Останні дні життя Євгена Гуцала

«

... І ось – наша остання зустріч десять років тому. Іде він, а ми якраз повернулися. Зустрічаю його тут у дворі нашого письменницького будинку. Питаю, куди це він. Каже, їду, Анатолію Андрійовичу, у селі таки знайшов хату, буду обживати. І тримається рукою за серце. Запитую, що трапилось. "Та трошки щемить, але це все дрібниці, пройде. Я їду на свіже повітря – від цього диму, гамору, від оцього галасу проклятого, від цієї Спілки подалі, від цієї метушні, яка не дає нічого для творчості. Поїду туди, пірну з головою в те життя і буду здоровий. Я видужаю…" Отак ми попрощались, він пішов… І більше я його не побачив. З тієї поїздки він сам вже не повернувся: інфаркт.[5]

»

4 липня 1995 року, на 58 році життя, не стало українського письменника-сподвижника Євгена Гуцала.

Відтак, українські урядовці розпорядилися поховати видатного українського письменника, лауреата Державної премії України імені Т. Шевченка Гуцала Євгена Пилиповича на Байковому кладовищі і спорудити надгробок на його могилі та встановити меморіальну дошку на будинку N 3 по вулиці Суворова у місті Києві, де жив і працював Євген Гуцало^[6].

Аналіз творчості

Доробок Гуцала — один із найбагатших кількісно і найрізноманітніших жанрово в українській літературі 2-ї половини 20 століття. Він — поет, новеліст, повістяр, романіст, публіцист, есеїст.

Особливості поезії Євгена Гуцала

Поетичний цикл «Зелена радість конвалій» (1961) та збірка віршів «Письмо Землі» (1981), «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989) вводили у стан зосередженості на духовному сприйнятті світу, переживання природного буття в багатстві його реалій. Поміж значного пласту прозових творів, які прославили письменника Гуцала, автор залишав місце і для поезії, яка ставала його віддушиною, пристанівком серця. І писав він її завжди (правда, не все встих зібрати та видати), і навіть незадовго до своїх останніх днів він знову й знову віршував</ref>:

«

...Але поезію він продовжував писати до останніх днів. Маленького дитячого віршика Євген Гуцало написав на клаптику паперу, коли ми їхали в забитій електричці в село його дитинства — Нова Гребля, купувати хату. Ні він, ні я тоді не знали, що нам не доведеться жодного дня пожити у тій хаті, бо через дев’ять днів Євгена Пилиповича не стане...[7].

»

Цикли оповідань та новел

Особливо органічною виявилася для Гуцала форма ліричних оповідань, яких він написав понад 200. Звернула на себе увагу вже перша збірка оповідань Гуцала «Люди серед людей» (1962) — свіжою емоційністю та смаком до відтворення розмаїтих характерів, що навіть формально було наголошено у назвах окремих оповідань («Іван», «Світлана», «Гордій», «Марися», «Божена», «Кесар» та ін.). Але молодий автор ще нерідко вдавався до силуваних «романтичних» ситуацій, надуманих сюжетних загострень із банку літературщини; відчувалися часом пряме наслідування ритмомелодики і синтаксичних конструкцій новелістики 20-х рр. (особливо раннього А. Головка) та стилізація під народнопоетичний лад.

Уже дві наступні збірки — «Яблука з осіннього саду» (1964) та «Хустина шовку зеленого» (1966) засвідчили сформованість Гуцало як самобутнього новеліста, якому притаманні ощадливість і місткість простої оповіді, коли почування і стани душі людської (а це і був основний об'єкт зображення) дається відчути і «доуявити» за якимось одним словом персонажа, жестом, поглядом. Водночас дається взнаки і тенденція до розлогого ліричного витлумачення переживань. Улюблені герої Гуцало цього періоду творчості — юнак або дівчина із селянським типом емоційності, які тільки ще входять у життя, стикаються з його загадками (оповідання «Скупана в любистку», «Багряне листя»); підліток або дитина з незвичайною поетичною душею («Олень Август»), зі щедро розвиненим відчуттям природи («Яблука з осіннього саду»). Залюбки змальовує Гуцало благодатний момент пробудження душі («Місячне сяйво»), зародження першого неясного почуття у дівчини («Хай собі цвіте…»); поетичні, вразливі на красу персонажі з неясними мріями нерідко наражаються на нерозуміння з боку буденних, черствих або душевно брутальних людей (як-от, кінорежисер Альтов у «Олені Августі», ремісник Назар у «Клаві, піратській матері»). Два стани людської душі, інтимно близькі Гуцало як художнику, — піднесена сприйнятливість кохання і дитяча безкорисливість та відкритість до вражень життя. Збірку оповідань «У лелечому селі» (1969) стала однією з найкращих в українських літературних книжок про дітей.

