Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Курс лекцій з ІЕЕД.doc
Скачиваний:
17
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
1.03 Mб
Скачать

4. Економічний розвиток та економічна думка Київської Русі

Давнеруська держава та особливості прояву феодальних відносин

Київська Русь як ранньофеодальна держава з центром у м. Києві виникла на рубежі VIII–IX ст. внаслідок об’єднання східнослов’янських племен. Київська Русь зробила величезний внесок у світову історію IX–ХІІІ ст.

З IX ст., після утворення єдиної давньоруської держави, в Київській Русі відбувається процес формування феодального класового суспільства. Державне управління зосередилося в руках класу великих землевласників – феодалів. Главою держави був Великий Князь Київський. Інші князі та великі бояри володіли окремими князівствами і містами.

В залежності від князів і великих бояр перебували дрібні бояри, дружинники, влада яких поширювалася на менші міста та села. Великим землевласником Київської Русі згодом стало духовенство.

Феодальнозалежним населенням Київської Русі були холопи, рядовичі, закупи, смерди, церковні люди, вотчинні ремісники. Основні форми феодальної експлуатації: данина (продуктова і грошова ренти) та відробітки (“уроки”).

Основне місце в економіці Київської Русі посідало сільське господарство, яке мало давні традиції та досягло порівняно високого рівня розвитку. Давньоруські землероби використову-вали різноманітні й досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, вузьколезе і широколезе рало, соху, борону, заступ, серп, косу. Сіяли жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес.

У районах Київської Русі застосовували різні системи землеробства. В лісостеповій зоні виникла й розвивалася парова система із двопільною або трипільною сівозмінами; в лісовій землеробство було підсічним. Значного розвитку досягло в Київській Русі скотарство. Важливими допоміжними галузями сільського господарства були мисливство і бортництво.

Населення, зайняте в сільськогосподарському виробництві, відоме під назвою “смерди”.

Велике значення в економічному розвитку Київської Русі належало ремісничому виробництву – металургія, обробка чорних і кольорових металів, виготовлення знарядь праці. Давньоруські майстри знали технологічні прийоми ювелірної справи, ливарство, філігрань, чернь, емаль. Значного розвитку в Київській Русі досягли будівельна справа, гончарство, зброярство, виробництво скла, обробка дерева, каменю, кістки, ткацтво, пошиття одягу та взуття.

Важливою галуззю економіки вважалася торгівля. Осередками її були міста і великі села, які називалися “погостами”.

У ІХ–Х ст. в Київській Русі існувала так звана “дружинна” форма державності. Найвидатнішими політичними діячами цієї доби були київські князі Олег (882–912) та Ігор (912–944). Це був перший етап у розвитку державності на Русі.

Другий етап становлення державності на Русі розпочався із правління Ольги (944–978), дружини Ігоря.

Існування дружинної форми державності завершується за князівства Володимира Святославовича (978–1015), коли на перший план висуваються бояри. У 988 р. він запровадив християнство, яке зміцнило авторитет і владу князя та сприяло розбудові держави.

Третій етап (завершальний) припадає на роки правління в Київській Русі сина Володимира – Ярослава (1019–1054), якого назвали Мудрим.

У V–VІІ ст. у східних слов’ян завершився процес становлення сусідської громади (верві). У VIII–IX ст. у них посилюється майнове й соціальне розшарування. Виділяється племінна знать: князі, “лучші мужі”, воїни-дружинники.

Земельна власність князів і бояр була спадковою, вільно відчужувалась (продавалась, обмінювалась, дарувалась). Велика земельна власність з кінця XI ст. перетворюється у феодальну спадкову. Найбільшими землевласниками були київські князі. Значним також було церковне та монастирське землеволодіння. Особливо великим землевласником був Києво-Печерський монастир. Селяни мали різний легальний статус: абсолютно вільні, вільні з певними обмеженням і кріпаки, невільники. У сільському господарстві переважала мала або общинна земельна власність.

Більшість населення Київської Русі мешкала в сільській місцевості, яке називалося смердами – це вільні селяни-землероби. Соціально-економічне становище смердів було неоднаковим, але вони господарювали на своїй землі та були економічно незалежні.

Поряд зі смердами існувало й залежне безземельне селянство, обмежене в політичних правах. Це ізгої та сябри, які вважалися вільними, але були позбавлені власності, тому жили в чужих дворах або у церковних садибах.

Поширеною категорією залежних селян у Київській Русі були також закупи й рядовичі.

