Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
23
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
42.66 Кб
Скачать

Особливо виразно це проявляється в поезії менш конкретного, ніж зображення степових мешканців, метафізичного плану. Цей напрям поетичного осмислення світу в Щоголева з очевидністю вперше засвідчив вірш "Вродниця": погляд героя наразі привертає багата труна з молодою жінкою в ній, герой вражений кричущою невідповідністю між вродою небіжчиці (якій би бути "царицею", "світом керувати") та невідворотною смертю. Саме через жіночий образ (як у віршах "Незабутня", "Родини" та ін.) поет здійснює найпроникливіше висловлення почуття, враженого смертю чи щезненням із землі найбільш дорогого. Час несе загладжує й красі, і захопленому подивуванню нею ("... Але молодість і пишну вроду, Що, здавалось, їй мір не було, Як листки у осінню негоду Бозна-як і куди рознесло..." — "До чарівниці"), і навіть пам'яті про це. Серед листів, які побожно перебирає неназваний герой вірша "Жмуток", найдорожчий для нього — останній прощальний лист, написаний рукою милої, над якою, за виразом із цього листа, "ніч заходе". Читання листів постає немов останнє вітання вже померлої тому, хто сам умирає, пори, яка вже пішла в небуття, — порі, яка до цього прямує.

Метафізично-натурфілософський мотив проминання часу, безповоротних змін, що супроводжуються занепадом і щезненням, захоплює в Щоголева й інші об'єкти, зрештою, співдіє з образом "усього світу". На цих ділянках вислів поета, можливо, дещо втрачає індивідуалізовані ліричні інтонації, проте потужність поетичної фразеології навіть зростає, підсилена, в ряді моментів, що відкриваються в темі, притаманним поету предметним зображенням. Символом спустошення світу стають "покинутий хутір" (однойменний вірш), занедбаний маєток, у якому у дні юності квітла надія на "щастя без кінця" і де тепер герой стоїть в самотині ("... І захотілося востаннє Ще раз поглянути на плац, Що бачив наше розетаваннє, на сосну, берег і палац. І що знайшов я? Ніч спадала, В руїнах мур вітри гули, На вежах скрипли завівала [флюгери. — М. Б.], Плющами брами заросли..." — "Плац").

Тема неминучості загибелі всього, що є на землі, викладається у поезії Щоголева з особливим натхненням. Поет у ній широко окреслює сповнені простору, предметні, за своїм настроєм аж ніяк не похмурі картини, як-от та, що у сприйнятті й роздумах героя постає побіля "святого міста", тобто цвинтаря: "... Сів я край могили, В небо углядівся: Мовчки у безмір'ї Жайворонок вився... Віра і безвір’я, Сила і немічність, — Все тут уляглося, Все пішло у вічність..." — "Покій").

Художні рішення Щоголева в цій темі, порівняно з тим, як вона подається у народній пісенності, у творчості інших поетів — його попередників та наступників (М. Петренко, П. Огієвський-Охоцький, П. Карманський), не може не привертати увагу позірною відсутністю пригнічення, розпачу, одноманітного сумування. Спостерігаємо немовби якийсь зсув у механізмі емоційного сприйняття ситуації, явища, ідеї, пов'язаних із переходом у небуття, якусь — безперечно, емоційно наснажену, але в засаді немовби душевно незворушну — своєрідну "байдужість" (мабуть, не випадково О. Білецький обмовився був про "буддизм" у творчості Щоголева, можливо, не наважившись розвинути цю думку в статті радянських часів із їх відповідною ідеологією [5]), в деяких же із цих творів феномен все-загальності зникнення, знищення, загибелі викликає до себе у свідомості героя ставлення швидше врочисте й піднесене, аніж журливе чи тужливе.

