Обмін посланнями між м. Хрущовим і Дж. Кеннеді під час Карибської кризи (уривки)

Кеннеді - Хрущову. 23 жовтня 1962 р.

Шановний пане Голово!

...Я думаю, Ви визнаєте, що першим кроком, який прислужився першим початком нинішньої низки подій, була дія Вашого уряду, яка виразилася у таємній поставці на Кубу наступальної зброї... Я сподіваюсь, що Ви негайно дасте необхідні інструкції вашим суднам додержуватись умов карантину... який увійде в дію о 14⁰⁰ за гринвіцьким часом 24 жовтня.

Щиро Ваш, Джон Ф. Кеннеді.

Хрущов - Кеннеді. 24 жовтня 1962 р.

Шановний пане Президенте!

Радянський уряд вважає, що порушення свободи користування міжнародними водами і міжнародним повітряним простором - це акт агресії, який штовхає людство у пучину світової ракетно-ядерної війни... Звичайно, ми не будемо просто спостерігачами піратських дій американських кораблів у відкритому морі. Ми будемо тоді змушені зі свого боку вжити заходів, що їх визнаємо за потрібні і достатні, аби захистити свої права. Для цього в нас є все необхідне.

З повагою, М.Хрущов

Кеннеді - Хрущову. 25 жовтня 1962 р.

Шановний пане Голово!

...Наш уряд отримав цілком ясні запевняння від Вашого уряду та його представників... що будь-якої наступальної зброї на Кубу не над­силалось... І потім я узнав напевне... що всі ці публічні запевняння були неправдивими і що Ваші військові приступили нещодавно до створення комплексу ракетних баз на Кубі... Я сподіваюся, що Ваш уряд уживе належних дій, що дозволять відновити становище, яке існувало раніше.

Щиро Ваш, Джон Ф. Кеннеді.

Хрущов - Кеннеді. 27 жовтня 1962 р.

Ваша стурбованість безпекою США мені зрозуміла, п-не Президенте, тому що це перший обов'язок Президента. Але ті самі питання хвилюють і нас, ті самі обов'язки лежать і на мені... Ви хочете убезпечити свою країну, і це зрозуміло. Але цього ж хоче й Куба; всі країни хочуть себе убезпечити. Але як же нам, Радянському Союзу, оцінювати Ваші дії? ...Ваші ракети розміщені в Англії, розміщені в Італії і націлені проти нас. Ваші ракети розміщені в Туреччині.

Ми... зробимо в рамках Ради Безпеки заяву про те, що Радянський уряд дає урочисту обіцянку поважати недоторканність кордонів і суверенітету Туреччини... Таку ж заяву в рамках Ради Безпеки дасть американський уряд стосовно Куби... Найбільшою радістю для всіх народів було б оголошення про нашу угоду, про ліквідацію у корні конфлікту, що виник...

З повагою до Вас, М. Хрущов

Кеннеді - Хрущову. 27 жовтня 1962 р.

Шановний пане Голово!

Я прочитав Вашого листа від 26 жовтня з великою увагою і вітаю Ваше прагнення відшукати швидкого вирішення проблеми... Однак дозвольте мені підкреслити, що першим елементом мусить бути припинення робіт на ракетних майданчиках на Кубі і вжиття заходів для виведення з ладу подібної зброї при ефективних міжнародних гарантіях.

Джон Ф. Кеннеді.

Хрущов - Кеннеді. 28 жовтня 1962 р.

Шановний пане Президенте!

Щоб швидше завершити ліквідацію небезпечного конфлікте... Радянський уряд... віддав нове розпорядження про демонтаж озброєнь, що Ви його називаєте наступальним, його упакування і повернення до Радянського Союзу...

І якщо нам вдасться разом з вами і за допомогою інших людей доброї волі ліквідувати цю напружену обстановку, то ми мусимо також потурбуватися про те, щоб не виникало інших небезпечних конфліктів, які можуть призвести до світової термоядерної катастрофи.

З повагою до Вас, М. Хрущов

Міжнародні відносини в 70-І половині 80-х рр.

Криза «атлантичної солідарності»

На початку 70-х років і західний, і соціалістичний світ виявилися дещо послабленими. Серед країн Заходу протягом 60-х років виникли суперечності. Сполучені Штати закликали Європу стати разом з ними однією з опор «атлантичної солідар­ності». Але щоб бути такою опорою, Європі краще було б стати єдиною державою, зі спільними органами управління, спіль­ними збройними силами. У Білому домі пропонували, щоб Велика Британія та Франція передали власну атомну зброю під американське командування і покладалися лише на натівську «ядерну парасольку». Це означало, що США стануть керівною силою «атлантичної співпраці».

Серед європейців думки щодо американського проекту роз­ділилися. Найпалкішим опонентом США виступив де Голль. Він не відмовлявся від «атлантичної співпраці», але не бажав, щоб Європа відігравала другорядну роль. Крім того, будучи патріотом, він відкидав ідею «Європейської вітчизни», у якій Франція могла б втратити своє національне обличчя. Нато­мість він висунув ідею «Європи вітчизн», тобто тісної співпраці європейських країн, але за умови збереження кожною свого суверенітету. У центрі європейського співробітництва мусив бути франко-німецький союз.

Де Голль демонстративно здійснював антиамериканські кроки. За його рішенням Франція визнала КНР і розірвала дип­ломатичні відносини з Тайванем. Він пішов на тісніші контакти з Радянським Союзом і підтримав ідею побудови єдиної Європи від Атлантики до Уралу. У 1966 р. Франція хоча і залишилася в НАТО, але вийшла з усіх військових структур організації. Вона не підтримала політику США на Близькому Сході та у В'єтнамі. Де Голль виступив проти того, щоб долар залишався міжна­родною валютою, а також не допускав до Спільного ринку найвідданішого американського союзника - Велику Британію. Хоча відставка де Голля у 1969 р. поліпшила позиції США у Європі, але його ідеї зберігали популярність в ряді європейських країн, які побоювалися американського домінування.

