Звенигородсько – Таращанське повстання 1918 р.

Таращанське збройне повстання, одне з повстань в Україні, проти австро-німецьких окупантів і гетьманської влади, почалося 8 червня 1918 р.. збройним виступом 24 сіл Кривецької та Стрижавської волостей і охопило південну частину Таращанського повіту.

Повстання організував Звенигородський кіш Вільного козацтва під керівництвом Левка Шевченка 3 червня 1918 року. Разом із Юрієм Тютюнником, повстанцям вдалось озброїти велику кількість довколишніх селян. Зброя бралась із колишніх військових складів. Вцілому, на руки селян потрапило 10 000 гвинтівок, 43 кулемети і патрони до них. Також повстанцям дісталось 2 гармати та панцерник. Збройні заворушення почалися 8 червня (за іншими даними 9). Об’єднані селянські загони під командуванням Левка Шевченка, прорвавши сильний супротив німецького гарнізону, оволоділи Звенигородкою. Звільненими були також багато сусідніх поселень таких як Тальне, Шпола, ряд залізничних станцій (Цвіткове, Бобринська (зараз станція ім. Т.Г. Шевченка)). Невдовзі німці почали підтягувати до гарячого регіону свої сили. Довідавшись про це, і враховуючи що повстанців підтримували не всі місцеві жителі, вони залишили Звенигородку і пішли на об’єднання з повстанськими загонами сусіднього Таращанського повіту. На початку липня, сили Звенигородських і Таращанських повстанців об’єднались і переформувалися. В результаті утворився кавалерійський ескадрон, артилерійська колона, два піхотних та один кулеметний полк. Їм протистояли дві піші та одна кінна німецька дивізії, яким 20 червня все таки вдалося взяти Таращу. Після боїв, які тривали майже весь липень, повстанці прорвали вороже кільце, і прорвались до Дніпра, яке частково форсували. На Київщині їх кількість зросла до 40 тисяч, отримала нове озброєння. До цього часу німці підтягнули ще 35 000 карателів, на озброєнні у яких була важка артилерія, броневики та літаки. Оскільки більшість повстанських сил були не організовані, німці, скориставшись перевагою, витіснили їх із Таращанського і Звенигородського повіту, залишивши їх без баз і провіанту. Завдавши важкого удару поблизу сіл Ставище та Стеблів Київського повіту, німці розосередили та повстанців та притиснули їх до Дніпра. Маючи надію об’єднатись з партизанськими загонами на Чернігівщині, Звенигородський полк з Левком Шевченком перейшли Дніпро, на так звану «Нейтральну смугу». Там, згідно договору, повстанці були змушені скласти зброю. Невелика їх частина вступила до 1-ої радянської української дивізії і склали основну частину Таращанського полку першим командиром якого був Баляс.

Доказом активних бойових дій в нашому місті та його округах підтверджують багато численні масові захоронення зброї, зроблені, більше всього, німецькими окупантами. Наприклад, минулого року, поблизу бойні викопали обріз гвинтівки 1917 року моделі Мосіна, а під час риття газової траншеї по проспекту Шевченка поблизу колишньої в’язниці також було виявлено дуже  велику кількість таких же гвинтівок, а також декількох інших моделей. Доказом їхньої утилізації є зламані затвори і погнуті стволи.

Як висновок можна сказати, що під час революційних подій 1918 року Звенигородка  було центром визвольного руху, колискою патріотичних ідей про самостійність та солідарність України як політичної одиниці.

24. 24-25 жовтня 1917р. в Росії до влади прийшли більшовики на чолі з Володимиром Леніним, які, виконуючи рішення ІІ-го Всеросійського з’їзду рад, поставили за мету встановити радянську владу на всій території колишньої Російської імперії, в тому числі й в Україні. У зв’язку з цим 24-25 грудня 1917р. більшовики України скликали в м. Харкові І-й Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому були делегати центральних, східних, південних регіонів України, що представляли 80 рад із 200, що тоді діяли в Україні.

З’їзд підтримав перехід влади до Рад в Петрограді і проголосив встановлення Радянської влади в Україні. На з’їзді було проголошено, що Українська Народна Республіка є “федеративною частиною Російської Республіки”. З’їзд започаткував радянську систему управління в Україні, утворивши систему рад, за якою найвищим органом радянської влади в Україні ставав Всеукраїнський з’їзд Рад, а в період між з’їздами – Центральний Виконавчий Комітет Рад України (ЦВК Рад України). Найвищим виконавчим органом ставав Народний Секретаріат. На місцевому рівні влада передавалася в руки губернських, повітових, волосних, міських та сільських рад.