У працях про Щоголева (не так і численних, як того заслуговує цей предмет) його поезію періоду формування збірок "Ворскло" та "Слобожанщина" дослідники не без підстав бачать продовженням традицій романтизму (принаймні це можна твердити стосовно певної групи творів, за проблематикою і особливостями поетики генетично пов'язаних із періодом, коли він розпочинав творчість), зрештою, позиція його героя (багато в чому тотожна образові поета й позначена численними протиставленнями оточенню й часові) також може характеризувати його як "пізнього романтика". Тим часом варто зазначити, що тема, яка видається головною в його творчості, — тема тотальної й неуникної загибелі всього, що своєю чергою прийшло на землю, й у тих аспектах, які цікавлять Щоголева, — своїм постанням завдячує не романтизму. З особливою гостротою ця тема (у найзагальнішому вигляді, втім, відома з часів майже доісторичних) в українській поезії розроблялася в епоху бароко (XVIІ — XVI11 ст.), в поезії російській яскраво явлена також іще перед романтизмом, зокрема в поезії Г. Державіна. Цілком барокове звучання має, зокрема, й поетично викладувана Щоголевим думка про рівність усіх перед смертю, про марність найбільшої потуги і само-впевненості ("... Де ділись ті, що силу й міч, Мов що нікчемне, розкидали, Що ніч у день, а день у ніч, Як божевільні, повертали?..."). У зазначеній темі Щоголів, таким чином, реанімує комплекс мотивів доромантичних, в усякому разі надаючи їм вислів дещо інший, ніж у типовій елегійній "думці" українських романтиків та в елегії трохи пізнішого часу.

Щодо світоглядної позиції поета О. Білецький застосовував поняття "песимізм". Про поєднання "глибокої закоханості в життя" та "безвихідного песимізму" пише А. Погрібний [5, 47]. Імовірно, з таким визначенням можна погодитись, лише взявши до уваги його найширший філософський сенс, уявлення Щоголева про світ і людське життя в широкому колі тих "песимістичних" концепцій, що в давню епоху були набутком шкіл стоїцизму, скептицизму, епікурейства (не в спрощено — вульгарному її витрактуванні), а в нові часи позначені іменами Б. Паскаля, А. Шопенгауера, Е. Гартмана. Проте немає підстав позначати творчість Щоголева поняттям "песимізм" у його повсякденно-житейському значенні, пов'язаному, як правило, з ослабленням життєвої волі, пригніченням, жур-ливістю.

Герой Щоголева стоїчно сприймає маловтішний стан виокремленого ним фрагменту світу та його невідворотне прямування до небуття. Осмислення руйнацій і занепадів відбувається десь немов у глибині свідомості героя, тоді як поетичний виклад цього — енергійний, розмаїтий, багатий словом. У зображеному так світі поет час од часу пробує посилити присутність суб'єкта, укрупнити постать людини. Поет знов же таки намагається ок-реслити її стоїчну позицію. Перед явищем непереборних змін їй залишаєть-ся, по суті, одне, що вона може протиставити цьому стану: свою емоційно забарвлену пам'ять про все найдорожче.

Поет вдається до прийому, яким у своєрідному діалозі зводить героя й те, чим він жив і що Має бути змістом його пам'яті. Приміром, поет на свій лад інтерпретує одне з явищ природного циклу: "нива", на якій улітку радісну працю провадив хлібороб (обидва образи тут — із помітними символічно-узагальнювальними рисами), звертається до хлібороба: "Серпень настане — почну я марніти, Ти перестанеш до мене ходити... Слухай же: прийде мій час замирати, Так постарайся одно пам'ятати: Той чоловіком ніколи не буде, Хто у талані покине й забуде Те, що у добру годину любилось, Але в глибоку могилу вклонилось!" ("Нива"). Але від ут-римання в пам'яті відрадного й дорогого відвертає не тільки "талан" (удача), а й по-своєму — життя, котре завдало страждань і скам'янило душу. Чи здатна тоді людина хоча б частково не втратити емоційний зв'язок із тим, що супроводжувало її кращої чи гіршої пори життя, зрештою, з усім прожитим?