Послабшали позиції США і в інших регіонах планети. Коли вони остаточно відмовилися від участі у В'єтнамській війні, то це підірвало їхній престиж серед азіатських союзників, які звикли вірити, що Білий дім ніколи не кине їх напризволяще. У самих Сполучених Штатах загострилася економічна ситу­ація, що потребувало скорочення військових витрат.

Розкол у «соціалістичному таборі»

Позиції СРСР серед його союзників протягом 60-х років також послабшали. Після викриття культу особи Сталіна в опозицію до Радянського Союзу стали Китай та Албанія. Китай почав вимагати перегляду несправедливих договорів, що він свого часу підписав з царською Росією. На підставі цих договорів СРСР володів деякими землями, що їх китайці вважали своїми. Після того як СРСР відмовився від перегляду кордонів, Китай висунув претензію на півтора мільйона квадратних кілометрів радянської території. Крім того, він почав влаштовувати провокації, зокрема збройні, на кордоні з СРСР. Раніше у СРСР та КНР був спіль­ний ворог - Сполучені Штати. Од­нак на початку 70-х років китайське керівництво вирішило, що треба перейти від конфронтації зі США до співробітництва. Сполучені Штати відразу дали позитивну відповідь. У 1971 р. вони скасували ембарго на торгівлю з КНР. У 1972 р. відбув­ся візит американського президента Р. Ніксона до Китаю. Радянський Союз остаточно втратив надію підкорити собі всі без винятку соціалістичні країни. Погіршилися відносини СРСР з Румунією, яка вважала, що господарські зв'язки всередині РЕВ були нерівноправними, невигідними східноєвропейським країнам. Румунія почала налагоджувати економічні зв'язки з КНР, із західними країнами, відкидала радянські рекомендації щодо побудови соціалізму, відмовила Кремлю у підтримці на міжнародній арені. Румунія не лише відмовилася взяти участь в окупації Чехословаччини, а й осудила цю акцію.

Навіть у країнах, які брали участь у вторгненні в ЧССР, більшість населення в душі також осуджувала дії Кремля. Престиж Радянського Союзу як миролюбної держави різко впав. У 1970 р. розпочалися робітничі заворушення у Польщі.

КПРС не зуміла повністю підкорити собі і європейський комуністичний рух. Компартії Італії та Іспанії почали спові­дувати «єврокомунізм» - більш демократичний і ліберальний порівняно з радянським зразком. До цієї ідеології уважно придивлялися компартії інших країн. Тим самим СРСР втра­чав надію використати європейських комуністів у боротьбі з капіталістичним світом.

До того ж Радянський Союз не зумів здобути авторитет передової розвинутої країни. Економіка його загальмувала­ся, особливо це стосувалося сільського господарства. Він був змушений звертатися до США із проханням продавати йому зерно, якого сам вже не міг виробляти у достатній кількості.

Початок загальноєвропейського процесу

Паралельно з послабленням позицій наддержав сталися зміни у європейській зовнішній політиці. Початок їм поклало наприкінці 60-х років керівництво Західної Німеччини, яке офіційно визнало наявність двох німецьких держав.

Результатом «нової східної політики» ФРН було укладення ряду важливих міжнародних угод. У 1970 р. ФРН підписала з Радянським Союзом угоду, за якою визнавалася непорушність повоєнних кордонів в Європі. Того ж року Західна Німеччина остаточно визнала кордон по лінії Одер - Нейсе, продемонструвавши, що назавжди відмовляється від територіальних претензій до сусідньої Польщі.

У 1972 р. СРСР, США, ФРН та НДР підписали чотиристоронню угоду про Берлін. Згідно з нею ФРН відмовлялася від претензій вважати Західний Берлін своєю частиною. Наприкінці 1972 р. було підписано «базовий договір» між двома німецькими державами, яким вони визнавали суверенітет одна одної. Після прийняття ФРН та НДР до ООН зменшилася гострота німецького питання, відкрилися сприятливі можливості для поліпшення відносин між двома частинами континенту.

Паралельно західнонімецькі керівники висунули ідею проведення багатосторонніх переговорів, на яких можна було б відверто обговорити всі європейські проблеми і дійти спільної згоди. Однак жорстокий удар по цій ідеї завдала інтервенція п'яти соціалістичних країн у Чехословаччину у серпні 1968 р. СРСР знову дав підстави, щоб його розцінювали як потенційного агресора.

У 1969 р. ідея загальноєвропейської наради повернулася до життя. Фінляндія взяла на себе зобов'язання здійснити її організаційну підготовку. Так було покладено початок загальноєвропейському процесу. Виникла ще одна ідея - залучити до нього США і Канаду.

Велике значення для скликання наради мали кроки СРСР та США назустріч один одному. У 1972 р. президент США Р. Ніксон відвідав Москву, щоб обговорити стан справ на планеті. Переговори завершилися підписанням «Основ взаємовідносин між СРСР і США». Обидві супердержави взяли зобов'язання робити все можливе, щоб запобігти ядерній війні, погодилися, що кожна з них має право на рівну безпеку, офіційно відмовилися від застосування сили у спірних питаннях та від претензій на свій особливий статус у світі.

Того ж року між СРСР та США було підписано Угоду про обмеження деяких видів стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). Кожна із сторін побоювалася, що суперник створить таку систему протиракетної оборони, що зможе врятуватися від ядерного покарання. Тому одночасно з угодою ОСО-1 вони підписали договір про скорочення систем протиракетної оборони.

Налагодження відносин між лідерами двох протилежних блоків надихало всі інші країни на поглиблення зв'язків між собою і давало надію на успішне просування загальноєвро­пейського процесу.

У 1973 р. у Гельсінкі розпочалися підготовчі переговори по скликанню Наради з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ). Протягом двох років йшло узгодження спірних питань і підготовка тексту спільного рішення. Сама нарада, у якій взяли участь глави 35 держав (разом із США та Канадою), тривала з ЗО липня по 1 серпня 1975 р.

Під час Наради керівники європейських країн задекларували свою відданість справі миру, принципам добросусідства, взаємоповаги та співпраці. Нарада перетворилася на демонстрацію докорінних змін у відносинах між державами з різними політичними системами. Вона привернула увагу всієї планети і палко віталася народами, які втомилися від страху перед ядерною війною та від виснажливої гонки озброєнь.

