твори з дитячої літератури / конспекти д / щоголев

Яків Щоголів

(1823 — 1898)

Творчість Якова Щоголева посідає винятково своєрідне місце в українській поезії другої половини XIX ст. Провідні тенденції її розвитку поет підтримав у свій власний, тільки йому притаманний спосіб: розгортаючи своє розуміння світу, зокрема часоплину, намагаючись поетично відтворити світ у багатстві предметних подробиць, урізноманітнюючи форми вияву ліричного почуття.

У віршових художніх творах окреслилася й відповідна естетика автора — з непоквапливістю щодо "злоби дня" та з очевидною схильністю не в риторичному аргументуванні, а в довершеності поетичного вислову вбачати мету творчості. Яскраве заманіфестування таких характеристик у межах індивідуального творчого набутку безперечно збагатило тогочасну панораму українського поетичного слова, а Щоголева відразу висунуло в ряд авторитетних майстрів та залишило значне поле діяльності для дослідників, що пізніше пропонували свої інтерпретації творчості поета.

Яків Іванович Щоголів народився 5 листопада (24 жовтня за старим стилем) 1823 року в містечку Охтирка Харківської губернії (тепер місто Сумської обл.). Від 1836 р. він здобуває освіту в Харківській губернській гімназії, з 1843 р. — навчається на факультеті словесності Харківського університету, закінчує який наприкінці 1848 р.

Ще гімназистом Щоголів пробує сили у поетичній творчості, пише російською мовою (перший вірш — елегію "Раздумье" — надруковано в петербурзькій "Литературной газете" 1840 р.). Також, імовірно ще до навчання в університеті Щоголів зближується з відомою групою місцевих літераторів (так звана харківська "школа" романтиків), оскільки вже в першому випуску "Молодика на 1843 год" надруковано його два російськомовних вірші (цікаво зазначити, що там із віршами виступив і товариш Щоголева по гімназії, пізніше відомий російський лірик, представник широко знаної течії "чистого мистецтва" Микола Щербина). У другому випуску цього альманаху з'являються перші україномовні вірші Щоголева ("Неволя", "На згадування Климовського", "Могила"). Друкується поет і у "Молодику на 1844 год." (російські вірші). Низка його віршів українською мовою мала бути надрукована у виданні А. Метлинського "Южный русский зборник", частини (випуски) якого вийшли у Харкові 1848 р., проте з якихось причин така публікація не відбулася й зазначена поетична добірка Щоголева потрапила пізніше до рук П. Куліша, котрий опублікував її в альманасі "Хата" (Петербург, 1860) разом із віршами П. Кузьменка та власною передмовою "Слово од іздателя. Первоцвіт Щоголева і Кузьменка".

По закінченні університету Щоголів займає різні чиновницькі посади, здебільшого по відомству Палати державних маєтків і переважно в Харкові. Чиновницька служба, що була для нього "правдивою карою Божою і терпів її тільки через боротьбу за існування" [1, 277], нарешті закінчилася 1870 р., як тільки Щоголеву трохи вдалося поліпшити своє матеріальне становище. Він виходить у відставку й оселяється в Харкові.

Звернення до літературних занять (після кількох перших російсь-комовних спроб поетична творчість була винятково українською мовою) у Щоголева аж до початку 80-х років припадкові й перемежаються тривалими паузами. Остання з них, як стало пізніше відомо, зумовлена смертю двох дітей, юних сина та дочки, 1879 та 1880 року (у живих залишились ще один син та дочка). Поет не раз переживав періоди пригнічення, тим часом друзі — О. Кониський, А. Шиманов, М. Комаров — усіляко заохочували його не кидати пера. 1883 р. у Харкові виходить перша збірка віршів Я. Щоголева — "Ворскло", у якій зібрано було написане від 1846 р. аж до останніх на той час зразків творчості 60-річного автора.

Історія літератури знає випадки як незвично раннього, "юного", але, звісно, внутрішньо "зрілого" вибуху творчості, переважно поезії (яскраві цьому приклади — Т. Чаттертон, П. Б. Шеллі, А. Рембо, Ж. Лафорг, Г. фон Гофмансталь), так і творчого піднесення у далеко не молодих літах (приміром, поезія А. Фета, проза К. Ф. Мейєра). До останнього ряду належить, певна річ, і Щоголів, чиї пізні твори не тільки не поступаються раннім (декотрі з них — добре відомі — на той час уже встигли стати піснями), а й з багатьох поглядів ознаменували крок митця уперед.

