1.4. Шляхи розвитку незалежних держав.

Нові країни у виборі шляху

Піднімаючи свої народи на боротьбу, лідери національних рухів обіцяли їм не лише незалежність, а й розв'язання основ­них соціально-економічних проблем - подолання відсталості, зміну побутових умов, ліквідацію голоду і неписьменності, розвиток науки і техніки, культури взагалі. Виборюючи неза­лежність, народи сподівалися на якісно нове життя.

По здобутті незалежності керівництво нових держав опини­лося перед вибором - яким шляхом найшвидше досягти обіця­ного прогресу. Руйнування колоніальної системи відбувалося в умовах, коли вже існували два конкуруючі світи - капіталіс­тичний і соціалістичний, кожен з яких намагався переконати у своїх перевагах. Країни, що звільнилися, становили окремий «третій світ» і почали визначати свої орієнтири.

У ряді випадків (Алжир, Гана) орієнтиром було обрано соціалізм. У деяких країнах (Єгипет, Індонезія) лідери національно-визвольного руху були під сильним впливом соціалістичних ідей. Більшість країн, що здобули національну свободу, взяли курс на приватновласницьку економіку, що базується на ринкових принципах. їх приваблювала більша ефективність капіталістичного господарювання, вищий рівень життя розвинутих західних країн. Однак у чистому вигляді ні соціалізму, ні капіталізму у країнах «третього світу» спочатку, як правило, не було. У країнах соціалістичної орієнтації приватна власність повністю знищена не була, а у країнах, орієнтованих на капіталізм, зберігалося державне втручання в діяльність приватного бізнесу. Лідери країн «третього світу» прагнули запозичити з досвіду перших двох світів, з одного боку - ефективне виробництво, а з другого - можливість втручатися у розподіл вироблених благ, щоб забезпечити прихильність населення.

Боротьба з неоколоніалізмом

Політична незалежність новоутворених держав не забезпечила їм економічної незалежності. їх виробництво ще не було готове функціонувати самостійно. Скориставшися цим, західні монополії почали створювати таку систему економічного співробітництва та торгівлі, яка закріпила б залежність нових країн від провідних держав світу. Така система отримала назву «неоколоніалізм».

Неоколоніалістська тактика дала змогу розвинутим країнам зробити багато колишніх колоній, особливо у Тропічній та Південній Африці, додатком до свого господарського комплекса, встановити контроль над основними сферами їхнього життя, зробити їх «вічними боржниками». Фінансова залежність колишніх колоній зму­шує їх йти у фарватері зовнішньої політики західних країн, надавати їм території під військові бази, під­корятися їх політичному диктату.

Гонитва транснаціональних корпорацій за прибутком має наслідком розміщення у «третьому світі» лише тих підприємств, що їх невигідно тримати у Європі або США- У Результаті господарство країн «третього світу» стає однобічно розвинутим. У ньому переважають підприємства, шкідливі для довкілля, з тяжкими умовами праці, з низькою оплатою робочої сили. У торгівлі з розвинутим світом колишні колонії зазнають збитків унаслідок «ножиць цін» між сучасною наукоємною промисловою і сільськогосподарською продукцією та сировиною.

Низький рівень економічного розвитку зумовлює і низький рівень життя населення у більшості країн, що розвиваються. Постійне зростання цін супроводжується періодичними замо­рожуваннями заробітної плати. Недостатня або відсутня сис­тема охорони праці. Не вистачає коштів на систему соціального забезпечення - пенсії, допомогу безробітним.

У тяжких умовах перебуває система охорони здоров'я, не вистачає коштів на медикаменти, препарати, обладнання ліка­рень і навіть звичайних медичних пунктів. У результаті в кра­їнах «третього світу» періодично трапляються епідемії тяжких небезпечних хвороб — холери, брюшного тифу, дизентерії, маля­рії. Особливо жахлива ситуація у Тропічній Африці, яка стала джерелом розповсюдження страшних хвороб - СНІДу та еболу.

Щоб міцніше прив'язати країни «третього світу» до себе, західні держави запропонували їм приєднатися до своєї обо­ронної системи в обмін на економічну допомогу. Розвинуті країни утримуються від надання країнам, що розвиваються, ефективної допомоги у модернізації економіки, переманюють до себе перспективних фахівців, гальмуючи в такий спосіб зростання їхнього інтелектуального потенціалу.

Поступово розвинуті країни почали уважніше ставитися до вимог країн «третього світу». Вони зголосилися брати участь у програмах розвитку їхніх економік, у наданні їм нових технологій, у подоланні продовольчої кризи. Звичайно, західні країни прагнуть використати це з найбільшою користю для себе, залучаючи країни, що розвиваються, до виконання менш рентабельних робіт. Однак і такі нерівноправні форми співробітництва мають позитивні результати для країн «третьо­го світу», оскільки в такий спосіб їхнє населення прилучається до сучасного виробництва, здобуває нові професії, знання, навички та кваліфікацію.