Гельсінкський Заключний акт

В останній день Наради було підписано її підсумковий документ - Заключний акт, у якому учасники визначили напрями свого співробітництва в політичній, економічній і гуманітарній сферах (так звані «три корзини»).

Насамперед, учасники Наради оголосили принципи, якими зобов'язалися керуватися у взаємних відносинах. Першими серед цих принципів було названо право кожної держави на рівність, на територіальну цілісність, свободу і політичну незалежність. Крім того, учасники зобов'язалися не застосовувати сили у міжнародних відносинах, визнавати цілісність інших держав, вирішувати спірні проблеми лише мирними засобами, не втручатися у внутрішні справи один одного, поважати права і свободи людини та право народів самим вирішувати власну долю. Вони висловили намір розвивати співробітництво між собою і зобов'язалися додержуватись міжнародного права.

Заключний акт задекларував ті заходи, до яких збиралися вдаватися держави заради зміцнення довіри між собою. Зокрема, вони зобов'язалися заздалегідь повідомляти один одного про воєнні навчання, допускати на них спостерігачів, зарані повідомляти про великі пересування військ.

«Економічна корзина» Акта містила в собі ретельний перелік кроків по зміцненню і поглибленню співробітництва у сфері торгівлі, ділових контактів, промисловості, транспорту, науки і техніки, охорони навколишнього середовища, туризму, обміну робочої сили і підготовки кадрів.

Особливу увагу світової громадськості привернула «третя корзина», яка стосувалася співробітництва в гуманітарній та інших галузях. Радянський Союз та інші соціалістичні країни традиційно відмовлялися запроваджувати у себе закони, які повторювали б положення міжнародних пактів з прав людини, особливо таких, як свобода друку, організацій, виїзду з країни та повернення до неї, мітингів та зборів і т. п. В Акті вперше радянське керівництво офіційно зобов'язалося співпрацювати з іншими європейськими країнами у таких питаннях, як возз'єднання сімей, шлюби між іноземцями, свобода пересування, туризм і контакти між людьми.

Підписавши Акт, учасники також зобов'язалися обмінюватися інформацією, полегшувати доступ до неї журналістам, налагоджувати культурний обмін, опікуватися національними меншинами, розвивати співробітництво у сфері освіти.

Виконання цих умов Радянським Союзом мало б зробити його значно демократичнішим і відкритішим. Однак усіх цікавило, чи погодиться радянське керівництво на демократизацію своєї країни. Те саме стосувалося й решти соціалістичних країн.

Гельсінкський Заключний акт, хоча і породжував сумніви щодо його виконання, став видатним документом періоду розрядки. Він засвідчив докорінні зміни у міжнародних відносинах, заклав підвалини для подальшого розширення загальноєвропейського процесу. Наради з безпеки і співробітництва в Європі стали відтоді періодичними, вони почали відігравати велику роль у забезпеченні стабільності на континенті.

Крах розрядки

Після Гельсінкської наради кілька років відбувалося поглиблення відносин між демократичним і соціалістичним світами. У 1979 р. СРСР і США уклали Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2). Вони визнали, що мають приблизно однаковий ядерний потенціал, а тому немає потреби збільшувати його надалі.

Однак у цілому поглиблення розрядки не відбулося. СРСР не збирався виконувати вимоги Заключного акта. Він не допускав іноземних військових інспекторів на свою територію, а тим часом нарощував випуск бронетанкової техніки, яка концентрувалася у європейських соціалістичних країнах. США, щоб убезпечити Західну Європу від радянських танків, почали розробляти нейтронну бомбу, яка знищувала б екіпажі танків і військову силу, але не призводила до руйнування довкілля. Тоді СРСР усупереч домовленостям розмістив на території своїх європейських сателітів нові ракети середнього радіуса дії СС-20. Тим самим він продемонстрував, що участь у Гельсінкській нараді була для нього лише пропагандистським засобом і додержуватись прийнятих на ній домовленостей він не збирається.

Крім того, в СРСР тривали порушення прав людини, проти дисидентів застосовувалися репресії, представники міжнародних правоохоронних організацій на територію СРСР не допускалися під тим приводом, що учасники Заключного акта зобов'язалися не втручатися у внутрішні справи один одного. Виїзд із СРСР надалі був обмежений, через що багато людей не могли об'єднатися із своїми рідними в інших країнах світу. Особливо страждали від цього євреї, яких доля розкидала по різних країнах. Не маючи змоги виїхати з Радянського Союзу, вони водночас були змушені відчувати на собі антисемітські кампанії, які час від часу організовувалися під виглядом боротьби з міжнародним сіонізмом.

СРСР і далі демонстрував ворожість до Заходу, а тому в очах усього світу був країною, яка загрожувала миру і принципам міжнародного права. Кремлівське керівництво само підтвердило ці побоювання, коли дало наказ своїм військам увійти в суверенний Афганістан. Радянська інтервенція у цю країну підвела риску під періодом розрядки. Світ знову повернувся до стану «холодної війни».

Кінець “ холодної війни”.

«Нове мислення» та його наслідки

Друга половина 80-х років була позначена докорінними змінами у світовій політиці.

Гонитва озброєнь стала непосильним тягарем і для великих, і для всіх інших держав. Аварія на Чорнобильській АЕС наочно проілюструвала, чим може обернутися для людства глобальна термоядерна війна. Зростала відраза до насильства як засобу розв'язання спірних питань. У світі відчувалася потреба у політичному діячеві, який першим закликав би до цілковитої перебудови міжнародних відносин.

Ініціативу взяв на себе новий керівник Радянського Союзу М. Горбачов, який опублікував книгу «Перебудова і нове мислення для нашої країни і всього світу», де запропонував нові принципи світового порядку. Стрижнем «нового мислення» став висновок, що оскільки воєнні розв'язання проблем загрожують світу його зникненням, то безпеку народів можна забезпечити тільки політичними засобами - консультаціями, перемовами, угодами. Інший важливий висновок - що тепер неможливо гарантувати власну безпеку індивідуально або у групі держав. Тепер безпека може бути лише колективною, загальною для всього світу. Згідно з «новим мисленням» загальну безпеку неможливо гарантувати, поки існує економічна дискримінація відсталих країн, їх неоколоніальна експлуатація, яка породжує серед знедолених народів почуття ворожості до народів процвітаючих. Країни, які б пристали на «нове мислення», повинні були відмовитися від вузьких національних інтересів, позбутися егоїзму, віддати перевагу інтересам усього людства.

