62.Києво-Могилянська Академія як перший в Україні центр професійної філософії
Важливу роль у розвитку науки і культури відіграла Києво-Могилянська академія, яка виступила водночас провідним центром філософської думки України другої половини XVII та ХVШ ст. Виконавши свою справу у розвитку освіти, грамотності, братські школи вже не могли задовольняти зростаючі вимоги, тому змушені були поступитися таким навчальним закладам, які були б на рівні західноєвропейських. З цією метою митрополит Київський і Галицький П. Могила створює 1631 року вищу Лаврську школу, яка після злиття з Київською братською школою 1632 р. перетворюється в Київську колегію і досить скоро стає загальновизнаною. Починаючи з 30-40-х рр. Київська колегія визнається в культурних колах України й за її межами вищою школою й починає іменуватись як колегією, так і академією. Згодом на честь її фундатора вона отримує назвуКиєво-Могилянської академії. З іменем Петра Могили пов'язано новий етап у розвитку полемічної літератури в Україні. Усвідомлюючи, що католицизм на Заході поставив собі на службу всі гуманітарні науки -- мову, літературу, історію, філософію, Петро Могила прагне піднести роль української православної церкви на вищий щабель, що дасть їй змогу вести на рівних діалог зі своїм опонентом. Спираючись на твори західних і східних отців церкви, істориків, філософів і письменників, тодішні вітчизняні мислителі обґрунтовували право української церкви, яка має давню історію, на суверенне існування. Ця діяльність сприяла розвиткові національної самосвідомості українського народу, була стимулом поступу культури й освіти в Україні. З огляду на це створюється Києво-Могилянська академія.
І лише 1684 р. за клопотанням гетьмана України І. Мазепи цей навчальний заклад офіційно отримує царську грамоту (підтверджену в 1701 р.), яка фактично констатує статус Київської академії як вищого навчального закладу.
За короткий час Києво-Могилянська академія стала навчальним закладом європейського типу, міжнародним освітнім центром. Не лише молодь України, а й зарубіжних країн йшла в Київ «по науку». Своїм важливим завданням вчені Академії вважали якомога більше молоді залучити до навчання, бо освіта є запорукою розкріпачення особистості й суспільного прогресу.
У Києво-Могилянській академії навчались діти всіх станів. З метою дати їм різнобічну освіту тут навчали різних мов, серед яких були старослов'янська й українська. Їх впровадження в освітнє й наукове життя сприяло зміцненню самосвідомості українського народу. Велика увага приділялась поетиці, риториці світовій літературі, філософії, богослов'ю. Викладались історія, географія, математика, фізика, астрономія, оптика, архітектура, економіка, медицина тощо. В Академії процвітали наука і мистецтво, в ній були започатковані основи нової української літератури і мови, формувались київська поетична школа вітчизняної філософії, знайшли тут свій початок і природничі науки, астрономія, вища математика. В Академії був започаткований перший в Україні театр. Як і західноєвропейські вищі учбові заклади, Академія мала чітку структуру поділу на окремі класи з певним обсягом предметів, що вивчалися в них. У перших чотирьох загальноосвітніх класах учні здобували гуманітарну підготовку. Насамперед тут вивчались латинська, грецька, старослов'янська, книжна українська, польська мови, а у XVIII ст. також німецька, французька та давньоєврейська. Крім мов, викладалась арифметика, геометрія і музика. Після загальноосвітніх, граматичних класів приступали до вивчення поетики - один рік, риторики -- один рік, філософії -- два роки і теології -- чотири роки.
Філософський курс складався з трьох частин: (1) логіки, або розумової філософії, де розглядались загальні закони і форми людського мислення; (2) фізики, або природної філософії, предмет якої складали -- матерія, форма, природа, мистецтво, нескінченне, неперервне; космологія, або вчення про небеса; астрологія, або вчення про зірки; психологія і методологія. Закінчувався філософський курс (3) метафізикою. Викладання здійснювалось на ґрунті осмислення здобутків античної філософії, патристики та її рецепції в літературі києво-руської доби, європейської схоластики, філософії Ренесансу, Реформації і доби раннього Просвітництва.
Чимало випускників Академії стали відомими істориками, медиками, представниками різних видів мистецтва. Багато її вихованців працювали в різнях куточках України, а також в Росії, Білорусії, Молдавії, Сербії тощо, несучи з собою знання, наукові й просвітницькі ідеї, встановлюючи культурні взаємовідносини.