Перша збірка Щоголева звернула на себе увагу знавців українського художнього слова (широкої популярності поет, гордовитий і потайний, ніколи не шукав, та й навряд чи міг на це сподіватись у тих обставинах, серед яких перебував). Так, літературознавець М. Петров одразу зав'язує листування з Щоголевим і вміщує нарис про поета у своїх "Очерках истории украинской литературы XIX столетия" (1884). Це, а також інші відгуки, усні й листовні, — надихало немолодого поета до подальшої творчості. Вихід у світ другої й останньої збірки поета — "Слобожанщина" — збігся вже із днем його похорону (помер 8 червня (27 травня) 1898 р.). Друга збірка не так різноманітна темами, як перша, проте в другій, у багатстві варіацій низки провідних мотивів, здобуває виразний і доволі повний вияв своєрідність поетового погляду на світ, нестандартна життєва "філософія" поета, зрештою, саме друга збірка засвідчила не тільки загально високі й визнані вже стильові характеристики поезії Щоголева, а й поглиблення її примітної самобутності. І в першій, і в другій збірці поета читачі різних поколінь, як і фахівці, віднаходили чимало найкращих зразків української поезії.

Отже, загалом упродовж п'ятдесяти п'яти років, якщо початок відліку приурочити до поетового дебюту в "Молодикові", український літературний процес час од часу поповнювався поетичними творами, підписаними іменем Щоголева. Здійснюючи протягом тривалого періоду творчу еволюцію, Щоголів постає у ній більш упізнаваним, ніж, приміром, його сучасник і такий самий "довгожитель" української поезії П. Куліш. Починав Щоголів як романтик, загалом не істотно відрізняючись від О. Афанасьєва-Чужбинського чи тих авторів, з якими мав друкуватися на сторінках "Южного русского зборника". У 70—90-х роках Щоголів доносить чимало мотивів романтичної лірики середини століття (козацьке минуле рідного краю, соціальна маргінальність героя, реанімація певного кола народних повір'їв тощо), до яких свого часу був причетний власною творчістю.

У віршах, підготовлених для "Южного русского зборника" і надрукованих в "Хаті", поет звертається до образів, відомих із народної пісенності, при цьому намагається поглибити їх психологічно ("Поминки", "Покірна" та ін.). Порівняно з типовим зразком народної пісні ці твори відмітні "рівнішим", послідовнішим прокресленням мотивування дій та вчинків персонажів (супроти композиційних "анаколуфів" народної пісні), хоча поет і зберігає певний елемент загадковості в розвитку сюжету.

Можливо, саме такий спосіб художньої інтерпретації народнопісенного поетичного типу, свого часу здійснюваний Щоголевим, викликав схвальну реакцію редактора — видавця "Хати". 1860 р. у передньому слові до публікації віршів поета у цьому альманасі П. Куліш писав: "Отож упала мені в руки поезія якогось пана Щоголева. Зрадів я її прочитавши. Прочитав землякам-приятелям у столиці — і вони слухали її смакуючи..."[2, 5131. (Надрукований пізніше, по смерті й Щоголева, й Куліша, повніший текст цієї передмови виявляє, що ж то були за "приятелі — земляки", а саме: "Прочитав пану Шевченкові — і Шевченко слухав їх смакуючи. І звеселились ми обоє..." [3, 33].) "І звеселились ми всі, — продовжує Куліш, — що таки хоть одна струпа по-людські на рідній бандурі бренькнула. Не багато тих пісень, да чистий же мед, а не перга словесна. То правда, що не до Шевченкових їх прирівняти, а все ж і то — щира рідна поезія... Склад у того Щоголева правдиво рідний. Не Шевченків голос він переймає, переймає він голос народної пісні, і із пісні бере основу свого компонування. Тим часом, яко поет правдивий, а не підспівач, має він у своєму голосі щось праведно своє, — якусь власну повагу й красу, котрої ні в пісні народній не покажеш, ні в Шевченкових віршах не доглядишся; не чуже бо добро він собі присвоїв, а своїм власним даром нас чарує" [2, 513].