Певну еволюцію Гуцала як новеліста засвідчила поява в його творах персонажів, кожен з яких по-своєму відчуває потребу в спілкуванні, контактах, творенні світу «колективних» переживань на рівні народного побуту; по суті, це форма побутово-емоційного виявлення їхньої народності; у душевній причетності до інших людей, у прагненні пригод, мандрів тощо — інстинктивний потяг до розширення власного світу, збагачення змісту особистості («Правильний чоловік Щерба», «Несамовитий, шалений Кирик», «Пісня про Карпа Окипняка» та ін.).

У наступних збірках зростає інтерес до людських доль і вдач — аж до відчутного пафосу життєписання цікавих особистостей. Ці оповідання можна умовно поділити на 2 типи: 1-й — ситуаційні, побудовані навколо якогось випадку, що ніби підсумовує або з несподіваного боку висвітлює цілу людську долю («Жартували з Катериною», «Єдина у світі Варочка» та ін.); 2-й — «портретні»: змалювання виразно самобутнього людського характеру з максимально виявленою головною пристрастю, що надає оповіданню емоційної піднесеності, часто таким оповіданням Гуцало дає умовне жанрове означення — «пісня» («Пісня про джиґуна Овдія Гору», «Пісня про Варвару Сухораду», «Пісня про Максима» та ін.); своєрідною піснею на славу сільських патріархів, хто прожив велике трудове життя, є й оповідання «Орлами орано». Піснями означив автор і деякі оповідання, що поетизують або мальовничо характеризують сільский побут («Пісня про запеклі торги»); у «Пісні про сільську хату» хата постає як вмістилище всього життя села. З любов'ю змальовує Гуцало загальний образ традиційного українського села («Високі гори», «Ой гук, мамо, гук»). Цікавить його колізія нового і старого в побуті села, в якому, за всіх соціальних і господарчих змін, ще зберігалася певна традиція, а її гарантією була сталість народного характеру. Серед галереї сільських типів особливо вдавалися Гуцало образи матерів («Веселі Терни», «Шлях осявали берези», «До срібного весілля», «Пісня про мить»).

В оповіданнях Гуцало — незвичайне багатство спостережень над життям природи; автор немовби пропонує читачеві повернути собі здатність неспішного і безкорисливого переживання краси світу. Відкриття людиною для себе природи переростає в особливе самопочування, коли в ній пробуджується «духовний безмір» і вона як ніколи відчуває себе саму, свою духовну особистість. Часто це супроводжується й іншим, паралельним процесом — пробудженням у юній душі почуття кохання. Гуцало зміг зобразити в щасливому коханні гру тонких нюансів, показати його в розвитку, а не як спалах, акт — і не в останню чергу саме завдяки співпереживанню персонажами світу природи, яке єднає їх. Власне, це і є естетичний центр більшості оповідань Гуцала — живе співвідношення між людиною і природою, поглиблене сприйняття природи людиною в особливому емоційному стані і розкриття самого стану через таке сприйняття. Здебільшого таким станом є любов, її вабляча, пориваюча сила («І дівчина, як парус», «Весняні святощі трави», «Місячне сяйво» та ін.).

Природа буває у Гуцала і самодостатньою темою ліричного споглядання — у численних етюдах, ескізах (цикл «Осяяння» та ін.). Діапазон їх широкий — від мальовничих замальовок різних куточків рідної землі в різні пори року — до роздумів про таємницю буття, про феномени життя природи, про місце людини в природі, злиття з нею, про вічність… Так само характерна для оповідань Гуцало і лірика пам'яті («Крило синього вітру», «По мерзлу калину», «У сяйві на обрії», «Дорослі дівчата нашого дитинства») — у цьому останньому зі щемливим співчуттям змальовано долю дівчат перших повоєнних літ, їхні бідні радощі й безборонність перед суворим побутом. Багато оповідань Гуцало мають характер відкритого ліричного спогаду. Душевне життя постає як потік. Воно не складається з окремих компонентів, не має конструкції. Тому Гуцало тяжіє до ліричних імпресій, до організації матеріалу навколо однієї особи, одного епізоду.