1 січня 1918р. ЦВК Рад України опублікував Маніфест до українського народу, в якому закликав його до боротьби з Українською Центральною Радою та її урядом – Генеральним Секретаріатом. 5 січня 1918р. радянські війська розпочали з Півночі та Сходу наступ на Київ і в ніч з 8 на 9 лютого вступили в Київ.

До кінця січня 1918р. при підтримці РСФР радянська влада була встановлена на більшості території України. Складовими цього процесу стало створення автономних Донецько-Криворізької і Кримської радянських республік. Але цей маневр виявився невдалим. 18-19 лютого 1918р. німецькі й австро-угорські війська, в порушення Брестської угоди разом з військом Центральної Ради почали наступ проти радянських військ. Протягом двох місяців владу рад робітничих, солдатських і селянських депутатів було повалено, а територію України поділено на сфери впливу між Німеччиною та Австро-Угорщиною. Таким чином радянські керівні органи започаткувавши низку соціально-політичних і економічних змін в інтересах неімущих класів фізично не встигли їх реалізувати.

Проте після поразки Німеччини і її союзників в Першій світовій війні Рада Народних Комісарів Росії 9 листопада 1918р. денонсувала свій Брестський мирний договір і знову розпочала боротьбу за встановлення радянської влади в Україні. Уже 28 листопада 1918р. на території Росії, в місті Курську був утворений Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України на чолі з Георгієм П’ятковим. 29 листопада 1918р. було проголошено його “Маніфест... уряду до робітників і селян України”, в якому оголошувалося про повалення гетьмана Павла Скоропадського про перехід усієї повноти влади до рук робітників і трудящих селян, про передачу робітникам фабрик і заводів, а селянам землі, про відновлення радянської влади в Україні. Було проголошено утворення Української радянської повстанської армії.

На початку січня 1919р. радянські війська розпочали наступ проти Директорії УНР, що захопила владу в середині грудня 1918р. в двох напрямках на Київ – з Півночі та зі Сходу.

Враховуючи помилки, які були допущені щодо України під час першого встановлення радянської влади, коли Україна була проголошена федеративною частиною Радянської Росії, цього разу Тимчасовий більшовицький уряд проголосив Україну самостійною державою під назвою “Українська Соціалістична Радянська Республіка” (УСРР). Трохи пізніше, 29 січня 1919р. своїм власним рішенням Тимчасовий робітничо-селянський уряд України конституюється в Раду Народних Комісарів. Після погодження з Леніним на чолі уряду УСРР замість Г.П’ятакова був поставлений Х.Раковський.

Беручи за досвід структуру і практику Ради Народних Комісарів РРФСР, радянський уряд України прагнув бути організованою і діяльною державною інституцією. З цією метою 28 січня 1919р. була затверджена його декларація, згідно з якою замість ревкомів, комбідів і народних комісарів встановлювалася система органів місцевої влади у формі рад робітничих солдатських і селянських депутатів. Ради повинні були бути виборними органами, які утворюються на основі виборчого права. Вся організаційна робота по створенню системи рад проводилася під керівництвом Комуністичної партії (більшовиків) України.

ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів який проходив з 6 по 10 березня 1919р. розглянув найважливіші конституційні та поточні питання, по кожному з них були прийняті відповідні рішення. З’їзд обрав вищий орган влади в Україні – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який працював між з’їздами і був підзвітний тільки йому. Для оперативної роботи була створена Президія ВУЦВК і затверджено новий склад уряду – Раднарком УСРР. До складу президії ВУЦВК увійшли Григорій Петровський – голова і члени К.Ворошилов, С.Косіор та ін. 16 травня 1919р. створений на правах комісії Малий Раднарком УСРР. В нього входили, як правило, заступники наркомів або члени колегії наркомів. Головою Малого Раднаркому був обраний Народний Комісар юстиції О.І.Хмельницький.

ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад обговорив проект першої Конституції УСРР. Постановою з’їзду було доручено ВУЦВК доопрацювати його, що й було зроблено. 14 березня 1919р. на засіданні ВУЦВК Конституція була затверджена. В ній УСРР проголошувалась державою “трудящих і експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства”, в якій встановлювалась диктатура пролетаріату в особі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. В Конституції УСРР наголошувалося, що завданням диктатури пролетаріату в Україні є “здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення соціалістичних перетворень і систематичного придушення всіх контрреволюційних намірів з боку імущих класів”. З цією метою запроваджувались заходи, безпосередньо спрямовані на знищення існуючого економічного ладу, що виражалося у скасуванні приватної власності на землю і на всі інші засоби виробництва.