Серед віршів, друкованих у "Хаті" — "Безталання" ("Іде чумак, іде козак..."), "Покірна" ("Хоче мене мати Нелюбу оддати..."). У творах змальовано народні типи — самотнього чумака, молоду дівчину, життя яких складається всупереч їхнім сподіванням та позбавлене того, що в їхніх уявленнях могло б бути назване "долею". В альманасі вміщено й вірш "Гречкосій" (пізніша, у збірці, назва — "У полі", відомий також за першим рядком: "Гей, у мене був коняка..."). В узагальненому образі "гречкосія" представлено сумну для поета зміну епох національної історії, занепад цілої верстви народу — козацтва. Послідовно щезають у героя всі його славні атрибути — і "коняка", й шабля, й рушниця, й навіть дівчина, стає він із козака убогим землеробом: "Гей, коняку турки вбили, Ляхи шаблю пощербили, І рушниця поламалась, І дівчина відцуралась. За буджацькими степами їдуть наші з бунчуками, А я з плугом та сохою Понад нивою сухою...". Цікавим, смисломістким є й частково змінюваний рефрен двох строф: той самий вітер, на якому для вечері "казаночок закипає", — він віє й далі, але тепер уже в гречкосія "казаночок простигає...". Як відомо з листування літературних діячів, саме цим віршем Щоголева захоплювався Т. Шевченко.

Повернувшись до поетичної творчості у 60-х роках, Щоголів створює кілька віршів у тому, відзначеному Кулішем, відчутно самостійному стилі — з більшим чи меншим, проте далі переважно все-таки меншим наближенням до фольклорної поетики. Близькими до них є ще кілька творів, якими розпочато новий період у 70-х роках. Серед тих, що вирізняються, — вірш "Діброва" (де наявний міфологічний мотив долевизначального топосу: діброві довелось колись бути місцем народження козака, героя твору, згодом у цій діброві дівчина готувала отруйне зілля, ймовірно, як спосіб вирішити з ним заплутані взаємини). Мотиви балад і ранніх "думок" Шевченка віддалено нагадує вірш "Дівчина": сирота ще має надію на свого милого, що десь блукає по світах, проте зрештою виявляється, що "Серед степу широкого Любе він другу — Веселую паняночку — Могилу круту". Цікавою є доля вірша "Орел": його перша редакція (створена 1864 р. й видрукувана в альманасі "Луна" 1881 р.) уже подавала свідчення про тяжіння автора до драматично-похмурого бачення життя — "орел", до якого звернуто запитання про долю сина, учасника битви, "утішає" нещасну матір: "Прибирай, стара, у хаті, Помолися Богу, Бери свічку восковою — Виходь на дорогу. їде син твій перед військом По шляху — дорозі, їде, славою покритий, На високім возі". Для збірки "Ворскло" вірш автором перероблено, відповідь "орла" тут значно відрадніша, проте у збірці не бракує цілої низки інших творів, де звучать уже заявлені маловтішні мотиви. Пробує Щоголів і веселі, навіть жартівливі ноти — у вірші "Маруся", трохи пізніше — у віршах "Черевички", "Добридень". Порівняно з раннім "Безталанням" нові засоби портретування й опису праці простолюду засвідчує вірш "Бурлаки" ("От уже п'ятнадцять літ Ми все тягнемо в забрід, І од спеки наше тіло 1 змарніло й почорніло..."). Проте поряд із групою цих і подібних творів, написаних з пісенною (можна й сказати: народнопісенною) інтонацією, звертає на себе увагу "Квітка": поет не тільки запроваджує тут іншу ритміку й метрику, а й нарощує механізм суб'єктно-об'єктних відношень та ділянку пов'язаних із ними особливостей поетики. Твір є одним із найяскравіших зразків персоніфікації, у ньому надано голос самій "квітці", котра повідає про скруту побутування в чужій, нерідній місцині: призначена для життя у широкому, привільному полі, во-на мусить вирости над водою. Алегорично-символічна спрямованість цього образу значно ослаблюється глибиною "вживання" авторської фантазії в почуття цієї "квітки", детальним і проникливим змалюванням обставин, побачених її очима ("... "Даве мені біле тілечко латаття, Аїр його ріже, Листя моє чорна хвиля роздирає, Холод мене ниже..."), що не тільки перевершує зовнішній інтерес автора до подробиць флори, природи, а й певною мірою означає його крок до вглядання у біологічну стихію (що буде розвинуто в Щоголева далі й виступає самобутньою паралеллю до такого самого інтересу значно молодшого його сучасника — І. Франка).

