3.3. Становлення п'ятої республіки. Ш. Де Голль.

1958 р. став переломним в історії Франції. 1 червня 1958 р. Ш. де Голль отримав надзвичайні повноваження і відразу розпустив парламент. На референдумі у вересні французи схвалили конституцію, розроблену Ш. де Голлем. За новою конституцією були розширені права президента, який обирався на сім років. Він одержав право видавати ордонанси, що мали силу закону, призначати прем'єр-міністра та інших посадових осіб, розпускати національні збори. Президент став головнокомандуючим збройних сил. У країні було впроваджено нову виборчу систему, змінено адміністративно-територіальний поділ країни. Колонії перетворювалися на заморські департаменти.

Найбільшою партією став деголлівський Союз за нову республі­ку. Друге місце посіли прихильники Ш. де Голля, які не увійшли в Союз,— незалежні. Ці дві партії зайняли домінуюче становище в парламент У грудні 1958 р. III. де Голля було обрано президентом.

Головним своїм завданням Ш. де Голль вважав відновлення величі Франції. Вона уявлялася йому у вигляді могутньої держави з сильною владою, яка проводить незалежну політику.. Основною перешкодою для вирішення цього питання він вважав колоніалізм. У 1960 р. була надана незалежність 14 африканським колоніям Франції. Тим самим Ш. де Голль відкрито заявив, що він проти існування колоніальної імперії. Але з Алжиром було складніше: потрібно було рахуватися з ультра.! він наважився на конфлікт з ними. 16 вересня 1959 р. Щ. де Голль у своїй промові вперше урочисто визнав за алжирським народом право на самовизначення. У відповідь на це в Алжирі 24 січня 1960 р. французькі офіцери підняли-зако­лот, який завдяки рішучим діям було придушено. 22 квітня 1961 р. там же вибухнув ще небезпечніший заколот, який очолив генерал Шарль. Заколотники захопили владу на значній частині алжирської території і заарештували представників уряду. У самій Франції знайшлися прихильники Шарля. Президент Ш. де Голль діяв твердо і рішуче. Заколот було придушено, а керівників заарештовано. Однак і після цього ультра не заспокоїлися. На президента здійснювалося кілька замахів. I все ж алжирську проблему було розв'язано. У березні 1962 р. була досягнута Евіанська угода про припинення

вогню. У тому ж році Алжир став незалежною державою. Рішуча позиція Ш. де Голля і підтримка більшості населення дали змогу Франції позбутися колоніального минулого. Для збереження своїх позицій у колишніх володіннях була створена так звана Французька співдружність (Французьке співтовариство).

Запроваджені заходи сприяли установленню соціальної і політичної рівноваги у Франції. У країні був встановлений режим, особистої влади Ш. де Голля.

Стабілізації в країні сприяло і завершення в 1960-ті рр. модернізації французької економіки. Значну роль у цьому процесі відіграла держава, яка взяла на себе всі витрати щодо розвитку новітніх галузей економіки і визначення стратегічних напрямів розвитку. Державний сектор виробляв 10 % промислової продукції. Найбільші промислово-фінансові групи (10 із 25) отримали значні державні дотації. За рахунок будівництва атомних електростанцій були закладені основи енергетичної незалежності Франції (виробляють 25 % електроенергії країни). Темпи її зростання поступались лише японським. Франція стала сучасною індустріальною державою з передовою багатогалузевою промисловістю. Зі збільшенням 1експорту, Франція до середини 1960-х рр. розрахувалась з усіма своїми боргами і знову стала державою-кредитором. Було завершено, модернізацію сільськогосподарського виробництва: французький селянин перетворився на фермера, а Франція стала найбільшим експортером сільськогосподарської продукції в Європі.

Водночас у країні накопичилася низка проблем. Стрімкий розвиток економіки під впливом НТР потребував значної кількості, освічених інженерів, адміністраторів тощо. Розвиток виробництва і модернізація сільського господарства стали причиною урбанізації. Сільська молодь, відірвавшись від традиційного. світогляду, стала сприятливим середовищем для поширення ультра революційних поглядів. Змінивши свої позиції завдяки підтримці держави, французькі підприємці почали гнітитись її жорсткою регламентацією (дерижизмом).

