67.Еволюція уявлень про свідомість.
Свідомість — одне із центральних понять історії філософії. Протягом усього періоду дослідження сутності свідомості були зна-чні труднощі з її визначенням. Це пов’язане з тим, що про саму свідо-мість ми можемо судити лише за рядом непрямих ознак, тоді як сама свідомість не спостережувана.
У первісному суспільстві, коли не було чіткого розмежування між людиною і природою, стиралася грань між різним началами лю-дини, матеріальним і ідеальним, душею і тілом. Такий первісний стан свідомості одержав назву синкретичности, яка пов’язана з тим, що в неї в нерозчленованій формі перебувають зачатки знань, вірувань, оцінок ситуацій. У релігієзнавстві така форма свідомості одержала назву фетишизм. Людина, згідно з фетишистськими уявленнями, не може мислити предмет, якщо вона не бачить його перед собою, тому що душа (демон) речі є укладеною в самій речі. Мислення ж може здійснювати пізнання тільки за допомогою того, що є причетним до нього (у даному випадку через душу речі). Тому свідомість первісної людини була примітивною і скутою. Людина могла мислити про речі тільки в присутності самої речі. Справжньою революцією в первіс-ній свідомості був перехід від фетишизму до анімізму. Останній тип первісної свідомості характеризується тим, що душа (демон) речі ви-діляється із самої речі, отже, людина тепер могла мислити річ навіть у її відсутності, тому що та частина речі, що причетна до свідомості, її душа була тепер вільна від самої речі. Цей перехід був пов’язаний з найважливішою зміною самої свідомості, з появою теоретичного мислення.
Один з моментів становлення свідомості на Стародавньому Схо-ді (переважно в Давній Індії) пов’язаний з існуванням особливого процесу самопізнання, який отримав назву медитація, відповідно до якого людина зосереджується на своїх образах та певних ідеях, відволікаючись від усіх інших думок. З погляду давніх індусів цей спосіб самовдосконалення може бути використаний для тренування пам’яті. Він й дотепер використовується в багатьох релігійних сектах і нерелігійних організаціях як можливий спосіб становлення релігій-ного складу психіки.
У Давній Греції тривалий час свідомость розкривалася як в’язка і аморфна сутність. Більш того, людина у цей час так і не відокреми-ла себе від міфологічного (попереднього, по суті первісного) спосо-бу мислення. У давньогрецькому суспільстві вся система мислення була побудована на незримому переході від релігійно-міфологічного мислення до філософського. Так, логос (світовий розум) у Геракліта одночасно є і вогонь (першоречовина, з якої все відбулося), і смисл речей, і основа свідомості. Більш того, у Давній Греції відбувався процес онтологічного перетворення свідомості людини, у якому по-слідовно розкривалася сутність різних структур свідомості, то здій-снювалося становлення ієрархії свідомості. І тому, що весь цей про-цес проходив у рамках формування філософського світогляду, можна зробити висновок, що в самому загальному смислі філософія і є наука про свідомість: жодна інша наука не брала й дотепер не бере на себе сміливість трактувати сутність свідомості і буття людини. У багатьох натурфілософських школах у Давній Греції душа розглядалася як матеріальна першооснова (повітря — в Анаксімена, рух найтонших атомів — у Демокріта тощо).
Софісти жили в епоху, коли найбільшими цінностями були знання і мудрість. Вони, намагаючись розібратися у властивостях і здатностях людини, дійшли до розуміння того, що збагнення істини не є долею тільки лише людського розуму, більш того, немає жодної структури свідомості, яка мала б однозначне відношення до пізнан-ня істини. Але якщо істини немає ні в розумі, ні в чуттєвості, але є одні лише думки про істину, то єдиним критерієм істини може бути тільки сама людина з усіма її властивостями. Найбільш значимий висновок із софізму зробив Сократ, який показав своєрідність актів свідомості і виділив її особливу структуру, що надалі стала ймену-ватися розсудком. Він встановив, що єдиною цінністю в людині є її душа. Але об’єктивний зміст цих актів свідомості виявив лише учень Сократа Платон. Він виніс цей зміст в особливий світ — світ ідей і обґрунтував, що мислення (і сама свідомість) без наявності цих ідей (ейдосів — вічних незмінних зразків усякої речі) взагалі неможли-во. Наділивши світ ідей самостійним існуванням, Платон чітко роз-межував ідеальний і матеріальний світи і протиставив ідеальне і почуттєво-сприймане в людині.
Античний лікар і вчений Гален, спираючись на досягнення ме-дицини й науки того часу, зумів побудувати систему медичних знань, багато ідей якої і дотепер лежать в основі сучасної медицини. Наприклад, він один з перших зумів відокремити свідомість як здат-ність до розумових і вольових актів від інших проявів психіки.
Іншими словами, античні філософи і вчені не тільки розмежува-ли різні області знання (тобто сприяли становленню наук), але й зу-міли виявити складний характер психіки і свідомості людини.
