза про те, що Консти-туція України «.є своєрідним політико-юридичним дорогов-казом або компасом суспільних перетворень в Україні». Отже, можна зробити висновок, що загальні базові позиції держав-ної стратегії переходу України від адміністративно-команд-ної системи владарювання, господарювання та управління до демократії як загального принципу організації і функціо-нування суспільного життя, а не лише як певної системи політичних прав, контури національної державності визна-чені на вищому державному рівні, рівні Верховної Ради Ук-раїни, Президента України, закріплені в Основному Законі України - Конституції. Тому важко погодитися з висновком, що «і сьогодні, як і раніше, політика реформ, їх стратегія і тактика залишаються невизначеними. Ми так і не маємо за-гальнонаціональної відповіді на питання: куди йдемо?».

Справді, потреби реальних соціально-економічних про-цесів, діалектика їх динаміки, зміни у взаємозв'язках з інши-ми суспільними відносинами природно вимагають і будуть вимагати постійної певної корекції конкретних заходів щодо тактики реалізації стратегічного курсу розвитку України. Про-те незмінною базовою позицією останнього має залишатися поступова трансформація адміністративно-розподільчих еко-номічних, юридичних і управлінських відносин у такі, що, по-перше, передбачають відокремлення політичної влади від економіки, по-друге, органічно поєднують механізми і дер-жавного регулювання, і ринкових саморегуляторів, і, по-третє, грунтуються на конституційних принципах верховенства пра-ва, верховенства Конституції, верховенства закону. І якщо розроблення стратегії - це в першу чергу функція науки, то тактика - це функція політики.

Щодо демократичності Конституції, то вона може бути зас-відчена лише шляхом практичної реалізації її норм у життє-діяльності суспільства, створення дієвої системи державних гарантій і захисту конституційних прав і свобод людини і гро-мадянина, сприяння правовому прогресу українського сус-пільства. Реалізація правових ідей, принципів і норм Консти-туції України спрямована на демократичну трансформацію суспільства, перехід його від одержавленого стану до стану вільного, відкритого громадянського суспільства, якому відпо-відатиме демократична, соціальна, правова держава. Узагаль-нюючи свого часу практику правових держав, професор права, академік Б.А. Кістяківський писав: «Правова держава - це вища форма державного побуту, яку виробило людство як реальний факт». Для правової держави охорона і захист прав людини, забезпечення її свободи і меж в суспільстві, недопущення по-рушення простору свободи, визначеного правовим законом, - це не просто її органічні політико-правові функції, це го-ловна мета, якій мають підкорятися всі її властивості, якості, характеристики. «Всесвітня історія, - стверджував Гегель, - являє собою рух розвитку принципу, змістом якого є свідомість свободи», тобто свідомість необхідності формування і розвитку вільної, незалежної, правової особистості. І сьогодні саме стан здійснення, охорони і захисту, в першу чергу, правовими засобами, прав і свобод людини є визначальним показником рівня гуманістичності, цивілізованості, культури українсько-го суспільства та держави.

Процес впровадження норм чинної Конституції вимагає саме якісного перетворення всієї системи суспільних відно-син: економічних, соціальних, політичних тощо. І, безпе-речно, мова має йти про юридичні державно-владні відноси-ни. Правова система і система органів публічної влади висту-пають певними різнопорядковими зовнішніми контурами суспільства, демократичність яких визначає передумови сус-пільного прогресу, всебічного розвитку людини.

Форма і структура Конституції України.

Конституція України має свою структуру, обумовлену змістом, предметом правового регулювання і формою Ос-новного Закону держави. Структурно вона складається з преамбули, 14 розділів і Перехідних положень.

В преамбулі Конституції виражені найбільш принципові положення та ідеї, якими керувалася Верховна Рада України, ухвалюючи Основний Закон держави. Серед цих ідей та положень головними є народовладдя, права людини, грома-дянська злагода та історичність українського державотво-рення.

Формально преамбула Конституції України не має юридич-ного змісту, але виражені в ній ідеї та положення мають істотне значення для деяких видів тлумачення її норм (на-приклад, історичного).

