Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
10Вавилон.doc
Скачиваний:
38
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
148.99 Кб
Скачать

Тема 2.1.7. Розвиток теорії і практики перекладу у 20 ст. І на початку 21 ст.

Стаття про переклад, написана для енциклопедії "Британіка" Джеймсом Фіцморісом-Келлі (1857-1923).Перекладацьке новаторство Езри Паунда (1885-1972) та його вплив на поетичні переклади у 20 ст. Англійські переклади російської класики, виконані Констанцією Гарнет (1861-1946). "Завдання перекладача" Вальтера Беньяміна (1892-1940). "Про лінгвістичні аспекти перекладу" Романа Якобсона (1896-1982). Концепція літературного перекладу Їржі Левого (1926-1967) та його "Мистецтво перекладу". Розгляд сутності, видів та принципів перекладу у книзі Теодора Севорі "Мистецтво перекладу" (1952). "Лінгвістична теорія перекладу" (1965) Джона Кетфорда. Перекладознавчі праці Юджина А. Найди (1914-). Теорія динамічної еквівалентності. Внесок Пітера Ньюмарка до теорії і практики перекладу. Перекладацька творчість Владіміра Набокова (1899-1977). Його стаття "Мистецтво перекладу". Інтегрувальна концепція Мері Снелл-Хорнбі. Лоренс Венуті та "невидимість перекладача". Розвиток перекладознавства у Росії: Л.С. Бархударов (1923-1985), Я.І. Рецкер (1897-1984), О.Д. Швейцер (1923-2002), В.Н. Комісаров (1924-2005), В.Г. Гак (1924-2004), В.С. Віноградов (1925-2009). Ю.Г.Еткінд (1918-1999), Ю.Д. Левін (1920-2006).

Тема 2.1.8. Історія перекладу в Україні.

Перекладацька діяльність у Київській Русі та на українських землях в епоху середньовіччя. Києво-Могилянська академія та відродження перекла дацької діяльності. Вільний переклад "Енеїди" Іваном Котляревським (1769-1838) – початок нової ери українського перекладу. Переклади світової класики Пантелеймона Куліша (1819-1897). Перекладознавча концепція Івана Франка (1856-1916). Леся Українка (1871-1913) – перекладач. Перекладацька діяльність на західноукраїнських землях в період царських репресій проти української мови і культури у 2-й пол. 19 ст. Поетичні переклади Павла Грабовського (1864-1902), Михайла Старицького (1840-1904), Володимира Самійленка (1864-1925). Перекладацька діяльність Агатангела Кримського (1871-1942). Переклад в Україні у першій половині 20 ст. Діяльність Миколи Зерова (1890-1937). Переклад в Україні після другої світової війни. Зростання вимог до достовірності та художнього рівня літературного перекладу. Становлення українського перекладознавства. Максим Рильський (1895-1964) та розвиток теорії віршового перекладу. Діяльність Бориса Тена (1897-1983), Миколи Лукаша (1919-1988) та ін. Внесок Григорія Кочура (1908-1994) у практику та теорію перекладу. Систематизація та теоретичний розвиток основних положень української школи перекладознавства Віктором Коптіловим (1930-2009). Перетворення перекладознавства на міждисциплінарну галузь знань в останню чверть 20 ст. Видатні постаті в українському перекладознавстві сьогодення.

Поети-романтики відмовились від пересміювання твору-оригіналу і передавали його, як правило, у більш-менш точному перекладі чи вільному переспіві, намагаючись осягнути сильне емоційне враження. Прикладами можуть бути переспіви балад Й. В. Ґете («Рибалка») і А. Міцкевича («Твардовський»), що їх опублікував 1827 р. П. Гулак-Артемовський, переклади «Полтави» О. Пушкіна, які здійснили в 1830-х роках Євген Гребінка і О. Шпигоцький, наслідування і переспіви Левка Боровиковського творів Горація, А. Міцкевича, О. Пушкіна, переклади з польської, чеської, сербської та інших слов'янських мов, що їх здійснили учасники «Руської Трійці» і Кирило-Мефодіївського братства, зокрема, поетичні інтерпретації біблійних текстів (псалмів Давидових) і «Слова о полку Ігоревім» (Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш).

Пізніші переклади[ред.]