У цілому розум в античності розкривався як синонім універсаль-ної закономірності світу (логос), розсудок — як особлива зона опе-рування поняттями, чуттєвість — як джерело мнимого (недійсного, неістинного) знання про навколишній світ (як той інструмент сві-домості, які робить думки про світ). Психіка виявилася як особлива галузь буття людини, яка є більш широка, ніж окремі області діяль-ності: свідомості, розуму, розсудку або органів почуття. Психіка пе-реважно асоціювалася з діяльністю людської душі, яку хоча й нама-галися визначити, але лише за допомогою функцій самої свідомості (наприклад, Арістотель розрізняв вегетативний, почуттєвий і інте-лектуальний види душі). Однак у цілому її прояви носили загадко-вий характер.
У середньовіччя свідомість трактувалася як надсвітове начало (Бог), що існувало до природи і створило її з нічого (така концеп-ція одержала назву креаціонізм). Розум трактувався як атрибут Бога. Однак, незважаючи на крайню і радикальну зміну уявлень про сві-домість, які не мали нічого спільного ні з філософією, ні з наукою, філософи цього періоду внесли істотну корекцію в розуміння душі. Зокрема у концепціях Августина і Дунса Скота душа, що включала і свідомість, поставала активним началом. За Августином, душа, що включає віру й перевершує розум, постає рухливою і здатною до піз-нання власної діяльності. Теорія внутрішнього досвіду свідомості надалі зіграла важливу роль при розробці вчення про самопізнання. Середньовічний мислитель Фома Аквінський розглядав внутрішній досвід як спосіб самозанурення і спілкування із всевишнім за до-помогою розуму. Він також розробив вчення про сутності розуму, відповідно до якого тільки в богу інтелект є сутність, тоді як у лю-дині — лише потенцією сутності. От чому інтелект у різних людей розрізняється і є параметром індивідуальним.
У Новий час французький мислитель Р. Декарт запропонував розглядати свідомість з погляду її основного механізму — самопіз-нання. Розвиваючи цю теорію, він дійшов до висновку про наявність у світі тільки двох субстанцій; одна з яких є матерія (з єдиним атри-бутом довжиною), інша — свідомість, основною властивістю якої є мислення. Душа тільки мислить, а тіло тільки рухається. Безсумнівна першість в цієї ієрархії Декарт відводить розуму.
На противагу Декарту, який суворо розмітив всю сферу розумної свідомості, німецький філософ і математик Лейбніц висунув ідею про несвідому психіку. Нарешті, в епоху Просвітництва (XVIIІ ст.) фран-цузькі матеріалісти (наприклад, Ламетрі), спираючись на заново від-криту науку психологію (науку про людську психіку), обґрунтували і розвили положення про свідомість як особливу функцію мозку.
Фундаментальні філософські теорії про абсолютну і відносну свідомість розробили представники німецького класичного ідеаліз-му. І. Кант, прагнучи розв’язати загадки породження нового знання в кожній з трьох фундаментальних наук: математиці, теоретичному природознавстві і метафізиці, — розвиває вчення про три відповідні до цих наук зони людського пізнання: чуттєвості, розсудку і розуму. У кожній з цих зон він розрізняє дві області апріорного і досвідченого знання. Канту вперше вдалося показати, що тільки в межах досвіду розсудок має законне застосування. Якщо ж він забуває про це, на-магаючись пізнавати надлюдське абсолютне знання, то приходить до суперечності з розумом. Звідси Кант дійшов до висновку, що вся по-передня філософія існувала на основі цієї ілюзії і була суперечливою, а також знайшов свої знамениті антиномічні положення (протиріччя розуму) про те, що світ має початок у часі і одночасно не має, що світ має просторові границі і у той же час не має. Кант провів границі за-стосування всіх можливих видів пізнання: почуття, розсудку, чистого і практичного розуму, — і тим самим розробив умови для всіх подаль-ших розробок «науки про свідомість». Можна, по суті, сказати і інак-ше: Кант розробив першу в історії загальну «науку про свідомість» і тим самим повернув філософію в русло її природного розвитку, який було знайдено ще в античності.
Гегель, критикуючи Канта за його вчення про внутрішню єдність свідомості, стверджував, що потрібно говорити не про єдність свідо-мості, а про її історичність. Він вважав, що внутрішня свідомість лю-дини (суб’єктивний дух) у процесі свого розвитку протягом життя повинна проходити той же шлях, що проходило людство протягом своєї історії (об’єктивний дух), тому свідомість особистості визнача-ється історичними формами суспільного життя. Гегель «намалював» гранично можливу картину «життя свідомості» у рамках класичного мислення.