Профспілки, робітники також були незадоволені надмірним контролем за трудовими відносинами з боку державних структур. Традиційні цінності, структура суспільства, політична влада — усе потребувало змін. Ці чинники і стали причиною кризи П’ятої республіки наприкінці 1960-х рр.

У березні 1968 р. розпочалися студентські заворушення. Студенти виступали за. демократизацію освіти і забезпечення реальних прав людини. Уряд вирішив силою придушити студентський рух, що стало детонатором масових заворушень. У Сорбонну було введено поліцію. У відповідь на це студента оголосили війну поліції. У ніч з 10 на 11, травня вони захопили латинський квартал Парижа і збудували барикади. У Париж було стягнуто 2/3 сил жандармерії і служби безпеки, які штурмували барикади студентів. Під час сутичок було поранено до тисячі осіб. Після цього студентські заворушення поширилися по всій країні. У цей момент студентів підтримали профспілки і комуністи, розпочавши загальний страйк. Влада на деякий час була паралізована. Поступово дії студентів набирали екстремістського характеру у зв'язку ч поширенням анархістських, троцькістських і маоїстських ідей та ідей «нових лівих». Екстремізм став причиною розриву між студентським і робітничим рухом (у цей час страйкувало близько 10 млн робітників). Зрештою Ш. де Голль вдався до рішучих дій: «Реформам — так, безпорядкам — ні!»

25 травня 1968 р. уряд пішов на поступки робітникам. Із профспілками було укладено Генеральний протокол, згідно з яким у промисловості заробітна плата підвищувалась на 35 %, у сільському господарстві — на 56 %, скорочувався робочий тиждень, розширювалися права профспілок. Однак страйки продовжувалися.

29 травня 1968 р. III. де Голль заручився підтримкою військових і. 31 травня під приводом загрози комуністичного перевороту розпустив парламент. До столиці почали стягувати війська. На підтримку дій уряду в Парижі відбулась демонстрація, у якій брало участь близько 500 тис. осіб. 12 червня було заборонено проведення маніфестацій і оголошено про розпуск студентських організацій. 16 червня армійські підрозділи вступили в Сорбонну. Наприкінці червня страйки припинились. Ціною втрати довіри більшості французів Ш. де Голль домігся стабілізації.

Студентський рух був викликаний такими причинами: конфлікт поколінь, болісний процес структурної перебудови економіки, який супроводжувався зламом традиційного укладу життя, урбанізація, невідповідність існуючої системи освіти реаліям життя та поширення лівоекстремістських ідей.

Наслідками студентської революції стали демократизація освіти (Закон про вищу освіту), перелом у політичних поглядах французів, утягування у політичну боротьбу нових соціальних прошарків суспільства (жінок та Іммігрантів), поширення лівоекстремістських ідей та організацій у різних країнах світу: в Італії — «Червоні бригади», у ФРН — «Фракція Червоної армії» тощо.

У квітні 1969 р. Ш. де Голль подав у відставку. На референдумі про місцеве самоврядування французи виступили проти позиції президента.

Зовнішня політика Ш. де Голля. Прийшовши до влади, Ш. де Голль взяв курс на формування самостійної зовнішньої політики, створення сильної Франції та Європи як противаги США. За словами Ш. де Голля, комуністи менш небезпечні, ніж США, щоб відігравати самостійну роль у НАТО, і на знак протесту проти війни у В'єтнамі Франція вийшла зі структури цієї організації. У 1966 р. Ш. де Голль відвідав СРСР, установив відносини між двома країнами.

Щоб поставити Францію урівень з великими державами, у країні почалося створення ядерної зброї. У лютому 1960 р. Франція здійснила випробування власної ядерної зброї, приєднавшись до «ядер­ного клубу» США, СРСР, Великої Британії, створила національні ядерні сили, щ'о включають стратегічні ракети, бомбардувальники, підводні човни. Водночас Ш. де Голль став одним з ініціаторів розрядки міжнародної напруженості.

