Лекція 1. Історія становлення та розвиток науки. План 1.Суть наукового пізнання, знання та наукового дослідження. 2. Етапи становлення і розвиток науки. 3. Поняття, цілі і функції науки. 4. Структурні елементи науки, їх характеристика. 1. Суть наукового пізнання, знання та наукового дослідження. Наука виникла в момент усвідомлення незнання, що викликало об'єктивну необхідність знання. Знання потрібне людині для орієнтації у навколишньому світі, для пояснення і передбачення подій, для планування та реалізації одержання нових знань. Процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежить відображення і відтворення об'єктивної діяльності у свідомості людини в процесі її суспільної, виробничої та наукової діяльності, що називається практикою. Процес пізнання як основа будь-якого наукового дослідження є складним діалектичним процесом поступового відтворення у свідомості людини суті процесів і явищ навколишнього середовища. У процесі пізнання людина освоює світ, перетворює його для поліпшення умов свого життя. Наукове пізнання - це дослідження, яке характерне своїми особливими цілями, завданнями, методами отримання і перевірки нових знань с метою оволодіння силами природи, пізнати закони розвитку суспільства і поставити їх на службу, впливати на хід історичних подій. Теорія пізнання - вчення про закономірності процесу пізнання навколишнього світу, методи і форми цього процесу, про істину, критерії і умови її доведення. Процес пізнання зводиться від живого спостереження до абстрактного мислення і від нього до практики. Мислення - це опосередковане та узагальнене відображення в мозку людини суттєвих властивостей, причинних і закономірних зв'язків між об'єктами та явищами. Знання - це перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відображення у свідомості людини. Знання - це ідеальне відтворення в мовній формі узагальнених уявлень про закономірні зв'язки об'єктивної реальності світу. Розвиток без знання не можливий, адже все, що створюється, залежить від нього. Для того, щоб розвиватися, слід перетворювати ресурси в речі, а для цього необхідні знання. Основною рушійною силою пізнання є практика, яка дає науці фактичний матеріал, що потребує теоретичного осмислення. Пізнання виростає з практики, але потім само спрямовується на практичне оволодіння дійсністю. Від практики до теорії і від теорії до практики, від дії до думки і від думки до дійсності - така загальна закономірність поведінки людини в навколишній дійсності. Практика є початком, вихідним пунктом і одночасно природним завершенням будь-якого процесу пізнання. Діалектика процесу пізнання виражається в протиріччі між обмеженістю наших знань і безмежною складністю об'єктивної дійсності, між суб'єктивною формою й об'єктивним змістом людського пізнання, в необхідності боротьби думок, що дозволяє шляхом логічного доведення і практичною перевіркою встановити істину. Вся наука, все людське пізнання спрямоване на досягнення істинних ; знань, які правильно відображають дійсність. Тільки істинне наукове знання допомагає людині перетворити дійсність і спрогнозувати подальший її розвиток. Істинні знання існують як система принципів, закономірностей, законів, основних понять, наукових фактів, теоретичних положень і висновків. На противагу істинним знанням є омана, що являє собою неправильне, ілюзорне відображення світу, теоретичних положень і висновків. Наприклад, рекомендації з питань нормування, обліку, фінансування складають певну систему знань, але вона не є науковою, оскільки не розкривають нових явищ у господарській діяльності людей, а тільки містять конкретні інструкції щодо виконання традиційних дій у сфері бізнесу. Тому наукові знання відрізняються від повсякденних, якими люди користуються для вирішення щоденних завдань.         На відміну від щоденних знань, наукові знання (за Аристотелем) не задовольняється тільки питанням «що?», але й запитує «чому?». Наука складає суть людських знань. Кант визначає науку як сукупність знань, упорядкованих згідно з певними принципами, закономірностями та зв'язками. Розриваючи закономірні зв'язки дійсності, науки виражає їх в абсолютних поняттях та схемах. Тому істинне знання є об'єктивним, незалежним від праць і відкриттів учених. Разом з тим, наукове знання може бути відносним і абсолютним. Відносне знання - це знання, яке є в основному правильним відображенням дійсності, але відрізняється деяким неповним збігом образу з об'єктом. Абсолютне знання - це повне відтворення узагальнених уявлень про об'єкт, що забезпечує абсолютний збіг образу з об'єктом. Абсолютне знання не може бути відкинутим або зміненим у майбутньому. На основі абсолютного знання формується базове знання — це знання структурних зв'язків та закономірностей розвитку соціальних процесів та явищ. Воно стабільне в часі і трансформується в конкретні знання залежно від змісту вирішувальних завдань. Базове знання завжди концептуальне, лежить в основі формування ключової компетентності. Формою розвитку науки є наукове дослідження, тобто вивчення явищ і процесів, аналіз впливу на них різних чинників; а також вивчення взаємодії між явищами за допомогою наукових методів з метою отримання доведених і корисних для науки і практики рішень з максимальним ефектом. Наукове дослідження - це цілеспрямоване пізнання, результатом якого виступають системи понять, законів і теорій. Мета наукового дослідження — це визначення конкретного об'єкта і всебічне, достовірне вивчення його структури, характеристик, зв'язків на основі наукових принципів і методів пізнання, впровадження у виробництво корисних результатів. ; Розрізняють дві форми наукових досліджень: фундаментальні та прикладні. Фундаментальні дослідження — наукова теоретична та (або) експериментальна діяльність, спрямована на здобуття нових знань про закономірності розвитку та взаємозв'язку природи, суспільства, людини. Прикладні наукові дослідження - це наукова і науково-технічна діяльність, спрямована на здобуття та використання знань для практичних цілей. Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового результату. Науковий результат — нове знання, одержане в процесі фундаментальних або прикладних наукових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інформації. Кожне наукове дослідження має об'єкт і предмет Якщо об'єктом наукового пізнання є матеріальний світ і форми його відображення у свідомості людей, то об'єктом наукового дослідження є певна частина дійсності, тобто досить конкретний предмет чи явище, на яке спрямована наукова діяльність дослідника з метою пізнання його суті, закономірностей розвитку і можливостей використання в практичній діяльності. Процес вибору об'єкта дослідження складний, оскільки значно впливає на цілеспрямованість і результативність наукового дослідження в цілому. Разом з тим, при виборі об'єкта дослідження слід враховувати особливості, які безпосередньо впливають на організацію й ефективність дослідної роботи, а саме: • обов'язковість непізнаних якостей об'єкта на час виникнення «проблемної ситуації»; • динамічність об'єкта дослідження; • подільність об'єкта. Будь-яке завдання в зв'язку з наявністю багатьох властивостей об'єкта можна поділити ш окремі відносно самостійні завдання, які вирішуються одними чи іншими методами і засобами дослідження в певному порядку. ;3 Предметом наукового дослідження можуть бути причини виникнення процесу або явища, закономірності його розвитку, різноманітні властивості, якості тощо. У процесі наукового дослідження виділяють такі етапи: виникнення ідеї; формування понять, тверджень; висунення гіпотез; узагальнення наукових чинників, доведення правильності гіпотез і тверджень. Основою розробки кожного наукового дослідження є методологія, тобто сукупність методів, способів, прийомів та їх певна послідовність, що прийнята для наукового дослідження. Наукове дослідження має розглядатися в безперервному розвитку, грунтуватись на зв'язку теорії з практикою. В наукових дослідженнях це вирішується за допомогою різних методів пізнання. Придбання і застосування знання - найкоротший шлях до подолання технічного відставання. Теоретичні знання спрямовані на вивчення і з'ясування причин, зв'язків, залежностей, які дозволяють встановити поведінку об'єкта, визначити і вивчити його структуру, характеристику на основі розроблених у науці принципів і методів пізнання. У результаті отриманих знань формуються закони, розробляються теорії, перевіряються факти. Теоретичні пізнавальні завдання формують таким чином, щоб їх можна було перевірити емпірично. У вирішенні емпіричних і суто теоретичних завдань наукового дослідження важливу роль відіграють логічні методи пізнання, що дозволяють ; на основі суджень, трактувань пояснювати явища і процеси, висувати різні пропозиції й ідеї, визначати шляхи їх вирішення. Наукове дослідження проводиться для пояснення відомих і встановлення нових фактів. Воно набуває особливої цінності, якщо на отриманих результатах можна достовірно передбачити існування нових, ще не відкритих фактів. Знання в XXI столітті перетворюються в головний ресурс, завдяки якому структури, організації та установи можуть розвивати свою конкурентну перевагу, робити її сталою. 2. Етапи становлення і розвитку науки Історія зародження й розвитку науки нараховує багато століть. Ще на зорі свого розвитку людство поліпшувало умови життя за рахунок пізнання і незначного перетворення навколишнього світу. Століттями, тисячоліттями нагромаджений і, відповідно, узагальнений досвід передавався наступним поколінням. Механізм успадкування нагромадженого досвіду поступово удосконалювався за рахунок встановлення певних звичаїв, традицій, писемності. Так історично виникла перша форма науки (наука античного світу), предметом вивчення якої була вся природа в цілому. Першопочатково створена антична наука ще не поділялася на окремі сфери і мала риси натурфілософії. Природа розглядалась цілісно з перевагою загального і недооцінкою конкретного. Натурфілософії властивий метод наївної діалектики і стихійного матеріалізму, коли геніальні здогадки переплітались з фантастичними вигадками про навколишній світ. Даний період розвитку науки належить до першої фази процесу пізнання, тобто до безпосереднього спостереження. Наука античного світу ще не дійшла в своєму розвитку до поділу світу на окремі більш-менш відокремлені галузі. Тільки в V ст. до н.е. із натурфілософської системи античної науки в самостійну галузь пізнання починає виділятись математика. Всередині V ст. до н.е. потреби відліку часу, орієнтації на землі, пояснення сезонних явищ привели до створення основ астрономії. У цей період відокремлюються основи хімії, результати досліджень яких використовувались при вилученні металів із руд, фарбуванні тканин та вироби із шкіри. Перші елементи науки з'явились у стародавньому світі у зв'язку з потребами суспільства і мали суто практичний характер. Для науки стародавнього світу (Вавилон, Єгипет, Індія, Китай) характерний стихійно-емпіричний процес пізнання, при якому об'єднувались пізнавальні і практичні аспекти. Знання мали практичну спрямованість і фактично виконували роль методичних розробок (правил) для конкретного виду діяльності. У стародавній Греції в науці зароджується науковий рівень пізнання. Елліністичний період давньогрецької науки характеризується створенням перших теоретичних систем у галузі геометрії (Евклід), механіки (Архімед), астрономії (Птоломей). Корифеї науки стародавньої Греції — Арістотель, Архімед та інші в своїх дослідженнях для опису об'єктивних закономірностей користувались абстракціями, заклавши основи доказу уявлення про ідеалізований матеріал, що є важливою рисою науки. В епоху Середньовіччя великий вклад у розвиток науки внесли вчені арабського Сходу і середньої Азії: Ібн Сіна, Ібн Рушд, Біруні та інші. В Європі в Середні віки великого поширення набуває специфічна форма науки - схоластика, що основну увагу надавала розробці християнської догматики, разом із тим вона внесла значний вклад у розвиток осмислення культури, в удосконалення мистецтва теоретичних дискусій. У науково-філософській системі Аристотеля намітився поділ науки на фізику і метафізику. В подальшому поступово всередині цієї систем її починають виділятися як самостійні наукові дисципліни логіка і психологія, зоологія і ботаніка, мінералогія і географія, естетика, етика і політика. Таким чином, почався процес диференціації (розподілу) науки і виділення самостійних за своїм предметом і методами окремих дисциплін. З другої половини XV ст. в епоху Відродження починається період значного розвитку природознавства як науки, початок якого (середина XV ст. середина XVI ст.) характеризується нагромадженням значного фактичного матеріалу про природу, отриманого експериментальними дослідженнями. У цей час проходить подальша диференціація науки; в університетах починають викладати основи фундаментальних наукових дисциплін — математики, хімії, фізики. Перехід від натурфілософії до першого наукового періоду розвитку природознавства проходив досить довго — майже тисячу років, що пояснюється недостатнім прогресом розвитку техніки. Фундаментальні науки в той час не мали достатнього розвитку. Другий період у розвитку природознавства, який характеризується як революційний у науці, припадає на середину XVI ст. і до кінця XIX ст. Саме в цей період були зроблені значні відкриття в фізиці, хімії, механіці, математиці, біології, астрономії, геології. Ця епоха дала плеяду видатних учених, праці яких сильно вплинули на подальший розвиток науки. Геоцентрична система побудови світу, створена Птоломеєм у II с, заміняється геліоцентричною, винайденою М. Коперніком, Г. Галілеєм. До цього періоду належить створення аналітичної геометрії Р. Декартом, логарифмів Дж. Непером, диференціального і інтегрального обчислення І.Ньютоном і Г.Лейбніцем. Як самостійні науки виникли хімія, ботаніка, фізіологія і геологія. У період кінця XVII ст. 1. Ньютоном був відкритий закон всесвітнього тяжіння. По суті це була перша наукова революція, пов'язана з іменами Леонардо Да Вінчі, Г. Галілея, Й. Келлера, М.В. Ломоносова, П. Лапласа та інших видатних учених. У XV—XVIII ст. наука починає перетворюватись у реальну базу світогляду. Вирішальна роль у формуванні наукового світогляду належить механіці, в рамках якої здійснюється пізнання не тільки фізичних і хімічних, а й біологічних явищ. Промислова революція кінця XVIII ст. — початку XIX ст. - винахід Д.Уаттом парової машини, яка перетворювала теплову енергію в механічну, стали могутнім стимулом подальшого розвитку науки. Фізики відкрили електричний струм і явище електромагнітної індукції (представниками науки були А.Вольт, В.Петров, Г.Деві, А.Ампер, М.Фарадей та інші), успішно . розроблялась хвильова теорія світла (Т.Юнг, О.Френель). До того часу належить також формування біології як науки про закони життя і розвитку живих організмів, порівняльної анатомії, морфології, палеонтології. Нагромадження фундаментальних результатів з питань дослідження живої і неживої природи сприяло утворенню умов для великих відкриттів XIX століття, які, в свою чергу, стимулювали швидкий розвиток усіх природничих наук. Ч. Дарвін довів єдність видів рослин і тварин, їх природне походження і розвиток. Такий великий стрибок у розвитку науки сприяв подальшому І процесу її диференціації. Великим науковим досягненням XIX ст. є відкриття Д. Менделєєвим періодичного закону хімічних елементів, який і довів наявність внутрішнього зв'язку між речовинами. Величезне значення мали відкриття неевклідової геометрії (М.Лобачевський) і законів електромагнітного поля (Дж.