Новочасну школу українського перекладу розвинули Пантелеймон Куліш (переклад Біблії, тринадцяти драм Шекспіра, творів Ґете, Шіллера, Байрона та ін.), Іван Франко (твори античної, середньовічної і новочасних європейських та східних літератур), неоромантики Володимир Самійленко («Тартюф» Ж.-Б. Мольєра, «Одруження Фігаро» П. Бомарше), Василь Щурат («Пісня про Роланда»), неокласики Микола Зеров (антична, класицистична, романтична і символістична поезія), Максим Рильський («Сід» П. Корнеля, «Федра» Ж. Расіна, «Орлеанська діва» Вольтера, «Пан Тадеуш» А. Міцкевича).

З давньогрецької і латини перекладали Петро Ніщинський («Одіссея»), Борис Тен («Іліада», «Одіссея», драми Есхіла, Софокла, Арістофана), Михайло Білик («Енеїда» Верґілія), Андрій Содомора («Про природу речей» Лукреція, «Метаморфози» Овідія, повний Горацій). Зі східних мов — Агатангел Кримський, Павло Ріттер, Василь Мисик, Ярема Полотнюк, Іван Чирко, Іван Дзюб, Іван Бондаренко та ін.

Українську культуру збагатили перекладацькі шедеври Євгена Дроб'язка («Божественна комедія» Данте), Миколи Бажана («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі), Григорія Кочура (європейська поезія від епохи античності до модерну), Миколи Лукаша («Декамерон» Боккаччо, «Фауст» Ґете, «Дон Кіхот» Сервантеса).

Підсумком 130-річної історії українського перекладу В. Шекспіра стало повне зібрання його творів у шістьох томах (Київ, 1984–1986).

33Майже водночас з новим класицизмом виник, розвинув¬ся і врешті-решт рішуче відтіснив його інший напрям — романтизм. Романтизм як система ідейно-художніх прин¬ципів, що протистояли класицизму, домінував у культур¬ному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували в цей період певне розчарування в на¬слідках антифеодальних революцій. Стан, в якому опини¬лося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагаду¬вав «царство розуму» з його ідеалами свободи, справедли¬вості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітнтелі XVIII ст. Реальність історії виявилась непідвладною «розу-у.у». повною таємниць і непередбаченостей. Невіра в соці¬альний, промисловий, науковий прогрес, який приніс лише нозі соціальні контрасти та антагонізми, призвів до духов¬ного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом. Настрої безнадії, «світової скорботи» притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768—1848рр.), Альфреда Віктора Віньї (1797—1863 рр), Альфонса Ламартіна (1790—1869 рр.), ліричній поезії Ген¬ріха Гейне (1797—1856 рр.) та ін. Тема злого та страшно¬го світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ір-раціональністю людської долі, одноманітністю повсякден¬ного життя пройшла крізь всю історію романтичної літера¬тури XIX ст., знайшовши найбільш яскраве втілення в тво¬рах видатного англійського поета Джорджа-Ноела-Гордона Байрона (1788—1824 Рр.), німецького письменника, компо¬зитора, художника Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776—1822 рр.), американського письменника Едгара Ал-лана По (1809—1849 рр.), а також російського поета Михайла Лєрмонтова (1814—1841 рр.), автора поеми «Демон», яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості проти несправедливого, антилюдяного світового устрою.

Разом з тим романтикам було властиве почуття необ¬хідності радикального оновлення світу, усвідомлення при¬четності людини до потаємного багатства та безмежних можливостей світового буття. Ентузіазм, заснований на вірі у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруванню в реальній дійності, в можливостях існуючої цивілізації по-лярно протиставляється романтичний потяг до «нескінчен¬ного», до ідей абсолютних і універсальних. Романтики мріяли не про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення суперечностей буття. Розлад між ідеалом та дійсністю отримує в романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому в творчості, наприклад, поетів англійської «озерної школи» — У. Вордсворта, С.-Т. Колріджа, Т. Сауті, переважала думка про пануван¬ня в світі незрозумілих та загадкових сил, необхідність людини підкорятися долі, в творчості інших — Д. Байрона, М. Лєрмонтова переважали настрої боротьби та протесту проти світового зла.

