з “проханням” від короля Пилипа. Ймовірно, на це “прохання” Папа ухвалив зміст діалогу і він був надрукований у Франції у 1632 р.

У «Дiалозi» Галiлей довів безпiдставнiсть звинувачень на адресу польського вченого з боку церкви i розвiяв сумнiви окремих вчених у правильностi його учення. Сумнiви вчених, в основному, зводились до того, що у випадку обертання 3емлi навколо своєї осi, або руху по орбiтi навколо Сонця на її поверхнi має виникнути ураганний вiтер, спрямований у протилежний напрямку руху бік. Предмети, на їх думку, що пiдкинутi догори, мали б залишатись позаду, падати на поверхню 3емлi не на тому мiсцi, де їх пiдкинули. Насправдi нiчого подiбного не спостерiгається. В них автор продовжує вiдстоювати правоту гелiоцентричної системи Коперника. Церква викликає 69-рiчного хворого Галiлея з Флоренціі до Риму пiд загрозою, якщо той не приїде добровiльно, то його привезуть у кайданах. Вченого посадили до в’язницi.

Слiдство велось з березня до червня 1633 р. 22 червня у тiй же церквi, майже на тому ж мiсцi, де смертний вирок слухав Бруно, Галiлей на колiнах

прочитав

запропонований йому текст вiдречення. Легенда

стверджує, що пiсля вiдречення вiн пiднявся на ноги i вигукнув: «А все-таки Земля вертиться!». Не мiг вiн так зробити. 3гадаймо, як вiн боявся висловлення своїх думок. Перед ним ще свiжою була картина страти Бруно. Пiсля вiдречення Галiлей був засуджений до тюремного ув’язнення. Папа Римський замiнив його домашнiм арештом.

Наукової дiяльностi Галiлей не залишив. У 1637 р. вiн ослiп. Помер 8 сiчня 1642 р. недалеко вiд Флоренцiї. У 1737 р. виконано останню волю вченого – його прах перевезли до Флоренцiї i поховали поряд з Мiкеланджело. Католицька перква вiдмiнила рiшення про засудження Галiлея тiльки у 1979 р.

Декарт

171

Другий етап наукової революцiї характеризується появою картезiанства i, як вiдзначалось, пов’язаний з iм’ям Рене Декарта (1596-1650 рр.). Декарт понад усе любив заняття математикою i фiлософiєю. Залишив вiйськову службу i подорожував. Його фiлософськi погляди знаходять численних прихильникiв, але викликають незадоволення iєзуїтiв. Бiльшу частину свого життя вiн провiв у Голландії, куди переселився в 1628 р. Тут він написав майже всі науковi працi. Переселення в Голландію було викликане тим, що там існували вільні установи. Тут визнано принцип віротерплячості. В Голландії Декарту подобався сам устрій життя діяльності народу, який, на відміну від Франції, «більше турбується про свої справи, ніж проявляє зацікавленість до чужих». У 1649 р. на запрошення своєї шанувальниці – королеви Швеції Христини приїхав у Стокгольм і почав давати їй уроки. Через рік помер вiд запалення легень. Через 16 років пiсля смертi на вимогу французького уряду останки Декарта перевезенi до Парижу i урочисто похованi в церквi Св’ятої Женев’єви – мiсцi поховання праху всiх видатних осiб Францiї.

Послiдовники фiлософiї Декарта, погляди якого збiгались з поглядами Галiлея на побудову Всесвiту, переслiдувались Ватиканом аж до кінця ХVІІ ст. Серед основних творiв вченого варто видiлити наступнi: «Правила для керiвництва розуму» (1628 р., видано 1701 р.), «Трактат про свiтло» (1633 р., видано 1664 р.), «Мiркування про метод» (1637 р.). «Метафiзичнi мiркування про першу філософiю» (1644 р.), «Пристрастi душi» (1649 р.). У 1669 р. твори Декарта були занесенi Ватиканом до Індексу заборонених книг.

Механiка Декарта невiд’ємна вiд його фiлософських поглядiв. Вiн прагнув до глобального пояснення Всесвiту. Висловлював незадоводення з приводу спроб вчених, якi намагались розв’язувати частковi проблеми i залишали осторонь фундаментальнi основи науки. Саме тому Декарт войовничо i критично ставився до Галiлея за те, що той орiєнтував свою дiяльність на розв’язання часткових проблем, не торкався першопричин у Природi, шукав причини тiльки обмежених явищ i, таким чином, зводив будинок без фундаменту. Своїми пiдходами до пояснення Природи Декарт намагався зробити не менше, нiж це було зроблено Аристотелем. У дiйсностi воно так i було. Його філософська система – не ескiз Кеплера, виконаний у невдалих спробах знайти гармонiю свiту, i не галiлеєвськi уривчастi вiдкриття i правила. Iдеї Декарта всеохоплюючi, i ними пояснюється як цiлiснiсть Всесвiту, так i частковiсть від його побудови до конкретних фiзичних явищ.

Механiка Декарта побудована на математичному описi картини свiту i викладена у трьох його основних творах: трактаті «Свiт», який залишився неопублiкованим за життя автора; у книгах «Мiркування про метод» i «Начала фiлософiї». У цих працях Декарт сформулював

172

закони, якими можна пояснювати взаємодії часток матерiї. Вчений дає їм визначення правил. Що ж це за правила?

