2.2 Механізм діяльності банку з протидії легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом.

На державному рівні визначено систему фінансового моніторингу, як методу боротьби з відмиванням грошей, фактично весь комплекс заходів по боротьбі з відмиванням грошей у банку має назву «фінансовий моніторинг». Однак, на думку М.В. Колдовського, даний підхід є не повним, з точки зору розуміння суті механізмів протидії легалізації доходів банків. На даний момент система боротьби з відмиванням грошей банку може включати спектр заходів, що не можна назвати «фінансовим моніторингом», оскільки це більш вузьке поняття, що представляє з себе фінансовий моніторинг транзакцій клієнтів банку, а також проведення ідентифікації відповідно до законодавства [26, c. 9].

Фінансовий моніторинг транзакцій - це ланка у системі боротьби з відмиванням грошей, хоча дане направлення досить важливе, не потрібно ототожнювати систему боротьби з відмиванням грошей в банку лише з проведенням фінансового моніторингу транзакцій клієнта банку. Якщо розділити відносини клієнта з банком на два етапи: етап встановлення відносин і етап безпосереднього співробітництва клієнта і банку, то до першого етапу можна віднести роботи по ідентифікації клієнта, встановлення йому відповідного ступеня ризику та побудови стратегії банку по відношенню до цього клієнта, а до другого - безпосередньо моніторинг транзакцій клієнта. Моніторинг транзакцій клієнта повинен в себе включати не тільки перевірку операцій на належність до внутрішнього чи обов'язкового фінансового моніторингу, але і їх безпосередній зв'язок із бізнес-діяльністю клієнта банку [26, c. 10].

Наступним інструментом системи є тренування фахівців банку. Навчання за напрямом протидії легалізації доходів, які можна розділити на зовнішні навчання, що проводяться для фахівців відділу протидії легалізації доходів, а також навчання для працівників «фронт-офісу», що безпосередньо беруть участь у спілкуванні з клієнтами банку. Навчання для працівників відділу протидії легалізації доходів банку повинні проводитися за участі фахівців органів нагляду та інших структур, що взаємодіють із банками у питаннях протидії легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом. Програми навчання для працівників «фронт-офісу», як правило, розробляються фахівцями відділу протидії легалізації доходів банку [24, c. 413].

Взаємодія із зовнішніми інститутами банку є тим інструментом системи попередження і протидії легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом, в банку через який банк або отримує додаткову інформацію, або надає її стороні, що запитала, у межах встановлених законодавством, зокрема, Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Основний інструмент системи попередження і протидії легалізації доходів, в банку - фінансовий моніторинг транзакцій, деякі науковці ототожнюють фінансовий моніторинг із системою попередження і протидії легалізації доходів, в банку. Не зменшуючи ролі даного інструменту системи, хочемо виділити фінансовий контроль транзакцій в окрему категорію. На наш погляд, така розбивка дозволить більш детально розділити функції складових елементів, виявити сильні і слабкі сторони системи попередження і протидії легалізації доходів, в банку та знайти резерви для покращення роботи системи. Що стосується підходів до підвищення ефективності - то основним механізмом тут залишається розробка автоматизованих систем по виявленню операцій, що підпадають під фінансовий моніторинг. На даному етапі розвитку банківських інформаційних технологій, можна стверджувати, що існує достатня кількість програмних рішень, що задовольнять вимоги банків, однак, потрібно зауважити, що у всіх подібних систем рішення про повідомлення державного органу щодо тієї чи іншої операції повинно бути за відповідальним працівником. На наш погляд, саме фінансовий контроль транзакцій клієнта є основою для виконання принципу «знай операції свого клієнта».

Наступним інструментом системи попередження і протидії легалізації доходів, в банку виступають навчальні програми, семінари, як для працівників відповідальних за функціонування системи попередження і протидії легалізації доходів, в банку, так і працівників «фронт-офісу», що приймають безпосередню участь у взаємодії з клієнтами банку. Відповідно до національного законодавства в банку повинна бути затверджена програма навчання співробітників, а також, не рідше одного разу на рік працівники повинні відвідувати семінари з протидії відмиванню грошей в банках, що проводяться за участі співробітників Національного банку України, Державного комітету фінансового моніторингу, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, фахівців з країн, що мають значні досягнення у боротьбі з відмивання грошей, також запрошуються співробітники з банків, які мають значні досягнення у створенні систем з попередження і протидії легалізації доходів, в банку і які здійснюють свою діяльність на території України, тощо. Дані семінари, окрім свого прямого призначення, виконують ще одну позитивну функцію, а саме: фахівці з різних банків можуть зустрітися, обговорити «наболілі» питання чи виробити нові рішення, щодо деяких нестандартних ситуацій чи взаємодії з контролюючими органами тощо [24, c. 415].

Взаємодію із зовнішніми інститутами також виділимо в окремий інструмент системи, оскільки, на даний момент, дана взаємодія не обмежується лише передачею інформації про операції, що підпадають під фінансовий моніторинг. У даному напрямку банкам необхідно розвивати взаємодію із правоохоронними органами, мати доступ до бази втрачених паспортів, потрібно мати уніфіковані зовнішні списки шахраїв, тощо. Направлена на взаємодію суб'єктів державної системи боротьби з відмиванням грошей, створена ЄІС (Єдина інформаційна система) підтвердження, що даний напрямок є одним із пріоритетних.

Ідентифікація клієнтів банку, відповідно до законодавства, є лише частиною системи фінансового моніторингу банку. На нашу думку, ідентифікації клієнта на сучасному етапі відведена замала роль, особливо в реаліях українського сьогодення, де саме ідентифікація може стати дієвим механізмом у боротьбі з відмиванням грошей. Проводити ідентифікацію клієнта банку необхідно для зменшення не тільки ризику бути втягнутим в схеми відмивання грошей, а це не лише операційний ризик, а й ризик втрати репутації, але й для зменшення кредитних ризиків, при видачі кредиту, ідентифікація особи, що приймається на роботу, необхідна банку для зменшення ризику використання банку у фінансових махінаціях недобросовісними співробітниками, а «інсайдерські» посягання стають дедалі більш актуальними. Ідентифікація повинна проводитися і бізнес-партнерів банку, наприклад, орендодавців. Всі ці види проведення ідентифікації і будуть забезпечувати той комплекс політик, дотримуватися яких повинен банк: «знай свого клієнта», «знай клієнтів свого клієнта», «знай своїх співробітників», «знай своїх бізнес партнерів». Безсумнівно, недооцінена роль компоненту ідентифікації як на державному рівні, що зазначено в нормативно-правових документах, так і з боку банків, які обмежують себе лише нормативною базою, не роблячи дієвих кроків на шляху вдосконалення методик оцінки ризику клієнта можливості ним проводити операції з легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом. Роль проведення якісної ідентифікації клієнта недооцінена і з позиції проведення операцій з легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом, так, згідно трьохфазної моделі відмивання, процес відмивання найбільш уразливий на першій стадії - розміщення злочинних доходів, тому якісно проведена ідентифікація з розумінням джерел доходів свого клієнта є необхідною умовою для створення ефективної системи попередження і протидії легалізації доходів, в банку [26, c. 13].

