23 Англ. Біблія

Джон Вікліф (1324 -1384), якого називають «ранковою зіркою Реформації», був ініціатором реформ християнської церкви не тільки для Англії, але і для всього християнського світу. Джон отримав кращу на той час освіту. Він мав живий розумом і цікавився природознавством, філософією, математикою, історією, а також юриспруденцією. Ще будучи студентом, він почав вивчати Біблію і вирішив присвятити всього себе служінню Христу і проповідувати відкриті ним істини. Джон Вікліф мріяв про переведення Біблії на англійську мову, щоб Св.Пісаніе стало доступно простим людям. Його дратувало, що лише священики могли вирішувати, які частини Біблії читати і як їх слід тлумачити. Вікліф викладав в Оксфордському університеті, поки не був вигнаний звідти за критику цих та інших недоліків церкви. Пізніше Вікліфа судили як єретика, а деякі з його цінних книг були публічно спалені на багатті.

Майже до кінця життя Вікліф писав на Латини. Найбільшим справою життя Вікліфа став переклад Біблії з латини на англійську мову. Реформатор не боявся ні темниці, ні багаття.

Існує два варіанти Біблії Вікліфа, обидва засновані на Вульгаті. Перший - суворий і майже в усьому наступний латинської тексту, другий - більш вільний, більш англійська.

Переклад Біблії на англійську мову, виконаний під керівництвом Вікліфа, незважаючи на всі свої недосконалість, знаменує певну віху в історії перекладу: він був першим повним перекладом Святого Письма на народну мову. Цей переклад не тільки заклав основи англійської біблійного мови, а й прислужився розвитку англійської прози в цілому.

Тема 2.1.4. Перекладацька діяльність у Західній Європі в епоху Відродження.

Зростання перекладацької діяльності в епоху Відродження. Підвищення уваги до достовірного відтворення праць античності. Вплив розвитку національних мов на перекладацьку діяльність.

Італія. Венеція як центр друкарства і перекладацької діяльності. Переклади праць античності з грецької і латинської мов на флорентійський говір тосканського діалекту. Переклади праць античних авторів з метою поширення наукових знань. Перші переклади Архімеда та Евкліда італійською, виконані Нікколо Тартальєю (1499-1557). Переклад трактату з сільського господарства Палладія, виконаний Пьєтро Маріно да Фоліньо. Повний переклад творів Платона латинською мовою, виконаний Марсіліо Фічіно (1433-1499). Придворні переклади античної літератури. Правила для "доброго перекладача" Леонардо Бруні (1370/74-1444). Вплив рішень Тридентського собору (1545-1563) на друкарство і переклад наукових праць. Переклад записок іспанських і португальських мандрівників як новий жанр перекладної літератури (Джованні Баттіста Рамузіо). Переклади для театру венеціанця Лодовіко Дольче (1508-1568). Змагання у "художності" перекладу за рахунок достовірності відтворення оригіналу, характерної для раннього Відродження. Переклади "Енеїди" та "Дафніса і Хлої" Аннібала Каро (1507-1566). Переклад "Анналів" Тацита флорентійським вченим Бернардо Даванцатті (1529-1606).

Франція. Етьєн Доле (1509-1546) та його трактат "Про те, як якісно перекладати з однієї мови на іншу". П’ять принципів перекладу. Переклади Плутарха, Гомера, Цицерона французькою у 16 ст. Французькі переклади з сучасних європейських мов. Перекладацька діяльність Жака Аміо (1513-1593). Вплив його перекладів "Порівняльних життєписів" Плутарха та "Дафніса і Хлої" на розвиток французької мови. Переклади "Плеяди" як поєднання буквалізму та інновацій. Жоашен дю Белле (1522-1560) та його памфлет "Захист та прославлення французької мови". Критика поетичного перекладу. "Досліди" Мішеля Монтеня (1533-1592) про ієрархію мов і переклад.