У групі перших творів, якими Щоголев, уже перейшовши межу 50-річчя, поповнює свій загалом невеликий набуток, — твір баладного зразка — "Лоскотарки" (тобто русалки, здатні залоскотати того, хто купається в неурочний час), вірші "Завірюха" та "Пожега", прикметні авторською відповіддю особливо безутішних констатації (бувають становища, мовить автор, порівняно з якими кращим вибором було б не жити на світі чи не родитись у світ), "чистого" пейзажного плану вірш "Весна". У ньому поет, не вводячи якоїсь історії чи виразно окресленої людської постаті, лише відштовхуючись від певного плану емоції, одразу привертає захоплену увагу читача багатоелементними блискотливими малюнками природи, накиданими щедрим живописним словом. У доробку поета з'являється вірш "Вродниця", твір, де вперше апробовано поетом філософічне звучання мотиву загибелі, одного з найхарактерніших у його творчості.

Таким чином, уже в перших двох десятках поетичних творів, із тих, що відомі на сьогодні, Щоголів виявляє примітне багатство мотивів, способів викладового компонування, стильових підходів. Все це стало вагомим ядром для нарощення творчості, хоча й не вичерпало собою всіх напрямів її наступного розвитку. У подальшому в поетиці Щоголева дещо пригасає орієнтація на зразки народнопісенного ліризму (яка, певна річ, і від початку не була єдиною з орієнтацій), у сфері фольклору поет більше зацікавлюється народними переказами та баладними елементами, тобто мотивами й конструкціями повістувальними. У творчості поета, в тих наступних текстах, якими було виповнене "Ворскло", та тих, які далі склали "Слобожанщину", особливо потужно виявлено епічну складову, поет сильний у зображеннях, описах і повістуванні, безперечно, завжди пронизаних тим чи тим ліричним настроєм. Лірика ж суто самостійного жанрового статусу, того зразка, що твориться невловимо — ліричним, емотивним, а не зримо повістувальним сюжетом, у Щоголева немовби відходить на задній план, представлена не так великим числом зразків, — і все-таки саме в цій сфері з'являється, можливо, найяскравіша перлина його творчості — вірш "Листопад".

Разом із Л. Глібовим, І. Манжурою, шерегом інших авторів, що долучились до цього бодай частиною творчості, Щоголів виступає одним із чільних представників зримо — предметного письма, що переживає новий свій етап у другій половині XIX ст., особливо у 70— 90-х роках (багатьма творами підтримує таке письмо І. Франко). Сукупними зусиллями цих поетів здійснюється робота по оновленню, відсвіженню" поетичної картини світу, на той час дещо притьмареної малозмінюваним слововжитком тієї поетичної течії, що орієнтувалася на фольклорний, народнопісенний канон, та символікою риторично-публіцистичного ґатунку. Творчістю цих — а за їх впливом — і багатьох інших поетів — здійснюється новий прорив до речовності дійсності, вводиться широке коло нових пойменувань її зовнішнього аспекту (що не менш важливо, ніж віднайдення нових психологічних дистинкцій), а лексиці поетично "зужитій", що обслуговувала сталі образи, повертають її реальний зміст (хоча не завжди це співвідносне з реалізмом у поезії).

Зазначений процес нерозривно пов'язаний насамперед із посиленням описово-зображальної сфери поезії та відповідних змін у цій частині її жанрової системи. У пошевченківський період відбувається очевидне вичленування пейзажної лірики; поезією Щоголева потужно підтримано цю тенденцію.