Також, зважаючи на те, що в реаліях теперішнього розвитку економічних відносин і широкого розповсюдження розрахунків у готівковій формі всередині держави, складаються умови при яких перетворювати готівкові грошові інструменти в безготівкові позбавлено сенсу, тому запозичені із розвинених країн системи контролю фінансових операцій і в повній мірі не адаптовані до українських умов можуть мати замалий ефект. Саме тому найчастіше в Україні предикативним злочином є ухилення від сплати податків підприємствами за допомогою офшорних територій і економічних зон з послабленим податковим контролем. В результаті вдалої маніпуляції розрахунками з підрядчиками, партнерами і дочірніми компаніями, що розташовані в офшорних юрисдикціях українські підприємства вдало «оптимізують» податкове навантаження, при чому, вивільнені, внаслідок таких дій, гроші конвертуються в готівку, що є процесом прямо протилежним відмиванню грошей. Фактично в Україні вся боротьба з відмиванням грошей перетворилася у боротьбу з «конвертаційними» центрами і для ефективного виявлення діяльності останніх повинні бути розроблені процедури ідентифікації, які б і оцінювали клієнтів банку враховуючи його діяльність, території на яких підприємство діє, проводили оцінку кінцевих користоодержувачів та продуктів банку, що запросило підприємство. На нашу думку, розробка механізмів саме в сфері ідентифікації клієнтів банку може бути найбільш ефективним засобом у боротьбі з відмиванням грошей.

Розроблення ефективних засобів боротьби в банківській системі можна умовно розділити на два рівня, до першого рівня віднести розробку нормативно-правової бази, яка допоможе ефективно протидіяти злочинам, впровадження уніфікованих правил бухгалтерського обліку в банках та уніфікація міжнародних правил, що дозволить убезпечити банки з більш жорсткими правилами від відтоку клієнтів. До другого рівня слід віднести безпосередньо розробки з протидії відмиванню грошей самого банку до яких віднести ефективні процедури ідентифікації клієнтів з знаходженням справжніх користоодержувачів проведення фінансових операцій, розробку і впровадження ефективних правил контролю підозрілих операцій з повідомленням про них фінансову розвідку країни [26, c. 14].

При розгляді конкретних підходів до контролю за розміщенням кримінальних фондів у фінансових установах, то науковці виділяють три основні моделі [23, c. 44]:

- система контролю, що передбачає обов'язкове повідомлення Уповноваженого органу про всі операції, які перевищують певну суму;

- система контролю, яка передбачає повідомлення про підозрілі операції;

- система контролю, що передбачає заборону великих угод з готівкою, оминаючи фінансового посередника.

Виділяючи переваги та недоліки кожної із моделей, слід зауважити, що у першому випадку з банку знімається тягар визначення підозрілості або ступеня підозрілості певної операції. Друга модель, не позбавлена такого тягаря, коли банк повинен на власний розсуд визначати ступінь підозрілості фінансової операції і приймати рішення про повідомлення чи неповідомлення про таку операцію фінансову розвідку країни. Однак, друга модель може бути ефективною за умови високорозвиненої банківської інфраструктури країни, коли банки не займаються обслуговуванням інтересів певної фінансової групи. Третя модель повинна впроваджуватися в кожній країні незалежно від вибору банками першої чи другої моделі, оскільки саме від розміру готівкових розрахунків пропорційно залежить і розмір тіньової економіки країни.

Розглядаючи побудову системи фінансового моніторингу в банку слід відмітити класифікацію зроблену Барановським О.І., який розділив підходи, щодо організації проведення фінансового моніторингу на наступні [23, c. 46]:

- принцип «знай свого клієнта», який означає тверді правила ідентифікації клієнтів;

- вимога до фінансових і не фінансових організацій про обов'язкове збирання і передачу інформації до компетентних органів;

- чітке визначення операцій, що підлягають контролю на предмет відмивання грошей:

1) визначення розміру операцій, що підлягають контролю на предмет можливого відмивання коштів;

2) характер операцій - у якості операцій, що теоретично можуть бути операціями по відмиванню грошей, як правило, виділяються нестандартні або заплутані операції.

В України є нормативно-правові акти, яким підкорюються банки, що здійснюють свою діяльність на території країни. Саме цими законними і підзаконними актами визначено правила контролю фінансових операцій.

Суб'єкти первинного фінансового моніторингу, а у даному випадку це банки, повинні займатися виключно внутрішнім фінансового моніторингу, який включає в себе окрім моніторингу операцій, що підлягають обов'язковому фінансового моніторингу ще моніторинг додаткових операцій, що можуть бути пов'язані з відмиванням грошей. Однак, як показує практика, більшість українських банків, а особливо невеликих банків, з нерозвиненою системою фінансового моніторингу, не надто навантажують себе виявленням операцій з відмивання за внутрішнім фінансового моніторингу, оскільки 12 стаття ЗУ «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», не виписує чітких операцій, які повинні підпадати під моніторинг, а віддає прийняття цього рішення на розсуд відповідальної особи, а, з іншого боку, у самого банку можуть виникнути претензії до працівника, який прийняв рішення по повідомлення ДКФМ, у разі втрати важливого клієнта [3].

Що стосується питання ідентифікації клієнта, то воно знаходиться дещо осторонь у системі внутрішнього фінансового моніторингу банку. Закони України та нормативні акти, що регулюють це питання наступні:

Стаття 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» [4], яка визначає коло суб'єктів яких необхідно ідентифікувати банку, іншими словами відповідає на питання: «Кого потрібно ідентифікувати?»

Стаття 6 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», яка визначає набір реквізитів, що необхідні банківській установі для ідентифікації клієнта, або визначає порядок ідентифікації клієнта [3].

Постанова НБУ №189 «Про затвердження Положення про здійснення банками фінансового моніторингу» [17], яка дещо дублює статтю 6 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» і деталізує порядок ідентифікації клієнта.

У випадку ідентифікації клієнта - фізичної особи все зводиться до формальної процедури визначення особи, для цього потрібно, якщо особа резидент, подати такий пакет документів: прізвище, ім'я та по батькові, дата народження, серія та номер паспорта (або іншого документа, який посвідчує особу), дата видачі та орган, що його видав, місце проживання, ідентифікаційний номер згідно з Державним реєстром фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів. Якщо особа не є резидентом, тоді документи мають бути наступні: прізвище, ім'я, по батькові (у разі його наявності), дата народження, серія та номер паспорта (або іншого документа, який посвідчує особу), дата видачі та орган, який його видав, громадянство, місце проживання або тимчасового перебування.

Процедура ідентифікації юридичної особи, згідно нормативно-правових актів, включає визначення для резидентів: найменування, юридичної адреси, документів про підтвердження державної реєстрації (включаючи установчі документи, інформацію щодо посадових осіб та їх повноважень тощо), ідентифікаційного коду згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України (ЄДРПОУ), реквізитів банку, в якому відкрито рахунок, та номер банківського рахунку. Для нерезидентів-юридичних осіб необхідно визначити: повне найменування, місцезнаходження та реквізити банку, у якому відкрито рахунок, і номер банківського рахунку. Суб'єкту первинного ФМ надається також копія легалізованого витягу торговельного, банківського чи судового реєстру або засвідчене нотаріально реєстраційне посвідчення уповноваженого органу іноземної держави про реєстрацію відповідної юридичної особи [17].

