твори з дитячої літератури / конспекти д / Самыйленко

ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ САМіЙЛЕНКО

Іван Франко сказав про Самійленка:

«Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові, — і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От тим то він такий дорогий і любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту. Він живо відчуває всі зневаги і всі — на жаль, такі нечисленні — радощі рідного народу».

Поет-лірик, сатирик, драматург, перекладач — В. Самійленко в усіх жанрах творчості виявив себе як митець з тонким відчуттям слова, своїми темами, своєю неповторною манерою письма, зі своїм оригінальним підходом до традиційних тем.

Батьком його був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Початкову освіту майбутній письменник одержав у дяка, потім у Миргородській початковій школі. В 1875 році Володимир вступив до Полтавської гімназії, яку закінчив у 1884 році.

З 1884 року до 1890 року вчився на історико-філологічному факультеті Київського університету, де й прослухав повний курс, але державних іспитів не здавав і вийшов з свідоцтвом про «зачет 8 семестров». Причиною неохоти держати іспити на диплом було потроху розчарування, нехіть до деяких предметів і стан здоров'я. В університеті потоваришував із В. Ігнатовичем. Належав разом з І. Липою, М. Міхновським та ін. до «Братства Tарасівців».

У Києві, навчаючись в університеті, зблизився з літературним гуртком «Плеяда», де активно працювали Леся Українка, її брат Михайло Обачний, Євген Тимченко та інші; гуртком опікувалися Микола Лисенко, Олена Пчілка й Михайло Старицький. З розгорнутого списку надбань світової літератури, які на думку учасників «Плеяди», треба було поширити українською мовою, він узяв на себе переклади з французької, іспанської та італійської. Перекладав Дантове «Пекло», п'єси Мольєра й Бомарше, поезії Байрона, Беранже, Ади Негрі.

Спробувавши ще за студентських років видати свої поезії окремою книжкою, Самійленко зіткнувся з царською цензурою, яка з двадцяти восьми віршів заборонила одинадцять, і відтоді вже сам не компонував збірок. Почав друкувати вірші у львівській «Зорі», з 1886 і пізніше друкував свої твори в альманахах «Складка», «Ватра», у журналах «Правда» і «Літературно-науковий вістник» («ЛНВ»).

Після закінчення навчання Самійленко працював у Києві, Катеринославі й Миргороді. Терпів постійні матеріальні нестатки. Перша збірка «З поезій Володимира Самійленка» вийшла в Києві в 1890 році. Потрапив на телеграф, де й прослужив «чиновником V разряда» коло 2 років. З березня 1893 року переїхав до Чернігова на посаду секретаря редакції «Земского сборника».

З 1905 року в Києві в редакціях газет «Громадська Думка», «Рада», «Шершень» і Ідо. Врешті склав іспит на нотаріуса і відкрив нотаріальну контору в містечку Добрянка на Чернігівщині, де й працював до 1917 року.

Меморіальна дошка Володимиру Самійленку на будівлі Чернігівської обласної державної адміністрації

У 1906 році Іван Франко з Михайлом Мочульським самі зібрали друковані й недруковані вірші поета з 1884—1906 рр, й видали їх у Львові за його власним прізвищем під заголовком «Україні» з передмовою Франка. Своєю назвою збірка наголошувала на основній творчій темі Самійленка. Все, що він писав, присвячувалося рідній країні, яку поет любив святою й нездоланною любов'ю.

За української державності служив у міністерствах освіти і фінансів, а в 1920 емігрував з урядом УНР до Галичини, окупованої Польщею. Жив у нестатках, хронічно хворів, в цей час померли його обидві дочки. Незакінчена поема «Гея» друкована частково в «ЛНВ» в 1922 році. В еміграції Самійленко прагне повернутися на Україну, і дістає на це дозвіл в 1924 році.

Повернувшись до Києва, Самійленко працював редактором у видавництві художньої літератури. Та здоров'я поета було підірване роками поневірянь, матеріальною скрутою. 12 серпня 1925 року його не стало. Похований Володимир Іванович Самійленко в Боярці під Києвом.

Володимир Самійленко був більше знаний серед друзів і в літературі під псевдонімом Сивенький. Поетична спадщина Самійленка включає ліричні і сатиричні вірші, переклади творів з зарубіжної класики.

Почуття любові до України звучать у віршах циклу «Україні», «Веселка».

У низці віршів В. Самійленко торкається традиційної теми ролі митця, мистецтва в суспільному житті: «Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія», «На роковини смерті Шевченка», «26 лютого», цикл «Вінок Тарасові Шевченку, 26 лютого». Роль Шевченка у розвитку української мови поет розкрив у поезії «Українська мова (Пам'яті Т. Г. Шевченка)», що стала широко відомим хрестоматійним твором.