Німеччина. Переклади т. зв. "Віденської школи" (14-15 ст.). Орієнтація на текст-джерело та на читача як два основні підходи до перекладу. Буквалізм перекладів з латині Нікласа фон Віле (1410-1478) та його вплив на перекладачів. Змістові (інтерпретаційні) переклади Генріха Штейнхевеля (1412-1482). Переклади комедій Плавта, виконані Альбрехтом фон Ейбом (1420-1475). Культурологічна адаптація оригіналу та наближення його мови до народної. "Послання про переклад" (1530) Мартіна Лютера.

Англія. Зліт перекладацької діяльності на початку правління Єлизавети І. Переклади давньогрецької літератури. Дискусії щодо адекватності рідної мови у якості цільової мови перекладу з класичних мов. Погляд на перекладацьку діяльність як засіб зміцнення англійської національної мови і культури. Переклади з сучасних європейських мов. Жінки-перекладачі: Мері Бассет, Анна Кук, королева Єлизавета, Мері Сідні, Маргарет Тайлер. Сер Томас Еліот (1490-1546), перекладач класичної літератури, автор латинсько-англійського словника (1538). Лексикографічна діяльність Джона Флоріо (1553-1625). Переклади Гомера Джорджем Чепменом (1559/60-1634). Його погляди на переклад поетичних творів.

26 Перекладацька діяльність в епоху класицизму і Просвітництва (17-18 ст.).

Англія. Поетичні переклади Джона Денхема (1615-1669). Його "новий шлях" перекладу поезії. Лібералізм поетичних перекладів Абрахама Каулі (1618-1667). Кетрін Філіпс (1632-1664) та її думки про переклад з приводу перекладу "Смерті Помпея" Пьєра Корнеля. Переклади класичної поезії Джона Драйдена (1631-1700). Погляди Драйдена на особистість перекладача та принципи перекладу. Три види перекладу за Драйденом. Його рекомендації перекладачам. Переклади Гомера, виконані Олександром Поупом (1688-1744). Семюель Джонсон (1709-1784) про переклад.

Франція. Les belles infideles як реакція на "неперекладність" поезії. Семантична, стилістична та жанрова адаптація класичних текстів згідно зі смаками сучасної читацької аудиторії. Трактат "Про переклад" (1661) Пьєра-Даніеля Юе. Переклад античних авторів подружжям Дасьє. Дискусія про принципи французького перекладу поем Гомера. Зменшення популярності перекладів з класичних мов у 18 ст. та зростання інтересу до західноєвропейських культур того часу.

Німеччина. Мартін Опіц (1597-1639) про подвійну мету перекладу. Раціональні погляди на проблему перекладності. Різні думки Йоганна Крістофа Готшеда (1700-1766) та Йоганна Якоба Брейтінгера (1701-1776) щодо припустимості внесення змін до оригіналу у процесі перекладу.

Росія. Петро І та розвиток перекладацької діяльності в Росії. Створення "Російського Собранія" – першої професійної організації перекладачів. Діяльність В.К. Тредіаковського (1703-1769), М.В. Ломоносова (1711-1765), О.П. Сумарокова (1717-1777).

42 Зорівчак , Коптілов

Роксоля́на Петрі́вна Зорівча́к (* 8 листопада 1934, Львів) — доктор філологічних наук (1988), професор (1989), член Вченої (з 1994), член та заступник голови Науково-технічної (з 1998) рад Львівського національного університету ім. І. Франка, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка (1992), академік Академії наук вищої школи України (1993), член Національної спілки письменників України (1997), відмінник освіти України (2002), заслужений працівник освіти України (2005), лауреат Літературної премії імені Григорія Кочура (2011). Англіст-фразеолог, перекладознавець, дослідник теоретичних проблем перекладу, історії та лінгвостилістичної специфіки входження української літератури до англомовного світу і англомовних літератур до української літератури, засновник англомовної Шевченкіани як окремої дослідчої галузі. Розробляє концепцію вишколу перекладачів, методику викладання перекладознавчих дисциплін.Читає теоретичні курси з вступу до перекладознавства, теорії і практики перекладу, історії художнього перекладу, техніки перекладу на конференціях, контрастивної лінгвістики, контрастивної фразеології, рецепції англійської літератури в Україні. Керівник численних кандидатських дисертацій (з них захищено — 9), 40 разів виступала опонентом на захистах кандидатських дисертацій,

Ві́ктор Ві́кторович Копті́лов— український мовознавець, перекладач, теоретик перекладу, критик.