Радянський керівник запропонував конкретні кроки по втіленню «нового мислення» у практику міжнародних відносин - припинити гонитву озброєнь і скоротити арсенали зброї так, щоб решти озброєнь в кожної країни вистачило тільки для захисту, але не для нападу; розробити загально прийнятний механізм розв'язання міжнародних криз; встановити новий справедливий міжнародний економічний порядок; покінчити з пропагандою війни та насильства і поглибити гуманітарне співробітництво між народами. Народи світу, на думку автора «нового мислення», повинні постійно жити в умовах мирного співіснування, а тому всіляко дбати про його збереження та зміцнення.

Одна з причин ініціативи М. Горбачова полягала в тому, що він усвідомив неспроможність радянської економіки і далі конкурувати із США. На його думку, краще було визнати «почесну капітуляцію», ніж довести свій народ до повного виснаження.

У США швидко зрозуміли, що СРСР фактично визнав свою поразку у «холодній війні». Почалася серія зустрічей М. Горбачова з Р. Рейганом для обговорення нових принципів відносин між їхніми державами. Керівники двох держав уклали угоду про знищення ракет середньої та малої дальності, а також домовилися укласти угоду про скорочення арсеналів стратегічних ракет. Підготовка такого договору тривала півтора року. Він був підписаний у липні 1991 р. Згідно з ним кожна із сторін зобов'язалася скоротити свої стратегічні наступальні озброєння на третину.

Копенгагенська нарада з людського виміру

У європейських країнах міцніла свідомість того, що усунення воєнної загрози не принесе континенту миру і стабільності, поки на ньому залишатимуться бідність, відсталість, безправ'я людей. Для обговорення цих проблем держави - учасниці НБСЄ протягом 1989-1991 рр. провели у Парижі, Копенгагені та Москві наради з питань людського виміру, тобто з питань, які стосуються забезпечення фундаментальних прав і свобод людей, умов їхнього життя.

Найважливішою з трьох стала Копенгагенська нарада у червні 1990 р. На ній було прийнято Підсумковий документ, у якому було проголошено ті принципи, до яких мусить при стати кожна демократична країна. Насамперед підтверджувалася відданість таким цінностям, як свобода і права людини, справедливість, демократія, політичний плюралізм. Разом з тим, наголошувалося, що законність у кожній країні не повинна бути формальною, вона мусить сприяти найповнішому самовиявленню людини, гарантувати їй гідне життя. Документ дав тлумачення справедливості, яка означала періодичне проведення вільних виборів, контроль за діяльністю виконавчої та судової влади, військових структур, рівність всіх людей перед законом. Кожна людина повинна мати гарантії від несправедливого судового переслідування, у зв'язку з чим судді та адвокати мусять бути незалежними від влади.

Усі держави, що підписали документ, зобов'язалися виконувати волю народу, висловлену під час виборів, гарантувати усім громадянам рівне виборче право. Була підтверджена відданість правам людини на політичну діяльність, на свободу думки, на інформацію, на мітинги і демонстрації, на профспілки, на свободу совісті та релігії, на власність, на свободу вільно залишати свою країну та повертатися до неї, на юридичний захист. Особливо підкреслювалася неприпустимість тортур та інших нелюдських покарань. Крім того, було заявлено про намір домагатися повсюдного скасування смертної кари.

Велику увагу в документі було приділено правам національних меншин. За ними оголошувалося право вільно користуватися рідною мовою, утворювати різні об'єднання, сповідувати свою релігію, підтримувати контакти із своїми родичами в інших країнах. Учасники наради зобов'язалися оберігати культурну самобутність меншин, осудили тоталітаризм, расову та етнічну ненависть, ксенофобію, у т. ч. антисемітизм, дискримінацію людей за національними, релігійними та ідеологічними мотивами.

Кінець «холодної війни»

Остаточну крапку в «холодній війні» поставила Паризька нарада керівників держав - членів НБСЄ 19-21 листопада 1990 р. Вранці напередодні наради відбулася зустріч представників держав - членів НАТО та ОВД. Двадцять дві держави підписали Спільну декларацію, у якій зобов'язалися підтримувати лише такий воєнний потенціал, який необхідний для оборони та для запобігання війні, тобто для попередження можливого агресора, а також визнали неподільність безпеки у Європі, тобто залежність загальної безпеки від безпеки кожної окремої європейської країни.

Одночасно двадцять дві держави підписали Договір про звичайні збройні сили у Європі. Згідно з договором вони зобов'язалися протягом сорока місяців провести скорочення основних видів бойової техніки. Підписання договору створило принципово нову атмосферу для Паризької наради. Усі її учасники тепер вважали себе єдиною групою, об'єднаною спільною метою та спільними принципами. В останній день наради вони підписали Паризькі хартію для нової Європи, у якій оголосили відданість принципам Гельсінкського Заключного акта і прагнення розвивати відносини між собою на основі взаємоповаги і співробітництва.

У Хартії проголошувалося, що економічна свобода мусить поєднуватися із принципом соціальної справедливості і відповідальним ставленням до навколишнього середовища. Згідно з положеннями Хартії нова Європа має будуватися на засадах мирного врегулювання суперечностей, неподільності безпеки, контролю за рівнем озброєнь, співробітництва з іншими країнами, непорушності суверенітету й територіальної цілісності держав. Паризька хартія накреслила шляхи подальшого розвитку Європи - захист прав та основних свобод людини, зміцнення демократії, забезпечення верховенства права, захист національних меншин, боротьба проти расової та етнічної ненависті, антисемітизму, ксенофобії та дискримінації, проти тероризму та наркобізнесу, єдність зусиль по запобіганню та розв'язанню конфліктів.

Паризька хартія підвела остаточну риску під періодом «холодної війни», відкрила новий напрям для загальноєвропейського процесу.