Максвелл), електромагнітних хвиль і тиску світла. Ці відкриття були принциповими для природознавства і викликали в ньому глибокі зрушення. Революційні процеси в науці, що пройшли в XVI-XIX століттях, привели до корінної зміни поглядів на навколишній світ. Перший етап революції (середина XVII - кінець XVIII ст.) дозволив виявити, що за видимістю явищ існує дійсність, яку наука має вивчати. Саме з цього часу природознавство практично стає наукою, опирається на поняття і пояснення цих спостережень. Революційна ідея розвитку і всезагального зв'язку природи характеризує другий етап революції в науці (кінець XVIII ст. - кінець XIX ст.). Наприкінці XIX ст. - на початку XX ст. революція в природознавстві вступила в нову, специфічну стадію, фізика переступила поріг мікросвіту, був відкритий електрон, закладені основи квантової механіки (М.Планк, 1900 p.). Було встановлено, що закони мікросвіту істотно відрізняються від законів класичної механіки, а в природі взагалі немає «останніх» будь-яких малих величин. Електрон, так само невичерпаний, як і атом, природа безкінечна. У XX ст. розвиток науки в усьому світі характеризується досить високими темпами. На основі досягнень математики, фізики, хімії, біології та інших наук одержали розвиток молекулярна біологія, генетика, хімічна фізика, кібернетика, біокібернетика, біоніка тощо. У середині XX ст. розпочалася науково-технічна революція, яка являє собою корінне, якісне перетворення продуктивних сил. У цей період провідну роль посідає наука щодо техніки і виробництва. На основі багатьох наукових результатів упроваджено ряд технічних рішень. Нині наука розвивається в трьох напрямах: мікросвіт — вирішення проблеми на рівні елементарних частин і атомних структур; мегасвіт — вивчення Всесвіту, починаючи з сонячної системи до сфер позагалактичного простору; макросвіт - вивчення функцій вищих структур живої матерії. Наприкінці XX ст. - на початку XXI ст. для науки властиві такі особливості: 1) Диференціація і інтеграція науки.  Це складний діалектичний процес, характерний для всього процесу розвитку науки. Диференціація науки є об'єктивною, оскільки через кожних 5— 10 років подвоюються наукові  дисципліни.  Диференціація  знань  обумовлена  практично невичерпним об'єктом пізнання, потребами Практики і розвитку самої науки. Також об'єктивна інтеграція науки, що відображає взаємозв'язок і взаємообумовленість наукових знань, посилене проникнення одних наук в інші. Диференціація і інтеграція науки чітко простежується на процесі переходу сучасної науки від предметної до проблемної орієнтації при вирішенні великих комплексних теоретичних і практичних питань. З одного боку, проходить процес диференціації наук (виділення нових наук), а з іншого - їх інтеграція, що дозволяє комплексно вирішувати проблеми, Так, проблема, охорони природи розв'язується об'єднаними зусиллями технічних наук, біології, наук про Землю, медицини, економіки, менеджменту, географії, математики та інших. 2) Прискорений розвиток природознавчих наук. Природознавчі науки, вивчаючи базові структури природи, закономірності їх взаємодії та управління, є фундаментом науки в цілому і повинні розвиватися випереджаючими  темпами.    Тільки  на  основі  випереджаючих фундаментальних досліджень і винаходів у природознавстві прикладні науки і техніка зможуть успішно вирішувати проблеми, які виникають у зв'язку з розвитком прогресу виробництва. Як приклад може бути клонування живих організмів вищого класу. 3) Математизація наук. Математизація науки сприяє посиленню зв'язку між наукою, технікою і виробництвом Математика підвищує вимоги до корисності  поставлених  завдань,  підвищує  рівень  узагальнень, ефективності пояснюючих і прогнозованих функцій науки. Сучасний період розвитку науки характеризується груповим лідерством, комплексністю наукових досліджень, вирішенням глобальних проблем. Глобальними проблемами є: вивчення Космосу, економічні проблеми, проблеми здоров'я людей, тривалість життя тощо, у вирішенні яких повинні брати участь всі науки без винятку: природничо-математичні, і гуманітарні, і технічні. 4) Посилення зв'язку науки, техніки і виробництва. На сучасному етапі наука є продуктивною силою суспільства, що проявляється в глибоких змінах у взаємозв'язках науки і виробництва. Слід відмітити, що нові види виробництва і технологічні процеси спочатку зароджуються в надрах науки, науково-дослідних інститутах. Важливим є і те, що на виробництві успішно розвиваються наукові дослідження, збільшується мережа наукових закладів, створюються наукові технополюси. Наука є суспільною за своїм походженням, розвитком і використанням. Усі наукові відкриття - це всезагальна праця, на кожний момент часу наука виступає як сумарне вираження людського успіху в пізнанні світу.. Основні сучасні тенденції розвитку науки полягають у переході від їх диференціації до їх інтеграції, перехід від координації наук до їх субординації і від одноаспектності наук до розгляду їх у комплексі. Саме ця тенденція проявилася в створенні міждисциплінарних галузей знань, які цементують собою фундаментальні науки; у взаємодії між різними науками, які вивчають один і той же об'єкт одночасно з різних боків; у посиленні цієї взаємодії аж до комплексного вивчення об'єкта системою наук. Нині ця тенденція характерна :.    для об'єктів, які мають глобальний характер. 3. Поняття, цілі і функції науки Наука - це сфера безперервного розвитку людської діяльності, основною ознакою і головною функцією якої є відкриття, вивчення її теоретична систематизація об'єктивних законів про об'єктивну дійсність з метою їх практичного застосування. Наука має велике значення в розвитку людського суспільства. Вона проникає як у матеріальні, так і в духовні сфери діяльності людини. У літературі є ряд тлумачень поняття «наука». Одні з них визначають науку як суму знань, досягнутих людством, інші — як вид людської діяльності, спрямованої на розширення пізнання людиною законів природи і розвитку суспільства. Але найбільш загальним визначенням можна вважати таке: наука -це сфера людської діяльності, функції якої - розробка і теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. Безпосередня мета науки — опис, пояснення і передбачення процесів, явищ дійсності, які є предметом вивчення, на основі відкриття наукою законів Науку можна розглядати у різних вимірах: • як специфічну форму суспільної свідомості, основу якої складає система знань; • як процес пізнання закономірностей об'єктивного світу; • як певний вид суспільного поділу праці; • як важливий чинник суспільного розвитку і як процес виробництва нових знань і їх використання. Наука - це динамічний розвиток системи знань про об'єктивні закони природи, суспільства і мислення, отриманих і перетворених у безпосередню продуктивну силу суспільства в результаті спеціальної діяльності людей. Використання знань у практичній діяльності передбачає наявність певної групи правил, які регламентують як саме, в яких ситуаціях, за допомогою яких засобів і для досягнення якої мети можуть застосовуватись ті чи інші знання. Тому наука систематизує об'єктивні знання про дійсність. Отже, основною метою науки є опис, пояснення і передбачення процесів та явищ об'єктивної дійсності, які є предметом її вивчення, з метою використання їх у практичній діяльності людства. Отже, основним змістом науки є: 1. теорія як система знань, яка виступає у формі суспільної свідомості і досягнень інтелекту людини; 2. суспільна роль у практичному використанні рекомендацій у виробництві як основи розвитку суспільства. Наука в сучасних умовах виконує ряд конкретних функцій: пізнавальну—задоволення потреб людей у пізнанні законів природи, суспільства і мислення; культурно-виховну — розвиток культури,  гуманізація виховання  і формування інтелекту людини; практично-діючу — удосконалення виробництва і системи суспільних відносин. Наукове пояснення явищ природи і суспільства зафіксоване людиною і отримання нових знань, використання їх у практичному освоєнні світу і є предметом науки, пов'язані між собою форми розвитку матерії або особливості їх відображення у свідомості людини. Наука передбачає створення єдиної, логічно чіткої системи знань про той чи інший бік навколишнього світу, зведений в одну систему. Основною ознакою і головною функцією науки є пізнання об'єктивного світу. Наука створена для безпосереднього виявлення суттєвих сторін усіх явищ природи, суспільства і мислення. Мета науки - пізнання законів розвитку природи і суспільства, їх вплив на природу на базі використання знань з метою отримання корисних для суспільства результатів. Поки відповідні закони не відкриті, людина може тільки описувати явища, збирати, систематизувати факти, але вона нічого не може пояснити і передбачити. Перед наукою ставляться такі завдання: 1. збір і узагальнення фактів (констатація), ;' 2. пояснення зовнішніх взаємозв'язків явищ (інтерпретація); 3. пояснення суті фізичних явищ, їх внутрішніх взаємозв'язків і протиріч (побудови моделей); 4. прогнозування процесів і явищ; 5. встановлення  можливих  форм,  і  напрямів  практичного використання отриманих знань. Наука як специфічна діяльність характеризується рядом ознак: • наявністю  систематизованих  знань  (наукових  ідей,  теорій, концепцій,  законів,  закономірностей,  принципів,  гіпотез,  понять, фактів); • наявністю наукової проблеми, об'єкта й предмета дослідження: • практичною значущістю як явища (процесу), що визначається, так і знань про нього. 4. Структурні елементи науки, їх характеристика Наука як система знань має специфічну структуру, яка включає ряд елементів: наукова ідея, гіпотеза, теорія, закон, судження, факти, парадокси, категорії тощо. Наукова ідея — інтуїтивне пояснення явищ без проміжної аргументації, без осмислення всієї сукупності зв'язків, на основі яких робляться висновки. Вона грунтується на вже існуючих знаннях, але виявляє непомічені закономірності. Наука виділяє два види ідей: конструктивні і деструктивні, тобто ті, що мають чи не мають значення для науки і практики. Свою матеріалізацію ідея знаходить у гіпотезі. Гіпотеза — наукове припущення, висунуте для пояснення будь-їдких явищ (процесів) або причин, які зумовлюють даний наслідок. Гіпотеза є складовою теорії, як вихідний момент пошуку істини, яка допомагає економити час, цілеспрямовано зібрати і згрупувати факти. Гіпотеза (як і ідея) має ймовірний характер і проходить у своєму розвитку три стадії: 1. Накопичення фактичного матеріалу і висунення на його основі припущень; 2. Формування гіпотези і обгрунтування на основі припущення прийнятної теорії; 3. Перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення гіпотези. Гіпотеза — це припущення про причину, яка викликає такий наслідок. Якщо гіпотеза співвідноситься з фактами, які спостерігаються, то в науці її називають теорією або законом. У процесі пізнання кожна гіпотеза перевіряється практикою, в результаті чого встановлюється, що наслідки, які випливають з гіпотези, дійсно співпадають з явищами, за якими ведуться спостереження, і ця гіпотеза не заперечує інші гіпотези, які вже є доведеними. За накопиченням нових фактів одна гіпотеза може бути замінена іншою тільки втому випадку, коли ці факти не можна пояснити старою гіпотезою або вони їй суперечать. При цьому стару гіпотезу цілком не відкидають, а тільки виправляють і уточнюють. У міру виправлення і уточнення гіпотеза стає законом. Закон виражає певний внутрішній суттєвий зв'язок явищ, процесів і особливостей матеріальних об'єктів. Наукові закони відображають стійкі, повторювані об'єктивні внутрішні зв'язки в природі, суспільстві і мисленні. Як правило, закони виражаються в формі певного співвідношення понять і категорій. Наукові закони існують об'єктивно, незалежно від свідомості людей, як відбиття необхідних, суттєвих, внутрішніх відносин між властивостями речей або явищ, або різноманітними тенденціями їх розвитку. Вони не створюються людьми, а тільки відкриваються, формулюються таким чином, щоб відбивали реалії об'єктивного світу і були точним їх відображенням. Закон відкритий шляхом догадок, повинен бути логічно доведеним, і тільки тоді він визнається наукою. Для доведення закону наука використовує судження, що вже визнані істинами і з яких логічно випливає доведене судження. В деяких випадках у рівній мірі є доведені протиріччя у визнаних твердженнях. У такому разі говорять про парадокси в науці, що завжди свідчить про наявність помилок у логіці доказів або їх невідповідність у даній системі знань. Парадокс у широкому розумінні - це твердження, яке різко відрізняється від загальноприйнятої думки, заперечення того, що є «безперечно правильним». Парадокс у вузькому розумінні - це два протилежні твердження суджень, кожне з яких є переконливим доказом. Наука грунтується на науковій теорії, яка є найвищою формою узагальнення і систематизації знань. Наука — це сукупність теорій. Теорія — система узагальнених знань, пояснення тих чи інших сторін дійсності. Теорія є духовним, розумовим відображенням і відтворенням об'єктивної реальної дійсності. Вона виникла в результаті узагальнення пізнавальної діяльності і практики. Практика і її результати в узагальненому вигляді є невід'ємною складовою кожної теорії. До нової теорії висуваються такі вимоги: 1. Адекватність наукової теорії об'єкта, що описується; 2. Можливість      замінювати      експериментальні      дослідження теоретичними; 3. Повнота опису певного явища дійсності; 4. Можливість пояснення взаємозв'язків між різними компонентами в межах даної теорії; 5. Внутрішня несуперечливість теорії та відповідність її дослідним даним. Структуру теорії формують наукові концепції, принципи, аксіоми, положення, факти. Теорія є найбільш розвинутою формою узагальненого наукового пізнання. Вона включає не тільки знання основних законів, але і пояснення фактів на їх основі. Теорія дозволяє відкривати нові закони і прогнозувати майбутнє. Наукова концепція - система поглядів теоретичних положень, основних ч тверджень щодо об'єкта дослідження, які об'єднанні певною ідеєю. Розвиток науки починається від збору фактів, їх вивчення і систематизації, узагальнення і розкриття окремих закономірностей до логічної, зв'язаної, чіткої системи наукових знань, яка дозволяє пояснити вже відомі факти і передбачити нові. Без систематизації і узагальнення, без логічного осмислення фактів не може існувати ні одна наука. Не дивлячись на те, що факти - це повітря вченого, самі по собі вони ще не наука. Факти стають складовою наукових знань тоді, коли вони виступають у систематизованому, узагальненому вигляді. Факти систематизують і узагальнюють за допомогою простих абстракцій, понять, які є важливими структурними елементами науки. Найбільш поширені поняття називають категоріями. Це найбільш загальні абстракції. Важливе місце в науці займають принципи - це вихідне положення, правило, що виникло в результаті об'єктивно осмисленого досвіду. Принципи можуть виступати у формі постулатів - ствердження попередніх доказів деяких наукових теорій, і які приймаються в ній як вихідні і стають основою для теоретичного узагальнення. Принципи, на відміну від законів, об'єктивно в природі не існують, вони спеціально створюються людиною у процесі систематизації знань як основи цієї системи. Вони є початковою формою систематизації знань. Коли наукові знання не відкриття, людина може тільки описувати явища, збирати, систематизувати факти, але вона нічого не може пояснити та передбачити. На основі наукових фактів, принципів, понять, гіпотез, закономірностей будуються теорії і виводяться закони. Поняття - це думка, виражена в узагальненій формі, яка визначає суттєві та необхідні ознаки предметів та явищ і взаємозв'язки. Якщо поняття увійшло до наукового обігу, його позначають одним словом або використовують сукупність слів - термінів. Сукупність основних понять називають понятійним апаратом науки. Таким чином, сукупність усіх елементів науки знаходиться у тісному паралельному й/або ієрархічному взаємозв'язку і створює чітко виражену систему об'єктивних знань про реальний світ, тобто науку.