Протягом свого двохсотлітнього існування (закрита була 1817 р.) Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль у суспільно-політичному житті України, у відродженні її культури, в прилученні української молоді до джерел світової науки й мистецтва, в боротьбі за історичне право на існування своєї церкви й держави. Філософська традиція, що склалась у стінах Академії, була репрезентована плеядою видатних мислителів, серед яких С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Й.Кононович-Горбацький, Г. Щербацький та багато інших здійснили істотний внесок у розвиток філософії України. У діяльності Києво-Могилянської філософської школи виділяють два етапи.
Перший, що охоплює час від заснування Академії і до кінця XVII ст., характеризується початком розмежування філософії і теології, поступовою переорієнтацією від богопізнання на пізнання природи і людини, усвідомлення самостійної цінності природи і необхідності пізнання її законів. Філософи, що діють цього часу, здебільшого спираються на античну спадщину, твори представників патристики, схоластики та ідеї діячів Відродження.
Другий етап, що охоплює першу половину XVIII ст., позначений зародженням типу мислення, що наближався до тогочасної модерної європейської філософії. Поглиблюється критика властивого філософії попереднього часу авторитаризму і догматазму, зростає увага до проблем гносеології, раціоналістичної та емпіричної методології, розробляються співзвучні ідеям Нового часу теорії людини і держави. Філософи ширше звертаються до творів сучасних їм представників європейської думки. З другої половини XVIII ст. школа поступово занепадає, на початку XIX ст. припиняє своє існування.
Філософська школа, що склалась у Києво-Могилянській академії, репрезентує нове в історії української духовності розуміння предмета філософії, на ґрунті якого розробляється розгалужена система поглядів на світ, людину, особливості її пізнавальної діяльності, обґрунтовується погляд на особливості історичного розвитку людства, виробляється морально-етична концепція.
Для попередників києво-могилянських вчених філософія, відповідно до усталеної з часів Київської Русі традиції, розумілась як знання істини, що здобувається через життя в істині, в релігійному і містичному досвіді. Всупереч такому тлумаченню філософії як любові до мудрості києво-могилянські вчені обґрунтовують погляд на філософію як засіб інтелектуального пізнання людини і природи як сукупності ідеальних сутностей, що репрезентують у світі вище буття. На першому етапі історії Академії засобом досягнення цієї мети вважається насамперед досконало розроблений апарат формальної логіки.
На другому етапі філософія розуміється як наука, заснована на істинному вірогідному пізнанні, що здійснюється за допомогою єдиного методу, у підґрунтя якого покладено принцип очевидності. Такий погляд, що виявляє свою співзвучність з філософією Р. Декарта, обґрунтовується, зокрема, Г. Щербацьким.
Таке розуміння філософії, акцентуація уваги на проблему "людина і Всесвіт", зумовлює значне місце, яке посідає в системі поглядів києво-могилянців натурфілософська проблематика. Якщо раніше погляд людини спрямовувався до Бога крізь природу, то тепер природа, Всесвіт дедалі більше набувають самодостатнього значення. Це зумовлює еволюцію натурфілософських поглядів у філософії професорів Києво-Могилянської академії.
На першому етапі (XVII ст.) чітко простежується тенденція до розмежування філософії і теології, поступово акцент переноситься з пізнання Бога на пізнання природи і людини, усвідомлюється самоцінність природи і необхідність пізнання її закономірностей.
Другий етап (XVIII ст.) позначений наростанням інтересу до дослідного знання, застосування раціоналістичних та експериментальних методів, що поєднується з критикою догматизму та авторитаризму, притаманного філософському мисленню попередньої епохи.
Переосмислюється коло традиційних натурфілософських проблем, серед яких однією з центральних є проблема "Бог і природа". На відміну під притаманного середньовічній філософії дуалістичного протиставлення Бога і природи, земного та небесного реалізуються спроби до зближення і ототожнення Бога і природи, а з іншого боку, до максимального розведення їх, що приводить до ствердження самодостатності природи, стосовно якої роль Бога обмежується функцією творця або першопричини.
Зближення Бога з природою, розчинення його в природі приводить до появи пантеїстичних елементів у філософії києво-могилянців. Бог, що творить за допомогою архетипів, прообразів все існуюче у світі, наповнює собою весь простір, не перебуваючи у жодному конкретному місці, а водночас -- всюди. Не менш чітко в академічних філософських курсах простежується деїстична тенденція. На думку І. Гізеля, Бог створив природу, а процеси, що відбуваються у матеріальному світі, залежать не від нього, а від "вторинних", природних причин. Аналогічні ідеї містять філософські курси Ф. Прокоповича, Й. Туробойського, Г. Щербацького та ін. Здійснюється рішучий відхід, від антропоморфного розуміння Бога, який визначається як самодостатня сутність, вічна, безмежна, нескінченно творячи і неосяжна для людського розуму.