Закупами називалися наймити, які відробляли позичені гроші – “купу”, або наймалися на роботу, попередньо беручи плату. Вони жили або у дворі пана, або у своєму власному господарстві. Закупи були юридично вільними людьми, мали своє майно, власне господарство, але їхнє становище було дуже непевним, і кожен з них легко міг все втратити і перетворитися на холопа.

Рядовичами називалися вільні селяни, які добровільно укладали “ряд”, тобто угоду з феодалами, визначаючи цим свою залежність від них. Становище цієї категорії селян було подібним до стану закупів: вони входили до складу челяді, виконували певну роботу в господарстві феодала або сплачували йому данину.

Найгіршим було становище холопів. Це загалом були невільники, раби. Холопами ставали з різних причин, основні з яких: полон у війні, банкрутство, одруження з людиною, яка перебувала у рабстві, та інші. Діти холопів теж ставали холопами. Рабами ставали переважно військовополонені, а рідше боржники, які протягом тривалого часу не сплачували свого боргу феодалу.

Давньоруське місто як осередок ремесла та торгівлі

Міста у Київській Русі почали виникати у VI–IX ст. Процес урбанізації тут відбувався протягом XI–ХІІІ ст. з розвитком товарних відносин, появою відособленого виробництва – ремесла, а також купецтва. Ремісники й купці намагалися захиститися від утисків феодалів, згуртовувалися в окремих зміцнених поселеннях – городищах, які були протомістами. Походження міст дуже різноманітне: це центри племінних союзів, столиці, князівств, боярські поселення. У XI–XII ст. відбувається найбільший розквіт міст. У XIII ст. на території Київської Русі літопис “Повість временних літ” налічує майже 300 міст, в яких проживало 13-15% населення.

Місто, як правило, складалося з кількох частин: це “дитинець”центральна частина міста, оточена стіною (муром), і передмістя, де проживали ремісники, торгівці, знаходилися майстерні, склади, лабази тощо. Міста належали державі, церкві та князям. Найбільше міст виникало на перетині сухопутних торгових шляхів, а також на берегах судноплавних річок і за наявності особливо сприятливих економічних, соціальних та політичних обставин.

Найбільшим містом був Київ, де вже в першій половині XIII ст. проживало понад 50 тис. мешканців. У Чернігові та Галичі їх було понад 25 тис. осіб.

Міста Київської Русі були переважно зосереджені в середньому Придніпров’ї, а також у Західному регіоні (Галичина, Волинь). Найголовніші з них займали великі площі. Так, зміцнена частина Києва (дитинець) досягала 90 га, а разом з ремісничо-торговельними посадами – 380 га; дитинець Галича займав понад 50 га, а площа давнього Чернігова (дитинець, окольний град, передгороддя) перевищувала 200 га. Переважна більшість мешканців міст була ремісниками, які об’єднувалися в корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало громадян займалися торгівлею. В центрі міст, як правило, знаходилися великі майдани, де проходили торги та скликалися міські зібрання (віче).

Міста на Русі були також культурними осередками, де розташовувалися школи, книгописні та іконописні майстерні, церкви і монастирі.

У XIII–XV ст. в багатьох великих містах Київської Русі, які боролися за свої права з феодалами, запроваджувалися основні принципи Магдебурзького права, що забезпечували їм можливість самоуправління.

Як зазначалося, більшість населення міст була ремісниками. Ремесло в Київській Русі розвивалося як багатогалузеве. Існувало понад 60 видів різних ремесел. Це й різні види обробки металів, гончарна справа, будівництво, ювелірне мистецтво, кравецтво тощо. Основною його галуззю була металургія, яка поряд із землеробством заклала основи господарського прогресу Давньоруської держави. Обробка металів здійснювалася в кузнях, які були не тільки в містах, але і у великих селах. Ковалі користувалися великим набором різноманітних інструментів і володіли значною кількістю технічних прийомів обробки металів. Вони виготовляли речі високої якості й досконалості, передусім предмети озброєння (мечі, шоломи, наконечники для списів, рогатини).

Дуже високого рівня майстерності в Київській Русі досягли тамтешні ювеліри, які виготовляли різноманітні коштовні прикраси, що мали дуже високий рівень майстерного оздоблення.

Наймасовішими видами ремесла були: виготовлення керамічного (глиняного) посуду, обробка шкіри, дерева і кістки. Багато виробів виготовлялося зі скла: браслети, намисто, перстні, кубки, пляшки. Почали робити віконне скло.

