Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
философия / Shlyakhova_79-85.docx
Скачиваний:
6
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
42.64 Кб
Скачать

84.Проблема істини в філософії.

Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.

Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнання як взаємодію та взаємозалежність об'єкта і суб'єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням об'єкта, існують й інші концепції. Згідно з неопозитивістською концепцією когерентної істини, знання є істинним, якщо воно є внутрішньо узгодженим, несуперечливим. Його істинність полягає не в адекватності об'єкту, а в самоузгодженості. Завдяки цьому все знання є самоузгодженою системою. Прихильники кореспондентної концепції істини виходять з того, що твердження повинні відповідати зовнішній дійсності. Йдеться про твердження, що містять поняття, які відображають доступні для сприймання органами відчуття (споглядання) якості та відношення («червоний», «кулеподібний», «солодкий»). Якщо прихильники когерентної концепції шукають критерій істини в логічному доведені, а творці кореспондентної концепції знаходять його в прямому спогляданні, то згідно з прагматистською концепцією істини він полягає в її практичній корисності, ефективності. Тобто, істинність знань перевіряється успіхом у певній діяльності.

Із розумінням істини як процесу пов'язана проблема абсолютного та відносного в ній. Уточнюючи та поповнюючи знання, долаючи помилки, пізнання рухається від істин відносних до істин абсолютних. Зв'язок істини з конкретними умовами місця й часу, з певною системою координат (точкою відліку) зумовлює її конкретність. А це означає, що істина завжди конкретна.

85.Філософське розуміння особистості.

Пізнання людини — центральна проблема філософії. Вона знайшла відображення у словах Сократа, а пізніше Г. Сковороди: «Пізнай самого себе». Прагнення людини пізнати свою власну природу є одним з головних стимулів розвитку фі-лософської думки.

У сучасній науці існує більше ніж 800 дисциплін, котрі ви-вчають людину. Однак кожна розглядає її в якихось окремих, ча-сткових аспектах. Філософію ж цікавить те, що є в людині найго-ловнішим і визначальним, на чому ґрунтується єдність всіх сторін та аспектів її життєдіяльності.

Кожна окрема людина поєднує в собі риси загальнолюдські, що притаманні всім людям як членам одного людського роду; соціально-типові, властиві їй як представникові певного конкре-тного суспільства, народу, класу, нації; індивідуальні, що складаібі

ють неповторну своєрідність окремої людини. Усі ці риси органі-чно пов’язані між собою. З одного боку, індивідуальні особливо-сті людини є специфічною формою прояву й поєднання соціаль-но-типового і загальнолюдського. З іншого — загальнолюдська «родова» природа не може існувати інакше, ніж втілюючись в окремих людських індивідах, що живуть у конкретному часовому і соціальному просторі. Для філософії первинне значення має пі-знання загальної «родової» природи людини, що дає ключ до ро-зуміння індивідуальних розбіжностей між людьми та змін, які відбуваються з ними протягом історії людства.

Серед вічних філософських проблем, що формуються навколо пізнання «родової» природи людини й визначають антропологіч-ну спрямованість філософських роздумів, можна назвати такі: що таке людина взагалі, якою є її природа, її сутність? Розв’язання кожної з названих проблем потребує постановки і з’ясування безлічі питань. Відповіді на них залежать від розвитку сукупних науково-філософських знань, зумовлених конкретно-історичними умовами, а також від домінуючих у суспільстві сві-тоглядно-ціннісних орієнтацій.

Антропологічна тематика тривалий час — від стародавніх ча-сів до XVII—XVIII ст.ст. — цілком визначалася сферою філо-софського пізнання. Сам термін «антропологія» (в перекладі з грецької — людина) уперше був уведений Арістотелем для по-значення тієї частини філософії, що вивчає людину.

Розвиток природознавства у Новий час призвело до того, що людина як живий організм стала предметом наукового дослі-дження. Із XVII ст. учені, які займалися вивченням фізичної бу-дови людського тіла, почали вживати слово «антропологія» для позначення цієї галузі природознавчих досліджень. У ХІХ— ХХ ст. антропологія набула статусу самостійної науки про природну історію та біологічну конструкцію людини. У ній виділилися дві частини — палеоантропологія, що вивчає істо-ричні залишки в землі форм людини, антропогенез (походження людини) і расогенез (походження людських рас), та друга — антропологія сучасних форм людини.

Однак виділення й оформлення антропології як окремої нау-кової дисципліни не вивело проблему людини за межі філософії, оскільки природничонаукова антропологія не ставить і не вирі-шує філософських питань. Більше того, «філософія людини» за-лишається однією з центральних філософських тем. У XVIIІ ст. їй присвячують свої основні роботи Гельвецій і Ламетрі. Кант стверджував, що антропологія, або людинознавство, є одночасно

і світоглядом, оскільки людина — це «найголовніший предмет у світі». Питання «що є людина» він вважав найважливішим пи-танням усієї своєї філософської концепції і вважав, що саме ан-тропологія повинна дати відповідь на нього.