Червоний травень 1968 р.: бунт молоді Європи проти «ситого суспільства»

У травні 1968 р. стареньку Європу лихоманило. Масові демонстрації, барикади, сутички з поліцією, кийки і сльозоточивий газ. Карети «швидкої допомоги», які вивозять поранених, чорні й червоні прапори. Портрети Че Гевари, власне, один портрет, розтиражований у сотнях тисяч відбитків, портрет, що став своєрідним «кодом» для розпізнавання «своїх»: Че в береті з п'ятикутною зіркою, довге волосся, погляд, спрямований удалечінь, — усі ці романтичні атрибути революції протягом кількох місяців стали майже щоденною реальністю життя великих європейських міст. Бійки демонстрантів із загонами поліції та жандармерії у Парижі, Тулузі, Ліоні, Страсбурзі, студентські страйки та робітничі виступи в Італії, небачені доти в Західній Німеччині та США демонстрації проти війни у В'єтнамі шокували пересічного буржуа, зруйнували усталену систему його цінностей та стереотипів. Здавалося, захиталися до того часу непорушні підвалини «суспільства споживання»: діти міністрів пліч-о-пліч з молодими робітниками стоять на барикадах, у страйках беруть участь мільйони людей, президент III; де Голль таємно залишає Францію, відчуваючи своє безсилля будь-що змінити в ситуації, що склалася.

Але 1968 рік — це феномен не лише загальноєвропейський, а й загальносвітовий, загально цивілізаційний. Згідно з інформацією експертів ООН, 1968 р. революційні виступи молоді відбулися більше як у 50 країнах. У Чикаго було оголошено надзвичайний стан, для придушення антиурядових виступів у місто було введено Національну гвардію та військові підрозділи. У сутичках із «силами правопорядку» в Мехіко загинуло 50 студентів. Мали своє відлуння події травня 1968 р. і у Східній Європі та СРСР.

Звичайно, через таку величезну географію подій не може не постати питання про те, чи був цей рух гомогенним, чи усвідомлював він свою

внутрішню єдність, чи мав він якусь спільну мету, яка об'єднувала його учасників по всьому світу. Тісно пов’язаним із попереднім є питання про «термінологічне означення» цього феномену: бунт, революція, контркультурна акція, політичний карнавал, великий провокуючий хепінінг. Володарями дум тогочасної французької (ширше — європейської) молоді були структуралісти, ліві екзистенціалісти та теоретики Франкфуртської школи (Г. Маркузе, Е. Фромм, М. Хоркгаймер та ін.). Центральною тезою їхніх теоретичних побудов було збереження особистості, її індивідуальності за умов індустріального суспільства (капіталістичного чи соціалістичного). У цьому сенсі чи не найпоказовішою є теорія «одномірного суспільства» та «репресивної цивілізації», що її творцем був філософ і соціолог Г. Марку­зе, автор культових філософських досліджень: «Ерос і цивілізація» (1955) та «Одномірна людина» (1964). «Одномірне суспільство», за філософом, це — сучасне індустріальне суспільство, в основу розвитку якого покладено принцип виробничої раціональності, який знищує або нівелює все одиничне, конкретне і неповторне, приносячи все це в жертву ідолові продуктивності. Г. Маркузе категорично заперечує ленінську тезу про те, що саме економічна ефективність та продуктивність праці є критерієм прогресу, максимальне збільшення цієї ефективності — мета всієї людської теорії.

Г. Маркузе доходить висновку, що економічна ефективність та детерміновані нею політика, етика, естетика — це лише часткові прояви репре­сивної цивілізації. Збільшення її проявів збільшує контроль Системи над людиною. За збільшення комфортності свого існування людина платить втратою своєї свободи. Тому заперечити цю систему пригнічення, вийти за межі «герметизованого політичного універсуму» здатна лише особистість, яка реалізує у своєму житті Велику відмову від цінностей і способів поведінки в тоталітарному суспільстві. Новим авангардом революції мали стати і стали студенти, інтелектуали, аутсайдери з погляду успішних буржуа, ті, хто ще зберіг здатність до справді революційних дій.

Сама ж революція була для них проривом нової, не репресивної чуттєвості, ^: поєднанням мистецтва і політики, джазовим оркестром на барикадах, а зо-: всім не банальним захопленням політичної влади однією з партій (нехай ¹ навіть і найреволюційнішою).