Пейзажні описи належать до кращих сторінок творчості поета. В багатьох випадках жанрово виокремленні, усвідомлені як достатня основа самостійного твору, вони розвивають, а багато в чому й формують жанр вірша-пейзажу в поезії національній. Жодної пори року не оминає Щоголів у любовному змалюванні рідних степових ландшафтів, виявляючи тут неабияку спостережливість, настроєво-наснажуючи свої малюнки ("Зимовий ранок", "Зимній шлях", "Весна", "Травень", "Літній ранок", "Степ", "Осінь" та ін.). Те чи те явище природи ентузіастично збуджує поетичну свідомість автора: зміну в природі, а не якусь вправу на задану абстракцію вважає він гідним уваги й поетичного опису, безпосередньо звертаючись до читача ("Не дивуйся, що з весною Інший світ настав: Полем, лісом і водою Травень завладав..."). Неохопні оком степові рівнини, похилі узвишшя й низини, річка з берегами, луги, поля, дороги, оселі — все це стає об'єктом змалювання в названих, суто пейзажного плану, віршах та в багатьох інших, у яких органічно вмонтовано пейзажні фрагменти.

Можливо, як ніхто інший в українській поезії цього часу, Щоголів є майстром зображення предметного явища в динаміці його власного руху та в динаміці суб'єктного сприйняття, як-от, приміром, у вірші "Степ" (погляд поета фіксує ту обставину, що при колиханні степової рослинності покрив із квітів проявляється саме тоді, коли це колихання на мить завмирає: "Іду шляхом, сонце сяє, Вітер з травами говоре, Перед мною і за мною Степ колишеться, як море, А затихне вітер буйний, — Степ, мов камінь, не двигнеться І, як килимом багатим, Весь квітками убереться"). Подібно виявляє й вичленовує поет явище руху у вірші "Заєць" (фіксуючи той момент, коли — при полюванні на зайця — всі об'єкти, що перебувають у полі спостереження, раптово й одночасно починають рухатися: "...В сніг ти спочити зарився, аж ось Псар і хорти уже в поле поспіли, Сам ти подався і все подалось, Всі біжите ви до лісу, як стріли!..").

Змальовуючи природу, поет подає (на чому свого часу зупиняли увагу такі дослідники, як М. Зеров та інші) багату "номенклатуру" степової флори та фауни, наводить побутуючі в народі численні назви рослин, птахів, комах, дрібної звірини, здійснює багато в чому досить точні описи, "натуральні" характеристики природних явищ, — що зовсім не стає на перешкоді розгортанню справді поетичного, ліричного переживання.

На тлі природи, у взаємозв'язку з природою поет змальовує людину, особливо ті типи, чий рід захоплень чи трудових занять такі контакти має своєю суттю. Тло природи, промовисті його подробиці та діяльність обраного персонажа взаємно підсилено в змалюванні поета, у природу по-свояцьки вписуються й невинні трудові знаряддя, як, приміром, у вірші "Рибалка": "... Вдарю раз веслом і вдруге, Човен воду розсіче, І на дві руки доріжка Поза човном потече. Гей, пливе старий рибалка: Розігнись, очерети, Розступись, густе латаття, Дайте човнику пройти!" Можна додати, що в названому вірші колоритний опис природи допроваджується й до незвичного її вигляду, — вигляду, котрий жахає досвідченого рибалку й змушує його думати про присутність "темної сили" ("... Озирнувсь, а гай зелений, Як в огні, увесь горить, Серебром берези блещуть, Травка в золоті кипить..."). Степова природа ще кількох інших творів Щоголева населена міфологічними створіннями ("Лоскотарки", "Ніч під Івана Купала", "Гаївки", "Лоскотарочка", "Клечана неділя"), серед цих творів є й ті, що мають баладний характер.

Здебільшого з описом степу в Щоголева пов'язані різноманітні фантазії на тему минулого України (можливо, у творчому мисленні поета ні явища сполучує зв'язок генетичний). У гойданні високих трав і квітів йому привиджуються постаті тих героїв, що колись осаджували цю місцину ("... Степ іде за степом І кінця немає, Вітер над травою Вітра доганяє... Так мені здається, Що он — он стрілою Козаки майнули Слідом за ордою... Б'ються, порубались, Знову полетіли, І шапки червоні Десь геть-геть замріли... Вітром колихнуло, Марево звелося: Ні орди, ні пліка, — То воно здалося..." — "В степу"). Романтично забарвлена тема козацтва супроводжує поета упродовж усього творчого життя — починаючи від ранніх віршів "Неволя", "На згадування Климовського", "Могила". На цьому шляху він згодом ставить чимало промовистих відміток, серед них — "Запорожець", "Щастя", "Воля", "Січа", "Хортиця", "Запорожець над конем", "Остання Січа", "Бабусина казка", "Нерозумна мати" та інші. Провідним мотивом тут є, безперечно, мотив протиставлення давнього, вільного, широкого розмахом козацького життя та сучасного стану того-таки привільного степу, що починає захаращуватись ознаками суєтності, дріб'язковості, меркантилізму.