Довкола такого питання, важливого в самоусвідомленні особистості, організовано вірш "Листопад", — твір, у якому воєдино злилися майстерність пейзажного зображення й характерні риси ліризму поета. Автор створює виразний малюнок осіннього лісу, з якого вітром уже обнесено "червоно-жовтий лист", краплі ж роси на гілках уява поета бачить застиглими сльозами. Із цим лісом, емоційно зворушеним, автор порівнює душу героя, звертаючись до нього, розчарованого життям, з'ясовуючи його спроможність не те щоб зберегти колишні почуття, а бодай посумувати за тим, що вони зникли ("... А ти, що осені настиг Та просвітку не знав, Чи хоч єдиний лист зберіг, За котрим жалкував? І чи хоч краплю теплих сліз Зоставив від весни, Щоб плакати так, як плаче ліс За літом восени?"). Цим гостро-емоційним твором поет немовби сам чинить застереження стосовно тієї філософської незворушності, того "буддизму", що час од часу дає про себе знати в іншій, уже розглянутій нами, частині його поезії.

Людина цікава для Щоголева й своєю "зовнішньою" діяльністю, і внут-рішнім світом, поет бере ЇЇ й у конкретиці праці та певного вчинку, й у натурфілософському, метафізичному плані — в невідворотності вікових змін, у прямуванні до смерті, у втраті ілюзій, у хвилинних радощах і в емоційній стійкості проти нівеляції душі.

Тим часом соціально-політичні, громадські виміри людини — його сучасника — загалом залишаються поетові чужими. Таке свідоме обмеження проблематики творчості немає підстав кваліфікувати як досягнення (того часу працювали автори, як-от І. Франко, М. Старицький, Б. Грінченко, О. Маковей, чия творчість не тількине потерпала від зацікавлень такого ґатунку, а й об'ємно збагачувалась ними). Проте й у цій, відстороненій позиції поезія Щоголева приваблює увагу.

Поет свідомий гостроти соціальних суперечностей ("... Бачив я, як сильні правду Бішено топтали, Як у бідного багаті Крихту одривали..." — "Струни"), але пропонує скривдженим лиш емоційну підтримку, почуття солідарності, бачачи, що шлях до виправлення світу надзвичайно довгий. У питаннях можливості "поступу", актуальних для його часу, поета відзначає відчутний скептицизм. Промовистим у цьому плані є вірш "Братерство": надто різною виявляється життєва дорога тих, хто починав її "з вірою в високе"; традиції вже складеного суспільного життя визначають кожному його місце й прагнення і щораз більше відділяють "сильних" від слабких. Ставиться під сумнів й ідея "братерства" в усіх її значеннях.

Свого часу, по виході збірки "Ворскло" поет вислуховував критичні відгуки з приводу вміщеного там вірша "До бурси", в якому без поштивості висловився про гуртки молоді — осередки громадсько-суспільного ("революційного") руху (перестерігаючи бурсаків: "Ледарі та стриги завели вербунку, Щоб тягнути всяких дурнів у комунку"). Упродовж усього творчого шляху поет ревно обстоював свою явну (а подеколи навіть і викличну) дистанцію щодо ідеології своєї доби, як поліційно -"охранительної", так і революційної. Твором, що вповні виявляє поетове ставлення до ідеалів і програм перебудування суспільства, а також має ширший, філософський смисл, є вірш "Сподівання". Іронічно викладає поет проповідь пропагандиста — утопіста ("... Що під скирдами хліба стодоли погнуться, Що медяними хвилями ріки поллються, Що обіймуться люди і, наче брати, Один одному будуть на поміч іти..."). Тверезий погляд на суспільне життя змушує з подивом сприймати необґрунтовані запевнення та спроби накинути їх іншим ("О прозирник! Дивлюся я, повний жахання На хитку твою віру в свої сподівання: Не віки проминули, як світ наш стоїть, А добро тобі всупереч від світу біжить..."). Не менш промовистим, уже в плані загальної світоглядної концепції, що визначає чи не всю творчість Щоголева, є й закінчення цього вірша: "Але хай би і світ досягнув тієї грані, Щоб побігли по каменю ріки медяні, Так навіщо мені те, що буде в той час, У який тільки попіл зостанеться з нас?.."