Самійленко визначився як поет сатирик з засудженням ура-патріотизму, самодержавства, продажності, графоманії: «На печі» (1898), «Собаки», «Ельдорадо» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь» (1906), «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад».

Автор драматичних творів «Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба» (1896), «Маруся Чураївна» (1896), «У Гайхан-Бея» (1917).

Самійленко перекладав «Іліаду» Гомера, «Божественну комедію» Данте, п'єси Мольєра, Б. Трістана, Бомарше, А. Франса, вірші Беранже, Байрона, твори О. Пушкіна і В. Жуковського, І. Нікітіна і М. Гоголя.

Пейзажна та інтимна лірика Самійленка це цикли віршів «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали». «Вечірня пісня» поета, покладена на музику Кирила Стеценком, стала народною піснею.

Вибрані твори» Самійленка з його автобіографією були видані в Києві в 1926 році і «Твори у двох томах» (1958).

Українська мова

Пам'яті Т. Г. Шевченка

Діамант дорогий на дорозі лежав,—

Тим великим шляхом люд усякий минав,

І ніхто не пізнав діаманта того.

Йшли багато людей і топтали його.

Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,

І в пилу на шляху діамант він найшов.

Камінець дорогий він одразу пізнав,

І додому приніс, і гарненько, як знав,

Обробив, обточив дивний той камінець,

І уставив його у коштовний вінець.

Сталось диво тоді: камінець засіяв,

І промінням ясним всіх людей здивував,

І палючим огнем кольористе блищить,

І проміння його усім очі сліпить.

Так в пилу на шляху наша мова була,

І мислива рука її з пилу взяла.

Полюбила її, обробила її,

Положила на ню усі сили свої,

І в народний вінець, як в оправу, ввела,

І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.

І на злість ворогам засіяла вона,

Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,

І лихим ворогам буде очі сліпить.

Хай же ті вороги поніміють скоріш,

Наша ж мова сія щогодини ясніш!

Хай коштовним добром вона буде у нас,

Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,

Щоб, поглянувши сам на створіння своє,

Він побожно сказав: "Відкіля нам сіє?!"

1885 р.

Україна[1]

У мене є одно кохання,

Котре не зраджу я вовік;

Росло воно не день, не рік,

А ізо мною виростало

І квіткою рясною стало...

Не одцвіте моє кохання,

А буде в серці до сконання.

1886 р.

НАЙДОРОЖЧА ПЕРЛИНА

Бачив я усякі перли

І коштовні самоцвіти,

Але єсть одна перлина,

Що з усіх найкраща в світі.

Купувать її не можна

Або нею торгувати;

її часто мають бідні

І частіше, ніж багаті.

Ту перлину не дістати

Ні з печер землі, ні з моря:

Тільки той її знаходить,

Хто чутким родивсь до горя.

Одібрать її не зможе

Ніяка злоба несита,

Перла та — сльоза святая,

За нещасний люд пролита.

Київ, 12 січня 1886 р.

УКРАЇНІ

Ти звеш мене, й на голос милий твій

З гарячою любов'ю я полину;

Поки живуть думки в душі моїй,

Про тебе, ненько, думати не кину.

Як мрію чистую з найкращих мрій,

Я заховаю в серці Україну,

І мрія та, як світище ясне,

Шляхом правдивим поведе мене.

Нехай той шлях важкий, нехай тернистий!

Але хіба тоді квіток шукать,

Коли тебе, твій любий образ чистий

Несхнучі сльози тяжко туманять?

Коли твій геній навіть променистий

Онемощів і почина згасать?

О ні, того скарають муки люті,

Хто зможе в час такий тебе забути!

В біді твоїй рідніша ти мені;

Тобі несу я сили всі, що маю;

І працю тиху, і мої пісні

На вівтар твій побожно я складаю.

Натхни ж мене! Нехай у мертвім сні

Я днів моїх даремно не загаю!

Нехай я знаю, що недурно жив,

Що за життя тобі я заплатив.

Коли я був дитиною малою,

Красу твою повсюди я вбачав,

Здавалась ти веселою, ясною,

Мене твій вид веселий чарував,

Тоді я ще душею молодою

Про муки тайні ї твої не знав;

Тепер же бачу я твої страждання,

І ще зросло моє к тобі кохання.

Прийми ж мої пісні, як дар малий

Великої і вірної любови!

Що зможе дати мій талан слабий

В скарбницю любої твоєї мови,

Він певно дасть, і знай, що в час страшний

Твій син тобі не пожаліє крови

І що не спинить страх усіх погріз

Моїх пісень, моїх за тебе сліз.

30 серпня 1888 р.

II

Поки душею я не втонув іще

В нірвану й тіло ще не розпалося,

Я можу ще тебе, Вкраїно,

Серцем кохати й тобі служити.