Лекція № 2 Загальнонаукові аспекти теорії та методології наукових досліджень 1. Теоретична основа наукових досліджень. 2. Функції наукової теорії. 3. Поняття методології та методики наукових досліджень. 4. Основи методології наукових досліджень на емпіричному та теоретичному рівнях пізнання. 5. Методологія індуктивних та дедуктивних досліджень. Понятійно-термінологічний апарат (ПТА). 1. Теоретична основа наукових досліджень Процес пізнання, як основа будь-якого дослідження вимагає концептуального підходу до певної методології. Нині найбільш складним у науці є концептуальний зміст наукової теорії, який знаходить свій вираз у поняттях і законах. Кожна наука складається із теорії, методології, методики і техніки досліджень. Наукова теорія є головною і найскладнішою формою знань, а також найадекватнішою формою наукового пізнання. Теорія (грец. theoria – розгляд, міркування, вчення) – система достовірних знань про дійсність, яку описує, пояснює, передбачає явища конкретної предметної галузі. Теорія являє собою систему понять, ідей, суджень, уявлень, концепцій, гіпотез, закономірностей і законів про найбільш загальні, необхідні й сутнісні зв’язки в певній предметній області знань, які обслуговують практичну діяльність людей. Традиційно її протиставляють практиці. Теорія дає знання, істинність якого перевірена практикою, забезпечує вивчення об’єкта пізнання в його внутрішніх зв’язках і цілісності, пояснює різноманітність існуючих фактів і може передбачити існування нових, ще невідомих. Розвинена теорія – ознака високого рівня відповідної галузі, яка, однак, не є самоціллю. За переконанням німецько-американського теоретика, фізика Альберта Ейнштейна, наукова теорія повинна відповідати таким критеріям:  не суперечити даним досвіду фактам;  бути перевіреною на наявному дослідному матеріалі;  вибудовуватися на логічно простих засадах (основних поняттях і співвідношеннях між ними);  містити найбільш витлумачені терміни;  не бути логічно довільно обраною серед приблизно рівноцінних і аналогічно побудованих теорій (у такому разі вона видається найціннішою);  поєднувати в цілісну систему абстракцій різноманітні об’єкти;  мати широку сферу застосування із зарахуванням того, що в межах вживання її основних понять вона ніколи не буде спростована;  вказувати шлях для створення нової, загальнішої теорії, в координатах якої вона залишається граничним випадком. У сучасній філософській методології науки виокремлюють п’ять основних елементів теорії: 1. Вихідні засади (фундаментальні поняття, принципи, закони, аксіоми тощо). 2. Ідеалізований об’єкт (абстрактна модель суттєвих властивостей і зв’язків досліджуваних предметів). 3. Логіка теорії (сукупність певних правил і способів доведення, спрямованих на пояснення структури і зміну знання). 4. Філософські установки і цілісні фактори. 5. Сукупність законів і тверджень, що випливають як наслідки із засад конкретної теорії, відповідно до її принципів. Помилково було б ототожнювати теорію з наукою, оскільки між ними існує багато суттєвих відмінностей. Якщо теорія протиставляється (хоч і відносно) практиці, то наука поєднує і теорію, і практику. Теорії можуть змінювати одна одну, деякі з них стають "морально" застарілими, інші з’являються, а наука завжди залишається однією й тією самою. У межах певної науки нерідко співіснують, конкурують кілька наукових теорій, які пропонують різноманітні методи і практичні рекомендації. Структура більш-менш цілісних наукових теорій, як правило, складається з таких розділів:  структура предмета досліджень;  закони функціонування теорії;  класифікація різновидів предмета дослідження;  генезис і розвиток теорії. Як найскладніша форма вираження наукових знань, теорія виникає лише на досить високому щаблі розвитку пізнання певної сукупності явищ і охоплює елементи, що становлять простішу форму вираження знань. Наукова теорія має справу із сутнісним і закономірним. Емпіричне знання дає феноменологічний (індивідуальний, неузагальнений) опис дійсності, а теорія показує її сутнісні характеристики, зв’язки, залежності. Дослідження розпочинається із тверджень: одиничні твердження являють собою факти, універсальні твердження називають законами; сукупність законів формує теорію. Наукова теорія повинна задовольняти вимогам повноти, доведеності, істинної новизни, несуперечливості (логічної узгодженості), когерентності (узгодженості з усіма іншими теоріями даної науки), евристичності (потенціалу щодо одержання нових знань), стійкості до нових фактів, логічної простоти та вишуканості.  Теорія – це система взаємопов’язаних, логічно несуперечливих положень, принципів, постулатів, висновків, які часто підтверджені практикою і за допомогою яких можна одержати нове знання. Теоретична функція науки полягає у розробленні нових ідей та гіпотез, нових понять і термінів, нових напрямків досліджень, концепцій і парадигм, становленні закономірностей і законів. Теоретичний рівень пізнання охоплює такі складові: • узагальнення – надання конкретному матеріалові певної загальної форми, коли індивідуальні відмінності досліджуваних об’єктів  і процесів втрачають своє значення, а підкреслюються їх спільні риси; • абстрагування – пошук у досліджуваному об’єкті найбільш суттєвих рис або ж виділення його окремих ознак, які нас цікавлять, і свідомого відкидання всіх інших характеристик. Абстрагування – це пошук загального, що є в досліджуваних об’єктах, шляхом свідомої відмови від конкретного. Це відомий загальнонауковий парадокс: абстрагування від конкретного дає змогу глибше й змістовніше дослідити найбільш суттєві властивості загального; • ідеалізація – заміщення реальних об’єктів, їх спрощення моделями-еталонами, які фіксують їх головні (чи такі, що нас цікавлять) властивості: такі моделі дають змогу глибокого аналізу "ідеалізованих властивостей", дозволяють порівнювати реальні об’єкти з " ідеальними" або "еталонними". Теорія як вищий ступінь наукового пізнання інтегрує всі його нижчі форми, зокрема наукові факти, гіпотези, парадигми і концепції, наукові закони. Вихідним поняттям пізнання є факти. Факти – це методологічне поняття, яким позначають певний об’єктивний результат пізнання, фіксований у системі дослідження. Фактами можуть бути лише ті дані спостережень або експериментів, які включені через систему понять до конкретної теорії. Факти можуть бути емпіричними або теоретичними, в залежності від того, в системі яких понять і законів вони пояснюються – в емпіричній чи теоретичній. Гіпотеза – це наукові припущення, висунуті для можливого пояснення певних фактів, явищ, процесів, які потрібно підтвердити чи спростувати. Гіпотеза являє собою форму наукового знання, що є вихідною ланкою пізнавальної системи "гіпотеза-закон-теорія". Її формують у вигляді таких узагальнень і тверджень, які дають змогу побачити досліджуваний об’єкт у новому аспекті чи ракурсі.  Гіпотеза – пізнавальний інструмент, за допомогою якого впорядковують вивчення проблеми, організовують подальший науковий пошук, визначають шляхи і методи виявлення нових фактів. Наукові гіпотези можуть бути сформульовані лише в результаті попереднього аналізу досліджуваного об’єкта, звернення до наявних наукових даних. Саме цим відрізняється просте припущення від наукової гіпотези. Припущення ґрунтується на повсякденному життєвому досвіді науковця, може  відіграти роль своєрідної підказки при висуванні наукових гіпотез. Науковий закон являє собою особливий різновид гіпотези, яка має підтвердження практикою і чітко відображає об’єктивні причинно-наслідкові зв’язки. Науковий закон постає як сформульоване у поняттях знання, основою якого є реальні факти, явища, процеси. Вони розкривають і конкретизують його зміст. Наукова теорія являє собою, по суті, систему законів. Співвідношення між науковими законами і принципами пояснюють так: закон – це твердження щодо властивостей певних об’єктів, принцип же узагальнює деяку пізнавальну операцію. Іншими словами, принцип пропонує спосіб дослідження, а закон точно і чітко описує результат дослідження. Більш загальним, ніж теорія, і менш чітким є поняття концепції. Концепція не має таких суворих обмежень і критеріїв, як теорія. Наукові засади концепції включають закони, принципи, ідеї, гіпотези, припущення, факти, об’єднані єдиною методологічною платформою, яка забезпечує певну цілісність дослідницької програми та визначає її загальний напрям. За Е.Б.Алаєвим (1983), концепція – це теорія, переведена в алгоритм розв’язання конкретної проблеми. Близьке за змістом до концепції поняття парадигми. Парадигма – сукупність найбільш суттєвих елементів наукової теорії чи теорій, викладена в конструктивній, прийнятній для практики формі.   Основним і найважливішим елементом наукової теорії вважають принцип, що органічно пов’язує інші елементи в єдине ціле, у струнку систему. Принцип – вихідний пункт теорії; те що становить основу певної сукупності знань. У науковій теорії принцип є стрижнем, навколо якого синтезуються всі її поняття, судження, закони тощо, розкриваючи, обґрунтовуючи і розвиваючи його. Кожна наукова теорія має свою теоретичну основу, свій синтезуючий принцип. В іншому разі йшлося б не про теорію, а про механічну суму понять, суджень, законів, хоч і пов’язаних між собою, але не об’єднаних у струнку систему єдиним, фундаментальним положенням, ідеєю. Принцип є головним визначальним у фундаменті теорії  і підпорядковує їй всі інші свої елементи, а кожний з них своєрідно характеризує центральний принцип. Усі елементи наукової теорії теоретично всебічно і глибоко обґрунтовують принцип, створюючи струнку систему конкретної теорії. Поки немає синтезуючого принципу, немає й теорії, а кожна теорія, як правило, формується на основі кількох принципів різного рівня спорідненості. Водночас вони не повинні формально-логічно суперечити один одному, а принцип меншої міри спорідненості конкретизує принцип більшого рівня спорідненості. Пізнавальна цінність теорії, її місце і роль у науці залежить насамперед від закладеного в її основу принципу. За своєю природою і впливу на пізнавальні аспекти теорії принципи бувають різними. Одні з них служать глибинною основою теорії, синтезуючи її елементи і створюючи умови для плідного дослідження в конкретній сфері пізнання, інші виявляють свою незрілість за першого випробування. Цінність принципу зумовлюється не лише ступенем його розробленості, а і його істинністю. Часом небезпідставно, основним началом наукової теорії вважають як принцип, так і ідею. Поняття "принцип" та "ідея" не можна ототожнювати, але є підстави вважати їх основними елементами наукової теорії одного рівня. Ідея – форма відображення зовнішнього світу, що охоплює свідомість, цілі і перспективу його пізнання  і практичного перетворення. Суттєві особливості ідеї як феномена засвідчують її близькість за змістом із поняттям "принцип" і феноменом, позначеним ним. Зрілість наукової теорії, глибина її висновків, спроможність адекватно відобразити глибинні процеси, закономірності значною мірою залежать і від зрілості, виваженості й досконалості наукових понять, якими вона оперує. Поняття – це форма мислення, що забезпечує пізнання сутності явищ, процесів, узагальнення їх ознак. Науковий рівень теорії і рівень втілених у її поняттях знань взаємопов’язані. Більше того, історія формування і розвитку багатьох теорій значною мірою є історією формування і розвитку найзагальніших понять категорій науки.  Систему теорії утворюють тільки необхідні елементи і тільки істотні, стійкі, повторювальні зв’язки й відношення між сутностями. Сутність – це головне, основне, визначальне у предметі. Вона зумовлена глибинними внутрішніми зв’язками і пізнається на рівні теоретичного мислення. Сутності не існують окремо від несуттєвих елементів і зв’язків, вони реалізуються в нерозривній єдності з ними. Вони не лежать на поверхні, а сховані за явищем, виокремлюються з явищ, що розвиваються, у процесі пізнання, звільняються від усього випадкового, несуттєвого. Отже, основним елементом у структурі теорії, який визначає її зміст, є принцип. Він створює верхній рівень теорії. На цьому рівні функціонують  й основні поняття, судження, закони. Вони незалежні, не зумовлені один одним. Проте вони пов’язані з основним принципом теорії і не можуть як логічно, так і за змістом суперечити йому. Разом із ним вони утворюють єдине ціле. Головний принцип теорії об’єднує основні поняття, судження і закони у цілісність, ядро якої, як і всієї теорії, складають фундаментальні закони. Фундаментальний закон – закон, що виражає зв’язки між вихідними, основними поняттями. Узгоджені з правилами логічного висновку фундаментальні закони дають змогу розгорнути весь логічно-структурний ланцюг причетних до змісту певної теорії суджень, виступають критерієм їх істинності, оскільки істинність фундаментальних законів  підтверджується практикою. Кожний елемент теорії, кожне її положення повинні бути обґрунтованими, науково доведеними. Важливою особливістю наукової теорії, неодмінною умовою її спроможності є внутрішня замкнутість її як системи, що відображає конкретну сферу дійсності. До того ж будь-яка теорія повинна бути логічно структурною, тобто внутрішньо несуперечливою. За цієї умови у ній не можна істотно змінити жодного її елемента, не порушуючи при цьому загальної системи досягаються за дотримання такої важливої вимоги, як мінімізація теорії. Мінімізація теорії – це добір мінімальної кількості понять, що утворюють основу нової теорії. Відомо, що кожна наукова теорія формується з огляду або кілька ідей чи фундаментальних понять. Прагнучи логічної структурності, несуперечливості, замкнутості теорії, дослідник повинен намагатись, щоб у її підґрунті було якнайменше вихідних понять, ідей і співвідношень між ними. Усі основні ідеї, фундаментальні поняття не повинні бути похідними від інших ідей. За недотримання цієї умови розвивається не теорія, а сукупність ідей, понять, принципів, які не можуть бути єдиною несуперечливою, замкнутою теоретичною системою. Для порівняння наводимо визначення (дефініції) базових понять наукової теорії – теорії, методології, методики: - теорія – струнка (чітка) несуперечлива (логічна) система знань, що пояснює ті чи інші об’єкти чи явища реального світу і має, як правило, логічні чи експериментальні підтвердження щодо своєї правильності; - методологія – сукупність найбільш істотних елементів теорії, які необхідні для розвитку даної науки. Якщо  теорія слугує для науки і практики в цілому, то методологія – це "теорія для себе", для формування даної галузі знань; методологія являє собою своєрідну концепцію розвитку теорії даної науки та її практичного використання; - методика – сукупність технічних прийомів  і організаційних форм для проведення наукового дослідження. 2. Функції наукової теорії Теорії як найвищій формі вираження наукових знань властиво багато важливих функцій, основними з яких є пояснювальна, передбачувальна, синтезуюча, методологічна, практична. Пояснювальна функція. Наукове пояснення  полягає в розкритті зв’язків між ще не з’ясованими фактами, явищами, подіями, процесами, закономірностями дійсності (об’єктами наукового пояснення) і вже відомими й поясненими, а також із явищами (процесами, закономірностями), які зумовили їх. Усе це дає змогу усвідомити місце об’єктів пояснення у системі природних, суспільних  взаємозв’язків і законів. Поясненням називають складний, тривалий дослідницький процес, що знаменує найважливіше завдання наукового пізнання й відбувається задля всебічного характеризування певної сукупності явищ. Мети пояснення досягають за допомогою багатьох методів: дедукції (метод дослідження, який полягає у переході від загального до окремого), аналогії (умовивід, у якому через схожість предметів, явищ, процесів за одними ознаками роблять висновок про можливу схожість цих предметів за іншими ознаками), опису, порівняння, впорядкування моделі, пояснення через закон або систему законів науки, генетичного (за походженням), функціонального, структурного пояснення тощо. Пояснення завжди постає у формі висновку або системи логічних висновків, утворених сукупністю пояснювальних прийомів. Пояснювальна функція розкриває закономірності розвитку об’єктів теорії, науково обґрунтовує ці закономірності. Через явища вона виявляє багатосторонню і різноманітну сутність об’єктів. У різних територіях це здійснюється за допомогою різноманітних форм і прийомів пояснення. Пояснення – це з’ясування особливостей ситуації, розкриття мотивів, причин певних процесів, явищ, подій. Здійснюється пояснення за допомогою тих висловлювань (розповідних речень природної чи штучної мови), суджень, які містяться в структурі теорії. Це стосується як вихідних (початкових), так і похідних (виведених з інших) висловлювань, поданих як закони  науки і поняттєво-категорійний апарат теорії. Цим і відрізняється пояснення на рівні теорії від пояснення, вживаного у повсякденному житті, яке може здійснюватися на основі практичного досвіду, емпіричних (заснованих на чуттєвому досвіді) спостережень, законів і правил. Пояснення тісно пов’язане з описом – словесним передаванням чого-небудь. Опис є первинним, не зовсім точним словесним відображенням явища, сукупності явищ, процесів і подій. Під час опису об’єкта, як правило, перераховують ознаки, що більш-менш повно розкривають його і можуть бути як істотними, так і несуттєвими. До опису явища вдаються тоді, коли важко або неможливо сформулювати наукове визначення його  поняття. В інших випадках опис супроводжує визначення задля повнішої характеристики.  Опис є важливим початковим етапом формування наукової теорії, хоча відтворює, як правило, дуже недосконалий образ об’єкта. Теорія поруч із поясненням може містити й опис, який реалізується на емпіричному (повідомлення про те, що спостерігається емпірично) і на теоретичному рівні. Опис на теоретичному рівні здійснюють, вдаючись до наукової теорії. Передбачувальна  функція. Сутність передбачувальної функції теорії полягає в тому, що наукова теорія дає змогу окреслити на основі наукових знань тенденції подальшого розвитку пояснювальних явищ, передбачити майбутні події, виникнення нових, невідомих явищ, що має велике значення і для діяльності людей, і для наукового пізнання. Передбачувальна функція теорії не тільки характеризує наукову зрілість, глибину теорії, яка виявляє властивості, зв’язки і відношення предметів, явищ досліджуваної нею сфери діяльності, а й передбачає планування майбутньої діяльності. Передбачувальна функція теорії є продовженням  і розвитком пояснювальної, вони тісно пов’язані між собою, оскільки кожне пояснення тією чи іншою мірою містить і передбачення, а передбачення неможливе без пояснення і вибудовується на її основі. Чим повніше реалізована пояснювальна функція теорії, тим ширші її прогностичні можливості, а отже, досконаліша її передбачувальна функція. Рівень досконалості, глибина пояснювальної та передбачувальної функцій визначають істинність теорії. Синтезуюча функція. Кожна теорія впорядковує нагромаджений наукою в конкретній сфері знань обсяговий емпіричний матеріал, узагальнює його, постає як синтез інформації за єдиним принципом. Функція синтезуючої теорії полягає й у розкритті нею закономірних зв’язків між частинами й елементами теоретичної системи, що дає змогу визначити принципово нові відношення й інтеграційні якості, властиві теорії як цілісній системі на противагу окремим частинам й елементам теорії або простій їх сукупності. Крім того, систематизація знань у теорії забезпечує принципове їх спрощення, усуває розрізненість. Синтезуюча функція теорії особливо яскраво виявляється, коли йдеться про сукупність або систему теорій (теорія міжнародної торгівлі, філософія світового господарства). Методологічна функція.  