Хоча це є вичерпний перелік реквізитів необхідних для ідентифікації юридичної особи, однак, пункт 3.15 Постанови НБУ №189 говорить наступне: «З метою концентрації зусиль щодо протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, на підставі всієї інформації і документів, що дають змогу ідентифікувати і вивчити клієнта - юридичну особу, банк має ідентифікувати фізичних осіб, які є власниками істотної участі в цій юридичній особі, мають прямий або опосередкований вплив на неї, а також осіб, які мають право давати обов'язкові для юридичної особи вказівки або іншим чином мають змогу визначати її рішення (реальних власників) та отримують економічну вигоду від її діяльності» [17].

Тобто, процедура ідентифікації значно ускладнюється у випадку ідентифікації юридичної особи, оскільки окрім самою юридичної особи необхідно ідентифікувати всіх власників істотної участі, які можуть бути як юридичними так і фізичними особами. Вищевказана постанова не наводить який відсоток володіння юридичною особою необхідний для того, щоб це вважалося істотною участю. Однак, своє бачення на дану проблему НБУ зобразив наступним чином.

Згідно бачення НБУ банк повинен ідентифікувати всіх осіб, що мають прямий або опосередкований вплив. Так із власників, що прямо впливають на клієнта банку (перший рівень) банк повинен ідентифікувати всіх у кого частка участі складає 10% або більше. На послідуючих рівнях частка участі повинна бути 50 або більше відсотків, оскільки такий вплив уже буде ідентифікуватися як непрямий. На наш погляд, при існуючий системі організації фінансового моніторингу в банку, а також нормативно-правовій базі, така робота може виявитися занадто затратною без принесення відповідного ефекту, більш реальним можна вважати бачення ДКФМ.

Ідентифікація осіб проходить за аналогічною схемою, тобто 10 або більше відсотків на першому рівні і 50 і більше на всіх послідуючих, але сама ідентифікація повинна проходити лише до третього рівня деталізації, що, з одного боку, дозволяє достатньо детально вивчити клієнта, а з іншого, не переводити марно часові і трудові ресурси банку.

Слід відмітити, що хоча у більшості випадків ідентифікації клієнтів схеми будуть співпадати, оскільки занадто розгалужені системи істотної участі зустрічаються досить рідко, у даному випадку слід використати більш гнучкий підхід до ідентифікації клієнтів

Такий підхід дозволить зекономити часові і трудові ресурси банку, оскільки для кожного клієнта немає необхідності визначати всіх суттєвих власників, то дана процедура повинна проводитись лише при виконанні однієї із умов визначених у блок-схемі.

Сучасний підхід до розуміння операцій клієнта називається KYC («knowyourcustomer»), або політики «знай свого клієнта» [33].

Ключовими елементами KYC є: політика прийняття нових клієнтів; визначення клієнтів; постійного моніторингу високоризикових рахунків; управління ризиками.

При політиці сприйняття нових клієнтів банк повинен виробити чіткі процедури і підходи при прийнятті рахунків клієнта на обслуговування, зробити розмежування клієнтів за ступенем ризикованості, особливо слід звернути увагу на країну походження, соціальний статус, стосунки з органами влади, пов'язані з ним рахунки, ділова активність тощо. Особлива увага повинна приділятися клієнтам з великими коштами на рахунках походження яких невідоме, а рішення про вступ у ділові стосунки з клієнтами з високою ризиковістю, має прийматися лише керівництвом банку.

Ключовою ланкою у загальній політиці «знай свого клієнта» - є ідентифікація клієнта. Згідно із Базельськими стандартами під визначенням «клієнта» розуміють [33]: фізичну чи юридичну особу з рахунком в банку або особу на чию користь даний рахунок ведеться; бенефіціари транзакцій, що здійснюються професійними посередниками; будь-яка фізична чи юридична особа, що пов'язана з фінансовою транзакцією і яка може нанести значну шкоду репутації чи фінансовому становищу банку. При ідентифікації клієнта банк повинен проводити як первинне і періодичне розпізнання, що, в першу чергу, залежить від ризикованості діяльності клієнта, так і непланову ідентифікацію, яка може ініціюватись у випадку суттєвих змін у документах чи характері використання рахунка клієнта.

Основним моментом у ідентифікації клієнта банку повинна стати ціль банку - зрозуміти характер діяльності свого клієнта та природу отримання грошових надходжень на його рахунки. Виходячи з вищевказаного банку не слід спрощувати процедуру ідентифікації при переведенні рахунка з іншого банку, який дотримується політики «знай свого клієнта» не зрозумівши причин проведення такої операції, оскільки існує ймовірність того, що попередній банк відмовив у обслуговуванні клієнту в зв'язку з неможливістю перевірки даних, що використовуються для ідентифікації клієнта.

Особливої уваги заслуговує пункт у рекомендаціях Базельського комітету «Рекомендовані клієнти» [33]. Відомо, що процедури детальної ідентифікації клієнтів з розгалуженою структурою, які до цього можуть бути ще нерезидентами, займатиме багато часу і може бути пов'язане з певними труднощами, особливо для невеликого банку. Втрата стратегічних клієнтів для невеликого банку може жорстко позначитися на економічних показниках банку, тому можна використати дані ідентифікації клієнта іншого банку, якщо даний клієнт користувався його послугами, або іншими «рекомендуючими особами», за умови, що вони дотримуються стандартів «знай свого клієнта». Що стосується рекомендуючих осіб, то це може бути створена на базі ДКФМ структура яка професійно веде реєстр ідентифікованих осіб, однак це може бути структурна одиниця державного масштабу створена за ініціативою банків. Однак, при проведенні ідентифікації клієнта не самим банком, а сторонньою структурою природно виникає питання, щодо якості проведення впізнання клієнта, оскільки в кінцевому випадку відповідальною виявиться установа у якій відкритий рахунок, тому методи повинні в повній мірі відповідати політиці «знай свого клієнта» і бути відкритими для установи яка отримує інформацію щодо ідентифікації клієнта, також на запит банку рекомендуюча особа повинна передавати всю первинну інформацію що стосується клієнта який походить ідентифікацію.

Окремо відмічені особи які займають високе політичне становище в країні, за рекомендацією Базельського комітету банкам слід приділяти особливу увагу при вході у ділові стосунки з такими особами, особливо у країнах з розвиненою корупцією, оскільки політичні діячі можуть використовувати своє політичне становище задля отримання хабарів чи розкрадання державного майна [33]. Дане зауваження слушне для країн у яких бізнес, а особливо великий бізнес, відокремлений від політики і керівництва країною на вищих щаблях влади. При адаптації даного пункту для України обов'язково виникнуть певні труднощі, оскільки в Україні певні політичні сили відстоюють окремі бізнесові інтереси і досить часто особа, що займає високе політичне становище в країні є власником певного банку. Ефективним способом впровадження даного пункту в життя буде відмова іноземних банків співпрацювати з установами, які не виконують усіх рекомендацій Базельського комітету. Такий спосіб виявиться достатньо дієвим з огляду на транснаціональну банківську систему України.