Поширеними в Київській Русі були також домашні ремесла: прядіння, ткацтво, пошиття одягу та взуття, виготовлення посуду, продуктів харчування. Розвиненою була також обробка дерева та виготовлення найрізноманітніших виробів з каменю. Виробництво цегли дало змогу будувати багатоповерхові цегляні хороми князів і бояр, а також зводити церкви й палаци.

Ремісники, які спеціалізувалися на виконанні якогось конкретного виду діяльності, звичайно селилися разом, утворюючи у великих містах осібні квартали. Так, у Києві до наших днів збереглися назви місцевостей – гончарі, кожум’яки.

Найпростішим житлом найбіднішого населення Київської Русі були напівземлянки. У наземних зрубних дерев’яних будинках проживали люди середнього статку.

Отже, ремесло у Київській Русі було технічно досконалим і різноманітним. У державі набула поширення торгівля (внутрішня і зовнішня), яка була яскравим свідченням високого рівня економічного розвитку (рис. 4.4). Міста й великі торгові села-погости мали ринки. У великих містах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Володимирі, Клязмі збиралися щодня. Головним напрямом зовнішньої торгівлі у Київській Русі був східний “Грецький шлях”, що вів до Візантії, а “Залозний” – до країн Кавказу і Арабського Сходу.

Велика торгівля велася з країнами Поволжя: Хазарським Каганатом і Волзькою Болгарією. Постійними були також торгові зв’язки із Німеччиною, Чехією, Угорщиною, Польщею. Київ – головний осередок торгівлі з країнами Півдня і Заходу, а Новгород – зі Скандинавією. Головними платіжними засобами були іноземні монети (арабські срібні дрихеми, західноєвропейські динари). Були спроби карбувати власну монету. Близько 990 р. Володимир Святославович викарбував на честь хрещення Русі злотники і срібляники.

Економічна думка України доби середньовіччя

Історія економічної думки України часів раннього та класичного Середньовіччя пов’язана із добою Київської Русі — першої держави на українській етнічній території. Літературними джерелами, з яких можна дізнатися про економічні погляди тієї доби, є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського та церковного права тощо. Визначною пам’яткою соціально-економічного та політичного розвитку доби Київської Русі є “Руська правда” — зведення законів давньоруського права XI–XII ст. Відомі 106 списків “Руської правди”, які складено у XIII–XVIII ст. Статті “Руської правди” відбивають соціальну структуру й відносини власності давньоруського суспільства.

Вони регулюють майнові відносини, захищають право власності князів і феодальної знаті на землю і кріпаків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення тощо. У них знайшла відображення організація князівської та боярської вотчини в XI ст., що ґрунтувалася на кріпацькій і рабській праці. До речі, остання з часом поступилася продуктивнішій праці людей залежних і кріпаків. За умов замкненості натурального господарства та нерозвиненості товарообміну товарно-грошові відносини в Київській Русі були дуже обмеженими, хоч у текстах “Руської правди” зустрічаються такі поняття, як “істот”, “рез”, “отариця” і “купа”, що означають позичені під процент гроші; сам процент; ділянку землі та позичку, які закуп (смерд, що збіднів і потрапив у боргову кабалу до пана) отримує від господаря–землевласника. Трапляються також економічні терміни “товар”, “торг” (ринок), “гостьба” (зовнішня торгівля) та інші економічні терміни. У цілому, в “Руській правді” певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного життя Староруської держави.

Одним із головних писемних джерел для дослідження економічної думки доби Київської Русі є літописне зведення “Повість временних літ” — монументальний історіографічний і літературний документ початку XII ст., що належить перу ченця Печерського монастиря Нестора. Хоча центральними у творі є питання політичної історії Русі, економічним і соціальним процесам та явищам надається важливе значення для пояснення історичних подій. У „Повісті временних літ” розглядаються джерела доходів Київської держави: надходження з господарства, данина і збори з населення, штрафи (судове мито), торговельне мито і воєнна здобич. Данина збиралася продуктами, хутром або грошима. Виплата данини грошима сприяла розвиткові товарного виробництва й товарно-грошових відносин. У літописі йдеться також про активні зовнішньоторговельні зв’язки Київської Русі з іншими державами, наявність суспільного поділу праці: повне відокремлення ремісництва від землеробства й розвиток різних ремесел. Літописець виявляє шанобливе ставлення не лише до розумової, а й до фізичної праці, оскільки обидва ці види праці вважаються однаково важливими для суспільства, для забезпечення його багатства та добробуту.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.