«Свій» серед чужих і чужий серед своїх — творчий злет Гуцала

Найплідніші часи української літератури перервала епоха застою (так званий брежнівський застій), а відтак і відновлення утисків і переслідування незалежної інтелігенції та письменників. Брежнівські часи (в літературі) ознаменувалися новим наступом на творчу інтелігенцію: замовкає Ліна Костенко, закінчує життя самогубством Григір Тютюнник, інші пишуть «у шухляду». Письменникам довелося вирішувати для себе складну дилему: піти на зговір зі своєю совістю та «перелицюватися» й писати на замовлення в угоду владі, чи опонувати тій такі владі й перестати друкуватися та піддавати себе й свою сім'ю суспільно-владному обстукізму. Мало хто зважився опонувати, більшість таки пішли на поступки, працюючи на владу задля восхвалення соціалістичного устрою. Та було кілька письменників, яким вдалося зберегти свою самобутність і залишитися, у творчості, цілком незалежними.

Одним з таких незалежних та плідних авторів, тогочасся, став Євген Гуцало. Багато хто з критиків та літераторів дивувалися, яким чином Євгенові вдавалося продовжувати писати в своєму ключі (із гострою сатирою) та ще й переборювати цензурні настанови. Лише рідні та близькі загадково посміхалися й казали — «отакий він був — Євген Гуцало». І, можливо, його побратим-літератор Анатолій Дімаров, таки, привідкрив занавісу над успішністю Гуцала, адже:

«

... Євген Гуцало був людиною в собі. Отаких випадків з ним не було: щоб він з кимсь особливо посварився абощо. Він здебільшого мовчав, посміхався, слухав… Дійсно, це саме про нього: людина в собі. Він ніколи не кричав і не виступав з трибуни, але про все, що йому боліло, говорив у своїх творах. Взагалі, це була людина багатої, необмеженої фантазії...... ....Або згадаймо його роман "Парад планет". Там є геніальні сцени, де він описує, як у голови колгоспу немає робітників: той п’є, той ухиляється, той ще щось. Ні з ким працювати. І ось приходить до нього місцевий трошки химерний дядько і каже: "Та я тебе навчу, що треба робити". Голова: "Що?" – "Дивися". Дядько виймає яйце, кидає й розбиває об підлогу, і з того яйця виходить колгоспник і піднімається – з вилами на плечах. І звертається до голови: "Так куди йти перекидати сіно?" І потім цей голова перетовк усі яйця в селі, все намагався знайти робочу силу. Ну слухайте, яка сцена! Який ще письменник міг отаке вигадати? У Жені була геніальна фантазія....[2]

»

Ось так, перебуваючи у собі, Євген Гуцало віднайшов інші можливості не бути надломленим системою та не йти у фарватері її агітпропу. Він не йде на барикади, ставши дисидентом, як Василь Стус, Іван Світличний, прирікаючи себе на табори-каземати. Його казематом став письменницький стіл, тільки це був творчий каземат, адже саме на ньому Євген ще більше заринувся у літературу та писав, писав… Тільки цього разу вже була реалістична проза тогочасся та з невеличкими сатиричними чи фантазійно-сатиричними нотками. Він шукав і таки знаходив спосіб, як розповісти правду про те, як ми навчилися жити і виживати в умовах брехні, як деформовували нашу, суспільну, свідомість. І тому, з часом, у його оповіданнях з'являються герої, яких важко назвати ідеальними, а гумор стає все дошкульнішим та гіркішим. І навіть кохання перетворюється у трагедію чи фарс.

І згодом про Євгена Гуцала знову усі заговорили, хто пошепки, а хто і в голос. Бо фантазійна трилогія вразила усіх: і пересічного радянського громадянина (своїм реалізмом — сукупно із їдкою фантазією), і начитаного дисидента-інтелігента (тим відвертим гротеском та висміюванням тогочасних устоїв). Ці «химерні» романи висмітлювали (подекуди й висміювали) колгоспне життя з його «героїчними буднями» — боротьбою за надої та зібраний урожай та містичними прозріннями головного героя та його спілкування з позаземними цивілізаціями та провіщенням майбутнього (з погляду тогочасного реального світу).

Та незважаючи на числений творчий доробок й гостре-саркастичне слово супроти владоможців, Євгенові Гуцалу доводилося мовчки переживати докори побратимів-літераторів, що таки пішли відкрито супроти ситеми, як зазначала його дружина Леся Воронина:

«

... Був один епізод у його житті, про який я знаю від двох людей. Свого часу мені про цей випадок розповів сам Євген Пилипович, а потім, уже після його смерті, я говорила про це з другим учасником тих подій — Євгеном Сверстюком. На початку 70-х по Києву прокотилася хвиля арештів. КДБ намагалося організувати показові процеси на кшталт «процесу СВУ», людей часом заарештовували лише за зберігання самвидавівської літератури. До Євгена Гуцала в його помешкання на вулиці Суворова, 3 у Києві прийшов Євген Сверстюк із колективним листом-протестом проти арештів українських інакодумців. Він запропонував Євгенові Гуцалу поставити свій підпис під листом, на що той відповів Сверстюку: «Євгене, ти збираєш списки для КДБ». Бо було зрозуміло, що кожен, хто підпишеться, одразу ж стане наступною жертвою кадебістів. Євген Сверстюк сприйняв це як слабкодухість....[3]

»

А насправді, чи міг тоді, зтривожений нещодавно передчасно-трагічною загибелю дружини Людмили, Євген Гуцал, залишившись з двома малолітніми дітками на руках — кинутися в борню (завідомо програшну) супроти всієї системи. Євген Пилипович усвідомлював, що він не має права жертвувати своїми дітьми, тому серце краялось і виливалось в слова гіркоти уже в його творчості, бо тільки там він міг висловити свою позицію, щодо суспільних процесів — хоч і не надто відкрито, але доволі дошкульно-сатирично унаочнюючи читачеві — ті вади суспільства, яке на кожному кроці беззмістовно возвеличували.