«Антропологічний принцип» в основу свого вчення поклав Л.Фейєрбах, який поставив перед собою завдання створити «фі-лософію людини, тобто антропологію». Для нього ідея люди-ни — вихідний пункт і кінцева мета філософії. Фейєрбахівський антропологізм дав поштовх розвиткові філософських досліджень «сутності» та «природи» людини.

Після Фейєрбаха антропологічну традицію у філософії з пози-ції матеріалізму розвивали К. Маркс і Ф. Енгельс. В ідеологічно-му дусі ця традиція знайшла вираження у працях Ф. Ніцше, С. К’єркегора, В. Дільтея та інших.

У ХХ ст. філософська думка робить ще один «антропологія-ний прорив». Завдяки роботам групи німецьких вчених — М. Шелера, Г. Плеснера, А. Гелена, Е. Ротхакена, М. Ландмана та ін., а також біологів А. Портмана, К. Лоренца — виникає ідейна течія, котра синтезувала результати природнонаукових та гумані-тарних досліджень людини. Ця течія отримала назву «філософсь-кої антропології». Її представники вважають, що філософське ро-зуміння сутності людини повинно стати фундаментом всієї філософії, адже таємниця світу закладена в людині.

На думку Шелера, філософська антропологія повинна об’є-днати три кола уявлень про людину, які стикаються у свідомості сучасного європейця. Це юдейсько-християнське коло уявлень про створення людини Богом, гріхопадіння Адама і Єви, ідеали праведного життя тощо; античне коло уявлень про людину як особливу розумну істоту, що живе разом з богами; коло уявлень сучасної науки, в якій людина представлена продуктом еволюції тваринного світу, але відрізняється від інших організмів ступе-нем організації свого життя. Однак усі кола існують незалежно одне від одного, малюючи різні образи людини. Звідси — відсут-ність єдиної ідеї людини, формування котрої є завданням філо-софської антропології.

Спроби сформулювати єдину ідею людини, яка б визначала її сутність, здійснювалися протягом усієї історії філософії. Якщо стародавні греки вважали найважливішим здобутком людини ро-зум, то християнська релігія поставила віру над розумом. Декарт відзначав, що головним у людині є спроможність мислити («мис-лю, тобто існую»), Кант стверджував, що сутність людини як ми-слячої особистості знаходить вираз у моральному законі, який

піднімає людину над тваринним світом. У XVIII ст. французький філософ Ж. Ламетрі доводив, що людина є більш складною, ніж просто «одухотворена машина», а американський мислитель Б.Франклін визначив людину як істоту, що виробляє знаряд-дя. Як засадничі умови людського буття розглядалися воля (А. Шопенгауер), праця (К. Маркс), свобода (Ж.-П. Сартр), спіл-кування (К. Ясперс), мова (М. Хайдеггер), гра (Й. Хейзінга) та інші.

Критичне осмислення всіх подібних концепцій свідчить, що важко звести відповідь на запитання «що таке людина» до знахо-дження чогось одного «найголовнішого», що робить людину лю-диною. Однак, узагальнюючи світовий історичний науково-філософський досвід, можна виділити три орієнтири, котрі ви-значають основні напрямки пошуків на це питання.

У філософській думці від прадавніх часів до XVIII ст. таким орієнтиром було насамперед уявлення про душу як «внутрішню сутність» людини. Людське тіло було лише «одягом» душі (Ари-стотель). Сутність людини пов’язувалася з її одухотвореністю. Душу при цьому розуміли по-різному, однак у будь-якому разі вона розглядалась у єдності зі свідомістю й розумом, що висту-пали як основні ознаки «людяності».

Класична німецька філософія XVIII—ХІХ ст.ст. висунула і об-ґрунтувала ідею про те, що специфіка людини обумовлена не лише її одухотвореністю і розумністю, але й притаманній їй зда-тності до активної вільної діяльності. У здатності до такої діяль-ності полягає та знаходить прояв і її розумність. Розвиваючи цю ідею, Маркс та Енгельс дійшли висновку про основоположну роль насамперед практичної діяльності у становленні й розвитку людини і людства.

У діалектично-матеріалістичній філософії було розкрито ще один суттєвий аспект антропологічної характеристики людини, який полягає у тому, що вона (людина) є не лише розумною жи-вою істотою, а й істотою, яка формується тільки в суспільних, соціально-культурних умовах. Людині притаманна подвійна, біо-соціальна природа. Вона володіє особливостями, які, з одного бо-ку, притаманні їй як біологічному виду, а з іншого — виникають і змінюються в ході розвитку суспільства. При цьому її біологічні властивості є лише вихідними передумовами, за яких розгорта-ється специфічний спосіб життя людини як члена суспільства, що є продуцентом і носієм культури. Саме тому соціальна, культур-на обумовленість людського буття висувається на першій план багатьма сучасними філософськими концепціями людини.

Таким чином, у процесі історичного розвитку антропологіч-них поглядів у філософії були виділені три основні принципи, що характеризують «родову» сутність людини: одухотвореність, ді-яльність, соціальність. Цими принципами визначають найваж-ливіші аспекти філософського розуміння людини, які отримали визнання в сучасній розробці розглянутої проблеми.

Соседние файлы в папке философия