Стосовно державного управління, то до нього залучаються тільки трудящі маси. Законодавча компетенція вищих органів влади УСРР була розмежована. Згідно з Основним Законом до виключного відання найвищого державного органу – Всеукраїнському з’їздові Рад належало: а) затвердження, зміни, доповнення Конституції УСРР; б) оголошення війни і укладення миру (в разі терміновості, коли неможливо було скликати з’їзд ці питання міг вирішувати ВУЦВК Рад) та деякі інші.

В Конституції УСРР був розписаний механізм утворення місцевих органів влади та управління, їх структура і компетенція. Органами радянської влади на місцях були губернські, повітові та волосні з’їзди Рад та обрані ними виконкоми, а також міські та сільські ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконавчі комітети.

Відразу ж після прийняття Конституції УСРР в квітні-травні 1919р. відбувалося формування місцевих органів влади та їх виконкомів. Разом з тим, паралельно з ними, продовжували діяти створені партійними комітетами революційні комітети (ревкоми) та комітети бідноти (комбіди), що нерідко приводило до суперечок та конфліктів між цими паралельними органами на місцях.

У зв’язку з тим, що в травні 1919р. почався наступ військ Денікіна в Україну, радянське будівництво тут було тимчасово призупинене. УСРР переводилася на воєнний лад і відповідно з ним перебудовувалися державні органи влади. Ще 30 квітня 1919р. була створена Рада робітничої і селянської оборони на основі декрету ВУЦВК, яка стала центральним, оперативним органом управління. Рада оборони видавала декрети і постанови, які запроваджувалися через управління справами Раднаркому УСРР. Зазначимо. Що всі найважливіші і найпринциповіші питання роботи Ради оборони обговорювалися спочатку на засіданнях Політборю ЦК КП(б)У.

Однак не зважаючи на значні зусилля Ради оборони УСРР, надзвичайних органів на місцях, втримати ситуацію в своїх руках їм не вдалося. Радянські центральні органи влади і управління на початку травня 1919р. змушені були залишити Україну й евакуюватися до РРФСР. На зміну їм на Україні встановилась влада денікінців. Але в листопаді 1919р. в результаті переходу РСЧА в контрнаступ в Україні відновлюється радянська влада.

Завдання ревкомів визначались рішеннями ЦК РКП(б), ЦК КП(б)У та інструкціями Реввійськради. 11 грудня 1919р. в Москві відбулося засідання Президії ЦВК і РНК УСРР, на якому було прийнято установу про створення Всеукраїнського революційного комітету, який зосередив у своїх руках найвищу законодавчу і виконавчу владу. До складу Всеукрревкому увійшли Григорій Петровський (голова), Володимир Затонський, Дмитро Мануїльський, Влас Чубар та ін. Всеукрревком проіснував до 21 лютого 1920р.

25 лютого 1920р. Президія ВУЦВК прийняли постанову “Про призначення повсюдних виборів до Рад...”, згідно з якою розпочиналася робота по формуванню нових владних структур радянського режиму в Україні. Вона завершилася скликанням 16-23 травня 1920р. IV Всеукраїнського з’їзду Рад. Його робота співпала з новим спільним наступом військ Директорії УНР та Польщі проти УСРР. З’їзд прийняв ряд законодавчих актів, зокрема, “Про державні відносини між УСРР та РРФСР”, “Наказ Центральному Виконавчому Комітетові і Раднаркому по зміцненню робітничо-селянської влади” та ін. У відповідності з Наказом ВУЦВК та РНК УСРР на території України почалась перебудова органів радянської влади на військовий лад, мілітаризація радянських установ та економіки.

25. У 20-х р. в Україні радянською владою проводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну роль у розвитку культури. З цього приводу було ухвалено ряд партійних та урядових постанов: "Про обов'язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України" від 09.03.1919 р., ухвалено Тимчасовим робітничо-селянським урядом України; "Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською" (21.02.1920, ВУЦВК); "Про запровадження української мови у школах та радянських установах" (серпень 1921 р., декрет РНК УСРР).