Пошук нового світового порядку

Після розпаду СРСР та соціалістичної системи завершився етап поділу світу на два полюси. Організація Варшавського Договору у 1991 р. саморозпустилася. Перед США відкрилася перспектива створити монополярну систему, у якій вони були б одноосібним світовим лідером, відповідальним за міжнародну ситуацію. Позитивним наслідком монополярної системи був би жорсткий контроль за діями агресивних країн. Однак чимало політичних діячів вбачають у монополярній системі і негативну рису, оскільки Сполучені Штати, вільні від контролю з боку світового співтовариства, можуть вдатися до безвідповідальних кроків у відносинах з іншими країнами.

Деякими своїми діями США підтверджували такі побоювання. У 1998 р. вони завдали ракетно-бомбових ударів по воєнних об'єктах в Сербії, щоб припинити косівський конфлікт. У 2003 р. проігнорували думку Ради Безпеки ООН і без її санкції здійснили вторгнення у суверенний Ірак. Захопивши Ірак, який володіє найбільшими покладами нафти, США почали погрожувати іншим країнам, яких вони визначили як «вісь зла», - Сирії, Іраку, Північній Кореї. У 2003 р. США оголосили про свій вихід із Договору про протиракетну оборону, який забезпечував ядерний паритет між ними і Росією. Росія, яка стала основним спадкоємцем СРСР, відчуває моральне пригнічення через втрату статусу наддержави і нама­гається відновити його, перетворивши на «зону особливих російських інтересів» євразійський простір. Боротьба за цей статус, на думку Кремля, допоможе згуртувати суспільство, в якому зросли опозиційні настрої через економічні труднощі в країні. Одночасно в Росії посилюється вплив націонал-патріотів, які закликають до відродження імперії. Здійснення цієї мети означало б відновлення біполярної системи у міжнародних відносинах. Низка могутніх країн непідвладні американському контролю. Зміцніла солідарність країн у різних регіонах планети. Європейські країни гуртуються навколо потужних ФРН і Франції для економічної конкуренції із США та Японією. Прагнуть до об'єднання зусиль «азіатські тигри». Триває консолідація арабського, а також всього мусульманського світу, де провідну роль відіграють нафтовидобувні країни.

Міцніє роль міжнародних органів, зокрема Організації безпе­ки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), на яку в 1994 р. була перейменована НБСЄ.

Улітку 1991 р. СРСР та США підписали перший Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь - ЄНО 1 (інша назва - СТАРТІ), за яким вони мусили скоротити части­ну своїх континентальних балістичних ракет. У 1993 р. Росія та США підписали Договір СНО-2 (СТАРТ-2). Ним передбачено скорочення ядерних потенціалів на дві третини.

У 1994 р. Україна, Росія та США зробили спільну тристоронню заяву, за якою Україна зобов'язалася позбутися ядерної зброї, а дві великі держави надали їй гарантії безпеки. Тим самим Україна стала першою державою, що добровільно відмовилася від наявного атомного арсеналу.

Нова система європейської безпеки

Після розпаду соціалістичної системи виник регіон Центрально-Східної Європи, до якого входять колишні європейські сателіти Радянського Союзу. Поява регіону ЦСЄ викликала додаткові зміни у системі міжнародних відносин.

Більшість країн континенту з недовірою ставиться до Росії, яка стала спадкоємицею СРСР. Вони побоюються відродження російського гегемонізму і тому шукають гарантій національної безпеки на Заході. Всі вони увійшли до Ради Європи. У 1994 р. десять країн ЦСЄ стали членами ЄС. Країни регіону всіляко прагнуть увійти до НАТО. У 1999 р. це зробили Польща, Чехія та Угорщина.

Прагнення інтегруватися до ЄС та НАТО змушує країни ЦСЄ демонструвати готовність виконувати всі вимоги, які ці організації ставлять до своїх членів. Вони оголосили про відсутність територіальних претензій одна до одної та до своїх сусідів, вдосконалюють систему захисту прав людини, велику увагу приділяють національним меншинам.

Керівництво НАТО у 1994 р. висунуло програму «Парт перство заради миру», розраховану на країни ЦСЄ, Балтії та Росію. Участь у Програмі дає, зокрема, можливість використовувати Альянс для підготовки і навчання своїх військ, брати участь у миротворчих, рятувальних операціях, здійснювати консультації з питань, які важливі для збереження миру в Європі. Учасниками Програми стали близько ЗО країн, зокрема й Україна.

У березні 1995 р. відбулася Паризька конференція країн - членів ЄС разом з країнами - кандидатами на членство в Євро-союзі. Учасники конференції ухвалили Пакт про стабільність у Європі, де вони проголосили своєю метою «будівництво більш єдиної та солідарної Європи», підтвердили свою відданість принципам європейського співробітництва та зобов'язалися об'єднати зусилля для забезпечення європейської стабільності.

Рух неприєднання

Важливою політичною силою в міжнародних відносинах протягом 70 - 90-х років залишався Рух неприєднання.

Діяльність Руху здійснювалася по напрямах, визначених на його V конференції у столиці Шрі-Ланки Коломбо (1976). Учасники Руху боролися за збереження миру, суверенітету і територіальної цілісності один одного, а також продовжували боротьбу проти залишків колоніалізму, проти расизму та апартеїду.

Руйнування біполярної системи міжнародних відносин поставило перед Рухом питання про його подальшу долю. Виникла думка, що оскільки протистояння між СРСР та США зникло, то відпала і потреба в демонстрації нейтралітету. На X конференції міністрів закордонних справ країн, що не приєдналися, яка відбулася у 1989 р. в Аккрі (Гана), було досягнуто згоди, що Рух неприєднання мусить існувати і надалі, брати активну участь у створенні нового світового порядку, боротися за мир, міжнародну безпеку, рівноправні взаємовідносини між країнами. Своїм першочерговим зав­данням Рух вважає запобігання та врегулювання регіональ­них конфліктів, налагодження справедливих економічних відносин між розвинутою Північчю і відсталим Півднем, надання допомоги країнам, що розвиваються, у виплаті зовнішніх боргів.