Наукова теорія спроможна не тільки синтезувати, організовувати, інтегрувати в єдину логічно струнку систему знання людей про навколишню дійсність, а й розвивати, вдосконалювати їх, поповнювати теоретичний арсенал науки новими відомостями, що досконаліше і глибше розкривають матеріальні й духовні явища, їх найважливіші закономірності. Ці особливості наукової теорії реалізуються в методологічній функції. Між науковими теоріями, закономірностями буття і методами, в яких розкриваються ці закономірності, існує органічний взаємозв’язок, взаємопроникнення, взаємо-трансформація (перехід один в одного) у процесі пізнання: теорія за певних умов після відповідної зміни перетворюється на метод пізнання, а методи наукового дослідження набувають якостей теорії, теоретичного значення. Наприклад, системний метод спочатку використовувався лише в біологічній науці, а з часом став методологічною основою всіх географічних наук, в тому числі соціальної й економічної географії. Практична функція. Як стверджував американський промисловець Генрі Форд (1863-1947), "немає нічого більш практичного, ніж добра теорія". Наукова теорія своїми функціями зорієнтована не тільки на свої внутрішні потреби, а й на важливішу зовнішню функцію – практичну, оскільки створення наукової теорії не є самоціллю науки. Сама по собі теорія не мала б настільки великого значення, якби вона не була потужним засобом розвитку наукових знань, а також науковою, методологічною основою практичної діяльності людей. 3. Поняття методології та методики наукових досліджень Кожна наука визначає принципи й методи своєї науково-пізнавальної діяльності, які становлять методологію. Методологія формує об’єкт і предмет дослідження даної науки (в нашому випадку соціальної і економічної географії), визначає її цільові настанови, сукупність методів і засобів дослідження, утверджує специфічність даної галузі знань. Загалом, процес пізнання, як основа будь-якого наукового дослідження, є складним і вимагає концептуального підходу на основі певної методології.  Методологія походить від грецького слова methoses – пізнання і logos – вчення і являє собою перехідну область між філософією і конкретними науками. Методологія наукового пізнання – це вчення про принципи побудови, форми і способи науково-пізнавальної діяльності. Методологія науки дає характеристику компонентів наукового дослідження, а саме його об’єкта, предмета, аналізу, завдань дослідження (або проблеми), сукупності дослідницьких засобів, необхідних для розв’язання завдання даного типу, а також представлення про послідовність руху дослідника у процесі розв’язання завдання. Методологія – це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, систематизованої інформації про процеси та явища. Отже, в цьому визначені точно сформульовані основні функції методології, які зводяться до такого: 1) визначення способів отримання наукових знань, які відображають динамічні процеси та явища; 2) визначення певного шляху, на якому досягається науково дослідна мета; 3) забезпечення всебічності отримання геоінформації, щодо процесу, явища чи об’єкта, що вивчається; 4) введення нової геоінформації до фонду теорії науки; 5) уточнення, збагачення, систематизація термінів і понять у науці (в нашому випадку – в соціальній і економічній географії); 6) створення системи наукової геоінформації, яка базується на об’єктивних фактах, і логічно-аналітичного інструменту наукового пізнання. Методологія – це наука про структуру, логічну організацію, засоби, методи і прийоми, які застосовуються в певній науці. Це галузь знань, яка вивчає засоби, принципи організації пізнавальної і практичної діяльності людини. Методологія поєднує наше розуміння об’єкта дослідження з теоретичним змістом науки та її методами. Перехід від гносеологічного (пізнавального) розуміння реальності до конкретного об’єкта досліджень і навпаки є багатовимірним. Відтак, і методологія являє собою певну ієрархію співвідношень антологічного, гносеологічного, реально-абстрактного, конкретного-формалізованого. Розрізняють такі методологічні рівні наукового пізнання: 1) загальна наукова методологія, яка базується на філософії та логіці; 2) загальнонаукова методологія, яка використовує загальні для різних наук, міждисциплінарні концепції та підходи, зокрема, системно-структурний підхід; 3) методологія споріднених груп наук – це науки про Землю, суспільні науки і т.д.; 4) методологія конкретних наук (конкретно-наукова методологія) – методологія географії; 5) часткова методологія – методологія окремих наукових напрямків і дисциплін (методологія соціальної і економічної географії). Більш генералізовану – трьохвимірну структуру методології – представляють Мороз С.А., Онопрієнко В.І., Бортник С.Ю. (1997р.). Так, вони вважають, що вищий рівень методології утворює філософська методологія, яка характеризує загальні принципи пізнання і категоріальний устрій науки в цілому. Другий рівень методології охоплює загальнонаукові методологічні принципи, підходи і форми пізнання, такі як: системно-структурні підходи, систематика та класифікація досліджуваних явищ, правила й норми формальної логіки, поєднане використання аналізу та синтезу, моделювання і т.д. Специфічними, суто географічними методологічними принципами є просторовий підхід, регіоналізація, концепція територіальних поєднань (комплексів) різних компонентів географічної оболонки Землі. Наступним (третім) є рівень конкретно-наукового методологічного аналізу, який представляє сукупність методів, принципів і процедур дослідження даної науки. Сучасний дослідник повинен бути достатньо обізнаним щодо головних напрямків і підходів філософської  чи загальнонаукової методології. Розглянемо основні концепції та напрямки конкретно-наукової методології, тобто методології окремої науки. Конкретно-наукова методологія вивчає сутнісні компоненти  дослідження, тобто наукову мову (понятійно-термінологічний апарат), методи досліджень, принципи і процедури  оцінок. Методологія встановлює пізнавальні функції, структуру пізнання та пізнавальні процеси, визначає взаємодії суміжних наук. За найбільш стислим визначенням, методологія – це вчення про методи і принципи пізнання. Методологію поділяють на дві складові:  1) вчення про вихідні основи і принципи пізнання;  2) вчення про способи і прийоми дослідження. Категоріальний базис методології кожної конкретної науки, в тому числі, соціальної і економічної географії, ставлять такі поняття: науковий факт, гіпотеза, закон, теорія, наукова проблема, методи і засоби пізнання, методи емпіричної перевірки знань, методи логічного обґрунтування наукових знань тощо. Методологічний інструментарій досліджень включає (С.А.Мороз, 1997):  різні види і форм науково-пізнавальної діяльності;  філософські та загальнонаукові методи пізнання – діалектичний метод, індукція і дедукція, якісний і кількісний метод, ідеалізація, абстрагування, системно-структурний підхід тощо;  методологічні принципи загального характеру – спостереження, симетрії, простоти, інваріантності, істинності, новизни т.д. ін.;  систему логічних і математичних засобів, серед них – формалізація, аксіоми і постулати, наукова мова;  методи спостережень і вимірювальну техніку;  дослідницькі програми, що визначають загальну концептуальну і логічну схему пізнавального процесу. Співвідношення методології, методики, методів і методологічних прийомів виглядає так (Дзеніс З.Є., 1980): Методологія Методологічні принципи Методика дослідження Технологія дослідження Метод Техніка  дослідження Процедура Методологічний принцип Технічний прийом Операція Ця схема показує, що сукупність методичних прийомів становить метод досліджень, а множина технічних прийомів – техніку досліджень. Сукупність технічних прийомів (операцій) і технічних засобів (процедур) визначають технологію досліджень. Характерне поєднання методів і технологій дослідження називають методикою досліджень. Тобто методика – це вчення про особливості застосування окремого методу чи системи методів. Методика є системною сукупністю прийомів дослідження, це система правил використання методів, прийомів і техніки дослідження. Якщо ця сукупність строго послідовна від початку дослідження і до отримання результатів, то це називається алгоритмом. Вибір конкретних методів дослідження диктується характером матеріалу, умовами і метою конкретного дослідження. Методи – це впорядкована система, в якій визначається їх місце відповідно до конкретного етапу дослідження, використання технічних прийомів і проведення операцій із теоретичним і практичним матеріалом у визначній послідовності. Технікою досліджень називають сукупність спеціальних формалізованих технічних прийомів для розв’язання  окремих завдань досліджень у межах того чи іншого методу досліджень. Окремий завершений і певною мірою самостійний елемент певного методу чи техніки називають прийомом, а його більш дрібні складові частини – операціями. Географія, як і всі інші науки, користуються методологією загальнонауковою, властивою для науки в цілому, і галузевою, суто географічною. Методологія і методика економічної і соціальної географії, як і будь-якої іншої науки, постійно розвиваються і ускладнюються, рухаються від простих пізнавальних функцій до більш складних. Розрізняють такі функції методології та методики, які можна розглядати і як відповідні стадії розвитку науки (Дзеніс З.Є., 1980р.) Дискрептивна (описова) функція є найбільш простою, початковою та найбільш тривалою в часі. Впродовж декількох тисячоліть неймовірної і відважної праці першопрохідців розширили географічний світогляд людства, щоб дати відповідь на просте запитання: де що знаходиться? Ця функція (стадія) має на меті інвентаризацію та систематизацію фактичного матеріалу. Тобто ця функція поділяється на дві стадії інвентаризації й систематизації. Стадія інвентаризації в географічній науці надзвичайно довготривала. В період інвентаризації переважав фрагментарний збір даних шляхом прямих емпіричних спостережень, який мав характер випадкового вибору. Окремі візуальні спостереження узагальнювалися маршрутними спостереженнями або з погляду з більш високої точки огляду. Результати цих спостережень були представлені в об’ємних і скрупульозних описах – численних експедиційних звітах, краєзнавчих книгах, в енциклопедичних довідках, тощо. Але зі збільшенням (накопичуванням) геоінформації втратився контроль над геоінформацією. Унікальним прикладом такого накопичення є китайська географія  "Дифанчжи" (Опис місцевості), яка складалась з 93 тис. томів. Попри на намагання її авторів все охопити – уявлення про окремі явища природи, господарське життя населення, – в цих описах був дискретний характер як у часі, так і в територіальний аспектах. При досягненні певного ступеня нагромадження первинної геоінформації наступив другий період дескриптивної функції – систематизація накопиченого матеріалу, його узагальнення, класифікація, типізація, формалізація тощо. В цей період уже почали використовувати методи морфометрії (вивчення шляхової мережі, конфігурації окремих населених пунктів, мережі розселення). При узагальненні й опрацюванні первинної інформації використовували методи класифікації простого районування, а також застосовували прийоми елементарних статистичних розрахунків (відсотки, структури, порівняння аналогів, середніх показників), які дозволяли більш достеменно охарактеризувати структуру сукупностей геоінформації, провести їх до порівняння тощо. Зауважимо, що протягом усього описового періоду важливого значення  набули спроби знайти щось специфічне, унікальне в об’єктах  досліджень, спочатку інтуїтивно, а потім, зокрема, шляхом виміру, статистичного зіставлення та ін. Проте довготривала дискретивна (описова) функція розвитку методології та методики географії, зміст якої відображено в самій назві географії (землеопис), поступово переростає (із середини ХІХ ст.) у наступну, більш високу щодо рівня узагальнення, абстрагування функцію – інтерпретацію.  Найбільший розвиток ця функція отримала в другій половині ХХ ст. Вона як стадія поділяється на два періоди: 1. Період пояснення (в прямому розумінні цього слова). 2. Період прогнозування. У перший період суцільну інвентаризацію досліджень по горизонталі поступово замінили детальні, поглиблені дослідження по вертикалі, на свідомо окремо вибраних еталонах. Більшість із цих еталонів тривалий період вивчались як стаціонари. Значна увага при цьому приділялась якісним ознакам і функціональним процесам досліджуваних явищ. Широко застосовувався  генетичний підхід. Поступово дослідники зі статичного аспекту предметів переносили їх на динаміку, тобто на мобільність, функціональність, взаємодію. Іншими словами, замість аналізу застиглої статичної картини або простого аналізу в часі шляхом порівняння геоінформації за кількома ознаками, стали вивчати сам хід розвитку і рух явищ. Підвищується рівень генералізації і абстракції в дослідження. Отже, створюються нові умови для переходу  до наступного рівня розвитку методики і методології соціальної та економічної географії – прогнозування. Прогнозування – це пояснення, але на більш високому рівні, оскільки воно покликано пояснити не те, що було і є, а те, що найбільш імовірно відбудеться в майбутньому, який хід процесів передбачається, яка мета і коли ця мета буде досягнута. Прогнозування є пізнанням наукового знання з інтуїцією. Соціальна і економічна географія, яка досліджує досить складні явища і процеси, поки що найменше  підготовлена до розв’язання складних проблем прогнозування. Проте потреба в соціальних і економіко-географічних прогнозах швидко зростає. Завдання соціальної та економічної географії на етапі прогнозування ускладнюється ще й тим, що вона повинна передбачити взаємодію значних (великих) різноякісних систем (суспільство, природа, техніка) не взагалі, а в їх територіальній диференціації. Таким чином, на стадії інтерпретації географічна наука загалом і соціальна та економічна географія, зокрема, намагаються пояснити (інтерпретувати) ті чи інші явища, а також прогнозувати їх можливі зміни, розвиток. Третю стадію розвитку методології та методики називають конструктивною. На цій стадії наука здатна виконувати певні замовлення, тобто вести дослідження згідно з поставленими завданнями, метою, проблемами. У науці – це функції цілевказання. Найбільш високою функцією методології та методики є функція управління, коли результати дослідження безпосередньо використовуються для управління соціально-економгеографічним розвитком суспільства. 4. Основи методології наукових досліджень на емпіричному та теоретичному рівнях пізнання З ХVII-XVIII століття у загальнонауковій  методології та методиці чітко розрізняли чуттєве (сенсуальне) і раціональне пізнання. Сенсуалісти (Бекон, Гоббс, Дж. Локк та ін.) головною формою пізнання визнавали відчуття та чуттєве сприйняття. Натомість, раціоналісти (Декарт, Лейбніц, Кант та ін.) стрижнем пізнання вважали розум. Раціоналісти ключову роль надавали теоретичному знанню, проголошували аксіоми формальної логіки як початкові й вихідні істини і розробили правила раціонального методу дослідження. Сенсуалісти відстоювали пріоритет емпіричного розвитку знання, індуктивного методу дослідження, на противагу раціоналістам, які захоплювалися методологією. Сенсуалісти віддавали перевагу епістемології – теорії пізнання. Ф.Бекон стояв у витоків емпіристичної епістемології. Зазвичай у наш час такий поділ вже неактуальний, а його певним аналогом є  виділення емпіричного та теоретичного рівнів пізнання. Емпіричний рівень пізнання надає інформацію про одиничні географічні об’єкти, про їх властивості та відношення між ними. Формування емпіричного знання рухається від окремих характеристик географічних об’єктів до їх типових ознак, від зовнішніх показників об’єктів до загального. Так здійснюється перехід від чуттєвого сприйняття і простих спостережень до виникнення знання про реальний об’єкт.  У формуванні емпіричних об’єктів досліджень постійно взаємодіють об’єктивний та суб’єктивний аспекти. Об’єктивна сторона представлена реальною дійсністю та її чуттєвим сприйняттям, суб’єктивна – залежить від набутих знань, від методології науки, від нашого бачення реальної дійсності. Не слід розуміти емпіричні об’єкти лише як спостережувальні реальні об’єкти, тобто ділянки землеволодіння чи землекористування, населені пункти, підприємства, адміністративні райони тощо. Це є одним з окремих випадків виділення емпіричних об’єктів. У багатьох випадках емпіричними об’єктами виступають ідеалізовані фрагменти реального світу, які є результатами певного підходу, певного способу бачення дійсності. Наприклад, розглядаючи як об’єкт дослідження приміську систему розселення великого міста, яка за певними ознаками і критеріями включає чи не включає до свого складу населені пункти навколо цього міста. Початковою стадією пізнання істини є чуттєвий підхід у дослідженнях. Процес чуттєвого підходу складається з окремих чуттєвих і цілісних картин дійсності – це сприйняття і уявлення. Через органи відчуття людина безперервно отримає певну кількість інформації, проте лише незначна її частина усвідомлюється, а інша осідає в архіві дострокової пам’яті і створює фонд інтуїтивного знання. У чуттєвій інтуїції немає нічого містичного і вона широко використовується у творчих процесах не лише художників, але й учених.  Уявлення – не є суто чуттєвим процесом відображення, оскільки не вимагає безпосереднього притоку інформації через органи відчуття. В створенні уявлень активну участь бере механізм абстракції й уяви, дія яких неможлива без використання абстрактно-логічних (чуттєвих) форм мислення. Емпіричні дослідження спрямовані на виявлення, точний опис і детальне вивчення різних чинників, явищ і процесів. Емпіричні дослідження дають можливість отримувати різнобічну інформацію про стан явищ, процесів і сприяють поглибленню їх кількісного та якісного аналізу. Найважливішими видами емпіричних досліджень є описи, спостереження, вимірювання та експеримент, за допомогою яких отримують первинну наукову інформацію про досліджуваний об’єкт.  