і Узагалі травень 1968 р. з великою недовірою ставився до різноманітних I структур та організацій («Структури не виходять на вулиці» — графіті тих часів), наголошуючи більше на спонтанності, самоорганізації, ініціативі окремих особистостей. Більшовицьку концепцію авангардної партії, яка володіє «науковими знаннями про реальність», було заперечно самою практикою масового молодіжного руху, його іронією і критичністю, його радикальним суб'єктивізмом. «Уся влада — уяві!» — це гасло студентів стало справжнім прапором часу. 1968 р. чи не вперше з часів французької революції кінця XVIII ст. реалізовувалася можливість відчути все безмежжя «проектів альтернативних можливостей буття, закладених у самій історичній дійсності» (Ю. Габермас), бо тоді «бути реалістом» означало тільки одне — «вимагати неможливого». Поряд із цим травень 1968 р. — майже небачена доти революційна практика масового робітничого руху. Станом на 24 травня 1968 р. лише

у Франції страйкувало 10 млн. осіб. Не працювали крамниці, банки, телебачення, а працівники низки великих підприємств (зокрема, кон­церна «Рено») захопили виробничі приміщення і встановили там владу робітничих комітетів.

Разом із ним слід звернути увагу на той факт, який багатьом здаватиметься дивним і незбагненним: цей сплеск страйкової боротьби відбувався на тлі економічної стабільності й навіть зростання, але аж ніяк не промислової кризи. Французький робітник і до страйкової хвилі 1968 р. отримував досить пристойну зарплату. Він бажав вільної праці й самоуправління, а не зайвої пайки з хазяйського столу. Узагалі кінець 1960-х рр. ніби ущільнив «парадоксальний вимір» світової історії, переводячи її на рівні малозрозумілі і для учасників тих подій, і для пізніших дослідників.

Згадаємо лише один із найяскравіших прикладів: молодь ділової, праг­матично! Америки раптом перестала цікавитися грошима і способами їх примноження. Соціологи наприкінці 1960-х з подивом констатували, що лише 18 % опитаних американських студентів погоджуються з тим, що гроші відіграють велику роль у житті. Бізнесменами в майбутньому бажали стати лише 12 % студентів, у той час як 79 % — музикантами, психолога­ми, художниками, журналістами, революціонерами, тобто людьми творчих професій.

I тут закономірно постає питания про результат цієї революції, незаверше­ний характер якої одноголосно визнають як її учасники і прихильники, так і затяті опоненти. Якщо користуватися термінологією партійних програм, то вона лише частково виконала програму-мінімум. А програма-максимум, тобто повна ліквідація всіх форм гноблення (економічного, національного, культурного, психологічного, вікового, статевого тощо), так і не була виконана.

Але, незважаючи на все це, 1968 р. став таки рубіконом для західної цивілізації: у США було ліквідовано расові обмеження, скасовано загальний військовий обов'язок, через деякий час припинилася війна у В'єтнамі. У Європі домоглися визнання своїх прав культурні та мовні меншини, було реформовано середню та вищу освіту. Поняття прав людини та загального роззброєння (ключові поняття 1968 р.) стали навіть чинниками міжнародної політики.

По-різному склалася доля тих, хто пліч-о-пліч бився з поліцією на вулицях паризьких міст та в інших містах Європи. Одні стали депутатами, інші — урядовцями, дехто зробив професійну кар'єру, ще дехто відбуває довічне ув'язнення за терор («куля і бомба конкретні») проти системи... Загалом при владі в країнах Європи на сьогодні перебуває те покоління, що не давало спокою «старенькій Європі».

I все ж дух 1968 р. продовжує блукати Європою і світом: наприкінці 1990-х рр. стався вибух невдоволення «проти сучасного капіталізму» — антиглобалістський рух. Періодично різні куточки «ситого світу» стрясають багатотисячні мітинги, демонстрації, сутички з поліцією. Не до кінця зрозуміла Сапатистська революція в Мексиці. I, як і в 1960-ті рр., в авангарді цього руху знову молодь, і знову під червоними прапорами і з портретами. Че. Але це вже зовсім інша історія.