Одним із мотивів цієї теми, важливих для дослідження архетипних конструкцій художнього світу поета, є мотив відходу козака, постулювання якоїсь утопічної, позамежної території, куди, незважаючи на всі домонтарські обставини й умовляння, прагне його душа, навіть не бувши певним, що зможе повернутися... Яскравим завершенням цієї теми є один з останніх віршів у доробку Щоголева — "Огир", у якому подано розгорнутий, рельєфний, при цьому вільний від повістувальної сюжетності малюнок коня, що мчить і мчить Диким Полем. Цей символічний і разом з тим предметний образ, поза сумнівом, суто "щоголівський" і у своєму постанні обґрунтований неодноразовими попередніми варіативними змалюваннями, водночас співвідносить коло зазначених образів і мотивів поезії Щоголева із романтичною традицією ("Фарис" А. Міцкевича, "Мерані" Н. Бараташвілі).

При цьому малюнок Щоголева вирізняє особливий смисловий акцепт: змальований тут "огир", що мчить у безвість, — без вершника, розкішна попона й інше дороге знаряддя на ньому — "все пошарпане, побите, кров'ю чорною облите". Автор уникає роз'яснення смислу такого зображення, посилюючи суто символістську його рецепцію, тим часом у контексті творчості поета це не може не прочитуватись як констатація остаточного минання обставин, що ведуть до перемоги, та як знак повного розривання зв'язку з героїчною, за його переконаннями, козацькою епохою.

Потужний зображальний струмінь, притаманний поетиці Щоголева, виявляє себе також у портретуванні персонажів, у розгортанні розмаїтих побутових ситуацій. З тим чи тим емоційним супроводом поет виводить представників різних фахів і занять, характерних для простого люду, окреслює обставини їхнього життя, заглиблюється в їхні зацікавлення, мрії й сподівання ("Ткач", ""Пряха", "Мірошник", "Чабан", "Пасічник", "Батюшка", "Чередниця", "Дочумакувався"). Слушно в "суто щоголівську тему" виокремлює такий ряд віршів сучасний дослідник української поезії [4, 47|. Турботи та скромні втіхи хлібороба відтворено у вірші "Поле поорано". Колоритним є портрет (власне, "автопортрет") суспільного маргінала, що уже перестав бідкатися своїм побутом ("... Не дивуйсь, що в мене висне Генеральський епалет: То порвалась трошки свита, Так сорочка лізе геть! Але я вже не боюся Ні пожару, ні ворів? Все, що маю я багатства, Все на себе я надів..."-"Старець"). Можна вчути тут відгомін світогляду злидарів і незаможних, притаманний українській людності XVII—XVIII століть.

Варте уваги, що ряд цих персонажів, портретованих поетом, є носіями не тільки почуттів гармонії зі своєю душею, єднання з природою (як-от "Косарі", "Пасічник", "Чабан"), а й мотивів іншого розряду — особливо ті, хто за характером своєї діяльності дещо відокремлений від природи й більше доторкується до проблем громади, людської маси. Саме тут уже звучать ті прикметно-своєрідні нотки авторської розповіді про світ, яким неможливо відмовити в домінантному значенні для його поезії.

