Проаналізуйте причини та наслідки голодомору в Україні в 30-х роках хх ст.

Голод 1932-1933 р. став для українців тим, чим був голок ост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які вона носить до сьогодні. Кинув він і чорну тінь на методи й досягнення радянської системи. Голодомор – політика офіційної влади, спрямована на створення штучного голоду; соціально-господарське явище, що виявляється в позбавленні населення мінімуму необхідних продуктів харчування й призводить до його вимирання, згубної зміни демографічної та соціальної структури населення регіонів, а інколи й цілих країн.

Основні передумові і причини Голодомору. Основними передумовами і причинами Голодомору були:

- штучна організація сталінським керівництвом голоду для того, щоб зломити опір українського села політиці суцільної колективізації та «соціалістичним перетворенням» взагалі;

- непосильні для селян плани хлібозаготівлі;

- політика примусових, із застосуванням репресій, хлібозаготівель; конфіскація владою продовольчих запасів;

- небажання колгоспників працювати в громадському господарстві.

Хлібозаготівлі в 1931 р. в Україні становили 400 млн пудів, a В 1931 р. - 380 млн пудів. Це стало можливим за рахунок виснаження села. У селян вилучали все зерно, у тому числі й посівний фонд.

Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну компанію 1932 р. Посіяно було трохи більше половини запланованих площ. При цьому врожай 1932 p., будучи ненабагато менше середнього, міг би забезпечити населення України мінімумом продовольства.

Наслідки Голодомору. Наслідками Голодомору 1932-1933 pp. були:

- масові жертви; дослідники називають кількість жертв злочинної політики сталінського режиму до 10 млн чоловік;

- завершення колективізації, утвердження колгоспної системи, розорення села;

- придушення опору українського селянства;

-масове переселення селян з Росії в Україну;

- сталінським режимом було підірвано сили в обстоюванні споконвічних національних прав українського народу

Охарактеризуйте дисидентський рух в Україні в сер. 50 –х- 80 рр. ХХст.

«Хрущовське» десятиріччя підштовхнуло процес оновлення суспільної свідомості. У 60-70-х рр. Хх ст. у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції - дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

    Дисидентський рух мав три основні течії:

    1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А.Сахаровим, О.Солженіциним , а в УРСР - Українською Гельсінською Групою (УГГ) - групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ утворена в листопаді 1976 р. в Києві. Її очолив письменник М.Руденко. До складу входили О.Бердник, П.Григоренко, Л.Лук'яненко, І.Кандиба, М.Маринович - всього 37 осіб. Підтримували зв'язок з московськими правозахисниками. УГГ визначила собі завдання: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно-і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.     2. Релігійне дисидентство - боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Представниками були П.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля.     3. Національно орієнтоване дисидентство - засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І.Дзюба, С.Караванський, В.Мороз, В.Чорновіл та ін.     Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що будучи реальною опозиційною силою, він фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П.Григоренко) до націонал-комуністичної (І.Дзюба), а від неї - до платформи, близької інтегральному націоналізму Д.Донцова та ідеології ОУН (В.Мороз).     На початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І.Світличний, М.Горинь, М.Озерний, Я.Гаврич, Б.Горинь, М.Осадчий, О.Мартиненко та ін. Арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І.Дзюба, В.Стус, В.Чорновіл та ін.     У грудні 1965 р. І.Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В.Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні-грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Але це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л.Брежнєва, О.Косигіна, М.Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати.     В 1970 р. починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. - другий арешт В.Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є.Сверстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, І.Дзюба, В.Стус, І.Калинець та ін. Свою роль у цих подіях відіграло засідання Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 p., на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».     У сер. 70-х - на поч. 80-х рр. ХХ ст. дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно - утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка. Джерела вказують майже тисячу осіб дисидентів, які репрезентували усі регіони України. У 1968 p., оголошеному ООН роком Прав Людини, в тюрмах та таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в'язнів і майже 50 осіб «лікувалися» у психлікарнях. На початок 1980-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%.     Отже, протягом 60-х - пер. пол. 80-х рр. ХХ ст. в Україні значною мірою активізується опозиційний рух, стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

Дайте характеристику процесу розселення первісних племен та народів в період найдавнішої історії України.

Першим періодом в історії людства був кам’яний вік. Йому належить особливе місце в історії людської

цивілізації. Саме цієї доби на фоні кардинальних зрушень у природі, пов’язаних з різкими змінами клімату, відбулося виділення людини з тваринного світу, сформувалася примітивна суспільна організація, зародилися першооснова таких форм людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво

Первісна людина на території України з’явилася майже 1 млн. років тому. На українських землях зафіксовано близько 800 стоянок первісних людей. Загальна чисельність населення складала до 20 тис. осіб. На думку

археологів, найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу.

Первісне суспільство - найдавніший і найдовший період людської цивілізації

Він характеризується:

• чотирма льодовими наступами, які доходили до межі Львова, Ковеля, Житомира, Сум, Миргорода, Дніпропетровська;

• пом’якшенням клімату в мезоліті (середньому кам’яному віці), коли він став близьким до сучасного;

• формуванням сучасної річкової системи;

• прогресом в технології виготовлення знарядь праці і предметів вжитку, появою нових матеріалів (камінь, глина, бронза, залізо);

• удосконаленням господарської діяльності, переходом від привласнюючого до відтворювального типу господарства і на цій основі піднесенням добробуту. Відбулася за висловом англійського археолога Г.Чайлда “неолітична революція” (7тис. – 4 тис. років тому);

• зародженням селянської землеробської цивілізації з уповільненим темпом життя, залежністю від природнокліматичних ритмів;

• першим великим суспільним поділом праці - виокремленням скотарства і переходом від матріархату до патріархату;

• зміною суспільних форм співжиття, переходом від первісного стада до родової і територіальної общини, а згодом - до ранньокомплексного суспільства;

• формуванням першооснови власної релігійної свідомості.