Третя складова правил «знай свого клієнта» - це постійний моніторинг рахунків і операцій клієнта є важливим аспектом при оцінці ризику клієнта. Банки повинні здійснювати не тільки постійний контроль і нагляд за операціями клієнта, а й розуміти суть операцій, що залежить від характеру діяльності клієнта, від його виробничих потужностей, розміру активів тощо. Невідповідність вищевказаних факторів з кількістю коштів, що проводяться по рахунках клієнта може свідчити про те що на цих рахунках проходить відмивання коштів. При виставленні оцінки ризику клієнта банк повинен враховувати результати постійного моніторингу операцій клієнта. Для того щоб правила банку відповідали вимогам «знай свого клієнта», для всіх рахунків повинні діяти системи для виявлення незвичайних або ж підозрілих схем діяльності.

Заключна частина рекомендацій стосується управління ризиками банку, що відповідають за організаційний аспект процедур «знай свого клієнта» банку. Особлива увага відводиться правилам та нормам, що відповідають за організацію виявлення підозрілих операцій, документування та повідомлення, якщо це необхідно, про них відповідним органам. Задля ефективного дотримання процедур «знай свого клієнта» рекомендується користуватися внутрішнім аудитом банку, що повинен здійснювати незалежну оцінку управління ризиками і контролю банку. У обов'язки внутрішнього аудиту, окрім періодичної оцінки дотримання процедур «знай свого клієнта», має ще входити профілактика можливих недоробок, критичних зауважень та навчання персоналу. Навчальні програми повинні бути різними для нових працівників банку та для працівників які вже працюють за правилами «знай свого клієнта». Співробітники «фронт-офісу», які безпосередньо працюють з громадськістю повинні навчатися за особливою програмою, що дозволить проявляти особливу обачність при обробці рахунків клієнтів на поточній основі і виявленню підозрілої діяльності. Програми, за якими навчаються працівники банку повинні завжди підтримуватися в актуальному стані і відповідати як національному законодавству так і сучасним тенденціям у боротьбі з відмиванням грошей. Важливим аспектом загальної політики банку має стати розуміння співробітниками банку важливість суворого дотримання правил «знай свого клієнта».

Правила «знай свого клієнта» достатньо детально описують процес організації проведення фінансового моніторингу в банку, однак, дані правила не враховують специфіки конкретно взятої країни, що безумовно знизить ефективність запропонованих заходів. Для України, як країни з досить високим рівнем корупції і тіньової економіки, а також недосконалою правовою системою, потрібна адаптація міжнародних рекомендацій за для ефективної і системної протидії використанню національної системи для відмивання грошей.

Оцінки наявної системи протидії відмиванню коштів, що вживаються банками в Україні, фахівці вважають як «досить ефективні», однак, загальні оцінки фінансової системи України не такі оптимістичні: «Финансовая система Украинытеоретическиможет бать использована для переводасредствтеррористическиморганизациямизоднойстраны в другую». Тому фінансова розвідка планує розширити коло фінансових посередників до обов'язків яких буде входити надання інформації ДКФМ, до таких посередників відносяться: юристи, нотаріуси, аудитори, бухгалтери та ін. Завдяки таким діям планується підвищити ефективність протидії відмиванню коштів у загальній системі України.

2.3. Статистичні дані, що до боротьбі з відмиванням грошей.

За даними МВФ, щорічно у світі відмивається від 500 до 1,5 трл. доларів Це становить 5% світового валового продукту. В умовах становлення національної економіки та розвитку інтеграції з міжнародними фінансовими системами в Україні, як ніколи гостро постає питання про протидію легалізації (відмиванню) коштів, одержаних злочинним шляхом.

Легалізація (відмивання) грошових коштів, одержаних злочинним шляхом, належить до тяжких злочинів боротьба з яким ведеться в усьому світі з кінця 1980-х років. Фундаментальна мета цієї роботи полягає в тому, щоб виключити злочинне використання фінансової системи. Протистояння відмиванню коштів та фінансуванню тероризму набуло надзвичайного значення після вчинених у 2001 році терористичних актів. Потенційна загроза полягає в тому, що прагнучи до нових надприбутків, при невідпрацьованих механізмах приватизації та роздержавлення злочинні структури можуть стати власниками основного обсягу матеріальних цінностей. При цьому у міру розвитку внутрішніх організаційних структур вони все щільніше вбудовуються у злочинні міжнародні організації та просуваються на транснаціональний рівень.

У Міністерстві опрацьовано проект розпорядження Кабінету Міністрів України про створення державної комісії з питань прийому Єдиної державної інформаційної системи у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму в промислову експлуатацію, розроблений Державним комітетом фінансового моніторингу України відповідно до пункту 14 Розділу VІ Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 року № 915. Листом від 12.12.2006 № 15778/ВР до Держфінмоніторингу направлено інформацію із зазначеного питання.

Статистика свідчить: кількість злочинів з легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, в Україні, на жаль, не зменшується. На думку податківців, цей факт сигналізує про те, що в умовах кризи, коли падають обсяги виробництва і зменшуються податкові зобов'язання, частина легального бізнесу переходить у нелегальний. 3. Статистичні дані, що до боротьбі з відмиванням грошей.

Вперше до числа «найбрудніших» FATF відніс Україну аж на 2,5 року: з 1 вересня 2001 року по 2004-й. Тоді навіть з 20 грудня 2002 року по 14 лютого 2003-го ми стали єдиними з небагатьох, котрі потрапили під дії вищої міри покарання FATF — фінансових санкцій. Через те, що Україна, не дивлячись на вимоги організації, так і не прийняла ефективний закон про легалізації коштів, отриманих злочинних шляхом, FATF порекомендувала 29 країнам-учасницям здійснювати «сувору ідентифікацію» українських партнерів перед встановленням ділових стосунків з ними, а також посилити механізм фінансової звітності щодо операцій, здійснених з Україною. Окрім того, тоді радили проявляти особливу пильність при відкритті дочірніх підприємств і філіалів українських копаній у країнах-учасницях FATF, оскільки офіційно було заявлено, що бізнес з Україною характеризується підвищеним ризиком. У НБУ тоді боялись, що FATF піде ще далі. Адже до сфери її повноважень належить можливість закриття кореспондентських рахунків українських банків у західних комерційних фінансово-кредитних установах. Тому Нацбанк 28 листопада 2002 року навіть дозволив українським банкам перенаправити грошові потоки через нові кореспондентські рахунки в банках СНД. Але FATF тоді все-таки не наважилася на блокування кореспондентських рахунків з банками України.

А вже 14 лютого 2003-го всі фінансові санкції були відмінені. Проте з «чорного» списку FATF Україні вдалося вибратися лише в 2004 році. Наступних три роки (до 2007-го) Україна входила до «білого» списку — групи країн, в яких національна система протидії легалізації злочинних доходів повністю відповідає вимог FATF.

З 2007 року й до сьогодні Україна знову серед «сірячків». Компанію в групі «підозрілих» нам складають Азербайджан, Антигуа й Барбуда, Болівія, Греція, Індонезія, Ємен, Катар, Кенія, Марокко, М’янма, Непал, Нігерія, Парагвай, Сирія, Таїланд, Туреччина, Тринідад і Тобаго, Шрі-Ланка. Для того, щоб полишити цю «компанію», українцям, як запевнили в Державному комітеті з фінансового моніторингу, не вистачало лише прийняття законопроекту «Про внесення змін до закону «Про запобігання і протидії легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом».