XII з'їзд РКП(б) у 1923 р. офіційно проголосив курс на українізацію. Матеріалізуючи рішення партійного форуму, згодом було видано декрет ВУЦВК та РНК УСРР "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". Згідно з цією постановою передбачалося переведення на українську мову викладання закладів освіти, а в неукраїнських школах українська мова ставала обов'язковим предметом. Постанова була схвально зустрінута українською інтелігенцією, прагнення якої на культурній ниві відтепер збігалися з офіційною політикою.

У розвиток згаданої постанови йшлося також про підготовку українських національних кадрів, врахування національного складу республіки при формуванні кадрового корпусу, організація національної преси, книговидавництва, сприяння українському мистецтву.

Після обрання секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановича українізація прискорюється (під впливом адміністративного тиску). У липні 1925 року прийнято постанову РНК УССР "Про практичні заходи по українізації радянського апарату". Згідно з постановою проводилася атестація чиновників на знання ними української мови, ті, що ігнорували українізацію, звільнялися з посад. Такі заходи викликали опір серед кваліфікованої інтелігенції.

Українізація, що відбувалася під партійним контролем, ставала часткою загального процесу розвитку української культури. Завдяки українізації вперше після століть колоніального існування українська культура дістала державну підтримку. Але процес українізації ніс на собі відбиток, притаманний пореволюційній епосі політизації та ідеалізації культурної сфери. Партійне керівництво та державні органи постійно втручалися у розвиток культурної сфери.

Позитивних явищ у 20-х - на початку 30-х рр. все ж було чимало.

Важливим було те, що в Україні взялися за ліквідацію неписьменності, оскільки переважна більшість населення України не вміла читати й писати. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю, а в травні 1921 Раднарком України ухвалив постанову "Про боротьбу з неписьменністю", згідно з якою все населення республіки віком від шести до п'ятдесяти років повинно було вчитися читати й писати.

Спеціальною постановою ВУЦВК і РНК УРСР (1929) оволодіння грамотою проголошувалося обов'язком громадянина перед державою. В Україні було відкрито доступ до освіти дітям усіх станів, школа звільнялася від церковного впливу, освіта здобувалася рідною мовою. Після 1917 р. створюється загальноосвітня школа на засадах безплатної обов'язкової загальної й політехнічної освіти для всіх дітей обох статей віком до 17 років з рідною мовою викладання.

З 1924 р. в Україні початкова освіта стала обов'язковою, а в 1932-1933 рр. було взято курс на обов'язкову семирічну освіту. Держава намагалася охопити навчанням всіх дітей шкільного віку, хоча у 1932-1933 рр. кількість дітей віком 8-10 років, не охоплених навчанням, становила 2 %. Для забезпечення шкіл учителями було збільшено мережу педінститутів і технікумів (у 1926 р. в Україні було 12 педінститутів; у 1932-46). Створювалася система заочної освіти.

Розвивалася професійно-технічна середня спеціальна та вища школа. Для підготовки робітничих кадрів були створені школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ).

Після 1917 р. були скасовані майнові, станові, національні та інші обмеження, що існували раніше. Від молоді селянського та робітничого походження при вступі до ВНЗ не вимагався документ про середню освіту. Фактично після скасування дореволюційних пільг і привілеїв запроваджувалися нові, що знижувало рівень професійної підготовки. З 1921 р. у вищих навчальних закладах було створено робітничі факультети для підготовки до вступу у вуз робітничої і селянської молоді. Відчувалася гостра необхідність у кваліфікованих викладацьких кадрах, бо від послуг викладачів, що працювали до революції, відмовилися. Для підготовки вузівських викладачів були створені інститути червоної професури, а в Харкові - Комуністичний університет ім. Артема.

26. Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких, за переписом 1931 р., проживало 5,6 млн українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали у Північній Буковині, Хотинському, Акерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території Підкарпатської Русі, що ввійшла до складу Чехо-Словаччини, проживало понад 450 тис. українців. Кожна з держав, до складу яких входили українські землі, повинна була визначитись у ставленні до української меншини.

Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР: а) насильницька асиміляція; б) стримування економічного розвитку, його колоніальний характер; в) репресії проти діячів національно-визвольного руху; г) національний гніт; д) відмова від міжнародних зобов’язань щодо надання автономних прав українцям.

Форми, у яких здійснювалась ця політика, різнилися – від м’якої в ЧСР до жорсткої в Румунії. У Польщі, де проживало найбільше українців, до того ж із високою національною свідомістю, українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, переслідуючи стратегічну мету – повне ополячення загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. За 1919–1939 рр. чітко вирізняються три періоди політики польських правлячих кіл щодо українських земель.

