Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

філософія / 47.Проблема співвідношення існування та сутності

.docx
Скачиваний:
40
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
25.64 Кб
Скачать

47.Проблема співвідношення існування та сутності

Буття, що вже є, та те, яке ще має бути. Ексцентричність людського буття

Італійський філософ-гуманіст Джованні Піко делла Мірандола у промові про гідність людини так сформулював думку, що стала своєрідним кредо ренесансного світорозуміння. Коли Бог-творець створив за законами мудрості світ, він зажадав, аби був хтось, хто б оцінив сенс такої великої роботи, любив її красу, захоплювався її розмахом.

Через кілька століть багато в чому аналогічну думку доведе до межі атеїстичного радикалізму французький екзистенціаліст Ж П. Сартр. І радикалізм цей пов'язаний не з тим, є Бог чи ні, зазначав філософ, а з тим, що в будь-якому разі людина все одно «приречена» на свободу.

Живучи власним життям, людина сама творить свою подобу, вибирає себе, а вибираючи — творить всезагальне, вселюдське. Прагнучи свободи, вона пересвідчується, що її свобода цілковито залежить від свободи інших людей і що свобода інших залежить від її свободи. Людина, далі, існує у світі, спілкується з ним, отже, перебуває постійно «поза собою», виходить за власні межі. Виходячи за власні межі й «уловлюючи» у зв'язку з таким подоланням самої себе певні об'єкти, людина перебуває повсякчас у серцевині, в центрі цього виходу за власні межі1.

Щось, мабуть, є таке в людській природі, якщо і в XV, і в XX ст. висловлено такі схожі міркування. І це попри те, що між цими міркуваннями людство зазнало чимало, і чи не насамперед випробувалася на міцність ідея самотворення людини. Випробовується вона й сьогодні. Буде випробовуватися, мабуть, і надалі. В одному можна не мати сумніву: людство щоразу повертатиметься до неї, насичуючи її різним, часом надто різним, змістом.

Отже, самотворча природа людського способу буття полягає, мабуть, ще й у тому, що самотворчість є досить різною за своїми виявами, своєю спрямованістю, мотивами тощо. Дещо про ці метаморфози самотворення людського йтиметься в даній темі.

Коли заходить мова про особливості людського способу буття, наголошують передусім (і не без підстав) на його креативній специфіці. Остання пов'язана з тим, що людському способові буття притаманна особлива детермінація поведінки істот, що його уособлюють: детермінація майбутнім. Саме тому найхарактернішою ознакою людини є історичність — здатність поєднувати у власнім існуванні всі три виміри часовості: минуле, сучасне та майбутнє, здатність усвідомлювати плинність власного існування як перебіг згаданих вимірів, дбаючи про «зв'язок часів» цього існування, а відтак — співвідносячи його історичність із перебігом подій у всьому довколишньому світі.

Здатність до такої «двоїстості» світу чи не найхарактерніша ознака людської свідомості. Адже людське існування (екзистенція) — це існування істоти, якій передусім притаманне певне ставлення до буття. Усвідомлення спрямоване, врешті-решт, не на якісь фрагментарні вияви такого ставлення, а на саму його можливість. Саме можливість ставлення людини до буття, або, як ще кажуть філософи, можливість світовідношення, є виявом свободи як визначального принципу власне людського способу буття. Цим зумовлене людське Я, що стає центром людського світовідношення. Одна з найвідмітніших властивостей Я — усвідомлення власної спрямованості, власного призначення. Таке усвідомлення здійснюється завдяки постійному самоспіввіднесенню Я з довколишнім світом. Так виникають наші, людські характеристики світу. Найперша серед них — відчуття єдності, цілісності світу.

Сутність

Осмислення життєтворчості людського буття пов'язане не так із з'ясуванням переваг людини над усіма іншими виявами буття, як з усвідомленням того «космічного обов'язку», що його покладено на людину чи то Богом, чи природою. Адже якщо свобода є сутнісною властивістю людини, то такою ж сутнісною й співмірною масштабам цієї свободи є й відповідальність.

Саме через згадане сугнісне поєднання свободи з відповідальністю перша постає не тільки безконечно жаданою для кожного індивіда, а й тягарем, що його треба мати силу винести. І питання не тільки в тому, чи «дозволить» мені хтось іззовні бути суб'єктом свободного діяння, а й у тому, чи я сам його подужаю. Тому реалії людського існування сповнені не лише прагнення до свободи, а й протилежного, яке Еріх Фромм влучно назвав «утечею від свободи».

Переконливо, просто й трагедійно-образно розкрито органічний взаємозв'язок свободи та відповідальності в одній із недавніх театральних версій Есхілового «Езопа». Перебуваючи тривалий час у рабстві й пориваючись на свободу, Езоп, уже отримавши «циркуляр» про своє звільнення, але ще не скориставшися ним, потрапляє в ситуацію вибору: його звинувачують у крадіжці та ще й знаходять у його торбі підкинуту крадену річ. Довести власну невинуватість він не в змозі.

Він може відмовитись від свободи, оскільки раба за крадіжку не карають на смерть. Що ж до свободного громадянина, то він у разі крадіжки має кинутись у прірву. «Нумо, покажіть мені, де ж та ваша прірва для свободних людей», — каже Езоп...

Проте парадоксальність свободи полягає в тому, що навіть якби Езоп вибрав несвободу, то сам цей вибір був би все одно виявом свободи. Отака нелегка для людини діалектика її буття.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.