Натомість прогнози експертів менш оптимістичні, адже ситуація з рівнем «брудних» грошей в українській економіці плачевна. Нещодавно Державна податкова служба, промоніторивши лише діяльність підприємств із обсягом валових доходів понад 1 мільйон гривень, порахувала, що в тіньовому секторі економіки обертається від 10 до 17% коштів. Натомість, згідно з дослідженням відомого економіста Фрідріха Шнайдера, близько 55% економіки в Україні становлять «брудні» гроші. Таким чином, ми сьогодні маємо найбільшу «тінь» у Європі.

Високий рівень «забруднення» української економіки підтверджується також показником обсягу використання готівки у розрахунках. Адже серед східноєвропейських країн Україна все ще посідає перше місце за обсягом готівки в обігу щодо ВВП.

Не менш цікавою є статистика щодо обсягу валюти, яку населення тримає на руках. Імовірна сума накопичених готівкових доларів населенням значно перевищує обсяг валютних резервів країни, тобто близько 14 мільярдів доларів.

До речі, й офіційна статистика може запропонувати багато цікавих цифр щодо масштабів фінансових потоків, які проходять поза бюджетом України. Для прикладу, чомусь саме кіпріоти бачать найбільший потенціал економіки України і щорічно вкладають у неї мільярди доларів Так, за даними Держкомстату, Кіпр лідирує серед усіх країн, що вкладають гроші в економіку України. А у 2009 році сума прямих іноземних інвестицій із цієї країни склала 8,6 мільярда доларів. Українська економіка з вдячністю за кіпрські інвестиції теж вкладає немалі кошти у сонячний острів — близько 90% усіх зовнішніх інвестицій з України. Цікаво, що майже всі ці гроші спрямовуються в операції з нерухомим майном, оренду, інжиніринг та надання послуг підприємцям.

Не менш «цікавих» прикладів у системі координат української економіки можна навести декілька сотень, а то й тисяч. І, як показує практика, прийняття нового закону зовсім не достатньо, щоб їх позбутися. Потрібна щонайменше політична воля, а по максимуму — високий щабель

громадянської свідомості та фіскальної культури не лише на рівні населення, але й передусім на рівні влади. І коли щодо програми «мінімум» місяць тому під час свого виступу перед Парламентом Асамблеї Ради Європи Президент України Віктор Янукович запевнив про 100% готовність, то щодо других невід’ємних складових механізму боротьби з «брудними» грошима запитання є й до самого Президента України.

Згідно з рейтингом Трансперенсі Інтернешнл Україна посідає 134 місце серед 180 країн світу за рівнем сприйняття корупції. У 2008 році цей індекс склав 2,5 (за шкалою від 0 до 10, де межа 3,0 і нижче свідчить про високий рівень сприйняття корупції). У 2007 році український показник був вищим і становив 2,7 (118 місце), а у 2006 році – 2,8 (99 місце) [1]. Такий індекс сприйняття корупції в Україні, за ствердженням фахівців цієї організації, свідчить про низьку інвестиційну привабливість держави за кордоном. Політична корупція та корупція в державних органах, зневіра народу у сподіваннях на фінансову доброчесність політиків, непрозорий бюджетний менеджмент, цілковита корумпованість системи державних закупівель та хабарництво у податковій інспекції вважаються проблемами, що досягли критичної межі.

Надзвичайно серйозними з цього погляду є такі проблеми, як неефективність, затягнутість, непрозорість бюрократичних процедур, непідзвітність та корумпованість кадрів державної служби, непрозорість прийняття рішень у державних управлінських структурах, уразливість державної служби до політичних тисків.

Досі існують проблеми у судовій сфері: звичними явищами вважаються залежність суду від впливу політиків та підприємців, відсутність гарантій виконання судових рішень.

Потерпають від корупції підприємства, що змушені витрачати на неналежні додаткові виплати (хабарі) посадовим особам значний відсоток річного прибутку. Чинниками, що призводять до низького показника Індексу сприйняття корупції в Україні, також стали: високий рівень організованої злочинності, шахрайство та відмивання грошей, політична корупція, слабкість гарантій права приватної власності, корупція у законодавчій владі та недовіра до антикорупційної політики держави.

Відсутність позитивних зрушень у сприйнятті громадянами України рівня корупції підтверджується соціологічними дослідженнями неурядових організацій. Так, за даними дослідження проекту Сприяння активній участі громадян у протидії корупції в Україні (“Гідна Україна”), показники сприйняття рівня корупції населенням України за 2008 рік порівняно з 2004 роком практично не змінилися. Більшість опитаних (42 %) вважає, що корупція залишилась на тому самому рівні. Частота зіткнення громадян з корупцією у 2008 році порівняно з 2007 роком також залишається незмінною. Найчастіше це відбувається у закладах охорони здоров’я, освіти та міліції.

Високий рівень корупції в Україні без сумніву завдає значної шкоди суспільству і державі. По-перше, він призводить до падіння авторитету органів державної влади всіх рівнів і, як наслідок, – до зменшення ефективності управління, погіршення дисципліни в усіх сферах суспільного життя, поширення випадків свавільної поведінки й альтернативних недержавних форм розв’язання конфліктних ситуацій. По-друге, корупційні прояви за умови їх значного розповсюдження завдають величезної матеріальної та моральної шкоди широкому колу громадян, негативно позначаються на економічній діяльності суб’єктів господарювання, особливо недержавних форм власності. По-третє, корупція в правоохоронній сфері зменшує дієвість боротьби зі злочинністю, чим сприяє погіршенню криміногенної ситуації у країні. По-четверте, як вказують зарубіжні урядовці та бізнесмени, саме розповсюдження корупції є однією з основних перешкод для розвитку нормальних економічних відносин України з іншими країнами, причиною їхнього небажання вкладати інвестиції в економіку нашої держави. Усе це свідчить про те, що корупція сьогодні є однією з найбільш гострих соціально-економічних проблем України.

Отже, як неодноразово констатувалося керівництвом держави, стан протидії корупції в Україні не дозволяє запобігти поширенню цього явища, що становить загрозу національній безпеці. Однак, останнім часом, завдяки посиленій увазі до проблеми протидії корупції з боку Президента України у цьому процесі намітилися деякі позитивні тенденції.

У вересні 2006 року Президент України Віктор Ющенко своїм Указом затвердив Концепцію подолання корупції на період до 2010 року “На шляху до доброчесності” [2]. У лютому цього ж року була завершена розробка плану реалізації вимог Концепції. Потім його було направлено до Ради Європи, яка в липні того ж року надала Україні підтримку плану та рекомендації щодо нього.

15 серпня 2006 року план реалізації Концепції, згідно з Указом Президента України, було затверджено на засіданні Кабінету Міністрів України. Дана Концепція передбачає принципову зміну стратегії і тактики організації протидії організованій злочинності і корупції, передусім за рахунок посилення досліджень і локалізації діяльності конкретних організованих злочинних угрупувань і пов’язаних з ними корупційних мереж. Окрім того, у Програмі зазначено, що хоча від кандидатів на державні посади та державних службовців і вимагається декларування доходів та майна, але його методика є недосконалою та містить певні прогалини; у свою чергу, перевірка поданих декларацій здійснюється лише зрідка, а санкції за подання неправдивих відомостей накладаються ще рідше. Пріоритетним завданням для України повинно стати створення механізмів, що покликані підвищити рівень підзвітності державних службовців, чим дозволять Уряду більш ефективно застосовувати етичні та адміністративні стандарти й контролювати їх дотримання [3].