У 1919–1923 рр. польське керівництво намагалося довести світовій громадськості свої права на українській землі, а також, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні й у навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (Львівське, Станіславське, Тернопільське воєводства). Але тільки-но 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, всі ці права залишилися на папері. У цей період українці теж намагалися відстояти свої права, удаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису населення 1921 р., виборів 1922 р. до сейму. Але в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений.

У 1923–1926 рр. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі поділив країну на дві господарські території: Польща «А», до якої входили корінні польські землі, і Польща «Б» – переважно західноукраїнські і білоруські землі. До різних частин відповідно проводилась і різна політика. Стосовно Польщі «Б» застосовувалася політика штучного стримування соціально-економічного розвитку та повного скасування поступок національним меншинам. 31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалась державною. Розпочалося закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття «Україна», «українець». На українські землі переселялися польські колоністи, яким виділялися кращі землі. Протягом 1921–1929 рр. сюди переселилося 77 тис. поляків.

Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту в політиці щодо українців. Третій період (1926–1937 рр.) пов’язаний зі встановленням режиму «санації» на чолі з Й. Пілсудським. Нова політика передбачала деякі поступки та компроміси у стосунках з національними меншинами, зокрема з українцями. Суть нового курсу полягала у державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-українського порозуміння». Було збільшено державні інвестиції на Волинь, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви.

Така політика проводилася з метою розколу в середовищі українців: між галичанами і волинянами, між прихильниками і противниками порозуміння з Польщею. Вона повинна була скласти позитивний імідж Польщі як держави, що толерантно ставиться до національних меншин, і надати привабливості для українства на тлі жорсткої антиукраїнської політики в СРСР у 1930-ті рр. У 1935 р. найбільша українська партія Українське народно-демократичне об’єднання взяла курс на «нормалізацію» польсько-українських відносин. Її лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі Картузькій.

Але, починаючи з 1937 р., польські правлячі кола знову змінюють курс. Перед загрозою Другої світової війни вони боялися, що українське питання стане розмінною картою у великій грі, а будь-які поступки українцям сприятливим підґрунтям для зростання сепаратизму. Прокотилася нова хвиля репресій.

У політиці ЧСР щодо українців теж можна виділити кілька етапів. Так, на початку 1920-х рр. чеський уряд намагався створити враження сумлінного виконання своїх міжнародних зобов’язань щодо надання Підкарпатській Русі автономних прав, зазначених у Сен-Жерменському договорі. Свої зволікання з наданням автономії вони пояснювали непідготовленістю населення краю до самостійного життя через низький рівень освіти і відсутність підготовлених кадрів.

У другій половині 1920-х – 1930-ті рр. уряд ЧСР провів серію реформ, покликаних забезпечити запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо. Здійснюючи ці заходи, він докладав зусиль, аби відвернути населення від боротьби за автономію, зосереджуючи його увагу на «мовному питанні».

У другій половині 1930-х рр. урядові кола ЧСР зіткнулися з розгортанням нової хвилі боротьби населення за автономію та зрештою під тиском Німеччини змушені були у жовтні 1938 р. надати краю автономію.

Як і в Польщі, урядові кола ЧСР не сприяли розвитку економіки краю. Вони усвідомлювали, що край входить до ЧСР тимчасово і розвивали лише ті галузі, що не потребували значних капіталовкладень.

Румунія з самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх будь-якої змоги розвиватися. В економіку краю не надходило ніяких капіталовкладень. Безробіття, малоземелля, хижацьке використання природних ресурсів – ось чим характеризувалося становище краю.

Лише в 1927 р. утворилась партія, що відстоювала національні інтереси українців, – Українська національна партія (УНП). Це була партія ліберального спрямування, що діяла виключно легальними методами. Лідером партії був В. Золозецький. Молоде покоління українських діячів, невдоволене поміркованою політикою УНП, у середині 1930-х рр. утворило конспіративну радикальну націоналістичну організацію, близьку за програмними засадами та діями до Організації українських націоналістів (ОУН

28. Після ретельного вивчення кримського питання Рада Міністрів РРФСР дійшла висновку про доцільність передачі Кримської області до складу України. Звернулася до Президії Верховної Ради РРФСР із документом/зверненням: «О представлении Президиума Верховного Совета РСФСР по воп­росу передачи Крымской области в состав Украинской ССР».

