Клієнт-центрована терапія к. Роджерса.

У своїй психотерапевтичній практиці Роджерс застосував терапію, «центровану на клієнті». Цей психотерапевтичний підхід спирається на досвід клієнта і ставить його в центр взає­модії з психологом. При цьому сам клієнт бере на себе відпові­дальність за розв'язання життєвих проблем, що турбують його. Психотерапевт лише виконує функцію консультанта, що ство­рює теплу емоційну атмосферу, у якій клієнту легше розібрати­ся у своїх труднощах. Взаємини між психологом і клієнтом бу­дуються за принципом «людина - людина». Велике значення має не те, що говорить психолог, а те, який він є, тобто особис­тість самого психолога. Таке положення Роджерса поділяють і багато вітчизняних психотерапевтів. Наприклад, М.І.Буянов вказував на те, що ефект психотерапії залежить не тільки від правильного лікування, але й від оптимального сполучення особистісних якостей лікаря і пацієнта. Почуття симпатії або ан­типатії, яке виникає між психологом і клієнтом, найчастіше обумовлює результат взаємодії.

Згідно з Роджерсом, психолог не веде за собою, а супрово­джує, створюючи умови для відчуття безпеки. Він не думає за пацієнта, а думає та оцінює разом із ним; не дає порад і інстру­кцій, а за допомогою емпатії ненав'язливо полегшує, приско­рює процес самоактуалізації. Особливою манерою бесіди психо­лог створює умови для спокійного, цілеспрямованого монологу - клієнт говорить і міркує ніби сам із собою. При цьому психо­лог тільки вставляє слова, які свідчать про його зацікавленість і утримують бесіду в руслі суттєвих питань. Тим самим клієнта спонукають до правильного формулювання своїх проблем, і ча­сто він сам знаходить вихід із ситуації, конструюючи правиль­ний мотив. Власний, досить переконливий і конкретний мотив стає найкращим стимулом для діяльності, яка веде до психіч­ної рівноваги. У результаті зменшується тривожність, підвищу­ється внутрішня узгодженість особистості клієнта. У міру роз­витку здатності поважати себе він стає все більш здатним пова­жати й цінувати інших людей. Таким чином, основна ува­га в клієнт-центрованому підході концентрується не на пробле­мах людини, а на ній самій, на її Я. Головна мета корекційного впливу - допомога в особистісному рості, розвитку, завдяки якому людина сама розв'язує свої проблеми.

Ще один важливий бік гуманістичної психотерапії базуєть­ся на положенні, що люди стали надто раціональними й відда­лилися від емоцій і відчуттів. Тому велика увага в ній приділя­ється емпіричним, невербальним і тілесним засобам особистісної зміни, що сприяють не адаптації і врегулюванню, а індиві­дуальному росту й самоактуалізації (групи зустрічей, групи особистісного росту, тренінги сензитивності та ін.).

Стосовно дітей цей терапевтичний метод частіше називають терапією відносин. Дитина, як і будь-яка особистість, унікаль­на, самоцінна і має внутрішні джерела саморозвитку. Тому мета корекції, яку проводять у рамках терапії відносин, зовсім не в тому, щоб змінити дитину, а, навпаки, у тому, щоб допомогти їй ствердити своє Я, почуття власної цінності. У роботі з дітьми основною формою корекції в рамках терапії відносин є ігрова терапія. Тут гра є своєрідною сферою, у якій відбувається налагодження взаємин дитини з навколишнім світом і людьми. Основним механізмом досягнення корекційної мети є встанов­лення взаємин, зв'язку між психологом і дитиною, у якому пси­холог демонструє незмінне і безумовне прийняття дитини, її настановлень, цінностей, виражає постійну й щиру віру в дити­ну та її здібності. Такий характер і зміст зв'язку між дитиною і дорослим значною мірою забезпечують досягнення корекцій­ної мети. Як зазначає Д.Б.Ельконін, труднощі поведінки й осо-бистісного розвитку в дитячому віці здебільшого викликають­ся конфліктними взаєминами між дорослими й дітьми, саме тому практика взаємин нового типу з дорослими може приво­дити до корекції.

Гуманістична психологія орієнтована не на авторитарність, а на демократичні, особистісно-орієнтовані взаємини в психотерапії і психокорекції, тому вона особливо співзвучна нашому часу.

Нам видається цікавою концепція сучасних чеських психо­логів Карела Блага і Міхаела Шебека. За цією концепцією зріла, розвинена система Я обмежена і спаяна так званим глоба­льним Я. Глобальне Я охоплює всі пізнавальні, емоційні, во­льові функції й одночасно має свій образ світу, а також образ себе і саморозуміння. Усі складові глобального Я функціональ­но взаємозалежні.

Структурне Я (образ себе) насамперед має визначений зміст: «Я такий і саме такий». Воно складається з безлічі взаємозале­жних осей. «Вісь» - поняття умовне. Під ним чеські психологи розуміють певну, відносно обмежену тематику життєвих вра­жень, яку можна в узагальненому вигляді виразити як суджен­ня про себе (наприклад, «Я є», «Я вмію», «Я хочу», «Я хлоп­чик», «Я учень» і т.д.). Кожна окрема вісь в онтогенетичному розвитку виникає поступово і складається з окремих «ядер» -вражень, уявлень, думок, які зберігаються в пам'яті. Враження й переживання, що відносяться до однієї осі, асоціативно пов'я­зані між собою і створюють глобальне відчуття від якогось до­свіду. Наприклад, вісь «Я вмію, я пізнаю» поєднує ситуації і види діяльності, які відбувалися в різний час і в яких людина почувала себе вмілою, значущою чи, навпаки, нездарою, такою, що не досягла успіху. Третя складова глобального Я – образ Я партнер Ким Я буду Членство в певній групі Я товариш, Я школяр (внутрішнє вживання в соціальну роль) Ідеал себе (яким Я хотів би бути) Совість (що можна, що не можна) Статева ідентифікація (Я - хлопчик, Я - дівчинка) Я вмію, Я пізнаю Я хочу Я маю (усвідомлення себе)