Корупція в Україні була предметом дослідження в наукових працях О.Ф. Бантишева, О.Ю. Бусол, С.Б Гавриша, П.Т. Геги, О.Г. Кальмана, М.І. Камлика, Є.В. Невмержицького, В.А. Климента, М.І. Мельника, Б.В. Романюка, В.І. Шакуна [3, 4]. Правові аспекти корупції і боротьби з нею були розглянуті в працях російських учених Б.В. Волженкіна, П.А. Кабанова, А.І. Кирпичникова, С.В. Максимова [5] та інших.

Проблемі боротьби з корупцією в Україні було присвячено ряд наукових та науково-практичних конференцій та семінарів. Так, у 2006 – 2008 роках неодноразово проводилося обговорення питань реалізації проекту Ради Європи та Європейської комісії для України в галузі боротьби з корупцією “Підтримка належного урядування: протидія корупції в Україні”. Партнерами по проекту є Міністерство юстиції України, Рада національної безпеки і оборони України, Генеральна прокуратура України, Міністерство внутрішніх справ України. Завданнями проекту є:

1. Удосконалення стратегічної й інституціональної структури для протидії корупції в Україні.

2. Зміцнення потенціалу у царині запобігання корупції.

Разом із тим, треба відмітити, що рівень теоретичної розробки проблеми корупції на сьогодні не можна вважати достатнім. У статтях українських авторів, щоприсвячені корупції, переважають судження публіцистичного характеру. У більшості робіт теоретичні узагальнення не підкріплені емпіричними даними. Тому, вважаємо за необхідне при дослідженні основних напрямів антикорупційної політики в Україні провести аналіз діяльності правоохоронних органів щодо боротьби з корупцією.

Аналіз результатів діяльності правоохоронних органів з виявлення та подолання проявів корупції у 2008 році свідчить про наявність певних позитивних тенденцій. Так, упродовж 9 місяців 2008 року слідчими прокуратури завершено розслідування й направлено до суду з обвинувальним висновком 1423 кримінальні справи про корупційні злочини. Сума встановлених збитків у справах цієї категорії складає 67,3 млн.грн., з яких у ході досудового слідства відшкодовано 41,4 млн.грн., або 61,5 %. На розгляд суду з обвинувальним висновком направлено 386 кримінальних справ про одержання хабара.

Працівниками Міністерства внутрішніх справ України викрито у хабарництві 1306 осіб, у тому числі 287 службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування (389 – у 2007 році) та 301 (445 – у 2007 році) – контролюючих органів, у тому числі – 60 службовців Державної податкової адміністрації України, 50 – Міністерства з надзвичайних ситуацій та державної виконавчої служби України, 16 – суддів. Такі злочини вчиняють переважно посадові особи органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, яким чинним законодавством надано досить широкі владні повноваження, особливо у сфері земельних правовідносин.

Проведений аналіз викритих злочинів свідчить, що найбільш ураженими хабарництвом є: сфера земельних відносин, сфера послуг, насамперед, заклади освіти та охорони здоров’я, сфера приватизації, відчуження майна та надання його в оренду, сфера фінансових послуг, регуляторна та дозвільна системи. За даними МВС України загальна сума отриманих посадовцями хабарів перевищила 77 млн.грн. (11,5 млн.грн. у 2007 році), а середня сума хабара для підприємців у 2008 році зросла до 59 тис. грн. (8,8 тис. грн. у 2007 році).

Але треба відмітити, що продовжується практика скасування постанов про порушення кримінальних справ щодо суддів іншими судами. Загалом різними судами за півроку скасовано постанови слідчих органів прокуратури про порушення кримінальних справ у 10 справах щодо суддів. На незаконні судові рішення у справах цієї категорії прокурорами внесено 11 апеляційних та касаційних подань.

Непоодинокими є факти вчинення корупційних злочинів і самими працівниками правоохоронних органів. За даними Генпрокуратури, сумнівне лідерство утримують працівники міліції і податкової адміністрації: притягнуто до кримінальної відповідальності 281 та 83 особи відповідно.

Значна кількість притягнутих до відповідальності працівників правоохоронних органів певною мірою свідчить про їх прагнення викоренити корупцію у своїх лавах.

З метою профілактики та запобігання корупції більш активно застосовуються заходи адміністративного впливу, передбачені Законом України “Про боротьбу з корупцією”. Зокрема, за 9 місяців поточного року правоохоронними органами направлено до суду п’ять з половиною тисяч протоколів про корупційні діяння. Притягнуто до відповідальності понад чотири тисячі посадових осіб, уповноважених на виконання функцій держави. З них: за протоколами органів прокуратури – 1413, МВС України – 1358, СБ України – 1104, податкової міліції – 188.

Останнім часом правоохоронні органи переорієнтували свої зусилля на виявлення корупційних діянь, учинених держслужбовцями вищих рангів (усього притягнуто до адмінвідповідальності 943 такі особи). За даними МВС України, якщо за 9 місяців 2007 року до адміністративної відповідальності за корупцію було притягнуто 415 держслужбовців 1-4 категорій, то за аналогічний період цього року – 468 осіб. Третина з них – держслужбовці 1–3 посадових категорій.

Працівниками Служби безпеки України у 2008 році складено 1604 протоколи щодо державних службовців, з них – 297 – щодо службовців 3-4 категорій.

Підвищилась якість підготовки адміністративних матеріалів, зокрема, в органах внутрішніх справ. Унаслідок цього дещо збільшилася кількість винесених судами рішень про притягнення суб’єктів закону до адміністративної відповідальності у вигляді штрафів та зменшилася кількість закритих адміністративних справ за всіма видами реабілітуючих підстав. Так, за 9 місяців 2008 року судами було закрито 16 % (268 з 1649) розглянутих адміністративних справ, а за аналогічний період минулого року – 22 % (339 з 1525). Зберігається тенденція до застосування судами до правопорушників більш м’яких покарань. При винесенні рішень щодо суб’єктів корупційних діянь нерідко обвинувачена особа звільняється від відповідальності з огляду на малозначність вчиненого правопорушення.

Певний ефект дає і посилення уваги до здійснення профілактичної роботи серед працівників правоохоронних органів, реалізація відомчих планів-заходів, спрямованих на попередження корупційних проявів. За даними МВС України, за 9 місяців 2008 року до адміністративної відповідальності притягнуто 309 (у 2007 році – 341) працівників органів внутрішніх справ, 226 – державної податкової адміністрації, 322 – збройних сил, 58 – митної і прикордонної служби.

Ці результати були досягнуті внаслідок посиленої уваги до проблем протидії корупції з боку Президента України, видання низки указів антикорупційного спрямування.

