4. Формуваня національного дисидентства в Україні

Суперечливе і динамічне «хрущовське» десятиріччя підштовхнуло оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції – дисидентство.

Дисидент, в перекладі з латинської мови, означає «незгідний». Ним іменували людей, релігійні погляди яких розходились з догматами правлячої церкви. Щодо Радянського Союзу, цей термін вживався стосовно осіб, які були незгодні і відкрито виступали проти офіційної політики в тих чи інших сферах суспільного життя СРСР. Дисиденти критикували керівництво СРСР за порушення міжнародних угод і декларацій, а також власних законів, зокрема стосовно прав людини, свободи слова і друку, самовизначення націй, вільного розвитку національних мов і культур.

Український дисидентський рух має глибокі традиції. Його початки можна віднести до середини 50-х рр. ХХ ст., до Західної України. Саме там, залишились згадки про антирадянську діяльність ОУН-УПА. Так, в 1953-1958 рр. робітники і студенти створили «Об’єднану партію визволення України», в 1959-1961 рр. – «Українську робітничо-селянську спілку», на чолі з Л. Лук’яненком. На початку 60-х років створено Український національний комітет, Союз української молоді Галичини.

Особливістю українського дисидентського руху було існування кількох напрямків національного дисидентства. Найпотужнішою течією стало правозахисне або демократичне диссидентство. Його учасники намагались контролювати керівництво Радянського Союзу у дотриманні громадянських свобод, закріплених у Загальній Декларації прав людини (1948 р.), а також у Заключному акті Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.), підписаному СРСР у Хельсінкі.

Наступним напрямком було релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за свободу совісті, за можливість вільної відправи релігійних потреб. Це була діяльність спрямована на відновлення української греко-католицької та автокефальної православної церков, підтримку протестантських сект. Відомими діячами були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, І. Тереля.

Й нарешті, національно-спрямоване дисидентство, яке виступало проти централізаторської політики Москви, масової русифікації. Серед діячів цього напряму – І. Дзюба, В. Мороз, Л. Плющ. Причому, якщо перший сповідував ідеологію націонал-комунізму, другий був прихильником інтегрального націоналізму Д. Донцова.

Характерною рисою дисидентського руху був «самвидав» – створення та поширення незалежної від офіційних структур позацензурної преси, що виникла на хвилі шестидесятництва. Однією з перших «самвидавних» публікацій, яка фактично започаткувала український дисидентський рух, був «Відкритий лист до ООН», що його передали 1955 р. українські політичні в'язні мордовських таборів. Серед найвідоміших позацензурних видань були праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», В. Чорновола «Лихо з розуму», В. Мороза «Репортаж із заповідника ім. Бери» та «Серед снігів», патріотичні поезії Л. Костенко та В. Симоненка тощо. Неперіодично, в різні часи, друкувались часописи «Воля і Батьківщина», «Український вісник». Останній виходив протягом 1970-1974 рр. Вийшло 8 випусків. Матеріали з України бачили світ в національних виданнях за кордоном, в часописах «Сучасність» (з 1965 р.), «Смолоскип» (з 1976 р.) та інших.

Важливою формою боротьби проти посилення репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції та листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих тощо. У вересні 1965 р. під час прем'єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві В. Стус, І. Дзюба та В. Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвестися з місць. Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна.

Іноді акції протесту набували крайніх форм. Так, у 1968 та 1969 рр. у Києві вчинили акти самоспалення колишні вояки УПА В. Макух з Дніпропетровська та М. Бориславський з Бердянська. 21 січня 1978 р., напередодні річниці проголошення незалежності УНР та Акта з луки українських земель, на могилі Т. Шевченка у Каневі здійснив акт самоспалення інженер О.Гірник з Калуша. У розкиданих на Чернечій Горі листівках він писав, що в такий спосіб протестує проти політики ліквідації української нації шляхом нищення української мови та українського національного духу.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремі з них прорвалися через «залізну завісу». Більшість за такі дії опинялася в таборах і в'язницях.

Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочистостей, присвячених життю та творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії.

У середині 1970-х років дисидентський рух дістав нового імпульсу. Він був пов'язаний з підписанням Радянським Союзом Хельсінської угоди 1975 р., яка передбачала, крім іншого, зобов'язання країн-підписантів щодо дотримання основних прав людини. Це дало дисидентам підстави взяти на себе функції громадського контролю за тим, як радянське керівництво виконуватиме взяті на себе обов'язки. 9 листопада 1976 р. в Україні постала Українська Хельсінська Група (УХГ). Серед її засновників були: письменник О. Бердник, генерал П. Григоренко, правники І. Кандиба і Л. Лук'яненко, громадська діячка О. Мешко, історик М. Матусевич, інженер М. Маринович, мікробіолог Н.Строката-Караванська, учитель О. Тихий. Очолив українських борців за права людини відомий письменник і філософ М.Руденко.

На початку 80-х рр. національний дисидентський рух було придушено. Таким чином, в суспільному житті, була встановлена атмосфера 30-х років. Населення, задоволене відносно високим рівнем життя у радянському розумінні, не цікавилося дисидентським рухом, не збиралося його підтримувати і майже одностайно засуджувало «український буржуазний націоналізм», «петлюрівщину», «бандерівщину», та «антирадянську діяльність». Але, факти існування, хоч і нечисленного опозиційного руху, гостра, брутальна боротьба з ним, свідчили про існування проблем, які накопичувалися в СРСР і які при певних обставинах привели б до загострення соціально-економічної ситуації.