Доктор філологічних наук (1972). Професор (1977). Член Національної спілки письменників України (від 1974). Лауреат літературних премій ім. Максима Рильського (2000) та ім. Миколи Лукаша (2001).

перекладав з польської, англійської, німецької і французької літератур.

Переклав твори Анни Зегерс, Волта Вітмена, Владислава Броневського, Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Франсуази Саган і багатьох інших письменників.

Уклав і видав у Парижі французькою мовою практичний посібник-довідник «Говорімо українською. Мова і культура» (1995), де подав також короткі українсько-французький і французько-український словники.

46 Леся Українка

Перші, ще учнівські перекладацькі спроби Лесі Українки (зробле­ні, звичайно, під уважним материним наглядом) — це здійснені разом з братом Михайлом 1884 р. переклади Гоголевих “Вечорниць на хуторі під Диканькою” (опубліковані книжкою у Львові 1885 р,). До книжки увій­шли “Передмова Панька Рудого”, “Запропаща грамота” і “Зачароване місце”. Переклади ці не по-учнівському майстерні і стилістично доско­наліші від багатьох спроб пізніших перекладачів Гоголя: ці тексти зредагувала Олена Пчілка (що й зазначено на титульному аркуші), ерудований і досвідчений стиліст. До ранніх перекладів Лесі Українки належить опублікований у “Зорі” (1887, № 10) уривок із поеми Адама Міцкевича “Конрад Валленрод” — “Вілія, що наші струмочки приймає..

Завершен­ням раннього етапу перекладацької праці Лесі Українки, судячи з усього, можна вважати її переклад 1888 р. (опублікований лише по­смертно) третьої і п’яти рядків четвертої пісні Гомерової “Одіс­сеї”. Саме про цей переклад Олена Пчілка писала 13 лютого 1892 р. Омелянові Огоновському: “Леся... може вільно читати Гомера в первотворі — тож і перекладає його по-українському”⁸. (В цьому ж лис­ті сказано про її знання латинської, а з нових мов — французької, німецької, польської та італійської

Переклад віршів Гайне Віктора Гюґо , дві драми. Це були “Ткачі” німецького письменника Ґергарта Гауптмана

Петро́ Петро́вич Гула́к-Артемо́вський (*16 (27) січня 1790, Городище — †1 (13) жовтня 1865, Харків) — український письменник, вчений, перекладач, поет.

Певний інтерес в ідейно-естетичних пошуках П. Гулака-Артемовського становлять надруковані в 1817–1819 pp. вільні й наслідувальні переклади російською мовою з Ж.-Б. Руссо, Д. Мільтона, Ж. Расіна, П.-Ж. Кребійона, Горація, з Зіблії тощо. Вони засвідчують широку обізнаність поета із світовою класичною літературою, інтерес насамперед до французької класицистичної традиції, схильність до раціоналістичної моралізаторської дидактики. В перших з цих перекладів («Ослепление смертных» Ж.-Б. Руссо, «Мучение сатаны при воззрении на эдем» — переспів уривка з «Втраченого раю» Д. Мільтона та ін.), сповнених високої риторики, релігійного пафосу, П. Гулак-Артемовський зачіпав і деякі громадянські мотиви: осуджував тиранію, необмежений деспотизм «владык царств земных», підносив доброчесність, гідність людської особистості. Проте вже починаючи з «Подражания пророку Иоилю» (1818), в російських творах П. Гулака-Артемовського (