Є такі листи, є такі повідомлення в них, — розмірковує поет у вірші "Поштар", — з якими не варто поспішати, вони не обіцяють радості тим, кому адресовані. Невеселий жарт містить у собі та метафора "будинку", крізь яку розглядає справу свого безнастанного копання "могильщик" з однойменного вірша (у творі майстерно запроваджено прийом очуднення, коли оминаються такі лексеми, як "могила" чи "цвинтар", натомість уявлення про них подається через порівняння з "палацами в городі", з якістю споруди, щодо якої в одному випадку може, а в іншому — довіку не може бути скарг, тощо. Подібного ж призначення "будинки" робить й "маестро" з іншого вірша, виповідаючи важливий у світогляді автора мотив втіхи відпочинку від життя ("... Нащо ти, сердешний, Ждатимеш весни? В теплий мій будинок Ляж та оддихни!"). Ознаками своєрідного "чорного" гумору (якому автор хотів би протиставити альтернативну позицію, але не знаходить для неї вагомих підстав) позначено міркування в ще одній "ремісничій" темі: герой вірша, кравець, шиючи кожухи — одноденки з дешевих, неміцних смухів і ниток, знаходить дотепні виправдання своїй роботі ("... Ти на те й на світ родився. Щоб як віл робив, А волу хіба коли хто Кожушину шив?..").

Прикметно, що в розроблюваних поетом темах нещасть, злигоднів, смерті подеколи заявляє про себе елемент комізму, що реалізується в ускладнених, непрямих формах. Подаючи зображення, в найзагальнішому вигляді схожі на ті, які можна віднайти у творчості І. Манжури, М. Старицького, В. Кулика, Щоголів у своїй позиції здебільшого виходить поза межі звичайного, безпосереднього "співчуття", вибудовує багатозначнішу суб'єктну емоцію, складниками якої є одночасно й солідарність із персонажем, розуміння його скрутних обставин, і сумовитий насміх або ж іронія. Так, в останньому з названих віршів кожухар позірно немовби підсміюється над бідняком, проте таке сприйняття убогості останнього виступає, по суті, фактом його власного самоусвідомлення, рятівним засобом якого є хіба що гумор, нарешті, все це змикається (узагальнюється) у авторській позиції, неприхованої зухвалості якої поет не боїться допускати, оскільки вона оперта на безсумнівні своїм загальним пафосом, виразно виявлені в усій його творчості морально-етичні засади.

Із добродушним гумором викладає поет пригоду дівчини, яка піддалась на заохочення крамаря й прогайнувала гроші, накупивши обнов ("Крамар"). Іншим є гумор у вірші "Шинок" — тут він несе сумну констатацію не виправності "природи" у значної частини мешканців села ("... А хіба ж воно одвіку Те є можна чоловіку, Щоб, як пляшка закиває, Не здуріла голова?.."). Гірко усміхається автор, змальовуючи факт калічення гуртовою, масовою поведінкою свідомості "новобранця" (однойменний вірш). За гумористичною оповіддю селянина, що підрядився зі своїм возом на передову лінію фронту, проглядають неймовірні жахіття війни ("По закону").

Думка поета, як уже було зазначено, не цурається світлих картин, усмішки, не обтяженої рефлексією, а проте раз у раз застановляється над явищами людських клопотів, турбот, нещасть. Поет не зупиняється перед тим, щоби в уже звичній зримо — предметній манері змалювати пожежу в селі, котра все дощенту відбирає у хліборобів ("Пожега"), страждання селянки з хворим хлоп'ям у холодній хаті ("Завірюха"), сирітський будинок для покинутих матір'ю малят ("Палати"), сімейний круговорот злиднів, які штовхають злидаря до забуття у пияцтві ("Горілка"). Неоднозначні почуття й думки нуртують у свідомості героя навіть і тоді, коли він випускає на волю відкупленого у мисливців зайця й уявляє всі смертельні небезпеки, що чигають на тварину.

У всіх тих численних зловісних передбаченнях, у безвідрадних описах (інколи не без "чорного" гумору, що струмує, втім, із почуття жалю до людини), у всіх інших "похмурих" рисах поезії Щоголева, що надають їй певної характерності, не можна не помічати вияву такої світоглядної особливості, як споглядальність. Це риса його філософії й естетики, доволі послідовно проведена й витримана. Поет немовби перебуває на якійсь — в одних творах меншій, в інших — більшій, але все-таки відчутній — відстані від земного життя. Поет констатує далеко не завжди щасливий його (життя) перебіг, у цій констатації не раз виявляє виразну емоцію, але він не є безпосереднім — і тим більше в спілці з іншими — учасником пошуку якихось змін чи якогось іншого бачення речей, оскільки певен, що іншого бути не може. Практично з самого початку він відмітає із складників свого образу роль "розрадника", а якщо де й наближається до такої ролі, то його "розрада" є доволі парадоксальною.