Спостереження – це спосіб пізнання об’єктивного світу на основі безпосереднього сприйняття предметів і явищ за допомогою чуттєвості. Воно дозволяє отримати первинний матеріал для вивчення. Спостереження ведеться за планом і підпорядковується певній тактиці. Особливим видом спостереження є вимірювання. Якщо зазвичай спостереження дає нам інформацію про якісні особливості, то вимірювання інформує про кількісні відношення, характерні для досліджуваного об’єкта. Інколи вимірювання здійснюється за допомогою наших органів відчуття, а в науковому пізнанні – через використання вимірювальних приладів. Найбільш ефективним джерелом емпіричних досліджень є науковий експеримент. На відміну від спостереження й опису, експеримент являє собою активний засіб отримання нових знань, оскільки експериментатор у процесі досліду має можливість управляти процесом вивчення явища, стежити за його розвитком, може змінити його або спростувати. Експеримент – це система операцій, впливу або спостережень, спрямованих на одержання інформації про об’єкт при дослідницьких  випробуваннях, які можуть проводитися в природних і штучних умовах при змінні характеру проходження процесу. Загалом експеримент проводять на заключному етапі дослідження і він виступає критерієм істини теорії і гіпотез. Окрім того, в багатьох випадках він є джерелом нових теоретичних даних, які розвиваються на базі результатів проведеного досліду або законів, що виходять з нього. Основною метою експерименту стає перевірка теоретичних положень (підтвердження робочої гіпотези), а також більш широке і глибоке вивчення теми наукового дослідження.  Експеримент – це спосіб дослідження явищ, процесів шляхом організації спеціальних дослідів, які забезпечують вивчення впливу окремих чинників за умови постійності інших умов або моделювання явищ і процесів на практиці. Експеримент має бути проведений в якомога коротші терміни з мінімальними затратами і високою якістю отриманих результатів. Експериментальні дослідження є лабораторними і виробничими. В окремих випадках виробничий експеримент ефективно проводити методом анкетування, який дозволяє зібрати обширну інформацію з питання, цікавого дослідникові. У соціальній та економічній географії використання експерименту обмежене низкою чинників: моральними принципами, небезпечними (небажаними) екологічними, економічними і соціально-психологічними наслідками, а також великими територіальними масштабами досліджуваних територій і значною тривалістю їх розвитку. Особливу увагу при емпіричних дослідженнях слід приділяти математичним методам обробки і аналізу дослідних даних – встановленню залежностей, критеріїв та інтервалів. Інколи за цифрами важко чітко уявити фізичну суть процесу. Тому слід дуже ретельно зіставити факти, причини, що зумовили хід того чи іншого процесу, і встановити адекватність гіпотези та експерименту. При обробці результатів вимірів і спостережень широко використовують графічні методи, за допомогою яких  наочно можна побачити результати, виявити загальний характер функціональної залежності змінних величин, які вивчаються; встановити наявність максимуму або мінімуму функції. Для дослідження закономірностей між процесами (явищами), які залежать від багатьох інколи невідомих чинників, застосовують кореляційний аналіз. Результати наукового дослідження можуть бути емпіричними законами, які ґрунтуються на фактах, встановлених за допомогою спостережень і експерименту. Емпіричні закони відображають конкретні закономірності, узагальнюючи результати конкретного експерименту, і з точки зору наукової спільності поступаються  теоретичним законам. Разом з тим, емпіричні і теоретичні закони знаходяться у взаємозв’язку  і доповнюють один одного. Щодо послідовності проведення наукових досліджень, результати емпіричного досліду і їх узагальнення складають тільки початок наукового пізнання. Результатом емпіричних досліджень, що проводяться дослідним шляхом, є конкретні факти, за якими здійснюється констатація суттєвих кількісних і якісних ознак і властивостей об’єкта, що вивчається, і вони стають носіями елементарного знання. Окрім того, важливими  напрямками емпіричних досліджень виступають також порівняльний аналіз досліджуваних об’єктів, їх групування, систематизація, класифікація тощо. Теоретичний рівень пізнання з методологічної точки зору належить до вищого рівня наукового знання. Він розкриває і обґрунтовує більш глибинні й суттєві сторони явищ, які вивчаються. Теоретичний рівень пізнання має на меті розкрити глибинні, фундаментальні властивості та відношення досліджуваних явищ, представляти об’єкт дослідження за його внутрішніми якостями і зв’язками, розкривати його внутрішню сутність і визначеність. Теоретичне знання абстраговане від конкретного і виділяє суттєве, закономірне. Воно розкриває такі типи зв’язків, які в натурі безпосередньо не спостерігаються і є синтезом більш простих спостережуваних явищ. Що ж ми розуміємо під поняттям теорія? Теорія – це достовірні знання, система логічних понять і уявлень про загальні, сутнісні й необхідні внутрішні зв’язки певної предметної галузі знань. Отже, теорія є адекватною, найрозвиненішою і найдосконалішою формою наукового відображення об’єктивної дійсності. Вона створює логічну структуру понять, суджень, термінів і категорій, надаючи їм характеру цілісної системи знання. Водночас теорія є засобом пояснення особливостей розвитку і перетворення дійсності. Теоретичний рівень знання суттєво відрізняється від буденного (емпіричного). Особливості теоретичних знань такі: 1. Вони мають загальний  і необхідний характер, оскільки містять відомості про внутрішні зв’язки явищ (об’єкта), які досліджуються (структури об’єкта вивчення). 2. Є достовірними, тобто істинність їх логічно доведена і перевірена  суспільною практикою. 3. Завжди є системними, тобто цілісними, логічно зумовленими. 4. Отримують їх переважно за допомогою наукових методів дослідження з широким використанням абстракції, формалізації, моделювання, насамперед логічно. При цьому широко використовують такі форми  абстрактного мислення, як поняття, судження, логічні висновки, гіпотези, закони і закономірності. 5. Повинні мати практичне значення, причому втілюються лише ті ідеї, які відповідають принципам доцільності, економічності, гуманності. Теоретичний рівень пізнання має дві важливі функції – пояснення та передбачення. Вони виводяться історичним або логічним шляхами, створюючи діалектичну єдність. Логічна структура дедуктивна і характеризується взаємозв’язками між її компонентами, як-от понятійний зміст, ідея, мова, логічні засоби, математичний апарат тощо. Теоретичні дослідження виступають певним узагальненням емпіричних. Існує своєрідний емпірико-теоретичний цикл пізнання: без емпіричних даних немає теоретичних узагальнень, а без теоретичної основи неможливе цілеспрямоване накопичення емпіричної інформації. Емпіричні дослідження дають предметну характеристику явищ, а теоретичні – розкривають їх сутність. Теорія має справу з сутнісним і закономірним. На теоретичному рівні знання втрачає свою часткову й фактологічну предметність і набуває своєрідної абстрактно-узагальнюючої форми. Від окремих і поодиноких об’єктів і фактів знання переходить до ідеалізованого відображення дійсності та абстрактних об’єктів дослідження. Завдання теорій полягає не лише в систематизуванні та синтезі отриманих результатів, зведенні їх у завершені системи, а й у передбаченні ще невідомого. Саме в цьому полягає евристичний (пізнавальний) потенціал теоретичного знання. Теоретичний рівень спирається на узагальнення, абстрагування, формалізацію, ідеалізацію.  Абстракції являють собою особливі знакові конструкції, за допомогою яких фіксують і відображають сутнісні властивості, зв’язки, відношення досліджуваного об’єкта.  Формалізація – це метод вивчення різних об’єктів, при якому основні закономірності явищ і процесів відображаються в знаковій формі за допомогою формул або спеціалізованих символів. Формалізація забезпечує спільність підходів до вирішення різних завдань, дозволяє формувати  відомі моделі предметів і явищ, встановлювати закономірності між фактами, що вивчаються. Ідеалізація – це уявне створення об’єктів і умов, які не існують в дійсності і не можуть бути практично створені. Вона дає можливість реальним об’єктам уявно надати гіпотетичних нереальних ознак, що дозволяє розв’язати задачу в закінченому вигляді.  Абстракції та формалізації виступають елементами нової, моделюючої системи. Підкреслимо, що процедура абстрагування в багатьох випадках багаторівнева: абстракції першого роду можуть підлягати наступній формалізації, яка дасть абстракцію другого рівня і т.д. Проте за всіма формалізаціями та абстракціями важливо не загубити реальний зміст досліджуваних явищ. Будь-які формалізації й абстракції починаються зі змістовної постановки завдання досліджень і завершуються змістовною інтерпретацією одержаних результатів. Окремі фрагменти теоретичного знання існують і поза теоріями у формі гіпотез, принципів, припущень. Жодна теорія не може бути "істиною в останній інстанції": чим ширше коло наших знань, тим більша й лінія зіткнення з непізнаним. У процесі формування теоретичного рівня пізнання поєднано користуються набутими емпіричними знаннями, а також філософськими категоріями і принципами, логічними схемами, загальнонауковими підходами і методами. Розрізняють теоретичні об’єкти прості і складні. Простий теоретичний об’єкт є по суті поняттям або терміном. Складний теоретичний об’єкт являє собою сукупність простих об’єктів, пов’язаних певною логічною структурою. Зокрема, це може бути так зване дескриптивне висловлювання, тобто розгорнута дефініція (визначення) певного поняття чи класу понять. Формування теоретичних знань - багатоетапний та багаторівневий процес. На кожному етапі (рівні) результати попереднього рівня розглядають як вже відому (емпіричну) основу, на якій конструюють наступне теоретичне узагальнення. Практично теоретичний рівень пізнання кожної науки визначається належним рівнем розробки її понятійно-термінологічного апарату (ПТА). У свою чергу, ПТА характеризується будовою (структурою), яка складається з окремих понять і суджень у вигляді певних термінів і категорій, принципів і постулатів, що є підвалинами при виробленні окремих концепцій, парадигм, законів і закономірностей. Останні можуть бути достовірними чи гіпотетичними. 5. Методологія індуктивних та дедуктивних досліджень. Понятійно-термінологічний апарат Найбільш загальна схема розвитку наукового знання включає такі етапи: 1) відкриття нових фактів, які не можна пояснити існуючими теоріями і які створюють так звані проблемні ситуації; 2) систематизація та узагальнення цих фактів; 3) побудова нової теорії для пояснення цих фактів; 4) поширення даної теорії на інші факти і області знань, перевірка її можливостей і результатів. Більш деталізовано структуру досягнення нових знань (наукового пояснення) представляють за двома напрямками – індуктивним (рух від часткового до загального) та дедуктивним (від загального до часткового), які відображені в нижченаведеній таблиці.  Індуктивний та дедуктивний шляхи наукового пояснення (Д.Харвей, 1974)                                                                                                                                                                                                                                                                                                       Небезпека індуктивного шляху пізнання полягає в можливості розгляду часткового випадку як загального, а дедуктивного – в неперевіреній апріорній (до досліду) моделі досліджуваного об’єкта чи явища, а також у формуванні неправильних гіпотез.  Отже, як було вище викладено, необхідною складовою наукової теорії є її термінологічний апарат. Кожна наука, кожна область наукових знань користується своєю термінологією. Розроблення системи понять і термінів є одним з головних завдань кожної науки. Вузловими елементами наукового знання виступають поняття. Поняття – це форма мислення, що відображує загальні, істотні властивості чи відношення для певної сукупності предметів, явищ, процесів. Кожне поняття позначають спеціальним словом або словосполученням, яке називають терміном. Терміни охоплюють невеликий обсяг інформації, вони виражають конкретне розуміння окремих предметів, явищ і процесів, узагальнюють їх сутнісні риси. Розроблена логічна система термінів називається термінологією.  Є.Б.Алаєв вважає, що кожен термін повинен відповідати таким вимогам: мати правильну змістову орієнтацію, систематичність, лаконічність, граматичну правильність і багатозвучність. Основна наукова термінологія інтернаціональна, інакше наукова мова була б малозрозумілою або навіть незрозумілою. Виняток становлять нові терміни, значення яких ще точно не визначено, тому виникає потреба їхньої конкретизації. За допомогою понять і термінів, що їх позначають, пізнають сутність явищ і процесів, узагальнюють їхні істотні риси. Іншим важливим елементом теорії є наукові категорії, що формують на основі складних понять. Наукова категорія – це форма наукового мислення, що відображає фундаментальні (універсальні) властивості, відношення і процеси об’єктивної дійсності. Якщо філософські категорії виконують світоглядну функцію, то спеціальні (наприклад, соціальної і економічної географії) відображають конкретну царину природи чи суспільства. Система категорій соціальної і економічної географії постійно збагачується (соціально-економічними комплексами, соціально-економічними районами, система розселення, географічний поділ, інтеграція праці тощо).  Одне з найважливіших завдань науки полягає в постійному вдосконаленні ПТА, визначенні сутності й змісту наукових абстракцій, що дає змогу домагатися повнішого й глибшого відображення дійсності. Наука, що має добре розвинений ПТА, значно ефективніше створює теоретичні концепції.  Концепції – це системи поглядів, об’єднаних певною основною науковою ідеєю. Прикладами цього є концепції єдності системи географічних наук, системного підходу в географії загалом і в соціальній та економічній географії, зокрема. Панівну на певний час концепцію називають парадигмою. Старіння парадигми не означає, що вона втрачає своє абсолютне значення, вона залишається правильною, але вже не стимулює відкритість нового в реальному світі. Наприклад, такою парадигмою в географії є система.  Теоретична концепція за своїм змістом може бути достовірною чи гіпотетичною. Гіпотеза – форма ймовірного наукового знання, основою якого є припущення про суть речей і явищ або причини, що їх зумовлюють. Гіпотеза виникає тоді, коли набуте знання не забезпечує розуміння сутності явища,  проте подальше дослідження цього явища неможливе без уявлення про цю сутність. Підтвердження висунутої гіпотези перетворює її на вірогідну теорію або навіть закон. Ядром теоретичного знання є науковий закон, що відображає загальні, істотні й необхідні для цієї предметної сфери знання, об’єктивні процеси і відношення між явищами дійсності. Науковий закон являє собою відображення у свідомості людини об’єктивних відношень і процесів матеріального світу. Кожний науковий закон повинен ґрунтуватися на таких основних критеріях, як необхідність і універсальність, а також на їх співвідношенні.  Із категоріями закону тісно пов’язана категорія закономірності, яка виражає сукупну дію багатьох спеціальних законів, тобто відображує цілу систему загальних, стійких і необхідних відношень, кожний з яких становить окремий закон. Для визначення поняття в науковому знанні достатньо вказати його родову та видову ознаки. Якщо перша вказує на загальну множину (рід) подібних об’єктів, то друга зазначає суттєві й особливі видові ознаки даного поняття. Наприклад, рекреаційне господарство – це вид економічної діяльності, що надає населенню рекреаційні послуги (оздоровлення, відпочинок, туризм). У цьому визначенні родова ознака – вид економічної діяльності (один з видів), а видова – конкретні послуги відпочинку. Поняття характеризують за їх змістом і обсягом. Зміст поняття передає сукупність істотних властивостей і відношень даної множини явищ, обсяг – визначає сферу його можливого застосування. Зміст може бути більш чи  менш глибоким та ємким, обсяг – ширшим (більшим) чи вужчим (меншим). Обсяг і зміст поєднані законом оберненого співвідношення: чим вужчий обсяг поняття, тим глибший, більш конкретний і деталізований його зміст. Наприклад, поняття "курортне селище" за обсягом вузьке: воно охоплює лише селище міського типу (ні села, ні міста), що мають рекреаційну функцію. Зміст цього поняття докладно конкретизований, а сфера практичного застосування обмежена: лише окремі селища мають курортні функції. Однак, логічний обсяг цього поняття вузький. Розглянемо інший приклад. Поняття "структура" на даний час надзвичайно поширене і застосовується в будь-якій галузі знань. Натомість, його обсяг надзвичайно широкий. Водночас загальне визначення структури не може бути конкретним і точним саме внаслідок його універсальності. Тому зміст цього поняття різко обмежений, неконкретний, неглибокий. Нові поняття необхідно термінувати, тобто розробляти для них відповідні терміни. Може видаватися, що терміни – це "назви" понять, за якими їх розрізняють, і тільки. Насправді до наукових термінів ставлять такі спеціальні вимоги: - змістовність – термін повинен мати чіткий зміст; - правильна орієнтація: термін повинен орієнтував нас на дане поняття, а не суперечити йому; - систематичність: термін і відповідне йому поняття повинні вписуватись у вже наявний понятійно-термінологічний апарат; - дериватність – можливість подальшого термінування, тобто утворення на основі даного терміна наступних, нових; - стислість, лаконічність: терміни не повинні бути складними чи багатослівними; -  граматична правильність і благозвучність; - унікальність (неповторність, відсутність у даній науці чи в інших науках); - можливість перекладу на інші мови. У розвинених науках формуються взаємопов’язані й оструктурені системи понять і термінів, які утворюють понятійно-термінологічну систему даної науки. Кожне базове наукове поняття чи певна їх група можуть формувати свою понятійно-термінологічну підсистему (систему). Добрим прикладом систем і підсистем понять і термінів у соціальній та економічній географії є відома праця Е.Б.Алаєва (1983). Більшість понять у соціальній і економічній географії запозичені із сусідніх наук – економіки, демографії, соціології, суспільствознавства, етнографії, екології, загальної теорії систем і т.д. На жаль, понятійно-термінологічний апарат соціальної і економічної географії розроблений ще недостатньою мірою. Поняття та терміни даної науки недостатньо впорядковані, допускають багатозначність (полісемія), повторюють терміни сусідніх наук (синонімія), в багатьох випадках не узгоджені в різних авторів та шкіл, не утворюють цілісної та чіткої концептуально-понятійної системи. Тоді як, обов’язковим елементом будь-якої програми соціально-економіко-географічних досліджень повинна бути розробка та визначення відповідного понятійно-термінологічного інструментарію, формування відповідної понятійно-термінологічної системи чи підсистеми. Найважливішими методами вдосконалення змісту ПТА є монографічний, хрестоматійний, розробка попереднього (робочого) визначення та опитування корифеїв.