Уже наприкінці 20-х років XX ст. в історико-літературних оглядах робиться спроба вміщення творчості Щоголева в широкий контекст розвитку поезії не лиш української, а й інонаціональної. Один із дослідників, В. Коряк, вказавши на такі відмітні риси французького "Парнасу" (літературне угруповання 50—70-х років XIX ст. у складі Ш. Леконта де Ліля, Т. де Банвіля, Л. Дьєркса, Ф. Коппе, Ж. М. Ередіа та ін.), як "безособовість", "епічний спокій, брак пристрасті", робить висновок: "Подібність поезії Щоголева до парпасівської безперечна" |6, 321]. В іншій Ґрунтовній праці цього часу ("Непривітний співець" М. Зерова) відсутні згадки про "Парнас", спорідненим же для Щоголева середовищем названо творчість окремих російських поетів тих — таки 50 — 60-х років. Услід за М. Зеровим та А. Шамраєм на "схожість мотивів Щоголева і О. Толстого" вказує О. Білецький, розширюючи це коло також творчістю представників так званого "чистого мистецтва" в російській поезії — А. Майкова, М. Щербини, Л. Мея, А. Фета, ще в одному фрагменті мимохідь кидаючи зауваження про "твори Буніна, про якого не раз доводилося думати, читаючи Щоголева" [5, 498] (отже, ставлячи українського поета в ряд не тільки з авторами, чия творчість уже була літературним фактом, а й з автором, що писав значно пізніше).

Очевидно, підставами типологічного зближення творчості Щоголева з художньою практикою французьких "парнасівців" та російських поетів — антологістів "срібного віку" може служити не так "епічний спокій" та "брак пристрасти" (твори Щоголева, як ми намагались це показати, в сукупності є дуже неоднаковими за рівнем експресії та іншими компонентами, серед них є й ті, що видаються напрочуд "пристрасними"). Вагомішою підставою для цього є такі риси, як рельєфність предметного зображення, настанова на споглядальність (що уможливлює введення роздуму й рефлексії), а та-кож неприйняття надто жорстких форм підпорядкування художньої творчості, мистецтва загалом суспільним і громадським метам. Зближує Щоголева з "парнасівцями" — і з цього погляду таки більше з "парнасівцями", ніж із О. Толстим та іншими російськими поетами його часу — намагання в значній групі творів будувати картину світу почавши із конкретного (інколи й ще, по суті, не "задіяного" в поезії) предмета, а не з традиційно-поетичного чи фольклорного (як це довгий час іще трималося в українській словесності) вислову про нього.

Не відбиваючи масових ідеологічних захоплень (а в окремих моментах й у протистоянні щодо них), Щоголів у чималій частині свого поетичного доробку виявив себе митцем нової естетичної культури. Його віршові книги, з різних причин не бувши "типовими" для жодного з десятиліть української поезії, створювали загальнокультурні передумови так необхідного у ній вільного художнього пошуку.

Контрольні запитання й завдання

Які найзагальніші тенденції у розвитку української поезії підтримана поетична творчість Я. Щогопева? Яким тенденціям, що їх можна назвати "масовими", вона стала упоперек?

Які елементи романтичної тематики й поетики доносить Я. Щоголів із 40-х років у 80 — 90-і роки? Чи модифікується його романтизм? Які художні рішення в темі історичного минулого України містить його творчість?

У чому своєрідність пейзажної, портретної лірики поета?

У розділі цієї книги про "песимізм" Щоголева мовиться не як про настроєву домінанту, а як здебільшого про умоглядну філософську позицію автора. Чи згодні ви з таким витрактуванням? Чи засвідчує, зокрема, жорсткий гумор поета відхід від безпосередності зображення в бік метафізичних роздумів? Спробуйте навести приклади.

Соседние файлы в папке конспекти д