«Сучасні технології викладання зарубіжної літератури в школі»

2. Поняття «національна мова» і «національна література». Важливість підходу до самого встановлення національної письменницької приналежності.

Національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, яка разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування. Це мова, яка складалася на території держави багато тисячоліть. Національна мова– це мова окремої нації, якою говорить переважна більшість народу якоїсь окремої країни, включає в себе літературну мову, різні територіальні діалекти, а також професійні діалекти

Національна мова - це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина XVIII - початок XIX ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв'язки, літературну мову, культуру. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер.

Поняття "національна мова" охоплює всі мовні засоби спілкування людей - літературну мову та діалекти. Діалект (від грец. ошіеккк - розмова, говір, наріччя)-це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціальні діалекти.

   Введені І.Франком у науковий обіг такі поняття, як „національна література”, „національний характер”, „народний пафос”, „національний колорит”, дослідження етнографічних типів, мови дали, в тій чи іншій мірі, сильні поштовхи до подальшої їх розробки та конкретизації. О.Потебня, наприклад, багато в чому перегукуючись з поглядами І.Франка на національну природу образності української мови, її естетичний зміст, створює цілісне вчення про національну картину світу в слові. Суттєвим доповненням до змісту поняття „національна література” є й розуміння її В.Державиним. У визначенні цього поняття учений, як і І.Франко, виходить з приналежності її до певного етнографічно-національного середовища, вказує на національно неповторне в ній, але тут же говорить й про таку її національну ознаку, як вплив на формування духовного обличчя нації, її природу, про національну літературу як мистецтво та ідею. Гідним продовженням і розвитком вчення І.Франка про національну літературу є й праці Д.Донцова „Націоналізм”, „Дух нашої давнини”, „Де шукати історичних традицій”, „Правда прадідів великих” тощо. Окреслені ним грані духовного світу різних верств української суспільности глибоко і усебічно розкривають природу героїчного натхнення, національної своєрідності психологізму вітчизняного письменства, національної картини світу в ньому. Як і Олег Ольжич, Д.Донцов пов'язує їх зміст з ідеєю безкорисливого служіння Вітчизні, з ідеєю слави, не лише власної, а й наступних поклінь. 

З часом  науковці стали усвідомлювати красне письменство як певну  надзвичайну єдність, утвердилося і поняття національної літератури та історії національної літератури. Під національною літературою розуміють літературні досягнення нації. Але оскільки термін нація ще до кінця не витлумачений, ускладненим є і розуміння поняття національна література. Безперечно, М. Гоголь належить  до українського письменства, але ж не можна  викреслити його з російського. В нашому літературознавстві літератури іншими мовами допускаються, якщо тематично вони були пов’язані з Україною. Таким чином, “українські школи“ сусідніх літератур вважалися цілком відповідними для включення до історії української літератури. Приміром, українців, що писали латинською мовою (Русин з Коросна, М. Довгалевський) ми зараховуємо до української літератури. Не належить до традиції включати до історії української  літератури явища й процеси, що відбувалися на території України, але не мали відношення до українського націєтворення. Тому Булгаков, Бунін, Карл Еміль Францоз, Бруно Шульц, Пауль Целан не мають місця в історіях літератури,  написаних для української етнокультурної нації. Як зазначає проф. М. Павлишин, “якби писалася історія літератури для нації громадянської, то, мабуть, таке поширення матеріалу було б доцільним“. Але, як  на мене, то краще дотримуватися поняття етнокультурної нації.