Верховна Рада Української РСР розглянула звернення ВР РРФСР і прийняла постанову. Цю Постанову Президії Верховної Ради УРСР «О представлении Президиума Верховного Совета РСФСР по вопросу передачи Крымской области в состав Украинской ССР» від 13 лютого 1954 року за підписами голови Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченка і секретаря Президії Верховної Ради УРСР В. Нижника було передано на розгляд Раді Міністрів РРФСР.

Паралельно зазначене питання розглянули на спільному засіданні представників кримської та севастопольської рад депутатів трудящих. На підставі всіх ухвалених рішень Президія Верховної Ради РРФСР прийняла постанову, де йшлося про доцільність передачі Кримської області до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Документ було направлено до Верховної Ради СРСР.

Президія Верховної Ради СРСР розглянула звернення «Про подання Президії Верховної Ради РРФСР з питання передачі Кримської області до складу Української РСР» і визначила, що «з географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української республіки доцільна і відповідає загальним інтересам Радянської держави». Рада Міністрів РРФСР власну пропозицію внесла на розгляд Президії Верховної Ради РРФСР після того, як отримала згоду керівників України.

Президія Верховної Ради РРФСР 5 лютого 1954 року прийняла відповідну постанову, і 13 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР також прийняла постанову «Про подання Президії Верховної Ради РРФСР з питання передачі Кримської області до складу Української РСР». Обидві постанови були направлені на розгляд Президії Верхової Ради СРСР.

19 лютого 1954 року після відповідного обговорення за присутності низки зацікавлених осіб і запрошених високопосадовців одноголосно був затверджений Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР» («О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР») за підписами голови Президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилова і секретаря Президії Верховної Ради СРСР Н. Пегова (Москва, Кремль, 19 лютого 1954 р.)

29. Голод 1932—1933 рр. — одна з найбільш трагічних сторінок історії українського народу. Намагаючись нічим не затьмарити “успіхів соціалістичного будівництва”, сталінське керівництво наклало табу на цю тему. Про страшне лихо не дозволялося відкрито говорити, бодай навіть згадувати в газетах, офіційних документах. Зарубіжна ж інформація кваліфікувалася як інсинуації. Згодом категорична заборона перетворилася на політичну установку, ідеологічну догму і набагато пережила своїх творців. Не зруйнувала її і пора хрущовської “відлиги”. Лише з набуттям незалежності України питання про ліквідацію цієї “білої плями” історії, навколо якої не раз кипіли пристрасті набуло своєї актуальності.

Феномен тривалого приховування від громадськості соціального лиха таких гігантських масштабів і наслідків криється перш за все в тоталітарному, закритому характері тогочасної радянської держави, намаганні прикрасити кричущі деформації суспільного розвитку. А слідування давній забороні у післякультівські часи пояснюється надто затяжним вивільненням громадської свідомості з-під впливу догматів сталінщини.

Проте і найсуворіше вето не могло викоренити з пам'яті народу спогади про голод. Розповіді про цю драму передавалися від старших до молодих, знайшли відображення в усних переказах, художніх творах. Страхітлива трагедія голоду на Україні та в інших районах СРСР викликала щире співчуття світової громадськості. Час від часу інтерес до цієї болючої проблеми то згасав, то спалахував з новою силою, досягши апогею на початку 80-х рр., коли широка зарубіжна громадськість відзначала піввікову дату голоду на Україні. За кордоном ця тема породила величезну історіографію та публіцистику, було видано чимало спогадів і документів.

У той же час радянські історики, як і раніше, обходили проблему голоду, або ж усупереч істині спростовували “фальсифікаторські вправи” зарубіжних авторів. Лише у грудні 1987 р. у республіці офіційно визнано, що наприкінці 1932 — на початку 1933 р. були серйозні продовольчі труднощі, “а в ряді сільських місцевостей і голод”. Відтоді вчені, публіцисти вже чимало зробили для висвітлення цієї складної теми, відродження історичної пам'яті про народну драму. З'явилися перші дослідження про її соціально-економічні і політичні передумови, кризовий розвиток, численні людські втрати. Виходять спогади очевидців і жертв голоду. Підготовлено роботи кінодокументалістів. Читач дістав можливість ознайомитися і з зарубіжними публікаціями на цю тему. Проте найцінніші свідчення — документи ще не обнародувані.

Отже, враховуючий цілий спектр історичного доробку з даної проблематики та залучаючи нові джерела ми ставимо за мету визначити основні причини голодомору на Україні, а також охарактеризувати його наслідки.