Після Канта, який розробив граничну можливу ієрархію струк-тур свідомості, і Гегеля, який розкрив гранично можливий спосіб ево-люції свідомості (у формі духа), європейська філософія опинилася у тієї межі, за якої класичне уявлення про свідомість було вичерпане. Подальше звертання до класичної філософії для рішення проблем сві-домості було безглуздим. Це й явилося тією незримою межею, за якою, з одного боку, вся подальша філософія розвивалася в дусі двох проти-лежних напрямків: неокантіанства і неогегельянства, а з іншого — ви-явився неможливим розвиток уявлень про свідомість у класичному (лінійному або абсолютному) аспекті. Весь подальший розвиток філо-софії як «науки про свідомість» виявився некласичним (нелінійним).
Діалектичний матеріалізм і наука в XIX–XX ст. розглядали сві-домість як функцію мозку, відображення об’єктивного світу, необхідну сторону практичної діяльності людини. Свідомість, відобра-жаючи об’єктивний світ, обумовлюється природною і соціальною реальністю.
Одна із центральних концепцій свідомості, що проходить через всю історію європейського мислення, пов’язана з її етимологією. Ла-тинська назва свідомість переводиться як спільне знання. Тому кон-цепція ототожнення свідомості зі знанням одержала значний роз виток (все, що ми знаємо, є свідомість, і все, що усвідомлюємо, — знання).
Однак є філософи, які не погоджувалися з таким підходом. На-прик лад, І. Кант вважав, що знання про трансцендентальний суб’єкт, який знаходиться у свідомості, в принципі неможливо (тому що за самим визначенням трансцендентальне є те, що перебуває за межами досвіду).
Якщо до кінця XIX ст. вважалося цілком обґрунтованим дослід-жувати сутність свідомості, то у кінці XIX ст. з’ясувалося, що такий підхід неправомочний. Американський прагматик У. Джеймс засум-нівався в реальній наявності сущого, яке іменується свідомість. На-прикінці XІХ ст. біолог Т. Гекслі висловив припущення, що створити наукову теорію про свідомість у принципі неможливо. Не погод жу-валися з такою позицією інші психологи і філософи кінця XIX в. (В. Вундт, Ф. Брентано, К. Штумпф, В. Дільтей та ін.), які вважали, що наукові дослідження можуть бути пов’язані тільки з окремими сторонами свідомості; її ж сутність не може бути виражена, незважа-ючи на те, що сама свідомість дана в переживанні суб’єктивним об-разом. Представники неопозитивізму (Л. Вітгенштейн, Д. Остін та ін.) говорили про проблематичність вираження сутності свідомості в поняттях. Екзистенціаліст Ж.-П. Сартр затверджував, що свідо-мість — це феномен «ніщо», про специфіку якого не можна сказати нічого конкретного.
Наприкінці XIX — початку ХХ ст. феноменологі (Ф. Брентано, Е. Гуссерль, Ж.-П. Сартр) запропонували принципово новий підхід до розуміння сутності свідомості — інтенціональний. Відповідно до їхніх уявлень, інтенціональність — основна властивість свідомості, що полягає в спрямованості свідомості на предмет. Такою властивіс-тю володіють всі види і акти свідомості: сприйняття, думки, уявлен-ня, емоції, бажання і т.ін.
У цілому в ХХ ст. склалася ситуація, коли практичне вивчен-ня свідомості проводилося дуже інтенсивно, тоді як філософське і наукове дослідження опинилося позбавленим будь-яких істотних підстав. Вивчення свідомості у ХХ ст. проводилося або за допомогою аналізу умов її існування, або шляхом конкретизації її якостей у за-гальній життєдіяльності людини, або за допомогою інтенціональності. Із невизначеності того, що є свідомость, випливають всі труднощі її дослідження. У сучасній філософії вона визначається як становище психічного життя індивіда, що включає суб’єктивні переживання по-дій зовнішнього світу і життя самого індивіда, а також відповідаль-ність і звіт за своє життя. Свідомість може бути розглянута як вищий рівень психічної діяльності людини і розкрита як універсальна здат-ність людини здобувати, зберігати, перетворювати і відтворювати знання, забезпечувати регуляцію ціннісних орієнтацій людей. Тому вона включає всю системну ієрархію різноманітних процесів: почут-тєвих (відчуття, сприйняття, подання), розумових (які включають роботу з поняттями, судженнями, умовиводами тощо), емоційних, вольових, мнемонічних (процесів пам’яті), уяви, інтуїції, спогаду і тощо. Особливу групу станів свідомості утворюють процеси пережи-вання і віри: сумнів, переконання, радість, пригніченість, бажання і тощо. Треба розрізняти два різних вектори спрямованості свідомості: екстраверсія — свідомість, орієнтована на зовнішній навколишній до людини світ, і інтроверсія — свідомість, орієнтована на внутрішній світ людини. До різновидів останнього можна віднести самосвідо-мість, саморефлексію, самооцінку тощо. Отже, у самому загальному виді можна розрізняти три підходи до класифікації форм свідомості: когнітивний (пізнавальний), феноменологічний (пов’язаний з інтен-ціональністю) і по її спрямованості (усередину себе або на навколиш-ній світ).