Важливе значення мала IX конференція країн, що не приєдналися, яка пройшла у жовтні 1995 р. у колумбійському місті Картахені. Головна увага на ній приділялася питанням відносин розвинутих і тих, що розвиваються, країн (Північ - Південь), а також відносинам між країнами «третього світу» (Південь - Південь). У зв'язку із завершенням глобального протистояння наддержав Рух неприєднання запропонував перетворити Південну півкулю на суцільну без'ядерну зону.

Боротьба за новий міжнародний економічний порядок

Країни «третього світу» стали джерелом сировини і дешевої робочої сили для постіндустріальних країн. Таке місце у міжнародній економіці позбавляє їх перспектив перейти на новий етап розвитку. Тому «група 77» в ООН починаючи з 1974 р. домагається встановлення у світі нового міжнародного економічного порядку (НМЕП). Головна ідея НМЕП полягає в тому, щоб країни, які розвиваються, здобули можливість самостійно розпоряджатися національними природними ресурсами і щоб ніхто не втручався в їхню економічну діяльність.

Ситуація для «третього світу» погіршується і тим, що змен­шуються їхні валютні ресурси, а значить, і можливості модер­нізувати свої економіки. У підсумку вони все глибше скочуються у боргову яму. Борги найбідніших країн протягом 1980-2000 рр. зросли від 500 млрд. до 3 трлн. доларів.

Одна з головних цілей НМЕП - припинення коливання цін на сировину на світовому ринку і наступна ліквідація надмірно великої різниці цін на сировину і промислові товари (так званих ножиць цін). Особливо наполегливо країни «третього світу» вимагають усунути розрив у технологічному рівні між ними та провідними країнами. Це найскладніша проблема, бо новітні технології та обладнання надто дорогі, і західні підприємці намагаються запроваджувати їх там, де вони швидко скуповуються.

Однією з причин відставання країн «третього світу» є те, що в них не розвинуті основні компоненти постіндустріального суспільства - інформатика й обслуговування. Недостатня кваліфікація робітників зумовлює нижчу, порівняно із західною, продуктивність праці. У цих країн залишається єдиний вихід, щоб підняти технічний рівень, - заохотити західних підприємців. Для цього вони змушені встановлювати низьку заробітну плату, бо тільки дешева ціна робочої сили привертає увагу західних бізнесменів.

СВІТ НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ

Глобальні проблеми сучасності

У XX ст. людський геній докорінно змінив планету. Але ряд проблем, від яких залежить майбутнє людства, й досі залишаються нерозв'язаними. Вони проявляються у всесвітньому масштабі та стосуються всіх народів, усіх людей незалежно від майнового стану. Тому ці проблеми вважаються глобальними.

Після проблеми збереження миру, уникнення світової війни першочерговим питанням є забезпечення народного господарства необхідними ресурсами. Дедалі гострішою стає енергетична проблема. У повоєнний період для одержання електроенергії значно більше використовується нафти і газу. Щоправда, висока ціна на нафту змусила провідні країни проявити заощадливість, тому в 70-80-х роках рівень споживання нафти на Заході майже не зріс. У світі ж у цілому нафта і газ покривають близько 70 % потреби в енергії. Чверть населення планети, яка проживає у 26 розвинутих країнах, споживає 75 % електроенергії, 79 % видобувного палива. За такого рівня споживання їхні запаси можуть бути вичерпа­ними протягом половини наступного століття.

Для країн з невисоким технологічним рівнем проблема енергоносіїв залишається найактуальнішою. Не маючи можливості купувати нафту й газ у великій кількості через неконкурентоспроможність своїх товарів на світовому ринку, вони мусять у найкоротший термін знайти альтернативні нафті й газу джерела енергії, створити і запровадити енергозберігаючі технології.

За останні 80 років промислове виробництво у світі зросло у 15 разів. Такі темпи містять у собі загрозу природі. Розвиток індустрії, особливо важкої, призводить до того, що в атмосфері збільшується концентрація вуглецю. Деякі вчені прогнозують, що на середину XXI ст. настане глобальне потепління атмосфери, унаслідок чого почнеться танення північних криг. Рівень Світового океану підвищиться, почнеться затоплення частини суші.

Велику екологічну небезпеку становить забруднення навколишнього середовища. Найбільша промислово розвинута країна - США щорічно «викидає» у навколишній світ 60 млн. тонн шкідливих відходів. Так само забруднюється атмосфера на території колишнього СРСР, технологічний рівень якого значно відстав від американського.

Більше половини шкідливих викидів випадає саме у тих країнах, де вони були утворені. Та значна їх частина «мандрує» у сусідні країни. У Швеції та Норвегії більшість «кислотних дощів» іноземного походження, насамперед з російської та британської територій. Від кислотних дощів у цих країнах постраждали тисячі озер, які використовувалися у рибному господарстві, у ФРН постраждала третина лісів. Все це призвело до серйозного забруднення Світового океану.

Загрозливим стає зменшення вмісту озону в атмосфері. Над планетою утворилися «озонні дири». Якщо вони розростуться, то атмосфера не зможе затримувати ультрафіолетові промені, які дуже небезпечні для здоров'я людей.

Інтенсифікація сільського господарства призвела до руйнування найродючішого шару ґрунту. Кожні десять років він зменшується на 7 % . До того ж ґрунти отруюються ядохімікатами, іншими хімічними засобами. За підрахунками, через 50 років земля вже буде нездатною поглинати хімічні речовини.

Загострюється продовольча проблема. При всій шкідливості для більшості країн промислового розвитку його інтенсифікація залишається єдиною надією покінчити з соціальними хворобами, у першу чергу - з хронічним недоїданням, особливо поширеним у Азії та Африці. Відомо, що постійно 450 млн. чоловік на планеті голодують, а ще декількасот мільйонів одержують недостатню кількість їжі. Хоча виробництво зерна на планеті невпинно зростає, з кінця 70-х років на кожну людину його припадає дедалі менше і менше.

Бідою людства стало .хронічне безробіття. У розвинутих країнах воно сягає мільйонів людей. Зростає безробіття і в країнах Азії, Африки та Латинської Америки внаслідок міграції сільського населення у міста. Безробіття породжує бідність, соціальні хвороби.