Обґрунтовується ієрархічна структура п'яти світів:
1. світ нестворений (інтелігибельний), що ототожнюється з божественною думкою;
2. світ ангельський;
3. світ елементарний, що складається з чотирьох першоелементів;
4. мікрокосм (людина);
5. макрокосм, який включає землю, небо і все, що між ними міститься.
Усі п'ять світів визнаються однаково реальними, але предметом натурфілософії вважаються лише три останні, і розглядові їх приділяється найбільша увага.
Важливе місце у натурфілософії києво-могилянців відводиться проблемі матерії. Поняття матерії осмислюється через виокремлення субстанції як самобуття, визначеної сутності, що існує в собі і сама по собі. Матерія є неповною субстанцією. Повною субстанцією може бути лише природне тіло. Стосовно природного тіла матерія виступає одним із принципів, основою його. У природному тілі розрізняються принципи фактичного буття -- матерія і форма -- та принципи становлення -- матерія, форма і позбавлення. Обґрунтовується ідея про незалежне від форми існування матерії, про її нестворюваність, незнищенність і активність. Форми не відриваються від матерії, а, згідно з поглядами професорів Академії, передіснують у матерії, з якої вони виводяться за допомогою природних факторів. Матерія наділяється певною активністю, самостійним існуванням і навіть, з погляду Ф.Прокоповича, протяжністю -- вона вже не мислиться як абстрактний субстрат, а як така, що має ширину, глибину, висоту, довжину тощо. Це створює передумови виникнення механістичних концепцій, згідно з якими матерія являла собою сукупність вічних, незмінних первісних якостей, фундаментальних конструктивних елементів Всесвіту. Найближче до такого розуміння підійшов Г. Щербацький.
Чільне місце у натурфілософії професорів Києво-Могилянській академії посідає концепція руху. Рух розуміється як цілеспрямований процес, що здійснюється між двома межами, під час якого відбувається з'єднання і боротьба протилежностей -- матерії та форми, кількості і якості, акту та потенції. Рух невіддільний від матеріальних речей. Він має неперервний і універсальний характер. Розглядається співвідношення руху та спокою: від ствердження не лише спокою, а й руху природним етапом речей, до обґрунтування погляду лише на рух як природний стан тіла, тимчасом як спокій характеризується як відсутність руху.
Спираючись на уявлення про конечність світу, києво-могилянці заперечують актуальну безконечність, але визнають наявність безконечності в потенції. Хоча поряд з цим деякі з них визнають безконечну подільність тіл, можливість безконечного розмаїття речей.
Спеціально у системі натурфілософських поглядів розробляються й вчення про простір і час. Простір мислився невіддільним від середовища, абсолютно позбавленим порожнечі. Простір ототожнюється з місцем, що його займає тіло. Час мислиться ієрархічним, структура ієрархії ґрунтується на протиставленні часу земного і небесного. Час поділявся на зовнішній, внутрішній, час незмінних сутностей і на божественну вічність. Але поряд з цим в процесі еволюції поглядів києво-могилянців здійснюються спроби наблизити і якоюсь мірою об'єднати час матеріальних речей з божественною вічністю, використовуючи при цьому ідеї неоплатонізму.
Будучи визначним центром Просвітництва, Києво-Могилянська академія піднесла на високий щабель значення науки, освіти в громадському житті, поширювала їх серед народу. Ідеї гуманізму й Просвітництва пропагувались в курсах лекцій професорів Академії, в їх наукових творах тощо.
Ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти, ідея цінності людини, прагнення до піднесення її самосвідомості та утвердження гідності особи, концепція освіченого абсолютизму яскраво засвідчують наявність у культурі ідей, співзвучних ідеології раннього Просвітництва, що поширювалася того часу у країнах Західної Європи. Як антифеодальна ідеологія, що зверталась до широкого використання людського розуму для реалізації соціального прогресу, стверджувала необхідність подолання всіх форм несвободи шляхом морального вдосконалення роду людського, раннє Просвітництво зароджується як синтез двох попередніх суспільно-політичних рухів -- гуманізму і Реформації. Шлях встановлення нового суспільного ладу Просвітництво вбачало в проведенні реформ і в освіті.
Раннє українське Просвітництво виникає на основі гуманізму і Реформації, поступово виявляючи свої специфічні риси, до яких можна віднести помітне розмежування сфер впливу філософії і релігії, підвищений інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного осмислення природи тощо. Однією з провідних ідей Просвітництва є ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти. Пізніше в ньому яскраво виявляється ідея цінності людини, прагнення підняти самосвідомість і самоутвердження особи. Щодо державного правління, то просвітники притримувались концепції освіченого абсолютизму.