Розділи Конституції України присвячені окремим (розділи VІІ, ХІІ-ХІV) чи групам (розділи І-VІ та деякі інші) консти-туційних інститутів, які об'єднують певну сукупність норм Основного Закону, що мають спільний предмет правового регулювання. Наприклад, інститути народовладдя, грома-дянства, політичних прав громадян, конституційних обо-в'язків громадян, глави держави, прокуратури, державних символів і т.д.

Норми Конституції є прямої (ч.3 ст.8) і постійної дії.

Особливе місце в структурі Конституції займають Перехідні положення, які розраховані на перехідний, тобто тимчасо-вий період її дії, що триватиме до 5 років (п.п.12, 13). Ці положення забезпечують наступність у діяльності органів державної влади (п.п. 2, 3, 5-7, 9-11) і місцевого самовряду-вання (п.8), ревізію старого законодавства (п.1) тощо.

Конституція України визначає статус України як суверенної й незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Цей статус Української держави знаходить розвиток в інших положеннях Основного Закону. Так, суверенність і неза-лежність України закріплюється в статтях 5, 6, 38, 69 та ін., соціальність держави-у статтях 3, 11, 13, 17, 27, 43, 45, 52 та ін., правовий характер держави-у статтях 6, 8, 9, 55, 101 та ін. Інакше кажучи. Конституція України не тільки прого-лошує, але й закріплює механізми реалізації, захисту та охорони суверенної й незалежної, демократичної, соціаль-ної, правової держави.

Форма Української держави має важливе значення для розу-міння механізмів її функціонування.

За формою правління Україна є парламентсько-президент-ською республікою В Україні вона характеризується сильни-ми Парламентом і Президентом України та слабим Кабіне-том Міністрів України. Парламент і Президент України є центрами політичної влади в державі, а Кабінет Міністрів України - їх виконавчою структурою. Формування Кабіне-ту Міністрів України віднесено до компетенції Президента України, а Верховна Рада дає згоду на призначення Прем'єр-Міністра України та затверджує Програму діяльності Кабі-нету Міністрів У країни.

Україна є унітарною державою(ст.2 Конституції), тобто в її складі немає жодних державних утворень. Автономна Рес-публіка Крим є адміністративно-територіальною одиницею, що користується територіальною автономією, а не правами державності. У країна має єдину Конституцію, систему органів державної влади, законодавства. Державний бюджет. Збройні Сили і т.д. Україна може делегувати або санкціонувати здійснення певних функцій публічної влади органам Авто-номної Республіки Крим та місцевого самоврядування.

В Україні складається перехідний до демократичного типу політичний режим, рисами якого є утвердження народного суверенітету, парламентаризму, конституційної юстиції, прав людини, політичної та ідеологічної різноманітності (плюра-лізму), розвиток багатопартійної системи, незалежних за-собів масової інформації та наукових центрів, недержавних громадських організацій, місцевого самоврядування та інших елементів вільного громадянського суспільства. В той же час відсутність певних інститутів (адміністративної юстиції, двопалатного парламенту, юридичної відповідальності міністрів та ін.) чи недостатня їх ефективність(гарантій прав громадян, поділу влади тощо) робить демократію в Україні вразливою і залежною від обставин.

3. Зміст конституції та її властивості.

Конституція України містить 161 статтю. Вона проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади - народ. Конституція визнає принципи поділу влади і верховенства права.

Конституція України визнає рівноправ'я різних форм власності, зокрема, приватної. Захист суверенітету та безпеки України Конституція покладає на її Збройні Сили.

Розділ IIКонституції присвячено правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина. У даній курсовій роботі вони охарактеризовані по трьом категоріям:

- особисті права і свободи;

- політичні права і свободи;

- економічні, соціальні і культурні права і свободи.

Велику увагу приділено в Основному Законі характеристиці системи органів державної влади і місцевого самоврядування, елементами якої є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, інші органи виконавчої влади, прокуратура, органи правосуддя, державні органи Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, Конституційний Суд України.

185