Перше правило полягає в тому, що кожна матерiя вiдокремлено завжди продовжує зберiгати один і той же стан до тих пiр, доки зустрiч з іншими частками не вимусить її змінити цей стан. На перший погляд правило Декарта i не схоже на закон механіки. Але в дiйсності воно є ним у фiлософськiй трактовцi. Його автор робить з нього конкретнi висновки: якщо частка має певну величину, то вона нiколи не зробиться меншою, поки її не поділять iншi частки; якщо ця частка кругла або чотирикутна, то вона нiколи не змiнить цiєї форми, не будучи вимушеною до цього iншими частками. І, нарештi, Декарт стверджує, що якщо частка зупинилась у якому-небудь місці, то вона не залишить його до тих пiр, доки iншi її звідти не виштовхнуть; i якщо вона почала рухатись, то продовжує цей рух стало і з рiвною силою доти, доки не зупинять, або не затримають її руху. Це ствердження чудове тому, шо являє собою закон інерцiї. Крiм того, введення виразу «стан» однаково може використовуватись i для випадку спокою, i для випадку руху. Декарт пiдкреслює всесильнiсть цих двох станів.

У «Началах», опублiкованих майже п’ятнадцять років після написання Декартом трактату «Свiт», вiн уже прямо називає свої правила законами Природи. Його перший закон збiгається з першим правилом з трактату, а другий гласить: «Кожне тiло, яке рухається, намагається продовжити свiй рух по прямій». І при цьому підкреслює: «Кожна частина матерії намагається продовжувати свій рух не по кривій, а виключно по прямiй, хоча деякi з цих часток бувають вимушенi від неї вiдхилятись, зустрiчаючи на своєму шляху іншi частки».

Отже, закони інерцiї у Декарта в повному обсязі. Либонь запальність Ньютона стримала його від того, щоб віддати належне Декарту за викладене ним у «Началах». Декарт дав i механічне пояснення закону збереження кількостi руху. Вiн увів до вживанни

поняття кiлькiсть руху – mv. Цей факт замовчувався творцями нової науки i, насамперед, Ньютоном. Англiйський вчений використовував це поняття дуже часто, але ні разу не згадав про його картезiанське походження.

Вiдкриття Декартом двох фундаментальних законiв – закону iнерцiї та закону збереження кількості руху iстотно вплинуло на наступний розвиток науки. І це незважаючи на те, що окремi положення (наприклад, теорiя удару) Декарт трактував помилково. Важко перелічити математичнi дослiдження Рене Декарта. Усi вони пов’язані з його роботами з філософiї та фiзики. Рацiоналiзм Декарта залишив у спадщину майбутньому такi поняття, як “змiнна величина” i “функцiя”. Двоякий образ змiнної величини (пряма

173

виступає як змінна довжини i сталого напрямку), обумовив взаємопроникнення геометрiї i алгебри. Це поняття є в основі розробленого Ньютоном i Лейбніцем диференцiального і інтегрального обчислення. Алгебра Декарта має один елемент – лінiйний вiдрiзок.

Від’ємнi числа у Декарта одержали реальне тлумачення у вигдядi спрямованих координат. Вiн увiв загальноприйнятi тепер для використання величин (х, у, z,...) i буквених коефіцiєнтiв (а ,в, с, ...), а також ступенiв (х3, а5,,...). 3апис формул у Декарта майже не вiдрiзняється вiд сучасних. Велике значення для формулювання загальних теорем алгебри має запис рiвняння, за яким в однiй з його частин стоїть нуль. Є ще багато формулювань алгебри, якi збереглись до сьогодення. В аналітичнiй геометрiї основним досягненням Декарта є створений ним метод прямолiнiйних координат. Вiн заклав основи аналiтичної геометрiї. Відкриття Декартом аналітичної геометрії мало не тільки велике значення для математики, в історії якої воно склало цілу епоху, але і для природничих наук, взагалі для широкого кола знань, які мають справу з точними величинами.

Майже 150 років алгебра і аналітична геометрiя розвивались переважно в напрямках, визначених Декартом. Дуже важко охарактеризувати все коло питань, якi розроблені цим вченим і вплинули на формування наукового свiтогляду.

Якщо говорити про фiзику, то рацiоналізм Декарта започаткував нову епоху в науцi, культурi, своєрідний характер мислення. Розум пояснює усю сукупнiсть фактiв законами руху і взаємодiї тiл. При цьому, на думку Декарта, картина Всесвіту, що сконструйована логiчно на основi невеликої кiлькостi вихiдних постулатiв, є однозначним, абсолютно точним i в цьому розумiнні кінцевим відображенням реального свiту. В фiзицi Декарта вихідна реальнiсть – Природа, в якiй немає нічого за винятком рухомої матерії. 3 точки зору картезіанства, дiєвiсть розуму i його претензiї на суверенiтет обгрунтовуються здатністю створити картину, що адекватна цій дійсностi.

У сучасній науці поряд з індуктивним методом широко використовується і метод дедукції. Суть його полягає в тому, що з невеликого числа загальних принципів виводяться часткові висновки. Незважаючи на те, що цей метод народився ще у Давній Греції, саме Декарт вперше детально обгрунтував його по відношенню до природознавства. Декарт не заперечував і індукції. Він добре розумів велике значення досвіду як засобу пізнання і критерія істини: «Я буду відтепер рухатись у пізнанні природи швидше чи повільніше, в залежності від того, наскільки я готовий здійснювати досліди. Дослід дає мені необхідний матеріал для

174