Значною мірою певне покращення показників пов’язане з діяльністю Міжвідомчої робочої групи з питань протидії корупції, утвореної Указом Президента України від 17 квітня 2008 року № 370/2008. Співголовами цієї групи є Генеральний прокурор України та виконуючий обов’язки Голови Служби безпеки України [6], що дозволяє забезпечити високий представницький рівень та виконавчу дисципліну. Позитивним моментом є залучення до робочої групи представників неурядових організацій, зокрема представництва “Трансперенсі Інтернешнл” в Україні.

Створення Міжвідомчої робочої групи з питань протидії корупції дозволило покращити координацію державних органів та неурядових організацій, створити певний організаційний механізм реалізації антикорупційних заходів.

Треба відмітити кілька актуальних питань у справі підвищення ефективності організації правоохоронної діяльності у сфері боротьби з корупцією. Надзвичайно актуальною проблемою є наділення правоохоронних органів ефективним законодавчим інструментарієм виявлення корупційних злочинів та притягнення до відповідальності хабарників. В Україні дотепер не застосовується “оперативне давання хабара”. Цей оперативний метод широко поширений у країнах ЄС і США та застосовується майже у 70 % антикорупційних проваджень.

Вимагає свого вирішення питання захисту працівників правоохоронних органів, які безпосередньо наражаються на небезпеку у зв’язку з розслідуванням справ про корупційні злочини та злочинні організації.

Протягом тривалого часу залишається нормативно неврегульованою діяльність так званих “легендованих” підприємств, що створюються оперативними підрозділами правоохоронних органів для потреб боротьби з корупцією та організованою злочинністю.

Разом з тим, простежується низька активність Верховної Ради України щодо прийняття пакету антикорупційних законопроектів, внесених Президентом України у вересні 2006 року. Протягом 2007–2008 років проголошені десять антикорупційних ініціатив, як їх продовження, видана низка Указів Президента України. Значно підвищено вимоги до керівників СБ України, МВС України, органів прокуратури.

Так, Президентом України видано укази від 11 квітня 2008 року № 328 “Про деякі заходи щодо запобігання корупції в судах та правоохоронних органах” та від 17 квітня 2008 року № 370 “Про Міжвідомчу групу з питань протидії корупції”; поновлено склад Ради з реалізації Порогової програми Корпорації “Виклик тисячоліття” щодо зниження рівня корупції в Україні [6,7].

21 квітня 2008 року року відбулося розширене засідання Ради національної безпеки і оборони України за участю керівників правоохоронних органів, присвячене питанню реалізації національної стратегії протидії корупції та інституційного забезпечення цілісної антикорупційної політики. Президентом України видано Указ від 5 травня 2008 року № 414 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 квітня 2008 року “Про заходи щодо реалізації національної антикорупційної стратегії та інституційного забезпечення цілісної антикорупційної політики” [8].

Ці кроки Президента України, на тлі постійної кризи у Парламенті і його бездіяльності, здаються вимушеними. У результаті цих зусиль намітились позитивні тенденції щодо посилення координації діяльності суб’єк­тів боротьби з корупцією, підвищення їх активності, співпраці з громадськістю.

На виконання Указів Президента України та з метою ефективного й оперативного викриття фактів хабарництва та якісного закріплення доказової бази у кримінальних справах створюються спільні слідчо-оперативні групи з числа слідчих прокуратури, МВС України та СБ України.

Відповідно до розпорядження Генерального прокурора України в регіонах також створено спеціалізовані оперативні групи, які повинні забезпечити локалізацію та попередження корупційних дій з урахуванням специфіки та соціально-економічних особливостей регіону.

Зросли кількісні показники результатів діяльності правоохоронних органів, зокрема у притягненні до відповідальності посадових осіб вищих категорій, суддів. Унаслідок скоординованих дій правоохоронних органів порушено 41 кримінальну справу про злочини з ознаками корупції щодо суддів. Загалом протягом поточного року органами прокуратури завершено розслідування та направлено до суду з обвинувальним висновком 16 кримінальних справ щодо суддів з ознаками корупції. Зокрема, у 2008 році органами прокуратури порушено кримінальну справу за фактом вимагання та одержання хабара у розмірі 5 тис. доларів США суддею Центрально-Міського районного суду м. Макіївки Донецької обл. за винесення вироку, не пов’язаного з обмеженням волі. Також порушено кримінальну справу та пред’явлено обвинувачення за ч. 3 ст. 368 КК України голові Юр’ївського районного суду Дніпропетровської області за вимагання та одержання 50 тис. доларів США хабара за зміну обвинуваченого у вчиненні особливо тяжкого злочину запобіжного заходу із тримання під вартою на підписку про невиїзд. Спрямовано до суду кримінальну справу за обвинуваченням судді Хмільницького міжрайонного суду Вінницької області в одержанні 3000 грн. хабара за позитивне вирішення питання під час розгляду цивільної справи, винесення завідомо неправосудного рішення та вчинення службового підроблення.

Посилилась і увага до проблеми вдосконалення організації роботи, налагодження зв’язків з інститутами громадянського суспільства. Цей незначний прогрес відбувся лише за рахунок адмінресурсу Президента України. І цей ресурс є об’єктивно обмеженим.

Водночас, відсутність будь-яких позитивних зрушень у сфері законодавчого забезпечення, створення антикорупційних інституцій, узгоджених заходів, спрямованих на запобігання корупції, не дозволяє системно й ефективно вирішувати цю проблему. Практично вичерпані можливості боротьби з корупцією у правовому полі, що обмежується Указами Президента України. І лише прийняття необхідного законодавства може зрушити вирішення проблеми корупції з “мертвої точки”. Відсутність прогресу у сфері законодавчого забезпечення, створення антикорупційних інституцій, цілеспрямованих заходів щодо запобігання корупції, чинить перепони для системного й ефективного вирішення цієї проблеми.

А також свідчить, що виконання антикорупційних Указів Президента України та рішення РНБОУ здійснюється незадовільно. Кабінетом Міністрів України не виконані доручення, визначені Указами Президента України, зокрема:

1. Від 1 лютого 2008 року № 80 ”Про деякі заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної антикорупційної політики” [9]. До цього часу не завершено підготовку законопроектів, зокрема про запровадження декларування доходів та видатків осіб, уповноважених на виконання функцій держави, та членів їх сімей; не створено єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб, притягнутих до адміністративної чи кримінальної відповідальності за корупційні дії.

Кабінетом Міністрів України постановою від 4 червня 2008 року № 532 декларативно запроваджено посаду Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики [10]. Проте дотепер введена цією постановою посада не укомплектована, її правовий статус не визначений, склад міжвідомчої експертної групи, на яку має покладатися проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів, що подаються на розгляд Уряду, і методика її проведення не затверджені.

2. Від 11 квітня 2008 року № 328 “Про деякі заходи щодо запобігання корупції в судах та правоохоронних органах” [7]. Не підготовлено та не внесено в установленому порядку у місячний строк на розгляд Верховної Ради України проект Закону про внесення змін до деяких законів України щодо заборони надання благодійної допомоги на потреби судів та правоохоронних органів, а також заборони отримання судами та правоохоронними органами матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги.

3. Від 5 травня 2008 року № 414/2008 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 квітня 2008 року “Про заходи щодо реалізації національної антикорупційної стратегії та інституційного забезпечення цілісної антикорупційної політики” [8]. Не забезпечено затвердження у двомісячний строк нової редакції Плану заходів щодо реалізації Концепції подолання корупції в Україні “На шляху до доброчесності” на період до 2010 року.