У 2000 р. середній прибуток на душу населення у найбідніших державах «третього світу» був у 80 разів меншим, ніж у США. Сьогодні 1,2 млрд. населення планети мають щоденний прибуток менше 1 дол., 150 млн. людей - безробітні, а 750 млн. - наполовину безробітні, 800 млн. людей не мають доступу до меди­цини, 55 млн. - вражені вірусом СНІДу, 850 млн. - неписьменні.

Енергетична, екологічна, продовольча проблеми загострю­ються тому, що безупинно зростає кількість людей на планеті. Стався демографічний вибух. За 19 століть нашої ери людство збільшилося удвічі, а лише протягом XX ст. - більше ніж утричі (від 1,4 до 4,5 млрд. чоловік). На початок 2000 р. його чисельність сягнула 6 млрд. У деяких країнах щільність населення становить сотні чоловік на квадратний кілометр. Майже половина людства проживає у містах. Передбачається, що у 2025 р. населення Землі сягне 8 млрд. чоловік, з яких 6,8 млрд. проживатимуть у країнах «третього світу».

Якщо в Європі досягнуто рівноваги між кількістю померлих і народжуваних, то у країнах, що розвиваються, населення не­впинно зростає. Дві третини його припадають на Азію, Африку і Латинську Америку. Тут видобувається половина сировинних і паливних ресурсів планети, але самі країни цих континентів споживають лише 1/8 частку своїх багатств. Така величезна кількість напівголодних, охоплених відчаєм людей створює на планеті ситуацію, дуже небезпечну для загального миру.

Етнічні конфлікти

У XIX ст. завершилося формування більшості європейських та американських націй. У другій половині XX ст. процес національного оформлення продовжився в Азії та Африці.

Щодо європейського континенту, то міжнаціональні відносини в розташованих на ньому країнах тривалий час по війні були стабільними. Починаючи з 60-х років нинішнього століття Європу охопило «етнічне відродження» - рух етнічних груп за більш повне забезпечення їхніх громадянських, соціальних, культурних та політичних прав.

Спочатку етнічні групи прагнули відродити свої культурні риси - національну мову, традиції, звичаї, релігію, історичну пам'ять. Після цього вони почали вимагати для себе політичних прав, або законодавства, яке охороняло б їх від дискримінації, або автономії у складі своїх держав. У ряді випадків етнічні групи добиваються права на утворення власної незалежної держави.

Боротьба етнічних груп за свої права нерідко завершувалася політичними і навіть збройними конфліктами. У СРСР рух етнічних спільнот за своє самовизначення завершився розпа­дом держави. Етнічні негаразди є дуже болючими для Великої Британії. Крім хронічної Ольстерської проблеми, періодично поставало питання про самовизначення Шотландії, де не припиняється агітація з боку Шотландської національної партії за відокремлення від Англії. Більшість населення Шотландії проти такого кроку і задовольняється тим розширенням автономії, яке було надано у 1999 р.

Етнічний рух не припиняється ще в одній частині Великої Британії - Уельсі. Валійський рух намагається не допустити асиміляції корінних мешканців Уельсу в англійській нації, зберегти національну мову, культуру, мистецтво, традиції, історичну пам'ять народу.

Дедалі гострішим стає національне питання в Іспанії, де дві провінції - Каталонія та Країна Басків (Еускаді) перебувають в опозиції до центрального уряду. У 1979 р. між Мадридським урядом і баскськими партіями був розроблений документ під назвою «Статус Герніки», в якому було закладено основу для автономії провінції. Але у грудні 1989 р. і лютому 1990 р. місцеві парламенти Каталонії та Країни Басків ухвалили резолюцію із закликом до самовизначення своїх провінцій.

У Країні Басків найбільшою підтримкою населення користується Баскська націоналістична партія, яка прагне досягти незалежності поміркованими методами. Навпаки, підпільна екстремістська організація ЕТА розраховує на терор і залякування населення, щоб таким чином змусити його підтримати свою програму. Діяльність ЕТА є небезпечною для всієї Європи, оскільки організація не просто вимагає утворення незалежної Країни Басків, а й приєднання до неї іспанської провінції Наварри, а також трьох населених басками провінцій, що зараз належать Франції.

Багато азіатських країн також стикнулися з проблемою національних меншин. Понад ЗО років триває боротьба курдів за утворення власної держави. Історична доля цього народу склалася так, що його територія площею близько 500 тис. квадратних кілометрів поділена між Туреччиною, Іраном, Іраком і Сирією. На ній проживає понад 20 млн. курдів. Періодично курдська проблема обговорюється на міжнародних конференціях. Ситуація, в якій опинився цей народ, викликає загальне співчуття. Проте задоволення його вимог без згоди держав, до яких входить його територія, означало б порушення принципу недоторканності кордонів, на що світове співтовариство піти не може, щоб не створити небезпечний прецедент.

Етнічні рухи у багатонаціональній Індії ставлять під загрозу існування самої держави. Сікхські і кашмірські сепаратисти у штатах Пенджаб та Джамму і Кашмір вдаються до збройних акцій, застосовують тактику терору. Так само розвиваються події у штаті Ассам.

Оскільки сепаратистські рухи, навіть справедливі, все ж таки загрожують міжнародному спокою, майже всі політичні діячі світу вважають, що найкращий шлях розв'язання проблем - це боротьба із сепаратизмом і одночасне забезпечення національним меншинам належних умов для соціального, економічного і культурного розвитку.

Міжнародний тероризм

Розвиток цивілізації відбувається суперечливими шляхами. З одного боку, зростає розуміння цінності людського життя, зміцнюється демократія. З другого - поглиблюється прірва між заможними і знедоленими. Окремі групи людей, неспроможні запропонувати ефективні економічні і правові шляхи вирішення соціальних та національних проблем, намагаються досягти своєї мети терором.

Терористом № 1 у світі тривалий час вважався венесуелець Ілліч Рамірес Санчес. Під час навчання у Москві Санчес пройнявся співчуттям до палестинського руху і вирішив допомогти йому, організувавши терористичні акції в Європі проти тих, хто співробітничав з Ізраїлем або негативно ставився до ОВП, а також проти ізраїльських установ.