Лекція 3. Основи методології науково-дослідної діяльності. План 1. Поняття методології та методики наукових досліджень. 2. Основи методології наукових досліджень на емпіричному та теоретичному рівнях пізнання. 3. Методологія індуктивних та дедуктивних досліджень. 1.Поняття методології та методики наукових досліджень. Кожна наука визначає принципи й методи своєї науково-пізнавальної діяльності, які становлять методологію. Методологія формує об'єкт і предмет дослідження даної науки (в нашому випадку соціальної і економічної географії), визначає її цільові настанови, сукупність методів і засобів дослідження, утверджує специфічність даної галузі знань. Загадом, процес пізнання, як основа будь-якого наукового дослідження, є складним і вимагає концептуального підходу на основі певної методології. Методологія походить від грецького слова  - пізнання і логос - вчення і являє собою перехідну область між філософією і конкретними науками. Методологія наукового пізнання - це вчення про принципи побудови, форми і способи науково-пізнавальної діяльності. Методологія науки дає характеристику компонентів наукового дослідження, а саме його об'єкта, предмета, аналізу, завдань дослідження (або проблеми), сукупності дослідницьких засобів, необхідних для розв'язання завдання даного типу, а також представлення  про  послідовність  руху  дослідника  у  процесі розв'язання завдання. Методологія - це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об'єктивної, систематизованої інформації про процеси та явища. Отже, в цьому визначені точно сформульовані основні функції методології, які зводяться до такого: 1) визначення способів отримання наукових знань, які відображають динамічні процеси та явища; 2) визначення певного шляху, на якому досягається науково дослідна мета;  3) забезпечення всебічності отримання геоінформації, щодо процесу, явища чи об'єкта, що вивчається; 4) введення нової геоінформації до фонду теорії науки; 5) уточнення, збагачення, систематизація термінів і понять у науці (в нашому випадку - в соціальній і економічній географії); 6) створення системи наукової геоінформації, яка базується на об'єктивних фактах, і логічно-аналітичного інструменту наукового пізнання. Методологія - це наука про структуру, логічну організацію, засоби, методи і прийоми, які застосовуються в певній науці. Це галузь знань, яка вивчає засоби, принципи організації пізнавальної і практичної діяльності людини. Методологія поєднує наше розуміння об'єкта дослідження з теоретичним змістом науки та її методами. Перехід від гносеологічного (пізнавального) розуміння реальності до конкретного об'єкта досліджень і навпаки є багатовимірним. Відтак, і методологія являє собою певну ієрархію співвідношень антологічного, гносеологічного, реально-абстрактного, конкретного-формалізованого. Розрізняють такі методологічні рівні наукового пізнання: 1) загальна наукова методологія, яка базується на філософії та логіці; 2) загальнонаукова методологія, яка використовує загальні для різних наук, міждисциплінарні концепції та підходи, зокрема, системно-структурний підхід; 3) методологія споріднених груп наук - це науки про Землю, суспільні науки і т.д.; 4) методологія конкретних наук (конкретно-наукова методологія) - методологія географії; 5) часткова методологія - методологія окремих наукових напрямків і дисциплін (методологія соціальної і економічної географії). Більш генералізовану - трьохвимірну структуру методології - представляють Мороз С.А., Онопрієнко В.І., Бортник СЮ. (1997р.). Так, вони вважають, що вищий рівень методології утворює філософська методологія, яка характеризує загальні принципи пізнання і категоріальний устрій науки в цілому. Другий рівень методології охоплює загальнонаукові методологічні принципи, підходи і форми пізнання, такі як: системно-структурні підходи, систематика та класифікація досліджуваних явищ, правила й норми формальної логіки. поєднане використання аналізу та синтезу, моделювання і т.д. Специфічними, суто географічними методологічними принципами є просторовий підхід, регіоналізація, концепція територіальних поєднань (комплексів) різних компонентів географічної оболонки Землі. Наступним (третім) є рівень конкретнонаукового методологічного аналізу, який представляє сукупність методів, принципів і процедур дослідження даної науки. Сучасний дослідник повинен бути достатньо обізнаним щодо головних напрямків і підходів філософської чи загальнонаукової методології. Розглянемо основні концепції та напрямки конкретно-наукової методології, тобто методології окремої науки. Конкретно-наукова методологія вивчає сутнісні компоненти дослідження, тобто наукову мову (понятійно-термінологічний апарат), методи досліджень, принципи і процедури оцінок. Методологія встановлює пізнавальні функції, структуру пізнання та пізнавальні процеси, визначає взаємодії суміжних наук. За найбільш стислим визначенням, методологія - це вчення про методи і  принципи  пізнання.  Методологію  поділяють на дві складові: - вчення про вихідні основи і принципи пізнання; - вчення про способи і прийоми дослідження.  Категоріальний базис методології кожної конкретної науки, в тому  числі,  соціальної  і  економічної  географії,  ставлять  такі поняття: науковий факт, гіпотеза, закон, теорія, наукова проблема, методи і засоби пізнання, методи емпіричної перевірки знань, методи логічного обгрунтування наукових знань тощо. Методологічний інструментарій досліджень включає (С. А. Мо¬роз, 1997): 1.Різні види і форми науково-пізнавальної діяльності; 2.Філософські та загальнонаукові методи пізнання — діалектич¬ний метод, індукція і дедукція, якісний і кількісний метод, ідеаліза¬ція, абстрагування, системно-структурний підхід тощо;  3.Методологічні принципи загального характеру — спостере¬жень, симетрії, простоти, інваріантності, істинності, новизни і т. ін.; 4.Систему логічних і математичних засобів, серед них формалізація, аксіоми і постулати, наукова мова;  5.Методи спостережень і вимірювальну техніку; 6.Дослідницькі програми, що визначають загальну концептуаль¬ну і логічну схему пізнавального процесу. Співвідношення методології, методики, методів і методичних прийомів виглядає так (3. Дзеніс, 1980) Методологія Методо- Методика логічні Технологія принципи метод Техніка досліджень Процедура методичний принцип Технічний прийом Операція Ця схема показує, що сукупність методичних прийомів становить метод досліджень, а множина технічних прийомів — техніку дослі¬джень. Сукупність технічних прийомів (операцій) і технічних засобів (процедур) визначає технологію досліджень. Характерне поєднання методів і технологій називають методикою досліджень. Технікою до¬сліджень називають сукупність спеціальних формалізованих техніч¬них прийомів для розв'язання окремих завдань дослідження у межах того чи іншого методу досліджень. Окремий завершений і певною мі¬рою самостійний елемент певного методу чи техніки називають при¬йомом, а його більш дрібні складові частини — операціями. Методологія і методика географії, як і будь-якої іншої науки, постійно розвиваються і ускладнюються, рухаються від прос¬тих пізнавальних функцій до більш складних. Розрізняють такі фун¬кції методології та методики, які можна розглядати і як відповідні стадії розвитку науки (3. Є. Дзеніс, 1980). Дескриптивна (описова) функція найбільш простою та початко¬вою. Вона має на меті інвентаризацію та систематизацію фактично¬го матеріалу. Стадія інвентаризації в географічних науках є надзви¬чайно довготривалою: протягом тисячоліть людство накопичувало первинну географічну інформацію. Унікальним прикладом такого накопичення є китайська географія "Дифанчжи" — "Опис місцевос¬тей", яка складалася з 93 тисяч томів. Друга складова дескриптивної функції представлена систематизацією накопиченого матеріалу, його узагальненням, класифікацією, типізацією, формалізацією (географічні карти). Наступним рівнем розвитку методології та методики є інтерпретативна функція. На цій стадії наука намагається пояснити (інтер-претувати) ті чи інші явища, а також прогнозувати їх можливі зміни, розвиток. Третю стадію розвитку методології та методики називають конс-труктивною. На цій стадії наука здатна виконувати певні замовлен¬ня, тобто вести дослідження за поставленим завданням, ціллю, про¬блемою. У науці — це функції цілепокладання. Найбільш високою функцією методології та методики є функція управління, коли ре¬зультати досліджень безпосередньо використовуються для управ¬ління суспільно-географічним розвитком. 2.Основи методології наукових досліджень на емпіричному та теоретичному рівнях пізнання. З ХУІІ-ХУІП століть у загальнонауковій методології чітко роз¬різняли чуттєве й раціональне пізнання. Сенсуалісти (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк та ін.) головною формою пізнання визнавали відчуття, чуттєве сприйняття. Напротивагу, раціоналісти (Р. Де-карт, Г. Лейбниць, І. Кант та ін.) стрижнем пізнання вважали розум. Раціоналісти ключову роль надавали теоретичному знанню, прого¬лошували аксіоми формальної логіки як початкові й вихідні істини і розробили правила раціонального методу дослідження. Сенсуалісти відстоювали пріоритет емпіричного розвитку знання, індуктивного методу досліджень. Напротивагу раціоналістам, які захоплювались методологією, сенсуалісти віддавали перевагу епістемології — тео¬рії пізнання. Ф. Бекон стояв у витоків емпіристичної епістемології. У наш час такий поділ вже неактуальний, а його певним анало¬гом є виділення емпіричного та теоретичного рівнів пізнання. Емпі¬ричний рівень пізнання надає інформацію про одиничні географічні об'єкти, про їх властивості та відношення між ними. Формування емпіричного знання рухається від окремих характеристик географі¬чних об'єктів до їх типових ознак, від зовнішніх показників об'єктів до функціональних залежностей і закономірностей, від конкретного до загального. Так здійснюється перехід від чуттєвого сприйняття і простих спостережень до виникнення знання про реальний об'єкт. У формуванні емпіричних об'єктів досліджень постійно взаємоді¬ють об'єктивний та суб'єктивний аспекти. Об'єктивна сторона представлена реальною дійсністю та її відчуттєвим сприйняттям, су¬б'єктивна — залежить від набутих знань, від методології науки, від нашого бачення дійсності. Не слід розуміти емпіричні об'єкти лише як спостережувані реальні об'єкти — ділянки землеволодіння чи зе¬млекористування, населені пункти, підприємства, адміністративні райони і т. д. Це один з окремих випадків виділення емпіричних об'єктів. У багатьох випадках емпіричними об'єктами виступають певним чином ідеалізовані фрагменти реального світу, які є резуль¬татом певного підходу, певного способу бачення дійсності. Напри-клад, ми розглядаємо як об'єкт дослідження приміську систему роз¬селення Києва, яка за певними ознаками і критеріями включає чи не включає до свого складу населені пункти навколо Києва. Найважливішими видами емпіричних досліджень є спостере¬ження, вимірювання та експеримент, за допомогою яких отримують первинну наукову інформацію про досліджуваний об'єкт. Головни¬ми напрямками емпіричних досліджень виступають порівняльний аналіз досліджуваних об'єктів, їх групування, систематика, класифі¬кація. Теоретичний рівень пізнання має на меті розкрити глибинні, фун-даментальні властивості та відношення досліджуваних явищ, пред¬ставити об'єкт дослідження за його внутрішніми якостями і зв'язка¬ми, розкрити його внутрішню сутність і визначеність. Теоретичне знання абстраговане від конкретики і наголошує суттєве, закономірне. Воно розкриває такі типи зв'язків і відношень, які в натурі без¬посередньо не спостерігаються і які є синтезом більш простих спо¬стережуваних явищ. Теоретичні дослідження виступають певним узагальненням емпі-ричних. Існує своєрідний емпірико-теоретичний цикл пізнання: без емпіричних даних немає теоретичних узагальнень, а без теоретичної основи неможливе цілеспрямоване накопичення емпіричної інформа¬ції. Емпіричні дослідження дають предметну характеристику явищ, а теоретичні — розкривають їх сутність. Теорія має справу з сутнісним і закономірним. На теоретичному рівні знання втрачає свою часткову й фактологічну предметність і набуває своєрідної абстрактно-уза¬гальнюючої форми. Від окремих і поодиноких об'єктів і фактів знан¬ня переходить до ідеалізованого відображення дійсності та абстракт¬них об'єктів дослідження. Завдання теорій полягає не лише в система¬тизуванні та синтезі отриманих результатів, зведенні їх у завершені системи, а й у передбаченні ще невідомого. Саме в цьому полягає ев¬ристичний (пізнавальний) потенціал теоретичного знання. Теоретичний рівень спирається на узагальнення, абстрагування, формалізацію, ідеалізацію. Абстракції являють собою особливі зна¬кові конструкції, за допомогою яких фіксують і відображають сутнісні властивості, зв'язки, відношення досліджуваної системи. Абстра¬кції та формалізації виступають елементами нової, моделюючої сис¬теми. Підкреслимо, що процедура абстрагування у багатьох випад¬ках багаторівнева: абстракції першого роду можуть підлягати на¬ступній формалізації, яка дасть абстракцію другого рівня і т. д. Проте за всіма формалізаціями та абстракціями важливо не загу¬бити реальний зміст досліджуваних явищ. Будь-які формалізації й аб¬стракції починаються із змістовної постановки завдання досліджень і завершуються змістовною інтерпретацією одержаних результатів. Окремі фрагменти теоретичного знання існують і поза теоріями у фо¬рмі гіпотез, принципів, припущень. Навіть у найрозвинутіших галу¬зях науки власне теорії ніколи не існують у "чистому вигляді". Жодна теорія не може бути "істиною в останній інстанції": чим ширше коло наших знань, тим більша й лінія зіткнення з непізнаним. На теоретичному рівні конструюють абстрактні та ідеальні гео-графічні об'єкти: "ізольована держава" (за Й. Тюненом), "поляризо¬ваний ландшафт" (Б. Родоман), "ідеальний континент" (О. М. Рябчиков) та ін. У процесі формування теоретичного рівня пізнання поєднано користуються набутими емпіричними знаннями, а також філософськими категоріями і принципами, логічними схемами, загальнонауковими підходами і методами. Розрізняють теоретичні об'єкти прості й складні. Простий тео-ретичний об'єкт є по суті поняттям або терміном. Складний теоре¬тичний об'єкт являє собою сукупність простих об'єктів, пов'язаних певною логічною структурою. Зокрема, це може бути так зване де¬скриптивне висловлювання — розгорнута дефініція (визначення) пев¬ного поняття чи класу понять. Формування теоретичних знань — багатоетапний і багаторівневий процес. На кожному етапі (рівні) результати попереднього рівня розглядають як вже відому (емпірич¬ну) основу, на якій конструюють наступне теоретичне узагальнення. Приклади послідовного конструювання теоретичних понять за схе¬мою "дерева цілей" є в літературі (О. І. Шаблій, 2001, та ін.). Розрізняють дослідження фундаментальні та прикладні. Фунда-ментальні дослідження спрямовані на виявлення та вивчення осно-воположних законів і закономірностей розвитку природи, суспільс¬тва, мислення. Результати фундаментальних досліджень створюють підґрунтя наукового знання у вигляді базисних теорій і принципів. Прикладні дослідження мають на меті розв'язання тих чи інших практичних питань і проблем. Вони спираються на вже відомі й ап¬робовані теорії й методики досліджень. З появою нових фундамен¬тальних знань виникає проблема їх верифікації та апробації в при¬кладних дослідженнях. Звичайно, науку поділяють на дві частини — фундаментальну й прикладну. Фундаментальна наука вивчає суттєві властивості та за-кономірності у функціонуванні та розвитку досліджуваних об'єктів і явищ, а прикладна наука розробляє напрямки і методи впроваджен¬ня одержаних результатів у сферу суспільної практики. Прикладні дослідження та розробки в географії часто називають конструктив¬ною географією. Дискусійним лишається розмежування наук на фундаментальні й прикладні. Одні дослідники вважають фундаментальними ті науки, які виникли з давніх часів і стали основою для всіх інших дисциплін. Такими є передусім природничі науки — математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, географія, а з суспільних — історія та філосо¬фія. У наш час більш поширеним є розуміння фундаментальних наук як переважно теоретичних, формалізованих, "точних" і "чистих". Дискусійним певною мірою є також і впорядкування фундаменталь¬них і прикладних досліджень щодо їх первинності — вторинності у процесі пізнання. Більшість дослідників надає беззастережну пер¬шість фундаментальним наукам. Але відома точка зору (Франк¬фуртська школа неокантіанства), яка заперечує пізнавальний при¬мат спостережень і фактів, оскільки вони самі є соціально-опосеред¬неними, такими, що проводяться відповідно до запитів і потреб сус¬пільства. Представники цієї школи доходять цікавого висновку: на¬ука — це практична справа, а не так званий істинний опис дійсності. 3.Методологія індуктивних та дедуктивних досліджень. Найбільш загальна схема розвитку наукового знання включає такі основні етапи: 1) відкриття нових фактів, які не можна пояснити існуючими теоріями і які створюють так звані проблемні ситуації, 2) систематизація та узагальнення цих фактів; 3) побудова нової те¬орії для пояснення цих фактів; 4) поширення даної теорії на інші фа¬кти і області знань, перевірка її можливостей і результатів. Більш деталізовано структуру досягнення нових знань (наукового пояс¬нення) представляють за двома напрямками — індуктивним (рух від часткового до загального) та дедуктивним (від загального до част¬кового), які показані у таблиці 1. Небезпека індуктивного шляху пізнання полягає у можливості розгляду часткового випадку як загального, а дедуктивного — у не¬вірній апріорній (до досліду) моделі досліджуваного об'єкту чи яви¬ща, а також у формуванні неправильних гіпотез. Таблиця Індуктивний (І) та дедуктивний (II) шляхи наукового пояснення (Д. Харвей, 1974)