Ренесансний гуманізм та реформаційна ідеологія розвиваються на українському ґрунті у складному синтезі та взаємопереплетенні. Такий синтез був можливим завдяки певній близькості за безумовної відмінності цих обох ідейних течій, започаткованих у західноєвропейській культурі.
Якщо гуманісти, відображаючи інтереси світської інтелектуальної еліти свого часу, прагнули зняти відчуження сутнісних сил людини, повертаючи її з неба на землю, то реформатори йдуть інших шляхом.
Реформація була рухом народних мас, віками вихованих на образах і поняттях Біблії. На відміну від ренесансних діячів ідеологи реформації прагнучи повернути людину на землю з неба, а підносять її з землі до неба. Звеличуючи начала духовності й моральності людини, вони намагаються зрівняти її з Богом.
Ідеї цих трьох європейських суспільних течій -- гуманізму, Реформації та раннього Просвітництва -- у складному синтезі наявні в філософських системах професорів Києво-Могилянської академії. Такий синтез, своєрідність якого зумовлювалась впливом духовно живої на той час традиції вітчизняної культури, що ґрунтувалась на здобутках княжої доби, надає своєрідне стилістичне забарвлення культурі України, що дає змогу розглядати її як добу українського (козацького) бароко. Починаючи від 30-х років XVII ст. й аж до кінця XVIII ст. саме культура бароко визначає своєрідність духовного, в тому числі філософського, життя українського народу цієї доби. Українське, так зване козацьке бароко органічно вписалося в контекст духовної культури України того часу, формуючи її єдність, визначаючи характер і своєрідність всього духовного життя українського народу цього періоду. У межах культури бароко відбувалось поєднання релігійних і світських компонентів культури, формувався новий погляд на людину. У світогляді самої людини відбувались суттєві зміни, пов'язані з науковими відкриттями, які зруйнували старе уявлення про Землю, Всесвіт, місце людина в ньому тощо.
Центральним об'єктом дослідження барокової філософії, естетики та мистецтва є досконала людина, або "героїчна особа", яка втілює в собі не лише уявний, а й реально досяжний у цьому, земному житті ідеал людини.
В основі такого підходу лежать докорінні зрушення у світогляді тогочасної людини під впливом видатних наукових відкриттів кінця ХVІ--ХVII ст. Руйнувалась усталена, гармонійна картина Всесвіту, центром якого вважалась Земля, а на Землі -- людина вінець і мета творчої природи. Людина трагічно відчула свою самотність і недосконалість у безмежному світі. Перед новою філософією постав нагальна потреба дати нове потрактування місця людини у Всесвіті, з'ясувати її зв'язок з усією природою і віднайти те особливе, чим все ж таки відрізняється людина від усього, що оточує її в навколишньому, мінливому і нескінченному світі. У центр філософії бароко владно висувається проблема "людина і Всесвіт".
Усвідомлення "невпорядкованості" світу та неоднозначної і суперечливої природи людини, зумовлений дим драматизм, ба навіть трагізм світосприйняття, де людина відчуває себе залежною від могутніх і непередбачуваних сил Всесвіту як динамічної нескінченності, погляд на світ як театр, де кожному відведено певну роль, метафоричність як домінантна особливість стилю мислення -- ось риси, притаманні бароковому мисленню. Ці риси знаходять свій вияв у філософії професорів Києво-Могилянської академії.
У контексті культури бароко відбувся синтез західноєвропейського раціоналізму з духовною спадщиною східновізантійського православного світобачення. У Києво-Могилянській академії вивчались твори Демокріта, Платона, неоплатоніків, Арістотеля, Епікура, представників патристичної літератури -- Августина, Климентія Олександрійського, Орігена, Василя Великого, Гр. Нисського та інших, а також твори представників схоластичної філософії -- А. Великого, А. Кентерберійського, Ф. Аквінського, П. Абеляра, Д. Скота та ін. Не залишились поза увагою професорів-філософів Академії філософські ідеї представників новітньої філософії. У філософських курсах відчутним був процес секуляризації, перехід від єзуїтського схоластицизму до нових концепцій, до пантеїзму і об'єктивного ідеалізму.
У курсі риторики Й. Кононович-Горбацький проголошував: "Нічого немає на землі великого, крім людини, і нічого великого в людині, крім розуму". Особливої ваги набирає проблема громадського обов'язку, ідея патріотизму -- любові до своєї Вітчизни, відповідальності перед рідним народом, яку широко пропагують києво-могилянські професори. В Україні цей напрям моральної філософії дістав назву "громадського гуманізму» й втілився у найрізноманітніших сферах духовної культури -- літературі, особливо у героїчній поезії, геральдиці, портретному малярстві тощо.