Санчес постійно отримував допомогу від спецслужб соціалістичних країн, а також від західнонімецької терорис­тичної організації «Революційні осередки», яка утворилася у 60-ті роки для боротьби з «імперіалізмом та міжнародним сіонізмом». З 1976 р. Санчес очолював «Революційні осередки» і виконував найбрудніші замовлення арабських диктаторів. З крахом соціалістичної системи Санчес втратив притулок у Східній Європі й переховувався у Сирії, а потім у Судані, де в 1994 р. був викритий, заарештований і виданий Франції. На початку 1998 р. його засудили до довічного ув'язнення.

Зараз терористом № 1 вважається Саудівський мільйонер Осама бен Ладен - прихильник ваххабізму («чистого ісламу»). Ним було створено ісламську екстремістську організацію «Аль-Каїда». У 1998 р. ним було організовано вибухи американських посольств у Кенії і Танзанії. 11 вересня 2001 р. бойовики-самогубці з «Аль-Каїди» захопили у Сполучених Штатах Америки цивільні літаки з пасажирами і спрямували їх на хмарочоси Всесвітнього торгового центру та на будинок Пентагону. Обидва хмарочоси рухнули, Пентагон зазнав великих ушкоджень. Загинуло понад 3тис. чоловік. У відповідь на цей жахливий злочин США здійснили військову операцію в Афганістані по ліквідації «Аль-Каїди», а також оголосили війну світовому тероризму.

У Європі в 1968 р. утворилася найжорстокіша і найнебезпечніша терористична організація - «Фракція Червоної Армії» (РАФ). «Червоноармійці» боролися за перемогу комунізму, співчували боротьбі «третього світу» проти неоколоніальної експлуатації і вирішили допомогти йому, відкривши підпільний фронт у тилу «імперіалістичних» держав. За прикладом латиноамериканських бойовиків вони розгорнули «міську» партизанську війну. Загони РАФ полювали на представників промислової еліти, організовували вибухи у державних і громадських установах, у людних місцях. На початку 1993 р., перебуваючи у цілковитій ізоляції і дискредитована в очах громадян, РАФ оголосила, що припиняє акти терору.

Тривалий час на іспанців наводила жах ЕТА. За 23 роки терористичної діяльності баскськими ексмістами було вбито понад 700 в'язниці чоловік. Близько 500 баскських бойовиків відбувають покарання у тюрмах. Жалюгідні політичні й моральні результати терору змусили багатьох членів ЕТА замислитися над доцільністю насильницьких методів. В організації зростає прошарок поміркованих. У 1998 р. ЕТА вирішила припинити терористичні акції, але через півтора року знову повернулася до тактики вбивств політичних опонентів.

Активно вдавалися до терористичних акцій спецслужби соціалістичних країн, особливо тих, де встановилися диктаторські режими. Зловісну репутацію створили собі спецслужби Північної Кореї, які постійно готували замахи на лідерів Південної Кореї. У 1987 р., коли готувалася Сеульська Олімпіада, двоє терористів із КНДР підклали вибухівку у південнокорейський літак, щоб викликати серед спортсменів світу та вболівальників страх і змусити їх відмовитися від участі в Олімпіаді. Усі паса­жири та екіпаж літака загинули.

Тероризм як метод державної політики активно використовувала Лівія. На її території була створена ціла мережа баз для підготовки різних «революціонерів», які готувалися до силового захоплення влади у своїх країнах. Найвідоміші злочини лівійських спецслужб - знищення пасажирських літаків над Шотландією в 1988 р. і над Нігером у 1989 р. У цих авіакатастрофах загинуло 440 чоловік.

Тривалі роки чинять терористичні вилазки ісламські екстремісти в Єгипті. Свій терор вони спрямовують перш за все проти іноземних туристів, яких екстремісти вважають провідниками західної культури. Значну небезпеку становить організація «Аль-Гамаа аль-ісламія», яку очолює сліпий шейх Омар Абдель Рахман. Він створив у своїй уяві модель майбутнього ідеального ісламського суспільства і вимагає від послідовників силою втілити цю модель у життя. Тактику терору застосовують і такі організації, як «Таухів ва хіджра», «Аль-джихад» та ін. Зараз у світі нараховується близько 30 терористичних організацій, найбільше їх у регіоні Близького Сходу.

Наркобізнес

Розмах тероризму в Азії та Латинській Америці безпосередньо пов'язаний з виробництвом і торгівлею наркотиками, які являють собою небезпеку для здоров'я людства. У 2003-2004 рр. 185 млн. населення землі, або 4,7 %, зловживали наркотиками. Основні плантації опіумного маку в Азії розташовані у горах на межі трьох країн - Лаосу, Таїланду та Бірми, де проживає народ шанів. Складені з його представників загони використовуються ділками наркобізнесу.

На Латиноамериканському континенті наркобізнес став особливо гострою проблемою для Колумбії. Тут наприкінці 80-х років зосередилася більшість заводів континенту по виготовленню кокаїну. Мафіозні групи терором або спокусою легкого заробітку втягували у свою діяльність дедалі більше громадян. Центром операції з наркотиками стало колумбійське місто Медел'їн. Наприкінці 80-х років уряд розпочав проти мафії справжню війну. Урядовим військам і поліції вдалося зруйнувати багато таємних заводів по виготовленню кокаїну, десятки аеродромів у джунглях, заарештувати багатьох мафіозі.

У Колумбії з наркобізнесом тісно пов'язані партизанські загони так званих революційних сил. Основні методи їхньої діяльності - вбивства, викрадення людей з метою одержання викупу, вимагання грошей у підприємців («революційний податок»). Колумбійський уряд намагається нейтралізувати партизанський рух шляхом переговорів з «революціонерами». Ті з них, хто складає зброю, дістають право на легальну політичну діяльність.

Небезпека, що її становлять міжнародний тероризм і наркобізнес, змушує міжнародне співтовариство об'єднувати свої зусилля. Ці проблеми, а також проблема міжнародної злочинності постійно обговорюються на різних міжнародних конференціях, симпозіумах, нарадах. Спецслужби різних країн дедалі активніше координують свої зусилля для запобігання злочинам та для розшуку тих, на кого впала підозра у їх скоєні.