Я ще твоєю втіхою тішуся,

Я ще твоєю мукою страждаю,

Я можу ще в гарячих мріях

Благословляти тебе на щастя.

Але чому я цілої вічності

Не маю віком, смерті не знаючи,-

Я вічність би віддав для тебе,

Рідний і вічно коханий краю.

Єсть вічність, кажуть, душі безсмертнії

Вмирать не можуть, ні руйнуватися,

Але по смерті мусять жити,

Можуть дізнати блаженство райське.

Яке ж блаженство, краю коханий мій,

Твоїм без тебе дітям зі сталося?

Чи може бути той щасливим,

Хто вже не бачить тебе й не чує?

І хто не може правду довічную,

Котру на небі прямо вбачає він,

Справдити на землі коханій,

Ні помогти їй не може словом?

Ні... ні! Не хочу щастя такого я!

Нехай із тілом гине й душа моя,

Коли тебе я не могтиму

Серцем кохати й тобі служити.

Сатира

МЕТЕЛИК І КАПУСТА

П'єр Лашамбоді

Легенький, як вітрець, метелик над квітками

Літав, сідав то на красолю, то на мак.

Капуста, що колись своїми пелюстками

Його живила, каже так:

"Прилинь до мене, сядь хоч на одну хвилину,

Мій сину..."

"Пху! Не видав твого дурного качана,

Капусто навісна! -

Сказало паненя летюче. -

Ти бачиш убрання блискуче -

Його я понесу в рясний садок,

До гарних, до пахучих квіточок".

Йому на цюю горду мову

Капуста каже знову:

"Згадай, мій сину, ти тоді не величавсь,

Як був ще гусінню та мною годувавсь.

Але таких, як ти, на світі є доволі,

Що в кращій долі

Забули рід і хати відреклись,

Що годувала їх колись".

ГОСПОДАР І ВІЛ

П'єр Лашамбоді

Один господар був свободі друг великий

І зняти він хотів з Вола ярмо навіки.

Але на той замір так Віл йому сказав:

"Відколи я живу, я те ярмо тягав,

І батько мій носив, і всі діди носили;

Спасибі Богові, наш рід не збувся сили.

За ласку дякую; не був би я Волом,

Якби я не схотів зістатись під ярмом".

І люди є такі - дурні, та ще й уперті:

Родилися в ярмі, в ярмі хотять і вмерти.

1896

ШКОЛЯР І РІЗКИ

П'єр Лашамбоді

Старий учитель раз до школяра казав:

"У вашому садку недавно я назнав

Чудовий кущ ліщини,

Рясний, а пагони пустив по три аршини.

Чи не пішов би ти увечері в садок

Та чи не зрізав би мені хоч з п'ять різок, -

Та вибирай гнучкіші,

Та щоб були цупкіші.

Не бійся, хлопче мій,

То буде кара спині не твоїй,

Що я готую:

Ти любий мій, і я тебе шаную,

Бо ти нічим мені не согрішив.

Ліщина тая на твоїх товаришів -

Бо не такі, як ти; за вдачу їх погану

Я дам їм прочухану".

Послухавсь хлопець і приніс різок.

Тоді старий дверима - цок!

Замкнув та за якусь його стару провину

Ліщиною списав йому всю спину.

Народе! не давай на себе зброї,

Щоб не було й тобі біди такої.

1896

Якби тепер устав Тарас Та жив у наш славетний час, Не швидко вмер би знову, Коли б побачив, скільки прав Гурток письменний наш придбав Своїй країні й слову. Тепер уже не страшно нам У зуби впасти ворогам Та й згинути без бою. Ми вже зубів не боїмось, Самі гарненько гриземось - Найбільше між собою. Тепер не те вже, що було, Вже слово рідне ожило, Не спить уже Вкраїна: Складають нам тепер пісні Не тільки кобзарі - ба, ні, - А кожная дитина. І наше слово скрізь гуде, Вже без цензури в друк іде, Прибравши форми гарні; Його не нівечать, не гнуть І часом пильно стережуть... Щоб не втекло з друкарні.

1906

© Володимир Самійленко

БОЖИЙ ПРИКЛАД

«Працюй, Іване, — пан казав, —

І не вважай на втому:

Від бога нам такий закон

В його письмі святому.

Адже ж сам бог шість днів робив,

Поки скінчив роботу,

Спочив же тільки в сьомий день

Від праці та клопоту».

Іван спинивсь на борозні:

«То річ, мосьпане, друга!

Одне — творити язиком,

А друге — перти плуга.

Але за прикладом святим

Я радий поспішати;

Скажіть же, що робив господь

В день осьмий і дев’ятий?»

28 листопада 1902 р.