Лекція 4

Методологія, основні наукові принципи, підходи та методи наукових досліджень, їх характеристика.

План

1. Основні методологічні принципи наукових досліджень.

2. Методи аналізу емпіричних даних наукових досліджень.

3. Основні загальнонаукові підходи в наукових дослідженнях – сам. Робота

1.Основні методологічні принципи наукових досліджень.

Багатоплановість сучасної науки, перехід до ринкових відносин, перебудова статистичної звітності, перегляд соціально-економічних показників нині ставить нові вимоги до методичних особливостей дослідження закономірностей і законів розвитку

Вивчення цих процесів можливе лише за допомогою наукових методів, підходів та прийомів дослідження, передусім загальнонаукових, які дозволяють збагнути суть процесів, явищ та об‘єктів в цілому. Для туриста, як і для будь-якого іншого дослідника, характерні такі шляхи пізнання реальної дійсності: спостереження та вимірювання характеристики процесів і явищ; класифікація об‘єктів дослідження; вироблення наукової думки; відкриття нових принципів, закономірностей, створення теорії; розв’язання створених проблем та визначення шляхів практичного застосування одержаних результатів.

Для пізнання наукових явищ і процесів здійснюють спеціальні дослідження. Дослідження –це вивчення за допомогою певних методів та підходів суті явищ і процесів з метою більш раціональної цілеспрямованої діяльності в матеріальному й не¬матеріальному виробництві, тобто дослідження - це процес пізнання суті явищ.

Аналіз і синтез емпіричної інформації, інтерпретація результатів її обробки - головні ланки всього наукового дослідницького процесу. Для вивчення певного об'єкта, розв'язання тієї чи іншої проблеми є оптимальний набір методів дослідження. Сукупність наукових методів і засобів пізнання становить методологію науки, визначає її спрямування й конкретні результати.

Методологія - це стратегія наукового пізнання. І тому в тій чи іншій науці потрібно розрізняти основні методологічні принципи до¬сліджень, які виділяють цю науку серед інших. Принцип - основне вихідне положення будь-якої теорії, вчення, науки, світогляду. Він вступає як перше і абстрактніше визначення ідеї, як початкова форма систематизації знань: якщо в основу теорії покладено тільки одну ідею, то принципів, які її відображають, може бути кілька. В географії виділяються такі основні методологічні принципи досліджень: територіальності, комплексності, регіональної цілісності, системності, скологічності, історизму, картографування тощо.