Президент України 7 липня 2008 року у відкритому листі до Прем’єр-міністра України висловив занепокоєння станом боротьби з корупцією. Він констатував “необґрунтовану бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо створення дієвої системи запобігання корупції та розроблення комплексних заходів протидії цьому явищу”. Президент також запропонував Кабінету Міністрів України переглянути власні нормативно-правові акти, які встановлюють плату за послуги, що надаються органами державної влади та місцевого самоврядування. Цей лист залишився без відповіді, а завдання, визначені вищезазначеними Указами Президента України – невиконаними.

Такий стан виконання рішень РНБО України та Указів Президента України потребує жорсткого реагування, персональної відповідальності керівництва Кабінету Міністрів України, посадових осіб Секретаріату Кабміну за невиконання поставлених завдань.

Отже, головною причиною відсутності якісних змін у протидії корупції є тривале зволікання Верховною Радою України з прийняттям важливих антикорупційних законів, а також законодавства, спрямованого на реформування державної служби та судової системи на засадах доброчесності, прозорості, професіоналізму.

З метою реалізації положень зазначених міжнародних правових актів, Президентом України ще 11 вересня 2006 року було внесено до Верховної Ради України проекти Законів України “Про засади запобігання та протидії корупції”, “Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні правопорушення”, “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень”. Ці документи прийнято Верховною Радою України лише у першому читанні.

Через зволікання з прийняттям законів, запропонованих Президентом України, залишаються невиконаними міжнародні зобов’язання України щодо встановлення кримінальної відповідальності за корупцію для юридичних осіб, хабарництво осіб приватного сектора, торгівлю впливом. Нагальною проблемою залишається вдосконалення визначення поняття “корупція” з урахуванням міжнародних стандартів.

Не створені законодавчі передумови для прозорої та незалежної діяльності системи правосуддя, зниження рівня корупції у судовій сфері.

Президентом внесено на розгляд Верховної Ради України проекти Законів України “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” та “Про внесення змін до Закону України “Про статус суддів”, що спрямовані на вирішення існуючих проблем удосконалення судоустрою і статусу суддів та запобігання корупційних проявів. Ці законопроекти прийняті Верховною Радою України у першому читанні ще у квітні 2007 року.

Окрім цього, Президентом України на розгляд Парламенту подано проект Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Вищу раду юстиції”, спрямований на вдосконалення засад формування її складу та підвищення вимог щодо членів ради. Однак, 4 вересня 2008 року зазначений законопроект було відхилено народними депутатами України.

Лише після тривалого тиску на Парламент з боку суспільства, міжнародних інституцій, особистого втручання Президента України, було прийнято Закон України “Про визнання таким, що втратив чинність, Закон України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”. Цей акт створював системну кризу у сфері державних закупівель протягом 2005–2008 років та умови для паразитування на державних коштах корупційного клану.

Упродовж тривалого часу Парламент зволікає із втіленням ініціативи Президента України щодо скасування депутатської недоторканності, через начебто, “неконституційність” такого кроку.

Також слід зазначити, що у вересні 2008 року Конституційний Суд України дав позитивний висновок із приводу можливих змін до Основного Закону про обмеження недоторканності народних депутатів. Проект Закону України “Про внесення зміни до Конституції України” (щодо обмеження депутатської недоторканності) визнаний таким, що відповідає Конституції України.

Крім того, не вживається заходів, спрямованих на вдосконалення законодавства, які б дозволили спростити процедури проведення окремих слідчих дій щодо суддів. Як наслідок, виникають проблеми у притягненні їх до кримінальної відповідальності.

Так, Генеральною прокуратурою України розслідується кримінальна справа за обвинуваченням заступника голови одного з районних судів міста Одеси, яка, використовуючи владу та службові повноваження всупереч інтересам служби, шляхом підробки процесуальних документів незаконно визнала право власності на майно на суму 4 млн. грн. Її вина повністю доведена матеріалами слідства. Однак, зловживаючи гарантіями недоторканості суддів, обвинувачена ухиляється від слідства, у зв’язку з чим Генеральною прокуратурою України порушено клопотання перед Верховною Радою України щодо її арешту, яке підтримане профільним комітетом та Головою Верховного Суду. Незважаючи на це, дотепер питання по суті не вирішено.

Отже, з метою виконання міжнародних зобов’язань та забезпечення доброчесності у сфері державної служби, на нашу думку, Україні необхідно прийняти низку законів, проекти яких знаходяться на розгляді Верховної Ради України. Це – проекти законів “Про державну службу” (нова редакція), “Про доброчесну поведінку осіб, уповноважених на виконання функцій держави”, “Про внесення змін до Закону України “Про службу в органах місцевого самоврядування”, “Про внесення змін до деяких Законів України (щодо надання статусу державних службовців медичним, педагогічним і науково-педагогічним працівникам). Відповідно, із наданням статусу державного службовця, на цих осіб поширюватимуться й обмеження щодо запобігання корупції.

Таким чином, можна зробити висновок, що в Україні питання законодавчого й інституційного забезпечення протидії корупції вирішуються не адекватно загрозі поширення цього явища, що спричинено фактичною бездіяльністю Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України. Унаслідок цього залишаються неподоланими основні чинники загострення проблеми корупції, що потребує нагального прийняття рішень, спрямованих на оздоровлення ситуації.

У зв’язку з вищевикладеним, у рамках роботи Міжвідомчої робочої групи з питань протидії корупції слід продовжувати здійснювати практичні заходи щодо запобігання та боротьби з цим явищем. Особливу увагу необхідно приділяти подоланню корупційних ризиків у діяльності правоохоронних органів, покращенню підбору кадрів. Про актуальність цієї проблеми свідчить корупційний скандал у Державній митній службі України. На засіданні колегії служби 21 жовтня 2008 року директор Департаменту власної безпеки був звинувачений керівництвом однієї з митниць у створенні корупційної схеми і “кришуванні” контрабандного каналу у Південному регіоні.

Зважаючи на необхідність підвищення ефективності протидії корупції, що пов’язана з учиненням злочинів у сфері службової діяльності, слід вивчити питання щодо внесення змін до ст.112 КПК України в частині віднесення злочинів, пов’язаних з корупцією (перш за все, передбачених статтями 364-370, 375 КК України), до альтернативної підслідності та наділення органів Служби безпеки України повноваженнями щодо провадження досудового слідства у справах про вказані злочини.

З метою зниження ризиків корупції серед працівників оперативних підрозділів правоохоронних органів України треба упорядкувати діяльність “легендованих” підприємств, що створюються цими підрозділами для потреб боротьби з корупцією та організованою злочинністю, встановити належний контроль за їх діяльністю.

Слід поставити перед Кабінетом Міністрів України питання про введення підвищених ставок страхування життя працівників указаних підрозділів та соціальних гарантій для них.

Найближчим часом ми почуємо висновки організації FATF, яка буде аналізувати те, що в Україні скасовано три сильних антикорупційних закони, які приймав наш уряд, які мали набрати чинності 1 січня 2010 року і які мусили поставити всіх чиновників у режим «не корупції».

РОЗДІЛ 3. Аналіз ключових процесів, що вразливі для їх використання у відмиванні грошей