Зображаючи повсякденне життя сучасного «цивілізова¬ного» суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули до усього незвичайного, їх приваблювала фантас¬тика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Романтики відкривали чи¬тачеві глибину та красу духовного світу людини, безмеж¬ність проявів людської індивідуальності. Людина для них — малий всесвіт, мікрокосм. Прагнення до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, потяг до інту¬їтивного та підсвідомого — суттєві риси романтичного сві¬тогляду. Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості. Близький до ро¬мантиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775—1854 рр.) вважав, що саме в свободі полягає весь пафос земного, вся «гострота» життя. Апологія особисто? свободи була ніби самозахистом від безжалісного руху іс¬торії. Романтики були схильні розглядати свободу як роз¬рив творчою особистістю соціальних пут, а сам романтизм спочатку виникає як бунт проти догм та ідеологічних обмежень офіційного «класичного» мистецтва. Відчуженість творчої особистості від навколишнього консервативного се¬редовища, а через це і від світу загалом — провідна світо¬глядно-естетична проблема, яку намагались вирішити ро¬мантики. Не випадково, мабуть, «Меккою» європейського •романтизму була Франція, де можна було ковтнути свіжо¬го революційного повітря ЗО—40-х років. Як Голландія у XVII ст., Франція притягала до себе емігрантів, усіх, хто тікав від реакції у себе на батьківщині. Так, з Німеччини приїздить Генріх Гейне, з Польщі — Адам Міцкевич та Фридерик Шопен.

Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми на¬ціонального духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших досяг¬нень естетики романтизму. Так, принцип історизму роман¬тики цілісно реалізували у створеному ними жанрі істо¬ричного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789—1851 рр.), англійця Вальтера Скотта (1771—1832 рр.), француза Віктора Гюго (1802—1885 рр.) становлять неперевершений здобуток сві¬тової літератури.

Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в од-ноіменних поемах Д. Байрона та В. Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже «Мазепа», яка отримала високу оцінку.

Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, націо¬нально-історичних, персональних особливостей мала в очах романтиків певний філософський зміст: вона була виявлен¬ням багатства єдиного світового цілого — універсума.

У галузі естетики романтизм протиставив класичному «наслідуванню природи» творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник створює свій особливий світ, більш прекрасний та правди¬вий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Ро¬мантики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, без-межну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, ре¬гламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на ґрунті творчого переосмислення естетичних принципів іншої культури — ренесансу. Зокрема, в творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798—1863 рр.) відчувається близька спорідненість барочному стилю Рубенса, якого він щиро шанував.

Романтичний стиль продовжував розвивати бароч¬ні особливості у вигляді стрімкого руху форм на по¬лотні, виблиску фарб та виразних мазків пензля, «відкри¬тої» форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у таємничу далечінь за межі полотна. Але це не було по¬верненням до старого стилю. Це був скоріше вияв відчу¬ження самого митця від реального життя. «Драма» барв на полотні підміняє собою драму, яку можна знайти з житті. Або ж драму шукають у сценах, пов'язаних з бурх¬ливою дією, як, скажімо, полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки та Сходу (на¬приклад, «Алжірські жінки», «Здобуття хрестоносцями Єру¬салиму», «Хіоська різня» Е. Делакруа). Романтичні образи були притаманні деяким картинам Т. Г. Шевченка, зокре¬ма його «Марії» (акварель 1840 р.) та «Катерині» (олія 1842 р.).

Вагомим внеском у скарбницю світової художньої куль¬тури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, притаман¬них народним пісням, баладам, епосу.

Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалась морально-виховна функція літератури. Зокрема, народна мораль та фольклорні сюжети становлять духовні засади безсмерт¬них казок датського письменника Ганса Крістіана Андер-сена (1805—1875 рр.), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з топким гумором та іронією.

37 З прийняттям християнства в Київській Русі виникає перекладне письменство візантійського та південнослов'янського, або болгарського, походження. Язичницька Русь, як і інші країни, що прилучилися до християнства, повинна була насамперед скористатися давно виробленими видами церковно-християнської літератури, без якої неможлива була пропаганда нового віровчення і нового світогляду. Такими були біблійні книги «Ветхого» (старого) і «Нового завіту» та прилучені до них апокрифічні сказання, твори житійної, або агіографічної, літератури, релігійно забарвлені історичні хроніки, що викладали історичні факти в світлі церковно-християнської ідеології, твори з питань утворення світу і будови всесвіту, що трактувалися з позицій того самого світогляду, твори «отців церкви», присвячені питанням християнської догматики і моралі, тощо.

Давньоруська література не могла не скористатися досвідом старшої за віком християнської літератури, і сама собою здібність новонаверненої Русі до широкого і дуже швидкого засвоєння

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]