Принцип територіальності передбачає вивчення типу просторо¬вого групування ресурсів і природокористування, а також форм мате¬ріалізації виробничого процесу иа території регіону й характеру жит¬тєдіяльності населення з його соціально-культурними, національними та духовними інтересами й потребами.

Територіальність випливає з просторової парадигми, яка міцно ввійшла в географічну науку, дала змогу ввести нові категорії у класи¬чну географію, вивести цю давню й вічно молоду науку із методологі¬чної ізоляції й розширити погляд на світ, відкрити широкі можливості для консолідації географічних дисциплін і самих географів. Територі¬альність - властивість, яку досліджує географія, багатопланове по¬няття, складова частина структурності гєооб'екта. Цей принцип пе¬редбачає вивчення сукупності факторів регіонального розвитку, пі¬знання загальних закономірностей розміщення продуктивних сил. роз¬робку принципів регіональної політики на перспективу з метою підтовки проекту формування раціональних територіальних пропорції!.

Територіальність передбачає вивчення просторової диференціа¬ції об'єктів, що досліджуються. Територіальна диференціація пов'язана з двома антиномічними поняттями - концентрацією та дисперсією. Територіальна концентрація - насамперед переважаючий розвиток і зосередження структурних елементів на окремих територіях. Якщо розміщення виражає абсолютні величини територіального розподілу, то концентрація- відносні, тобто їх значення відносно всієї сукупності. Важливою властивістю концентрації є насиченість ареалу, тобто формальна інтенсивність або щільність.

Матеріальні умови життєдіяльності населення завжди територіальні. Середовище людського буття являє собою той ареал або те місце де поєднання простих моментів праці реалізується в конкретних матеріальних та історичних умовах, які мають чітку територіальну вираженість. Отже, територія як середовище життєдіяльності людини яв¬ляє собою цілісну сукупність умов життя людей - природних, соціа¬льно-економічних, матеріально-технічних тощо. Тому територіальний аспект вивчення є домінуючим, придатним для комплексного підходу, оскільки саме на території відбувається фокусування процесів взаємо¬дії компонентів у соціально-гсографічному просторі. Суть принципу територіальності полягає в тому, що кожному типу соціально-економічної діяльності властиві і своя територіальна організація, і свій відповідно організований простір.

Принцип комплексності трактується неоднозначно. Наприклад, у господарський практиці комплексність розуміють як забезпечення пропорційного та збалансованого розвитку регіону. Комплексність, як вважають деякі вчені, передбачає відображення в прогнозі всіх основ¬них завдань розвитку регіону в їх взаємозв'язку й взаємовпливі - еко¬номічних, соціальних, демографічних і екологічних.

Під комплексністю слід розуміти взаємообумовлений і пропор¬ційно взаємопов'язаний розвиток геосистеми як єдиного цілого, який забезпечує поєднання всіх підсистем і елементів. Комплексність орга¬нічно поєднує всі аспекти проблем функціонування регіональних ком¬плексів як цілісних систем - економічних, соціальних, науково-технічних, природних, екологічних та ін.

Як відомо, поняття "комплексність" (зв'язок, поєднання) означає насамперед взаємозв'язок елементів, явищ, які складають одне ціле. Завданням комплексності розвитку є також забезпечення раціональної розмірності між структурними елементами. Вона відбиває, з одного боку, взаємозв'язок і взаємообумовленість поєднання елементів, а з іншого - раціональність структури й оптимальну узгодженість складо¬вих елементів і підсистем.

Основними ознаками комплексності соціально-, економіко-географічного розвитку геосистем, які визначають тенденції та напря¬ми її розвитку, є:

• взаємообумовлене поєднання структурних елементів і пропорцій¬но взаємопов'язаний розвиток усіх підсистем; узгодженість еко¬номічних, соціальних і екологічних процесів і явищ; всебічність розвитку регіонів як територіальних суспільних сис¬тем;

• гармонійність розвитку, яка виражається в узгодженості й відпо-відності компонентів один одному, в оптимальній розмірності складових елементів певної пропорційності й взаємопов'язаності підсистем;

• збалансованість пропорцій і ресурсів;

• ефективне використання соціально-економічного та природно-ресурсного потенціалу.

Оптимізація взаємодії суспільства й природи на основі додержан¬ня екологічної рівноваги, раціонального природокористування відбу¬вається виходячи з єдності, взаємозалежності всіх компонентів приро¬дного середовища, з урахуванням диверсифікації структури господар¬ства регіону, характеру впливу на довкілля технологій, що застосову¬ються. Тому регіональна комплексність постає як певний взаємо¬зв'язок між різними елементами господарства регіону, що багато в чому забезпечується раціональним використанням його природних ресурсів, створеної інфраструктури, трудових ресурсів і кваліфікова¬них кадрів, історико-культурних надбань, науково-технічного потен¬ціалу.

Реалізуючись у системі тери¬торіального поділу та інтеграції праці, комплексність сприяє раціона¬льному поєднанню галузей і ефективному використанню місцевих ре¬сурсів.

Принцип регіональної цілісності випливає з об'єктивного вза-ємозв'язку природних, соціальних та економічних процесів і явищ, що взаємодіють у певному територіальному ареалі, і законів, єдиних для при-роди й суспільства. Регіон як частина географічного простору становить цілісність природного середовища, господарства й населення. Різні типи регіонів формуються й існують завдяки певним ти¬пам взаємозв'язків між цими трьома середовищами. Йдеться про специфі¬чні триєдності, і в цьому аспекті геосистема є цілісною в єдності й взаємо¬дії трьох середовищ. Між частинами цілого (а також між частинами і ці¬лим) існує не проста функціональна залежність, а значно складніша сис¬тема різних зв'язків - структурних, генетичних, зв'язків субординації, управління тощо. Зв'язки між компонентами цілого є більш міцними та сталими, ніж з елементами навколишнього середовища.

Регіональна цілісність — це рівень інтегрованості, самодоста¬тності, автономності геосистем, які характеризуються складною внутрішньою структурою, і протиставленість їх оточенню, пов'язаному з внутрішньою активністю. Вона характеризує їх якісну своєрідність, обумовлену власти-вими їм специфічними закономірностями функціонування й розвитку. Названі характеристики слід розуміти не в абсолютному, а у відносному розумінні, оскільки самій геосистемі властива множинність зв'язків із сере-довищем, вона існує лише в єдності з ним. Регіональна цілісність — це не тільки цілісність функціонально-компонентна, структурно-галузева, а й просторова, що передбачає певне розміщення компонентів природного, со-ціального та економічного середовищ у просторі, їх просторову неподіль-ність. Згідно з принципом регіонально-цілісного уявлення, регіон розгля-дається як цілісна система, елементи якої взаємодіють. Відомо, що важли-вим атрибутом системи виступає цілісність. Будь-яка система прагне до саморозвитку.Розвиток геосистеми в напрямі досягнення повної цілісності, набуття системою закінченості постає як процес саморозвитку. Система в ході істо¬ричного розвитку перетворюється в цілісність.

Принцип системності розглядає, географічний об'єкт як складну динамічну систему. Під системою треба розуміти сукупність елементів, які перебувають у відношеннях і зв'язках один із одним і утворюють певну цілісність, єдність. Кожна геосистема характеризується не тільки наявні-стю зв'язків і відношень між утворюючими її елементами, а й нерозрив-ною єдністю із довкіллям, у взаємодії з яким система виявляє свою ціліс-ність. Важливою особливістю більшості систем є передача в них інфор-мації й наявність процесів управління. До основних системних ознак належать:

цілісність-принципова незвідність властивостей системи до су¬ми властивостей складових її елементів; залежність кожного елемента, властивості й відношення системи від їх місця, функцій та ін. всередині цілого;

структурність-можливість опису системи через вилучення її структури;

взаємозалежність системи й середовища-система формує й ви¬являє свої властивості в процесі взаємодії із середовищем, і є при цьому активним компонентом взаємодії;

ієрархічність-кожний компонент системи, у свою чергу, може розглядатися як система, а система, що досліджується, в цьому випадку являє собою один із компонентів більшої системи;

множинність опису кожної системи-через принципову склад¬ність кожної системи її адекватне пізнання потребує побудови певної кількості різних моделей, кожна з яких описує лише певний аспект системи тощо.

Як система особливого класу, геосистема характеризується складністю структури, наявністю численних елементів і з складними взаємозв'язками, динамічністю й стохастичністю поведінки системи в цілому та її елеме¬нтів, існуванням ієрархічних і функціональних підсистем, які розвива¬ються на основі часткових цілей. Стадії системного дослідження вклю¬чають:

 чітке формулювання проблеми визначення мети та критеріїв оці¬нки реалізації мети;

 структурний аналіз об'єкта, що досліджується, розробка конце-. пції його розвитку і знаходження шляхів досягнення поставле¬ної мети;

 аналіз проблеми, розробка моделі і її розв'язання, отримання варіантів рішень;

 синтез проблеми, яку досліджують, і прийняття рішень.

Проблему не часто вдається розв'язати відразу, можливі багаторазові проходження стадій системного дослідження. На практиці доводиться вра-ховувати помилки одного-двох етапів і готувати третій аж до отримання результату, що задовольняє дослідника.

Розвинутий останніми роками системний підхід певною мірою до-повнив традиційні наукові методи.

Принцип екологічності в наукових дослідженнях властивий географії, оскільки географи завжди цікавились взаємовідно¬синами людини та природи, прагнули розглядати Землю як місце прожи¬вання людини, як її географічне середовище. Сучасна промислова цивілізація в тому вигляді, в якому вона зараз організована, зазнає значного зі¬ткнення з екосистемою нашої планети. Викликаний науково-технічним прогресом конфлікт між людством і середовищем його проживання, орієн¬тація суспільства на постійне збільшення споживання супроводжується формуванням екологічних криз. Коеволюція природи та суспільства в останні століття все більше пов'язана з переходом до гігантського за масш¬табами глобального природокористування. В цих умовах уже зникла ве¬лика кількість біологічних видів, масового й глобального характеру набули численні забруднення, змінюється склад гідросфери та атмосфери. Виник¬ла реальна загроза існуванню роду людському: не лише здоров'ю людини, а й самому генофонду. При цьому найважливішими є три види екологіч¬них небезпек:

• соціально-екологічна, яка викликає загрозу погіршення середови¬ща проживання людей і відбивається на показниках їхнього жит¬тя, здоров'я, добробуту;

• біосферно-екологічна як загроза глобально-регіональній природній рівновазі, стану природних систем і об'єктів;

• ресурсно-екологічна, яка являє загрозу природно-ресурсному по¬тенціалу й впливає на характеристики його запасу, якості, відтво¬рення.

Проблему взаємодії природи та суспільства слід розглядати не тільки на глобальному (планетарному) рівні, а й на усіх інших рівнях: міждержавному, державному, міжрегіональному, регіональному й лока-льному. Екологічні проблеми всіх рівнів тісно взаємозв'язані й взаємо-обумовлені. При цьому важливо враховувати: розподіл антропогенного навантаження по території, виділення основних ядер його концентрації і причин, що його обумовили; склад, динаміку, ареали поширення й поєд-нання навантажень різних видів у межах тих чи інших регіонів; виявлен¬ня ареалів зосередження населення, кількості населення, яке перебуває в ареалі особливо "небезпечних" і "шкідливих" навантажень, їх соціально-демографічних наслідків; виділення природних ланд¬шафтів, природних об'єктів і видів, які підлягають найбільш сильному антропогенному впливу з урахуванням їх "стійкості" до цих впливів, зда¬тності до самовідновлення; визначення аре¬алів (регіонів, зон) із різним ступенем кризової екологічної ситуації і аре¬алів, які потребують допомоги й підтримки. Забезпечення розв'язання еко¬логічних проблем передбачає: оздоровлення довкілля й поліпшення його якості; збереження природного середовища й охорона здоров'я людей; запобігання шкідливій дії господарської діяльності. Для розв'язання екологічних проблем потрібні: стабілізація населення світу, розробка екологічних технологій, які забезпечують стійкий соціально-економічний розвиток без деградації довкілля; розробка економічного та соціального механізму: прийняття міжнародних угод щодо довкілля; екологічне ви¬ховання населення.

Принцип екологічності передбачає розгляд суспільства й природи як єдиної системи, перехід від принципу "реагування й усунення" до прин¬ципу "передбачення і відвертання", інфраструктурне забезпечення (систе¬ма моніторингу та контролю, централізовані системи очищення тощо). Оцінка антропогенного впливу на довкілля має спиратися на чотири осно¬вні чинники: вид і характер екологічної небезпеки, її соціальні, природні і економічні наслідки, сформований характер екологічної ситуації, глибина її кризовості; масштаби й динаміка розвитку екологічно небезпечних тен¬денцій, процесів і явищ; чинники ризику, які сприяють подальшому загост¬ренню екологічної ситуації.

Принцип екологічності означає додержання взаємосумісності штуч-ного й природного середовища, забезпечення екологічної безпеки населен¬ня. Цей принцип передбачає встановлення певного балансу у взаємовід¬ношеннях між суспільством і природою, збереження необхідних для жит¬тя параметрів природного середовища, єдності використання і охорони природи.

Принцип історизму передбачає, що всі соціально-економгеографічні явища та процеси розглядаються в динаміці (у часі), але без акценту на класовий підхід. На основі цього принципу виявля¬ють залежності й тенденції у функціонуванні соціально-економгеографічних об'єктів (комплексів), у визначенні шляхів їх пода¬льшого розвитку. Він лежить у підґрунті розуміння понять часу, мобі¬льності та інерційності, ритмів, стадій, циклів розвитку об'єктів дослі¬дження.

Принцип картографування соціально-економгеографічних явищ та об'єктів. Карти є наочними моделями досліджуваного об'єкта, які най-повніше відображають його структуру, функції та зв'язки, володіють значною самостійною інформацією, мають широкий діапазон практич-ного використання в наукових, країнознавчих, краєзнавчих досліджен¬нях та оперативному керівництві соціально-економіко-географічними процесами.

Принцип раціонального природокористування, згідно з яким люди¬на й суспільство створюють для себе оптимальний природно-ресурсний потенціал і не ускладнюють, а поліпшують при цьому НПС.

За принципом поліпшення соціальних умов життя населення центром функціонування соціально-економгеографічних утворень є людина, з її потребами, інтересами, можливостями.

Дотримання принципу перспективності дозволяє визначити траєкто¬рію розвитку й майбутній стан територіальної організації та комплекс¬но-пропорційного розвитку людської діяльності. При цьому часто поєд¬нують такі підходи, як: екстрополяції, експериментальних оцінок, ана¬логії, моделювання.

Практична реалізація зазначених принципів дасть змогу всебічно усві¬домити суть соціально-економгеографічного об'єкта.